Парадигма категорій слів у сучасній англійській мові

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Парадигма категорій слів у сучасній англійській мові

Ковбаско Ю.Г.

У сучасній лінгвістиці декларується поєднання “значення, форми та функції”, а отже злиття воєдино “семантичного, морфологічного та синтаксичного компонентів” при розгляді проблематики виокремлення частин мови.

Незважаючи на вибір підходу: “однокомпонентного” - виключно семантичного, морфологічного або синтаксичного; чи “змішаного”, у якому поєднується два компоненти, граматисти визначають “традиційний” перелік частин мови, тобто ті класи слів, що притаманні кожній класифікації. Такими основними частинами англійської мови є: іменник, займенник, прикметник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, вигук; факультативними частинами англійської мови, тими, що присутні у частині класифікацій, виступають: артикль, дієприкметник, числівник, інфінітив. Окремо можна відзначити частини мови, що існують виключно у авторських класифікаціях та відображають детальний поділ основних та допоміжних частин мов на підвиди, а саме:

іменник-займенник, іменник-числівник, герундій, прикметник-займенник, прикметник-числівник, означальні слова, допоміжні дієслова, модальні дієслова, прислівникові частки, сполучники сурядності, сполучники підрядності, wh-слова, десемантизоване there, інфінітивний маркер to, слова-вставки, дискурсивні маркери тощо, див. Г. Суіт [11], Ч. Фріз [6], Д. Байбер [4].

Таким чином, за основу у сучасній лінгвістиці використовується “8-компонентна” класифікація частин мови, яка є модифікацією класичної латинської типології [2, с. 13-21], і подальше дослідження базуватиметься саме на цьому типі класифікації.

Наявність значної кількості категорій слів в англійській мові та можливих підходів до їх класифікації вказує на актуальність дослідження та визначає його мету, що полягає у встановленні чіткої відповідності між лексико-граматичним класом слів та принципами його приналежності до “основних” чи “допоміжних” частин мови. Для цього спробуємо розглянути кожен із принципів виокремлення частин мови зокрема, що у результаті дасть чітке уявлення про класифікацію лексико-граматичних одиниць з огляду на семантичний, синтаксичний чи морфологічний компонент, а не з точки зору їх поєднання. Дослідження базується на історичному аспекті граматичних праць, адже саме вони заклали основу для подальших граматичних розробок кінця ХХ-початку ХХІ століть.

Якщо у процесі створення переліку частин мов лінгвісти є практично одностайними, то у ході розподілу цих частин мов на категорії існують певні розбіжності.

Починаючи з перших спроб встановлення типології частин мови та незважаючи на різноманіття підходів граматисти намагалися ввести дихотомію при поділі частин мови на класи. Зазвичай, дихотомії базувалися на основі тих критеріїв, що були в основі класифікацій частин мови.

Беручи до уваги синтаксичний критерій, то саме побудова дихотомії на основі функцій частин мови була першою класифікацією, запропонованою Платоном, який розмежовував іменник та дієслово, розглядаючи їх як підмет та присудок [13, с. 2]. Коли перелік основних частин мови був остаточно сформований було розроблено декілька типологій розподілу категорій слів по групам:

Н. Вебстер (1843) ввів поділ на основні (primary) - іменники та дієслова; та другорядні (secondary/words of secondary/subordinate use) - займенники, прикметники, прислівники, прийменники, сполучники; частини мови [14, с. 8-10].

Дж. Морелл (1852) виокремлював значущі (notional) слова - іменники, дієслова, прикметники; та відносні (relational) слова - прислівники, займенники, прийменники, артиклі [9, с. 12].

К.Ф. Бекер (1855) використовуючи ту ж термінологію, що і Дж. Морелл, розширив перелік частин мови, де до значущих частин належать - іменники, прикметники, дієслова, прислівники; до відносних - допоміжні дієслова, артиклі, займенники, числівники, прийменники, сполучники, відносні прислівники [3, с. 24].

К. Хенгевельд (1992) поділив всі частини мови на дві групи: предикати (predicates/content words) - іменник, прикметник, дієслово, прислівник; та допоміжні граматичні елементи (grammatical elements) - артиклі, прийменники, займенники тощо [7, с. 58]. Автор, фокусуючи увагу на описі виключно предикатів, вважає останню групу не суттєвою при побудові речення.

Отже, спільним для класифікацій, побудованих на синтаксичному компоненті, є поділ частин мови на так звані “основні”, що містили іменник, прикметник, дієслово; та “другорядні” - артикль, займенник, прийменник, сполучник частини мови. Характерними, для “синтаксичних' класифікацій, стають відсутність вигуку як окремої категорії слів та невизначеність приналежності прислівників до конкретної групи слів.

За часів грецьких та латинських граматистів поширення набув “перехідний'' морфосинтаксичний підхід, що згодом трансформувався у морфологічний. Типовими класифікаціями, заснованими на морфологічному критерії, можна вважати наступні:

У. Тернер (1710) з огляду на традицію, що існувала у класичній латинській граматиці, запропонував дихотомію відмінюваних (declined) - іменник, займенник, дієслово, дієприкметник; та невідмінюваних (undeclined) - прислівник, прийменник, сполучник, вигук частин мови [12, с. 6].

Н. Вебстер (1790) досліджуючи питання частин мов у перших роботах дійшов висновку, що саме морфологічний компонент є провідним при формуванні класифікацій частин мови та, на основі здатності до відмінювання, та виокремив дві групи слів: до першої належать, одиниці, що підлягають відмінюванню - іменник, займенник, прикметник, дієслово, артикль; а друга група отримала назву частки / абревіатури (particles / abbreviations), які не підлягали граматичним змінам, та включала прислівник, прийменник, сполучник [14, с. 8-10].

Г. Суіт (1892) використавши класичний латинський поділ частин мови на відмінювані та невідмінювані запропонував їх детальний поділ на відмінювані категорій, до яких належать: слова-іменники (іменник, іменник- займенник, іменник-числівник, інфінітив, герундій) слова-прикметники (прикметник, прикметник-займенник, прикметник-числівник, дієприкметник), дієслова (особові, безособові). До переліку невідмінюваних частин мови/часток входять прислівник, прийменник, сполучник, вигук [11, с. 38].

А. Уест (1896), Дж. Керм (1935) ввели нові назви для традиційної класифікації, а саме: флективні (inflexional/inflected) частини мови (іменник, займенник, дієслово, прикметник, прислівник) та нефлективні (noninflexional/uninflected) (прийменник, сполучник, вигук), залишили розподіл категорій слів між ними без змін [15, с. 63; 5, с. 1].

Таким чином, дихотомія, на основі морфологічного підходу, представлена відмінюваними та невідмінюваними групами. Характерними особливостями “морфологічних” класифікацій є відсутність артикля та наявність вигуку як окремих частин мови та змішана морфологічна природа одиниць, згрупованих під назвою прислівники, яка не дає змоги чітко віднести категорію прислівника до відмінюваних чи невідмінюваних частин мови.

Третій підхід базується на семантичному компоненті одиниці. З'явившись в часи античності, починаючи з XVIII ст. він отримав широку популярність, про що свідчать дослідження граматик того часу. Кількість класифікацій, які б базувалися виключно на семантичному компоненті в англійській лінгвістиці є незначною, водночас у “комплексних” класифікаціях семантичний компонент зазвичай відіграє провідну роль. Зразками класичних семантичних класифікацій є:

Дж. Мейклджон (1891) декларуючи розподіл у відповідності до значення частин мови пропонує такі категорії: частини мови, що мають чітке значення (іменник, прикметник, прислівник, дієслово); частини мови, які колись мали чітке значення (прийменник, сполучник); частини мови, які частково мають значення (вигук); частини мови, які не мають значення, однак близькі до першої категорії (займенник) [8, с. 8-9].

Р. Квірк (1972) у першу чергу базуючись саме на наявності/відсутності лексичного значення у одиниці запропонував класичний поділ частин мови на: відкриті класи (іменник, прикметник, прислівник, дієслово); закриті класи (артикль, демонстратив, займенник, прийменник, сполучник, вигук) [10, с. 44-45].

Д. Байбер та ін. (1999) взявши за основу детальний розподіл частин мови Ч.К. Фріза [6, с. 118-119], розподілили ці частини мови на підгрупи базуючись саме на семантичному критерії: лексичні слова (іменник, прикметник, дієслово, прислівник) та функціональні слова (іменникова група до якої належать означальні слова, займенники, числівники, прийменники; дієслівна група - основні допоміжні дієслова, модальні допоміжні дієслова, адвербіальні частки; фраза/речення - сполучники сурядності; речення - сполучники підрядності, wh-слова, десемантизоване there, заперечна частка not, інфінітивний маркер to, числівники; слова-вставки - вигуки, маркери) [4, с. 69].

Класичні російські типології, див. І.П. Иванова, В.М. Жигадло, Л.Л. Іофік (1956), Л.С. Бархударов (1966), І.П. Іванова, В.В. Бурлакова, Г.Г. Почепцов (1981) та ін., базуються на дихотомії повнозначних та службових частин мови, які розрізняються “у відповідності до категоріально- семантичних принципів, що існують у загальній семантиці” [1, с. 67]. Тобто, при виокремленні такої дихотомії провідним є саме семантичний принцип, а інші компоненти доповнюють його виключно при виокремленні підкласів у межах повнозначних та службових частин мови.

Таким чином, незважаючи на різноманіття назв дихотомій, їхня суть залишається незмінною. До основних частин мови належать іменник, прикметник, прислівник, дієслово; до службових - інші підкласи частин мови, залежно від типу класифікації, запропонованих граматистами. Водночас, проблема полягає у тому, що подібне узагальнення базується на поєднанні та змішуванні всіх вищезазначених критеріїв, які не завжди та не рівнозначно представлені у межах одного чи іншого лексико-граматичного класу слів.

Порівнюючи традиційні дихотомії та частини мови, виокремленні на основі кожного з критеріїв, нами побудовано Таблицю 1, що містить типи компонентів на яких базуються класифікації, види дихотомій та типи частин мови по кожній з них.

Таблиця 1. Співвідношення принципів виокремлення частин мови

Результати аналізу та дані Таблиці 1 вказують на те, що з огляду на рівноцінне представлення кожного критерію зокрема, існує можливість виокремити дихотомії та розподілити провідні частини мови по групам. Для наочності пропонуємо символи: [+] - якщо компонент є активним та провідним для лексико-граматичної одиниці; [-] - якщо компонент не активний та факультативний, [0] - якщо компонент відсутній.

Відповідно, можемо зробити наступні висновки:

іменник, прикметник, дієслово одностайно визначаються як такі, що виконують роль самостійних членів речення, зазнають змін на морфологічному рівні та несуть семантичне значення притаманне їхньому класу слів, тобто мають активними та провідними всі 3 компоненти - [Syn+], [Sem+], [Morph+];

прийменник, сполучник на противагу їм не є самостійними членами речення, не зазнають морфологічних змін, не мають спільного семантичного значення як класу, а отже репрезентуються наступними характеристиками - [Syn-], [Sem-], [Morph-];

артикль та вигук беззаперечно належать до другорядних частин мови, адже два з трьох компонентів є неактивними, а один компонент відсутній [Syn-], [Sem-], [Morph0] та [Sem-], [Morph-], [Syn0] відповідно;

займенник у межах комплексного “трикомпонентного” підходу, слід радше аналізувати у межах так званих “службових” частин мови, оскільки дві з трьох характеристик є факультативними та неактивними - [Syn-], [Sem-], [Morph+];

отже, протиставлення іменника, прикметника, дієслова, з однієї сторони, та прийменника, сполучника, артикля, вигуку, займенника, з іншої сторони, можна назвати класичною дихотомією, що в однаковій мірі базується на всіх трьох компонентах - синтаксичному, морфологічному, семантичному;

категорія прислівника викликає суперечності серед лінгвістів, адже тільки семантичний компонент дозволяє однозначно класифікувати прислівник як основну частину мови. З огляду на синтаксичний та морфологічний компоненти, то у категорії прислівника вони можуть бути як активними/провідними, так і неактивними/факультативними - [Sem+], [Syn+/-], [Morph+/-]. Тобто, спостерігається граматична колізія, коли всі одиниці, що належать до категорії прислівника поєднуються спільним семантичним значенням як класу, проте певна частина цих одиниць може виконувати роль самостійних членів речення та зазнавати морфологічних змін, а інша частина позбавлена цих характеристик, що, на нашу думку, створює поле для проведення подальшого дослідження приналежності лексичних одиниць до категорії прислівника та самої категорії до основних чи службових частин мови.

Таким чином, комплексна класифікація частин мови базується на дихотомії основних та службових частин мови. З огляду на дані наведені у Таблиці 1, категорія основних частин мови формується при наявності принаймні двох з трьох провідних та активних компонентів (іменник, прикметник, дієслово), решта частин мови належать до другорядних (займенник, прийменник, сполучник, вигук, артикль тощо), місце прислівника у межах категорій частин мови залишається дискусійним через накладання синтаксичних та морфологічних ознак лексичних одиниць, що належать до цієї категорії, що створює перспективу подальшого дослідження.

Література

англійський мова граматика прислівник

1. Блох М.Я. Теоретические основы грамматики / М.Я. Блох. - М.: “Высшая Школа”, 2002. - 160 с.

2. Ковбаско Ю.Г. Граматичні класи слів в англійській мові / Ю.Г. Ковбаско // Науковий вісник Чернівецького університету: збірник наукових праць: Германська філологія. - Чернівці: Видавничий дім “РОДОВІД”, 2оі4. - Вип. 720. - С. 11-23.

3. Becker K.F. A Grammar of the German Language / K.F. Becker. - L.: Williams and Norgate, 1855. - 364 p.

4. Biber D. The Longman Grammar of Spoken and Written English / D. Biber, S. Johansson, G. Leech, S. Conrad, E. Finegan. - L.: Longman, 1999. - 1204 p.

5. Curme G. Parts of Speech and Accidents / G. Curme. - Boston: D.C. Heath and Company, 1935. - 370 p.

6. Fries Ch.C. The Structure of English: An Introduction to the Construction of English Sentences / Ch.C. Fries. - N. Y.: Harcourt, 1952. - 304 p.

7. Hengeveld K. Non-Verbal Predication: Theory Typology, Diachrony / K. Hengeveld. - Berlin-N.Y.: Mouton de Gruyter, 1992. - 321 p.

8. Mejklejohn J.M.D. The English Language: Its Grammar, History and Literature / J.M.D. Meiklejohn. - Toronto: W.J. Gage & Co., 1891. - 466 p.

9. Morell J.D. The Analysis of Sentences: Explained and Systematised / J.D. Morell. - L.: R. Theobald, 1852. - 75 p.

10. Quirk R. A Comprehensive Grammar of the English Grammar / R. Quirk, S. Greenbaum, G. Leech, J. Svartvic. - L.: Longman, 2000. - 1779 p.

11. Sweet H. A New English Grammar Logical and Historical. Part 1 / H. Sweet. - Oxford: Clarendon Press, 1892. - 499 p.

12. Turner W. A Short Grammar for the English Tongue / W. Turner. - L.: J. Downing, 1710. - 56 p.

13. Vinokurova N. Lexical Categories and Argument Structure. A Study with Reference to Sakha / N. Vinokurova. - Utrecht: LOT, 2005. - 466 p.

14. Webster N. A Grammatical Institute of the English Language. Part 2 / N. Webster. - Boston: Thomas & Andrew's, 1790. - 116 p.

15. West A. Elements of English Grammar / A. West. - Toronto: The Copp, Clark Company, 1896. - 288 p.

Размещено на Allbest.ru