Соціокультурні чинники концептуалізації поняття доброчесність в просторі давньоримської лінгвокультури

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.14

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, м. Київ

Соціокультурні чинники концептуалізації поняття доброчесність в просторі давньоримської лінгвокультури

Н. А. Черненко, асп.

Анотація

латинський virtus доброчесність семантика

У дослідженні розглянуто особливості вербалізації латинського концепту VIRTUS як етноспецифічної іпостасі гіперконцепту ДОБРОЧЕСНІСТЬ, котрі репрезентують детермінованість його семантики загальним культурно-історичним контекстом римської державності. Значущість virtus як доблесті в контексті становлення і розвитку Риму зумовила потенціал но- мена virtus для втілення багатопланового морального ідеалу - доброчесності. Ядерна зона концепту демонструє двоплановість вияву virtus як доблесті і як доброчесності, до приядерної належать субконцепти, котрі уточнюють зв'язки virtus та суспільно-релігійної сфери. На периферії знаходяться семи "сила", "цінність", "жіноча чеснота".

Ключові слова: концепт, мораль, доброчесність, культура, світогляд, вербалізація.

Аннотация

Н. А. Черненко, асп.

Институт филологии КНУ имени Тараса Шевченко, г. Киев

Влияние общественно-философских идей на концептуализацию понятия добродетели в пространстве древнеримской лингвокультуры

В исследовании осуществлен анализ особенностей вербализации концепта VIRTUS, рассматриваемого в качестве ипостаси гиперконцепта ДОБРОДЕТЕЛЬ, представляющих черты культурно-исторического влияния на развитие его семантики. Ценностная значимость virtus в контексте формирования и развития Рима стала определяющим фактором семантической эволюции virtus в направлении средства обозначения нравственного феномена добродетели. Ядерная зона концепта демонстрирует двуплановость семантики virtus как доблести и собственно добродетели. Околоядерная зона содержит субконцепты, определяющие связи virtus и общественно-религиозной сферы. Периферию концепта составляют семы "сила", "ценность", "женская доблесть".

Ключевые слова: концепт, мораль, добродетель, культура, мировоззрение, вербализация.

Annotation

N. Chernenko, PhD Student Institute of Philology, Taras Shevchenko National University of Kyiv

The social and philosophic impact on the virtue conceptualization
in the ancient Rome culture by means of Latin language

Concept VIRTUS represents the peculiarities of moral conceptualization by means of Latin language. The semantics evolution of VIRTUS concept had been influenced by the specific cultural, religious and social circumstances of ancient Rome. Thanks to its great moral value as men courage, virtus subsequently transformed into fundamental moral category - virtue. This semantic transformation confirms the uniqueness of VIRTUS concept. The central semantic area of VIRTUS concept contains two main meanings - courage and moral virtue. Subconcepts FIDES, PIETAS are located in the semantics area near the central one. Such meanings as "power", "meritoriousness", "quality" compose the peripheral part of the VIRTUS concept.

Keywords: concept, morality, virtue, semantics, ethics, culture.

Мораль у її мовному втіленні займає ключові позиції в світоглядній системі мовця, адже "наше використання мови моралі, яке спрямовує моральний роздум, здатність визначати в термінах моралі наші стосунки з іншими людьми, займає центральне місце в наших поглядах про самих себе..." [Макинтайр 2000, 7]. Протягом останніх десятиріч у руслі лінгвокультурології вітчизняні та зарубіжні мовознавці здійснили низку досліджень концептосфери сучасних мов. Як предмет аналізу, в окрему групу виокремлюються телеономні концепти, тобто концепти, пов'язані з вищими вимірами життя: ЩАСТЯ, СВОБОДА, СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ДУША та інші (А. Вежбицька, С.Г. Вор- качов, І.О. Голубовська, В.І. Карасик, В.А. Маслова, Ю.С. Степанов). Телеономні концепти складають базис морального світогляду, втілюючи ті духовні цінності, прагнення до яких постає сенсом життя особистості.

На сучасному, постмодерному етапі розвитку цивілізації ідея доброчесності, хоча й не зникає з мовної картини світу, однак усе ж зазнає значного нівелювання. За нашими спостереженнями, вербалізація сфери морального набула дещо редукованої форми, зазнавши значного спрощення, а подекуди й зниження своєї аксіологічності. "Насправді у нас є лише видимість моралі, і ми продовжуємо використовувати багато з ключових її формулювань. Однак ми втратили - якщо не цілковито, то здебільшого - розуміння моралі як теоретичне, так і практичне" [Макинтайр 2000, 7]. Погоджуючись із думкою американського філософа А. Макінтайра про необхідність переосмислення моральної проблематики, ми переконані, що мова моралі потребує нового дослідження як із погляду філософії, так і лінгвістики.

Аналіз вербалізації моральних категорій на зразок доброчесності є актуальним і для мовознавців, і для філософів та культурологів, оскільки дозволяє краще осмислити духовні надбання певної культури, наблизитися до розуміння духу і ментальності народу через його мову. Актуальність дослідження концепту VIRTUS зумовлена, передусім, його значенням для формування європейської етико-філософської думки, адже поняття virtus, певним чином трансформувавшись, стало спільним фундаментом морального світогляду для народів європейського культурного простору.

Розглядаючи концепт як ціннісну іпостась культури, закарбовану засобами певної мови, ми прагнемо дослідити істотні особливості мовної маніфестації концепту ДОБРОЧЕСНІСТЬ у просторі лінгвокультури Давнього Риму. Відтак, предметом даного дослідження є лексико-семантичні особливості вербалізації концепту VIRTUS в латинській мові, об'єктом - концепт ДОБРОЧЕСНІСТЬ як категорія моралі, вербалізований у просторі давньоримської лінгвокультури.

Використовуючи в якості засадничого принцип етичного релятивізму, котрий "заперечує абсолютний характер, тобто всезагальність і примусовість моралі, наголошуючи на умовності та ситуативності моральних норм" [НФЭ 2010, с.442], - а тому при дослідженні феноменів моралі слід враховувати загальний соціальний контекст і норми певного суспільства, - ми маємо на меті за допомогою емпіричного аналізу концепту VIRTUS простежити особливості його аксіологічної наповненості та світоглядні характеристики, котрі вказують на риси соціокультурної детермінованості virtus як світоглядно-моральної категорії.

Матеріал статті складають твори римської літератури, найбільш показові для аналізу концепту VIRTUS як феномену моралі, детермінованого соціальними, культурними та політичними аспектами життя римської держави. Такими є епос "Енеїда" Вергілія, "Історія від заснування міста” Тіта Лівія, "Подвиги" Амміана Марцеліна, твори філософського спрямування "Туску- ланські бесіди", "Парадокси стоїків" Цицерона, "Моральні листи до Луцилія" Сенеки.

Наукова новизна статті визначається застосуванням концептуального аналізу до дослідження феномену virtus як морального поняття.

На нашу думку, лінгвокультурологічний підхід до дослідження феномену доброчесності є цілком виправданим із позиції морального та соціокультурного релятивізму, адже передбачає залучення екстралінгвістичних даних, що зберігає зв'язок цього поняття із загальним історико-культурним контекстом епохи. За допомогою власне лінгвістичних методів і прийомів доброчесність можна представити не лише як конструкт наукової картини світу, а й як дзеркало буденних наївних уявлень мовців у рамках мовної картини світу, адже мова фіксує в семантиці мовного знака не лише найбільш суттєве, а й найтонші, часто приховані смисли, аналіз котрих наближує дослідника до розуміння специфіки певної лінгвокультурної спільноти.

Постаючи втіленням гіперконцепту ДОБРОЧЕСНІСТЬ на давньоримському ґрунті, VIRTUS є багатомірним культурним концептом, котрий яскраво виявляє свою специфіку в просторі латинської мови. На особливу увагу заслуговує явище внутрішньої полісемії номена virtus, що детермінує особливості верба- лізації концепту ДОБРОЧЕСНІСТЬ на латинськомовному ґрунті. Ця полісемія створює складнощі для перекладу virtus, особливо в тому випадку, коли дослідник не може знайти надійну опору в контексті. Відтак, можливе паралельне тлумачення значення virtus як доблесті, певної чесноти, або ж як доброчесності. На нашу думку, таке становище зумовлене, насамперед, дихотомією ядерної семантики концепту VIRTUS як доблесті і як власне моральної категорії доброчесності. Тому при тлумаченні virtus вважаємо за необхідне враховувати як сам контекст, те мовне тло, на якому вимальовується virtus, так і культурно-історичне середовище певного писемного джерела. Спираючись на вже існуючі методики опису структури концепту, ми вважаємо релевантним виокремити ядерну, приядерну та периферійну зони.

Семантичний обшир концепту VIRTUS формується у двох основних векторах: через етимологічно мотивовані значення, а також ті іпостасі virtus, котрі визначають її аксіологічну наповненість у якості моральної категорії, осмисленої в руслі стоїчної філософії.

Virtus як номен із досить прозорою внутрішньою формою демонструє міцний етимологічний зв'язок із vir - муж, воїн. Як показує аналіз вербалізації концепту VIRTUS у творах римської літератури, в центрі ядерної зони концепту знаходяться такі значення virtus, як доблесть, відвага, мужність, витривалість - риси, притаманні чоловікові-воїну. Архетипова сема "доблесть", "сміливість" є визначальною в семантиці virtus, і такі значення virtus фіксують писемні джерела усіх періодів існування Риму як держави. Це не викликає подиву, адже Рим, по-перше, був суто патріархальним суспільством, в якому провідні соціальні позиції займали чоловіки, а по-друге, саме воїнська відвага була надій- ною опорою для розвитку римської держави. Йдеться, передусім, про наскрізний мілітаристський характер державного устрою Риму. Окрім того, "зв'язок між формою державної влади і статусом чоловіка був тіснішим і більш глибоким у Римі порівняно з іншими суспільствами, тому що в Римі служити Республіці було єдиним способом, за допомогою якого багато римлян могли ствердитися як чоловіки" [McDonnell 2006, с.11]. Відтак, професійні риси того чи іншого політичного діяча завжди розглядалися у нерозривному зв'язку з його моральними характеристиками. Тому "всі моральні категорії та поняття - "політизова- ні", а будь-яка політична акція потребує моральної апробації всього колективу [Утченко 1977, с. 65]. Відтак, virtus осмислювалася як позитивна риса саме завдяки схваленню полісної общини. Від самого початку virtus була засобом для досягнення визнання і суспільного схвалення, без яких римський громадянин не міг розраховувати на успіх у суспільному житті.

Римські історіографи особливо наголошували на власне римському характері virtus, стверджуючи, що саме завдяки їй Рим досяг надзвичайних висот у творенні своєї держави. Так, у Ам- міана Марцеліна знаходимо: "Tempore quo primis auspicii sin munda num fulgo rem surgeret victura dumerun thomines Roma, ut augeretur sublimibu sincrementis, foedere pacis aeternae Virtus convenitatque Fortuna plerumque dissidentes, quarum si altera defuisset, ad perfectam non venerat summitatem" (Marcellinus, Res Gestae). - "Коли вперше з'являвся на світ Рим, якому судилося жити, поки буде існувати людство, для його звеличення заключили союз вічного миру Доблесть і Щастя, які зазвичай бувають розлучені, а якби хоча б однієї з них не було, то Рим не досяг би вершини своєї величі".

Саме virtus постає одним із засобів утвердження національного міфу про походження римлян і Риму як спадкоємців славетних троянців: "...sit Latium, sint Albani per saecula reges, sit Romana potens Itala virtute propago" (Vergilius, Aeneid, liber XII). - "Нехай буде Лацій завжди. І вихідці з Альби хай будуть царями навіки. Римський народ нехай буде могутній (сильний) італійською доблестю".

Варто наголосити на тому, що безумовна аксіологічність в осмисленні virtus уможливила подальший розвиток семантики концепту VIRTUS як ідеалу світоглядної системи Риму. Ядерна зона концепту VIRTUS містить, окрім ґендерно забарвленого поняття доблесті, значення значно об'ємнішої за своїм змістом духовної іпостасі - власне доброчесності, моральної чесноти.

Семантична еволюція virtus у напрямку генералізації значення як доброчесності, моральної чесноти відбулася завдяки осмисленню цієї категорії в руслі стоїцизму. Цей процес співпав у часі з глибокою суспільно-політичною кризою в Римі на межі ІІ- І ст. до н.е., причини якої полягали, передусім, в руйнації полісної системи управління і перетворенні Риму на величезну імперію. Власне, тоді на римському просторі поширюється вчення стоїків, котре "здавалося б, виникло саме для того, щоб виправдати сутність інтуїтивної моралі римлян", адже у ньому римляни вподобали верховенство тих чеснот, "які можна розвинути в ді- яльнісному житті: стриманості, мужності, справедливості, самоконтролю" [Грималь 2008, с. 106]. Показово, що римські мислителі причину суспільної кризи вбачали, насамперед, у занепаді моралі через втрату одного з основних моральних орієнтирів - звичаїв предків. Розвиваючи положення теорії занепаду моралі, філософи оспівують virtus у якості чи не найголовнішої духовної цінності, котра пов'язує римлян із їх славетним минулим. Осмислення сутності virtus постає наріжним каменем моральних міркувань Сенеки, Салюстія і Цицерона, адже саме виховання virtus - доброчесності, на їхню думку, може повернути колишню велич Риму.

Стоїчна філософія, а особливо її моральна складова, виявилася дієвим світоглядним орієнтиром для римлян. Стоїцизм як прикладна філософія гармонійно поєднався з особливостями національного характеру римлян, адже "до спекулятивної філософії жоден істинний римлянин почуватися схильним не міг. Його могла зацікавити лише філософія практичного спрямування ..." [Фаминский 1906, с. 3].

Особливостями етичного вчення римського неостоїцизму, найяскравішим представником якого був Сенека, є надзвичайний інтерес до питань етики, а також посилення релігійного світовідчуття, що надає стоїцизму нового духовного змісту. Твори неостоїків сповнені численними роздумами та ідеями, співзвучними євангельським принципам [Антисери, Реале 2003, с. 297]. Не дивно, що багато християнських мислителів і церковних діячів вважали Сенеку, зокрема таємним християнином.

Морально-філософські міркування на римському ґрунті відображали загальний прагматичний характер ментальності римлян. Такі чесноти, як мужність, стриманість, поміркованість, знайшовши пояснення в стоїчній етиці, остаточно утвердилися в якості офіційного ідеологічного базису. Доброчесність для стоїків - це, передусім, вольове прагнення, а тому відповідальність за все, що відбувається в людському житті, стоїчне вчення цілком покладає на саму людину. Цілком у дусі стоїчної філософії Сенека стверджує, що virtus і природа пов'язані одна з одною: "... non dediscitur virtus. Contraria enim male in alieno haerent, id eo de pelliet ex turba ripossunt; fideliter sedent quae in locum sum veniunt. Virtus secundum naturam est, vitia inimicaetin festasunt” (Seneca, Epistulae morales ad Lucilium). - ”Не можна розучитися доброчесності. Пороки, які їй протидіють, сидять у чужому ґрунті, тому їх можна винищити і викоренити; міцним є лише те, що на своєму місці. Доброчесність співмірна з природою, пороки їй ворожі та ненависні”.

Припускаємо, що прагматизм як одна з визначальних характеристик римської ментальності, був одним із аспектів її загального раціоналістичного спрямування. Так, virtus імплікує раціональність у поведінці: "Una virtus est consentiens cum rati one et perpetua constantia; nihil huc addi potest, quom agis virtus sit, nihil demi, ut virtutis nomen relinquatur” (Cicero, Paradoxa Stoicorum). - "Одна лише доброчесність узгоджується з розумом і постійною стійкістю”. Отже, це наближення свідчить про тісний зв'язок virtus з неафективною, інтелектуально-вольовою стороною поведінки римлянина, воїна, відображаючи свідоме спрямування індивіда діяти сміливо.

Важливо, що саме в філософських творах, написаних у руслі теорії занепаду моралі, поняття virtus як доброчесності або ж окремої чесноти здобуває на синтагматичній осі стійке протиставлення з vitium - пороком морального характеру. У літературних творах більш ранніх періодів така бінарна опозиція virtus/vitium також зустрічалася, однак значення vitium як вади саме духовного, а не фізичного плану ще не набуло настільки яскравого вираження.

Мовна маніфестація концепту VIRTUS у творах видатних римських мислителів демонструє кардинальне семантичне зрушення в напрямку до перетворення virtus на категорію духовного характеру. Відтак, значення доблесть зміщується на периферію відносно доброчесності, моральної чесноти. У "Тускулансь- ких бесідах" Цицерона знаходимо: "Hoc posito et verborum concertatione sublata tantum tamen excelle tillud, quod recte amplexanturi sti, quod honestum, quod rectum, quod decorum appellamus, quod idem interdum virtutis nomine amplectimur, ut omnia praeterea, quae bona corporis et fortunae putantur, perexigua et minuta videantur, ne malum quidem ullum nec si in unum locum collata omnia sint, cum turpitudinis malo comparanda". - "Якщо це визнати, а словесну гру відкинути, то залишиться одне: з повним правом ми об'єднуємо все моральне, пристойне, правильне, що між іншим ми називаємо доброчесністю, тоді як решта, що вважається тілесним благом і ганьбою, називаємо нісенітницею і дурницею". У філософсько-світоглядній концепції Цицерона осмислення сутності virtus відбувається в надзвичайно високому регістрі, адже virtus постає ознакою божественної сутності душі: "...sic mentem hominis, quamvis eam non videas, ut deum non vides, tamen, ut deum adgnoscis ex operibus eius, sic ex memoria rerum et inventione et celeritate motus omnique pulchritudine virtutis vim divinam mentis adgnoscito" (Cicero, Tusculanae disputationes). - "Так і дух людський: як Бога ти не бачиш, але впізнаєш Бога по його справах, так душу ти не бачиш, але за її пам'яттю, за винахідливістю, за швидкістю, за всією красою її доброчесносності (virtus) не можна не визнати божественної суті душі". Концепт VIRTUS як складова моральних рефлексій Салюстія, Цицерона, Сенеки перетворюється на безперечну моральну іпостась телеономного характеру, прагнення до якої надає життю сенсу: "...fac te ipse felicem; facies autem, si intellexeris bonaes se quibus admixta virtus est, turpia quibus malitia coniuncta est”(Seneca, Epistulae morales ad Lucilium). - "Зроби сам себе щасливим! Це тобі під силу, якщо зрозумієш одне: благо лише те, в чому присутня доброчесність, а те, що стосується зла, ганебне".

Як уже зазначалося, саме в кореляціях суспільно-політичної сфери та моралі виявляється неповторний характер римського світогляду. Відтак, давньоримські моральні категорії мають розглядатися, зокрема, в їх стосунку до релігії і навпаки - дослідження давньоримської релігії не можна відокремити від моральної сфери.

Уже від самого виникнення римської держави давньоримська релігія мала виразно прагматичний характер і була спрямована на утвердження зв'язку індивіда з традиціями предків, а також на виконання обов'язків, покладених на нього його суспільною роллю. На відміну від греків, римляни не прагнули до абстрактного метафізичного релігійного світосприйняття, радше навпаки - релігія була складовою їх щоденних клопотів і обов'язків. В основі римської релігії було обожнення знаменних моментів людського життя. Римські релігійні уявлення базувалися на тому, що для римлянина божество жило не в предметі, а в акті, дії [Золоева, Поръяз 2001, с. 346]. У реальному житті саме релігія була каталізатором дисципліни, елементом ієрархії [Грималь 2008, с. 98].

Зв'язок поколінь, героїзм і величні здобутки предків слугували одним із наріжних каменів ідеології Риму, базисом римського національного міфу. Саме колективний, общинний характер римської релігії, необхідність ідеологічної згуртованості громадян породжує таке явище, як обожнення чеснот. Оскільки римська релігія була невід'ємною складовою державного життя, не дивує, що в римському пантеоні з'явилися боги, що втілювали ті моральні цінності, котрі слугували основою ідеології римської громадянської общини: Concordia, Fides, Virtus, Honos, Clementia [Утченко 1977, с.69]. І це обожнення чеснот громадянської полісної общини є суто римським релігійним феноменом, не характерним для інших культур.

Virtus, будучи одночасно синкретичною категорією релігії, політики та моралі, увиразнює характер їх взаємопроникнення та взаємовпливу. Семантика virtus демонструє соціокультурну детермінованість моральної та релігійної сфер. Саме ті риси, котрі були необхідні для існування і процвітання держави, вважалися власне моральними та ставали частиною релігійного культу.

Аналіз вербалізації концепту VIRTUS доводить, що приядер- ну зону складають ті субконцепти, котрі детермінують місце virtus у системі релігійних вірувань та ідеології осмислюються як головні чесноти - складові virtus. Такими є, передусім, pietas - благочестя, fides - віра, чесність, honos - честь, визнання, gravitas - суворість, велич, concordia - згода, одностайність. Зупинимося на стислій характеристиці двох визначальних релігійних понять - fides i pietas. Щодо місця fides у системі римської релігії, слід зазначити, що fides розуміли як один із найважливіших проявів pietas - благочестя. Поняття pietas втілювало відношення, яке полягало в тому, щоб ретельно дотримуватися не лише обрядів, але й стосунків, які склалися між людьми всередині всесвіту [Грималь 2008, с. 101].

Виходячи з положення про те, що pietas як благочестя передбачала шанування ієрархічного порядку як серед людей, так і божеств, то fides як складова pietas накладала зобов'язання щодо дотримання своїх обов'язків перед іншими членами спільноти. Отже, якщо римлянин був благочестивим, тобто шанував pietas, то він, передусім, був вірними - вірним своїм обов'язкам і як член сім'ї, і як громадянин.

Fides гарантує стосунки між людьми за контрактами і договорами. Більше того, Fides регулює відносини між людьми за контрактом, встановленим звичаєм, між громадянами. Отже, стає зрозумілим, чому поняття Fides стало однією з основних чеснот римської моралі. Саме Fides гарантувала тому, хто зазнав поразки в бою, життя, коли він визнавав себе переможеним і звертався з благанням до fides свого переможця. Таким чином, Fides ставила закон милосердя вище за закон насильства, визнавала право всіх людей жити "з добрими намірами", навіть якщо вони зазнавали поразки на війні. Відповідно, уявлення про fides трансформується, перетворившись з поняття, яке втілювало прагматичні потреби в дотриманні порядку і добросовісності в сфері суспільного та юридичного життя, до своєрідного втілення благородства римлянина, fides стає синонімом милості, милосердя.

Щодо характеру взаємозв'язку між поняттями virtus, fides та pietas слід зауважити, що зазвичай у контекстах вони постають в якості одиниць одного змістового ряду - ціннісних характерис- тик,чеснот римського громадянина. Також характерним є вживання fides і pietas у якості гіпонімів номена virtus.

До близької периферії концепту VIRTUS належать семи, котрі детермінують virtus в його значеннях сили, довершеності, цінності певного об'єкта живої чи неживої природи [Lewis, Short 1891, с. 1997]. Характерним є те, що саме такі значення стали категоріальними при вербалізації ідеї доброчесності в англійській і частково французькій мовах. "Pacere integrata Romani novam infemina virtutem novo genere honoris, statuae questri, donavere; in summa Sacra via fuit posita virgo insidens equo" (Livius, Ab urbe condita). - "Після встановлення миру небувала жіноча відвага прославлена була небувалою почестю - кінною статуєю: в кінці Священної вулиці спорудили зображення діви, яка сидить на коні". З цього приводу слід зазначити, що пріоритетно чоловічий, "маскулінний" характер значення virtus був визначальним саме за часів античного Риму, однак із появою християнства цей зв'язок номена virtus із його внутрішньою формою [vir] був фактично втрачений.

Отже, особливості семантичної наповненості концепту VIRTUS демонструють визначальні характеристики давньоримського світоглядного простору - взаємопроникнення і взаємовплив усіх сфер життя суспільства, підкорення інтересів індивіда пріоритетам держави та прагматизм як одну з основних ментальних рис. Здійснений аналіз підтверджує, що значущість virtus для римлян була абсолютною, оскільки жодна інша світоглядна категорія не набула для римського суспільства такої ціннісної наповненості. Упродовж усієї римської історії virtus поставала не тільки духовним символом державності та її опорою, а й чеснотою індивідуального характеру, яка вказувала індивіду на його громадянський і особистісний моральний обов'язок. Осмислення сутності virtus у філософському дискурсі має виняткове значення для культурного простору Європи, адже саме в римській античності були закладені основи ідеї доброчесності, котрі спрямовували розвиток моральної теорії впродовж наступних століть.

Список використаних джерел

1. Антисери Д. и Реале Дж. Западная философия от истоков до наших дней. Античность и Средневековье (1-2) / В пер. и под. ред. С. А. Мальцевой, С-Петербург 2003, 688 с.

2. Грималь П. Цивилизация Древнего Рима, пер.с франц. И. Эльфонд, Москва 2008, 512 с.

3. Золоева Л., Поръяз А. Мировая культура: Древняя Греция. Древний Рим, Москва 2001, 447 с.

4. Макинтайр А. После добродетели: Исследования теории морали / Пер. с англ. В.В. Целищева, Москва 2000, 384 с.

5. Новая философская энциклопедия: В 4 т. / Ин-т философии РАН, Москва 2010, 696 с.

6. Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима ІІІ-І вв. до н. э., Москва 1977, 257 с.

7. Фаминский В. Религиозно-нравственные воззрения Л. Аннея Сенеки (философа) и отношение их к христианству, Киев 1906, 479 с.

8. Ammianus Marcellinus. Res gestae a fine Comeli Taciti, http://www.thelatinlibrary. com/ammianus.html

9. Cicero. Paradoxa Stoicorum, http://www.thelatinlibrary.com/cicero. paradoxa.shtml

10. Cicero. Tusculanae disputationes, http://www.thelatinlibrary.com/cicero. tusc.shtml

11. Lewis T., Short C. A new Latin Dictionary, New York 1891, 2033 p.

12. Livius T. Ab Urbe condita libri, http:// www.thelatinlibrary.com /livy /liv. shtml

13. Myles McDonnell. Roman manliness. Virtus and the Roman Republic, New York 2006, 509 p.

14. Oxford Latin Dictionary, Oxford 1968, 2151 p.

15. SenecaL. Annaeus, Epistulae morales ad Lucilium, http://www. thelatinlibrary. com/sen/seneca.ep.shtml

16. VergiliusMaroP. Aeneid, http://www.thelatinlibrary.com/verg/aen.shtml

Стаття надійшла до редакції 20.04.15

Размещено на Allbest.ru