Парадигма мовознавчих пошуків Івана Огієнка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПАРАДИГМА МОВОЗНАВЧИХ ПОШУКІВ ІВАНА ОГІЄНКА

Л.В. Домилівська

Наукова діяльність будь-якого дослідника, зазвичай, характеризуються визначенням професійних інтересів, у колі яких розгортаються подальші студії з осмисленням нової інформації, пошуком відповідей на дискусійні питання. Такий процес (у більшості випадків) обмежується кількома науковими напрямами діяльності. Утім, Іван Огієнко (далі - І. Огієнко, Л.Д.) є винятковою постаттю в означеній парадигмі, адже з іменем ученого пов'язано безліч відкриттів у гуманітаристиці: це і мовознавство, і літературознавство, і фольклористика, й історія, культурологія тощо. Його праць, без перебільшення, вистачило б на цілу наукову інституцію. Важливо й те, що І. Огієнко впродовж усього життя не зраджував своїм принципам, щоразу залишаючись максимально вимогливим до зроблених наукових спостережень. Так, повертаючись до попередніх напрацювань, дослідник шукає незаповнені лакуни, вразливі моменти висновків, яких дійшов, поглиблює фактичний матеріал, що забезпечує аргументованість його праць. Як додатковий аргумент наведених тверджень сприймаються зауваження М. Тимошика щодо мовознавчої діяльності митрополита Іларіона [Іван Огієнко - Л.Д]: «Синтетичний огляд слов'янської писемності, зацікавлене і неупереджене з'ясування на основі багатющого джерельного матеріалу його витоків, оригінальність авторських думок, сміливість гіпотез, популярний і ненав'язливий тон викладу вигідно вирізняє цю працю, ставить її в перший ряд світових надбань наукової як славістичної, так і українознавчої науки» [7].

У мовознавстві вже традиційним став підхід, за якого будь-яке явище розглядається у взаємозумовленості екстра- й інтралінгвальних чинників, і ширше - з урахуванням критеріїв різних галузей знання. Такий дослідницький синкретизм характеризує і наукову діяльність І. Огієнка, який, наприклад, у мовознавчих працях не обмежується власне лінгвістичними фактами. До аналізу залучено культурологічний, суспільно-політичний контекст періоду, що став об'єктом студіювання. Історична спрямованість наукових пошуків І. Огієнка є виразною і в мовознавчих спостереженнях, адже «історичний підхід дає дослідникові найбільше об'єктивності» [7].

Так, досить показовим у такому разі є врахування історичного критерію І. Огієнком при розробці періодизації історії української літературної мови. Звернімо уваги на назви розділів: «Княжа доба», «Литовська доба», «Польська доба», «Московська доба» [3] тощо. Апеляція вченого до історичних фактів є підставою для об'єктивності зроблених висновків, ґрунтовнішого розуміння передумов виникнення лінгвістичного явища.

Незважаючи на те, що «постать Івана Огієнка вже реабілітована історією, але вона ще не пізнана, глибинно не поцінована в Україні» [7]. Сьогодні можна з упевненістю говорити про вагомий вплив мовознавчої діяльності І. Огієнка на подальший розвиток не лише української, а й слов'янської лінгвістики. Безапеляційно сприймається факт про врахування концепції І. Огієнка, присвяченій аналізу постання й розвитку української літературної мови у сучасній лінгводидактиці. Цілком справедливо можна відзначити її оригінальність, сміливість й новизну на час розробки. На особливу увагу заслуговують спостереження І. Огієнка щодо входження народнорозмовних елементів у конфесійні тексти. Так, рубіконом у періодизації вченого між староукраїнською та новою українською літературною мовою стає «Пересопницьке Євангеліє», що засвідчує ідеї дослідника про функціональні межі тексту Святого Письма (принагідно слід звернутися і до іншого дослідження - «Крехівський Апостол»).

Також посутнім є внесок І. Огієнка у розвиток української лексикографії. Як відомо, перші шість словників ученого з'явилися ще в «київський період» життя, коли І. Огієнко був аспірантом, а потім працював на посаді приват-доцента у Київському університеті Св. Володимира. Зокрема, йдеться про такі праці (1910-1914 рр.): «Словарь неправильных, трудных и сомнительных слов», «Словарь ударений в русском языке и правила русского ударения», «Словарь неправильных, трудных и сомнительных слов, синонимов и выражений в русской речи», «Словарь общеупотребительных иностранных слов в русском языке», «Орфографический словарь», «Словарь военно-исторических терминов». Усі зазначені лексикографічні роботи виконані, звісно, на дуже високому фаховому рівні, а крім того, засвідчують розуміння вченим необхідності кодифікації літературної мови (нехай навіть на матеріалі російської мови), розробки наукової мови, мови за фаховим спрямуванням - коло питань, що для сучасної української літературної мови залишаються актуальними й досі.

Особливе захоплення у колі науковців викликає «Граматично-стилістичного словника Шевченкової мови» (1961). Невипадково Яр Славутич, «автор першого в світі мартирологу української літератури «Розстріляна муза» назвав його «золотою короною шевченкознавства» [7]. Усім відома трагічна доля цього видання, коли кілька десятирічна праця, розпочата в Кам'янець-Подільському, не завершилася логічним результатом, адже дослідник не зміг забрати з собою матеріали, які мали увійти до словника, у Польщу, а тому мусив починати все спочатку. Утім, не в характері І. Огієнка поступатися життєвим труднощам: словник усе ж таки побачив світ, і в «Передмові» автор зазначає: «Ця моя праця виходить до вшанування столітньої (1861-1961) пам'яті з дня смерті нашого великого національного поета й борця за волю України і українського народу. І я щиро прагну, щоб ця праця ширше пішла серед українського народу і допомогла розрос- тові української літературної мови, бо цього прагнув і великий наш Кобзар» [7].

Окрім того, дослідника, який осмислює тенденції «розвою» української мови, не полишає ідея створення діалектологічного словника: «Усього словника народної мови ми ще не знаємо, бо не маємо його. На жаль, і Академія наук у Києві, а особливо Наукове Товариство у Львові мало зрозуміли велике значення повного Словника живої української мови, і такого нам ще не дали, хоч потрібних матеріалів зібрано вже немало. Народний словник, як цілість, надзвичайно багатий, і дуже прислужився б розвоєві нашої літературної й фахової мови, бо їхні ж словники ще остаточно в нас не усталені. Народна мова ховає в собі силу найріз- ніших мовних перлин, часом навіть на означення тонких духових переживань та найрізніших термінів [курсив наш - Л.Д.]. Так, словник окремої особи з народу або навіть словник окремого села може бути вбогий і може не мати нічого показнішого, але народний словник, як цілість, був і буде найцінніше джерело для мови літературної» [3]. При цьому, наголосимо, не йдеться про обстоювання вченим крайніх пуристичних тенденцій: мається на увазі визначення магістральних шляхів розвитку української літературної мови, одним із яких стала «жива народна мова». У такий спосіб І. Огієнко вкотре намагається аргументувати важливість врахування діалектологічних даних при вивченні стану мови як у синхронії, так і в діахронії: «Взагалі, діялектологія ще дуже мало вивчена в нас, а те, що подається в наших курсах діалектології, не показує глибшого вивчення» [3]. Про слушність однієї з настанов І. Огієнка «Треба завжди пам'ятати, що хто знає тільки місцеву говіркову мову, той не може сказати, що тим самим знає й мову літературну. Добре знання літературної мови набувається повсякчасним її вивченням та глибоким знанням мови народної» свідчить наукова діяльність нашого сучасника, одного з найвидатніших істориків української мови - В. Німчука, для якого означений вектор пошуків став дороговказом у справі всього життя.

Логічним продовженням зацікавлень І. Огієнка у галузі історії мови, діалектології став чотиритомний «Етимологічно-семантичний словник української мови», повного видання якого сам дослідник не побачив: «Після його смерті, згідно із заповітом, уся рукописна спадщина, у тому числі й теки з «Етимологічно- семантичним словником української мови» передавалися Інституту дослідів Волині у Вінніпезі. Через різні обставини рукопис словника виявився далеко не готовим для друкування» [7]. У сучасній мовознавчі науці означена праця вченого цілком виправдано прирівнюється до аналогічних видань, розроблених академічними установами. На нашу думку, все це є безумовним свідченням наукової вартісності словника і фахової компетентності його укладача.

У дослідницькій діяльності І. Огієнка помітним є також інтерес до питань стилістики української літературної мови, питань культури мови. Принагідно слід згадати про «Український стилістичний словник» (1924), що увиразнює аспекти лексикографічних пошуків науковця, «Чистота і правильність української мови» (1925) «Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному» (1954) - своєрідний довідник із культури мови.

Широта дослідженого матеріалу, Грунтовність викладу дозволяють говорити про фундаментальність лінгвістичних праць І. Огієнка, присвячених насамперед питанням історії української літературної мови. На думку вченого, «Глибше знання цього життя ясно покаже нам не тільки повчальні минулі шляхи розвою нашої літературної мови, але відкриє також ті нові дороги, якими ця мова завжди намагалася йти й мусить іти в своєму дальшому житті» [3]. Зокрема, йдеться про дослідження: «Нариси з історії української мови. Система українського правопису» (1927), «Крехівський Апостол» (1930), «Історія української літературної мови» (1950, 1995, 2001) [3] та ін. Заслуговує на увагу те, що дослідник враховує не лише історичний критерій, культурно-естетичну парадигму, при розробці періодизації української мови: до аналізу залучені також роль історичних постатей (наприклад, структурні частини у сучасному розумінні підручника «Історія української літературної мови» «Шевченко як творець української літературної мови», «Роль Івана Франка в розвої літературної мови», «Куліш як ідеолог і творець української літературної мови» та ін. [3]), суспільно-політичний фактор (структурні частини «Українська літературна мова під Совєтами» із підрозділами «Доба русифікації», «Доба українізації», «Доба комунізації» та ін. [3]). Наприклад, аналізуючи внесок М. Максимовича, І. Огієнко зазначає: «Михайлові Максимовичу в розвої української літературної мови належить почесне місце, а то за його вікопомного збірника «Малороссійскія пЪсни» 1827 року. До збірника дана була передмова, що на довгий час стала маніфестом українського народництва; про нашу мову він писав, що вона не тільки рівноправна з польською та російською, але своєю ніжністю та гармонією, скажемо в піснях, переважає російську» [3]; або ж інша оцінка діяльності першого ректора Київського університету: «Офіційно Максимович мав катедру «російської словесности», але він перетворив її на катедру українознавства; за словами Драгоманова, Максимович став для України цілим ученим історико-філологічним факультетом» [3]. Як бачимо, аналіз діяльності М. Максимовича підпорядкований утвердженню провідної ідеї досліджень І. Огієнка про самобутність і «давність» української мови. Цікаво й те, що термінологічний інструментарій ученого є уніфікованим: І. Огієнко воліє вживати поняття «українська мова» навіть щодо віддалених у часі періодів, уточнення здійснюється за допомогою утворених словосполучень, що окреслюють відповідний період існування мови.

Нині вважаємо за потрібне переосмислення ролі мовознавчих праць в історії українознавства, адже дослідження І. Огієнка визначили основні напрями українських лінгвістичних студій як в Україні, так і поза її межами. Більше того, варто наголосити і на освітній ролі цих праць. Так, наприклад, «Огляд українського язикознавства» (1907) став теоретико - методологічною базою для розробки академічного курсу «Історія українського мовознавства», що є нормативним у класичних українських університетах сьогодні. Посутніми в такому разі є й інші праці: «Сучасна українська літературна мова» (1935), «Граматичні основи української літературної мови» (1951), «Український літературний наголос» (1952) тощо.

Обстоюючи державницькі ідеї, І. Огієнко неодноразово наголошував на унікальності української мови, культури, їх відмінності від російської та білоруської відповідно: «Антропологія ясно й докладно довела, що расово українці, росіяни й поляки - це різні окремі народи. Так само різні в них мови, кожна сама в собі самостійна, а для досліду цього треба брати мову в цілому: в фонетиці, в формах, в складні, словнику, наголосі й т. ін. - тоді тільки випливе перед нами кожна мова, як цілість у самій собі, як мова самостійна [курсив наш - Л.Д.]. Початок багатьох мовних явищ треба шукати не з впливу панівної мови, а ще на прабатьківщині» [3]. Така дослідницька парадигма принципового щодо доказової бази проведених наукових студій визначила звернення І. Огієнка до аналізу текстів давньоукраїнського періоду («Слово о полку Ігоревім», 1949; 1967), текстів, написаних старослов'янською мовою («Пам'ятки старослов'янської мови 10-11 ст.», 1929) та ін. Зважаючи на синкретичний характер студій І. Огієнка (традиційний для вченого), цілком вмотивованим є поява праць, у яких мовний матеріал став додатковим аргументом доведень ученого: «Історія української культури» (1918) [6] «Кирило і Мефодій: їх життя і діяльність» (тт. 1-2, 19271928), «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця» (1958), «Історія українського друкарства» (1925) [2] та ін. Майже аксіоматичним твердженням для І. Огієнка є взаємозумовленість мови й культури, а відтак - і ролі мови у збереженні національних традицій. Учений, покликаючись на опрацьовані у європейському мовознавстві ідеї В. фон Гумбольдта, розуміє, що «мова - це душа народу» - ключової тези у парадигмі лінгвістичних пошуків І. Огієнка.

Утім, повернімося до наведеної на початку нашої статті думки М. Тимошика про об'єктивність оцінки наукової спадщини І. Огієнка. Відомо, що вчений заповів повернення праць на територію України за умови здобуття нею цілковитої незалежності. До цього часу воля І. Огієнка не була виконана. Відтак, сьогодні існує нагальна потреба вкотре переосмислити ідеї видатного вченого, що дозволить (ми впевнені!) гідно представити українську науку на світовій арені, а отже, вивищити національну ідею, підняти імідж України в цілому на якісно інший рівень.

мовознавчий огієнко лінгвістика синкретизм

Список використаних джерел

1. Іларіон. Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови = Grammatical and stylistic lexicon of Shevchenko's poetry / Іларіон. - Вінніпег: Волинь, 1961. - 256 с.

2. Огієнко 1.1. Історія українського друкарства / І.І. Огієнко. - К.: Либідь, 1994. - 448с. - (Пам'ятки історичної думки України).

3. Іларіон Історія української літературної мови / Іларіон ; упор. М.С. Тимошик. - К.: Наша культура і наука, 2001. - 440 с. - («Запізніле вороття»; Видавничий проект фундації ім. Митрополита Іларіона (Огієнка) ; 2; Канадські першодруки І. Огієнка) [Електронний ресурс]. - Режим доступу; http://litopys.org.ua/ohukr/ohu.htm.

4. Іларіон. Наша літературна мова; Як писати й говорити по-літературному; Мовні нариси / Іларіон. - Вінніпег: Наша культура, 1958. - 424 с.

5. Огієнко І. Професорська праця в Києві. 1914-1918 / І.І. Огієнко // Рятування України. - К.: Наша культура і наука, 2005. - С. 82-90.

6. Огієнко І. Українська культура; Коротка історія культурного життя українського народа / І. Огієнко // Репринтне відтворене видання 1918 року. - К.: Абрис, 1991. - 272 с.

7. Тимошик М. Переднє слово / М. Тимошик // Іларіон Історія української літературної мови / Іларіон ; упор. М. С. Тимошик. - К.; Наша культура і наука, 2001. - 440 с. - («Запізніле вороття»; Видавничий проект фундації ім. Митрополита Іларіона (Огієнка) ; 2; Канадські першодруки І. Огієнка) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/ohukr/ohu01.htm

Размещено на Allbest.ru