Етномовна ситуація в міській та сільській місцевостях Кіровоградської області в кінці 40-х - початку 90-х рр. ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етномовна ситуація в міській та сільській місцевостях Кіровоградської області в кінці 40-х - початку 90-х рр. ХХ століття

Олександр Ломака

У статті досліджується мовна ситуація, яка склалася на території Кіровоградської області в другій половині ХХ століття. Автор наводить передумови та причини трансформації української мови в містах та селах області в мову повсякденно вживаного суржику.

Ключові слова: мова, суржик, змішання, українсько-російська двомовність, інтернаціоналізм, Кіровоградська область.

В статье исследуется языковая ситуация, которая сложилась на территории Кировоградской области во второй половине ХХ века. Автор приводит предпосылки и причины трансформации городского и сельского украинского языка в язык повседневно употребляемого суржика.

Ключевые слова: язык, суржик, смешение, украинско-русское двуязычие, интернационализм, Кировоградская область.

In the article examines the language situation that prevailed in the Kirovograd region in the second half of the twentieth century. The author gives the background and causes transformation of urban and rural Ukrainian language in everyday language a used muslins.

Keywords: language, muslin, blending the Ukrainian-Russian bilingualism, internationalism, Kirovograd region.

Витоки змішаної мови сягають кінця XVIII - початку ХІХ століття. Основними причинами поширення суржику були: 1) домінування російської мови у містах; 2) обмеження спочатку з боку царського уряду, а згодом радянського режиму функціонування української мови; 3) непрестижність української мови; 4) недостатній рівень володіння українською мовою тощо [31, с. 2].

Метою поданої статті, виходячи із зазначеної проблематики, є розгляд етномовної ситуації в другій половини ХХ століття в міській та сільській місцевостях Кіровоградщини.

За результатами етнографічних експедицій 2011 - 2013 років у Кіровоградській області чітко простежується домінування української мови в повсякденному спілкуванні серед населення краю. Однак, варто відзначити, що мовою спілкування, усіх без винятку, мешканців області є змішана українська і російська мова із уживанням значної кількості говірок [8].

В усіх населених пунктах Кіровоградщини, у яких проводилося опитування, респонденти різного віку й національностей стверджували про наявність у їхньому селі за часів радянської влади змішаної української мови.

Для багатьох мешканців села й невеликих містечок області нелітературна мова, суржик, є органічною та основною мовою спілкування [18, арк. 201]. Відповідь на запитання про причини поширення змішаної мови залежала від віку респондента. До причин її поширення респонденти відносять мовну політику за часів радянської влади; мову викладання в школі; вплив оточення; щоденне спілкування такою мовою; непринциповість співрозмовника та ін.

Основну частину суржику становить російська лексика; при цьому слова вимовляються “по-українськи” і творяться за граматичними моделями української мови [26, с. 10].

Зауважмо, що переважна більшість опитаних респондентів, які проживали в радянській Україні, наголошувала на тому, що, незважаючи на послуговування змішаною україно- російською мовою, вважали себе й своїх односельців україномовними. Підтвердженням цього є проведені численні етнографічні експедиції Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України в Кіровоградській області.

Варто наголосити, що є суттєві відмінності в мові чоловіків і жінок, дорослих і дітей, мешканців міст і сільської місцевості. Матеріали експедиції З.С. Гудченко до сіл Красна Кам'янка, Попельнасте Олександрійського району та с. Чечеліївка Петрівського району Кіровоградської області 2008 року доводять, що досліджуване населення цих населених пунктів говорило (як на побутовому, так і на офіційному рівнях) суржиком з деяким перекручуванням російських слів на український манер та значною частиною діалектів [25, арк. 1 - 28].

У Радянському Союзі популяризувалося та віталося братерство дружніх народів, заохочувався інтернаціоналізм.

Наслідком мовної політики, яку здійснювала радянська влада у досліджуваний період, стала нелітературна українська мова та суржик, котрі були ознакою поверхневих знань з української і російської мов [15, с. 218 - 219]. Противагою суржикові стали вірші, пісні й твори, які оспівували українську мову.

На жаль, культура мовлення на Кіровоградщині в цілому низька, про що свідчать, наприклад, слова на зразок - “руп” (карбованець), “спічки” (сірники), “часи” (годинник), “чулки” (панчохи), “носки” (шкарпетки), “карандаш” (олівець), “тудою”, “сюдою” тощо [16, с. 2], а також найбільш уживані в сільській місцевості: “дом” (дім), “потолок” (стеля), “юбка” (спідниця), “платьє” (сукня), “строітель” (будівельник), “отдихать” (відпочивати), “ждать” (чекати) та ін.

Використання таких слів переважною більшістю населення області призводить здебільшого до поширення не російської, а нелітературної української мови. Підтвердженням цих слів є зібрані П. Вовком матеріали від учнів Кіровоградської області в 1940-х роках, за якими можна простежити наявність у мові спілкування діалектів та суржикомовних слів у писемній і розмовній українській мові населення області, наприклад, замість слова помітив - вживається “замітив”, жити - “жить” (учень записав від колгоспника П.М. Шаботіна з с. Зелене Компаніївського району Кіровоградської області) [21, арк. 1, 25 - 26]. У селі Інгуло-Кам'янка Новгородківського району Кіровоградської області, згідно з матеріалами, зібраними Т. Онопою, діалекти вживаються як у народному фольклорі, так і в мові спілкування. Наприклад, замість слова відріжу, вимовляють - “одріжу” [20, арк. 2], відпущу - “пустю”, хлопцю - “парню” [23, арк. 1 б].

У процесі контактування народів вибір мови визначається різними чинниками, передусім, соціальними, культурно-ідеологічними чи політичними передумовами [1, с. 42 - 44], які в часи радянської влади набували неабиякої актуальності.

Поширення двомовності відбувається головним чином у результаті постійних міжнаціональних контактів населення Кіровоградської області. На формування і розвиток україно-російської говірки в краї впливають різні фактори: територіальне розміщення, компактність розселення; тривалість етномовних контактів. Визначальним чинником поширення українсько-російської двомовності в області є міжнаціональне спілкування, за якого російська мова посідає головне становище [5, с. 70 - 71; 29, с. 637].

С. Дейнега, ветеран війни і праці, писав у газетній статті: “Щодня читаючи цю мовну мішанину, людина поневолі навчається говорити українсько-російським суржиком. Коли росіянин чи представник іншої національності поселяється в Україні й починає говорити поміссю своєї та нашої мов, ми йому вибачаємо й навіть вітаємо - у його вимові бачимо прагнення зблизитися з нами, вираз поваги. Мова російська - мова міжнаціонального спілкування народів Радянської країни”. Частка зросійщених за мовою українців була суттєво вищою серед загальної чисельності російськомовного населення [22, арк. 1, 25 - 26], і до того ж, вона постійно зростала. Ступінь мовного зросійщення українців у Центральному регіоні мав суттєві відмінності за окремими областями [28, с. 30 - 31].

1959 року в Кіровоградській області чисельність українського етносу становила 1 млн. 79 тис. 846 осіб - 88,7 % від загальної кількості населення області в 1 млн. 217 тис. 929 осіб [10, с. 176 - 177, 182 - 183]. Як засвідчує Всесоюзний перепис населення того ж 1959 року, 98 % українців (1 млн. 58 тис. 483 особи) зазначили, що вони володіють українською мовою [9, с. 4 - 156].

1959 року в містах області мешкало 375 тис. 842 особи, із них 299 тис. 953 особи (79,8 %) були українцями, з яких 94,4 % (283 тис. 170 осіб) зазначили, що розмовляють українською мовою [4, с. 4 - 5]. У сільській місцевості показники були ще більш разючими. Того ж року 842 тис. 87 осіб мешкали в сільській місцевості, із них 92,6 % (779 тис. 893 осіб) були українцями [6, с. 12 - 13], 775 тис. 318 осіб (99,4 %) з яких уважають українську рідною мовою [4, с. 6 - 7].

1970 року при загальній кількості населення області в 1 млн. 259 тис. 398 осіб чисельність українського етносу становила 1 млн. 109 тис. 984 осіб (88,1 %). Всесоюзний перепис населення 1970 року засвідчує, що 98,1 % (1 млн. 88 тис. 644 осіб) осіб української національності визнали, що вони розмовляють українською і вважають її рідною мовою [6, с. 10 - 11, 177]. Того ж року в містах області мешкало 552 тис. 398 чол., із них 451 тис. 771 осіб (81,8 %) були українцями, а 95,5 % (431 тис. 846 осіб) зазначили, що розмовляють українською мовою і вважають її рідною [6, с. 10 - 11]. У сільській місцевості мешкало 707 тис. осіб, з яких 93 % (658 тис. 213 осіб) були етнічними українцями, з них 656 тис. 798 осіб (99,8 %) зазначали, що рідною мовою вважають українську [11, с. 179]. Але варто зауважити, що мовою спілкування була все ж таки не літературна українська мова, а змішана мова, у якій уживалися слова російського походження (діалекти), що зумовлювалося спільним проживанням українців та росіян, які не прагнули до оволодіння українською, а спілкувалися переважно російською або суржиком. Перепис населення зафіксував, що 1970 року в містах області проживали і вважалися міськими жителями 81 тис. 484 (14,8 %) особи російського походження тоді, як у сільській місцевості, їхній відсоток був значно нижчим і становив 4,9 % (34 тис. 297 осіб) від загальної кількості мешканців сільського населення [11, с. 179].

На території області в міській місцевості мешкали й представники інших національностей, а саме: білоруси - 0,8 % (4 тис. 234 осіб), євреї - 1,3 % (7 тис. 358 осіб), молдавани - 0,3 % (1 тис. 588 осіб) та інші, не вказані національності - 1,1 % (5 тис. 963 осіб). Інші невизначені національності становили незначний відсоток і не впливали на загальну картину регіону. Така ж ситуація спостерігалась і в сільській місцевості: білоруси - 0,8 % (5 тис. 352 осіб), євреї - 0,05 % (371 осіб), молдавани - 0,7 % (5 тис. 26 осіб) та інші невизначені національності - 0,5 % (3 тис. 741 осіб) [11, с. 179].

Останній Всесоюзний перепис населення 1989 року засвідчив, що від загальної кількості населення області в 1 млн. 228 тис. 93 осіб чисельність українського етносу становила 1 млн. 46 тис. 984 осіб (85,3 %). Перепис демонструє, що у 1989 році 96,4 % (1 млн. 9 тис. 411 осіб) осіб української національності зазначили, що вони вважають рідною мовою українську [12, с. 5]. У містах області мешкало 730 тис. 382 осіб, із них 594 тис. 496 осіб (81,8 %) - українці 94 % (558 тис. 914 осіб) українців визнали рідною українську мову. У сільській місцевості мешкало 497 тис. 711 осіб, з яких 90,9 % (452 тис. 488 осіб) були етнічними українцями, з них 450 тис. 497 осіб (99,6 %) уважали рідною мовою українську [12, с. 17, 29].

Другим за чисельністю етносом в області є росіяни. Перепис населення 1989 року зафіксував, що в містах області мешкало 114 тис. 927 (15,7 %) осіб російського походження. У сільській місцевості їхній відсоток був значно нижчим і становив 1,8 % (29 тис. 149 осіб) від загальної кількості мешканців сільського населення [12, с. 5 - 29, 77].

Важливим чинником розвитку міжетнічного спілкування в краї є подолання мовного бар'єра. У Кіровоградській області ця проблема не була гострою, оскільки переважна більшість населення володіла російською мовою. У сільській місцевості етнічні групи, що переселилися з інших країн, послуговувалися передусім російською мовою, а згодом через фіксацію двох мов - російської та української - суржиком. Мешканці міст послуговувалися російською мовою, що було зумовлено більшою зросійщеністю міст [3, с. 10].

За даними В. Скляра, 1989 року в Кіровоградській області ступінь мовного зросійщення українців становив 3 % [28, с. 31]. У 1959 - 1989 роках у Кіровоградській області відбулося скорочення кількості україномовних українців на 49,1 тис. осіб (4,64 %), однак частка україномовних серед міського населення Центрального регіону була доволі високою і складала 73,75 % [28].

Спираючись на дослідження Л. Ковач, зазначимо, що Кіровоградська область уходить до переліку тих областей, де панівною й рідною українську мову вважає більше ніж 80 % населення області [14, с. 147].

Починаючи з другої половини ХХ століття, у результаті масштабних переселень сільських мешканців до міста переважна більшість українського населення для більш швидшої соціальної адаптації починає розмовляти російською мовою, що в подальшому призводить до спотворення, змішування слів та поширення серед населення суржику.Мовний бар'єр між двома культурами - міською російською і сільською українською (рідною) - поглиблювала також радянська політика, спрямована на утиск мов національних меншин. Це призвело до того, що, наприклад, населення Радянського Союзу, яке поступово переміщувалося із села до міста, почало відмовлятися від рідномовної освіти на користь російськомовної, за яку фахівцям-філологам доплачували 15 % [27, с. 209].

Така ж ситуація спостерігається й у сільській місцевості. Випускники сільських шкіл, колишні школярі, які навчалися українською мовою, неминуче переходять на російську мову спілкування, коли переїжджають до міста, причому російською її важко назвати, це ймовірніше спотворення того, що знали (української) та того, на чому намагаються недолуго розмовляти (російської) [7, с. 3]. Дослідниця національного складу та мовної ситуації серед сільського населення України Т.А. Мельничук зазначає, що “у результаті схожої політики в різних регіонах України російською мовою, згідно з опитуванням, на 1989 рік вільно володіли 8,5 із 17,1 млн. селян”.

Переїде сільський житель до міста, й одразу з ним якісь метаморфози відбуваються: невпізнанною стає мова. А потім і дитину лише в російський садок здає. Щоправда, відшукати український не так і легко. Як зазначила М. Балашова, інспектор дошкільного виховання облвно: “на 1990 рік лише в 13 дитсадках міста Кіровограда із 72, в одному з 14 у Знам'янці, у п'яти із 40 в Олександрії, у шести з 25 у Світловодську звучить українська мова. Але ж на заводах “Друкмаш”, “Гідросила”, виробничому об'єднанні “Радій”, “Кіровоградському ливарному заводі” в селищі Новому працює третина робітників- українців, а дитсадка - жодного з україномовним режимом роботи” [2, с. 3]. український суржик міжмовний кіровоградський

Як засвідчило анкетування, проведене працівниками Ленінського райвно м. Кіровограда 1990-го року, із 2,5 тисяч батьків (14 ясел-садків системи народної освіти цього району підлягали анкетуванню) тільки 434 (17,4 %) виявили бажання, щоб їхні діти виховувались в україномовних дитсадках. І кого звинувачувати в цьому? Малосвідомих батьків-українців? Чи ті умови, у які була поставлена українська мова взагалі (російськомовні садки, школи, технікуми та інститути)?” [2, с. 3].

Як зазначає спеціальний кореспондент газети “Літературна Україна”, 1988 року “із 623 шкіл області з українською мовою викладання - 552, у Кіровограді з 30 - тільки чотири. Негативно позначається інерція батьків, усталений упродовж тривалих застійних років принцип престижності, цей фальшивий за своєю суттю стереотип” [13, с. 1].

Причиною появи і розширення сфери функціонування українсько-російського суржику на міжмовному рівні є вплив російської мови в умовах масової українсько-російської двомовності. Внутрішньою причиною цього є повільний процес утвердження української літературної мови як авторитетного та обов'язкового засобу спілкування, одним із наслідків чого стає й неприщеплювання з дитинства навичок автоматичного користування нею [30, с. 28].

Доказом того, що суржик виступає перехідною формою від української мови до російської, є поступова й неухильна русифікація колись цілком україномовних сіл [17, с. 17].

Можна говорити про те, що влада вдало скористалась об'єктивними процесами індустріалізації країни для поширення українсько-російської двомовності. Так звана інтернаціоналізація і дружба народів спричинила масове переселення українців із сіл і міст відриваючи їх від землі - берегині традицій українського народу. Це полегшило комуністичній владі роботу у встановленні російської як мови міжнаціонального спілкування.

З огляду на етнографічні матеріали, зібрані О.О. Боряк у селах Кіровоградської області в 1989 - 1990 роках, можна відзначити, що в селах краю переважає нелітературна українська мова та україномовний суржик. Так, у селах Чемерпіль Гайворонського району, Любомирка Добровеличківського району, Василівка Долинського району, Дівоче поле Олександрійського району, даючи інтерв'ю, люди відповідали українською мовою з домішкою російських слів та діалекту [24, арк. 260 - 293].

Незважаючи на те, що під час Всесоюзного перепису населення 1989 року в Україні українську мову визнали рідною понад 33 млн. осіб, вона була майже повністю штучно вилучена з усіх сфер державного і громадського життя держави. Мовні права україномовного населення за часів Радянського Союзу були порушені тривалою русифікацією.

Отже, аналізуючи більш детально мовну ситуацію на Кіровоградщині в цей період, слід наголосити на збереженні основних закономірностей: мовна асиміляція в містах значно вища, ніж серед сільського населення області, що зумовлено різними чинниками: часом, психологією, традиційністю, стійкістю. Україномовним залишається переважно сільське населення області.

Відзначимо, що наявна в області нелітературна українська мова та суржик не регламентуються правилами стилістики, орфографії тощо, на відміну від літературної української чи російської мов. Суржиком послуговуються представники різних соціальних прошарків (робітники, селяни, інтелігенція).

Характерною ознакою доби радянської влади в Кіровоградській області став перехід значної частини населення від української - побутової - до російської - мови урбаністичного середовища міст, про що свідчать матеріали етнографічних експедицій. З'ясовано, що в області переважає українська мова, хоча й змішана (діалект, нелітературна українська мова, суржик). Населення області вільно володіє українською мовою, незважаючи на вплив, якого мова зазнала за часів радянської влади.

Література

1. Балашова М. Навчіть Оленку української / М. Балашова // Кіровоградська правда. - 1990. - 12 травня. - С. 3.

2. Браїм І.М. Міжетнічна взаємодія у сфері трудової діяльності / І.М. Браїм // Народна творчість та етнографія. - 1979. - № 5. - С. 9 - 15.

3. Всесоюзная перепись населения 1959 г. Таблицы 3,4: Распределение населения по национальности и родному языку по Кировоградской области (городское и сельское население - оба пола) / Для служебного пользования. - ЦМСС. - 1960. - 7 с.

4. Гарипов Я.З. Родной и второй язык / Я.З. Гарипов // Сто наций и народностей / Ред. кол.:

5. К. Васильева. - М.: Мысль, 1985. - С. 69 - 80.

6. Державний комітет УРСР по статистиці: Населення української УРСР (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 року). - К. - 1990. - 287 с.

7. Железняков Є. Мовна ситуація поліпшується / Є. Железняков // Народне слово. - 1993. - 20 лютого. - С. 3.

8. За польовими етнографічними матеріалами автора 2011 - 2013 рр. по Кіровоградській області.

9. Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г. Таблицы 3,4. Распределение населения по национальности и родному языку по районам. - Статистическое управление Кировоградской области / Для служебного пользования. - 1960. - 156 с.

10. Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 года. Украинская ССР / Отв. за выпуск К.А. Орехов.

11. М.: Госстатиздат, 1963. - 216 с.

12. Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 г. - Т. IV. - Национальный состав населения СССР.

13. II. - Распределение населения отдельных национальностей СССР по полу, возрасту, языку, образования и состоянию в браке. - Май: Типография Главмехсчета ЦСУ СССР, 1972. - 558 с.

14. Итоги Всесоюзной переписи населения 1989 г. / Распределение населения по национальности, родному языку и второму языку народов СССР по Кировоградской области. Таблицы 9 с и 10 с (абсолютные данные). Для служебного пользования, экз. № 13. - М.: Государственный комитет СССР. - 1989. - 106 с.

15. Ільєнко І. Серед прекрасних братніх мов / І. Ільєнко // Літературна Україна. - 1988. - 6 жовтня (№ 40). - С. 1 - 2.

16. Ковач Л. Мовна ситуація та мовна політика в Україні / Л. Ковач // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - К., 2010. - Вип. 46. - С. 138 - 158.

17. Кравченко О. Мовна стійкість сучасної молоді / О. Кравченко // Українознавство. - 2007. - № 4.

18. С. 216 - 219.

19. Круть Ю. Культура мовлення на Кіровоградщині / Ю. Круть // Радянський студент. - 1989. - 23 червня. - С. 2.

20. Літвінова Т. “Суржикізація” шкільних підручників / Т. Літвінова // Українська мова та література. - 2011. - червень, число 21 (709). - С. 14 - 19.

21. Наукові архівні фонди рукописних матеріалів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (далі НАФРМФ ІМФЕ). - Ф. 8-3. - Од. зб. 204, 243 арк.

22. НАФРМФ ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. - Ф. 8-3. - Од. зб. 206, 235 арк.

23. НАФРМФ ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. - Ф. 8-4. - Од. зб. 409, 22 арк.

24. НАФРМФ ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. - Ф. 8-4. - Од. зб. 465, 43 арк.

25. НАФРМФ ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. - Ф. 8-4. - Од. зб. 481а, 13 арк.

26. НАФРМФ ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. - Ф. 14-Е5. - Од. зб. 41, 111 арк.

27. НАФРМФ ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. - Ф. 14-5. - Од. зб. 512, 323 арк.

28. НАФРМФ ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. - Ф. 14-5. - Од. зб. 578, 28 арк.

29. Руда О. Суржик, або напівмовність / О. Руда // Українська мова та література. - 2000. - листопад, число 41 (201). - С. 8 - 10.

30. Савойська С. Конфліктно-мовні проблеми як фактор політичного розпаду СРСР / С. Савойська // Історичний журнал. - 2010. - № 1 - 3. - С. 208 - 215.

31. Скляр В. Часові та територіальні відмінності рівня мовної асиміляції (зросійщення) українців (за матеріалами переписів населення України 1989 та 2001 рр.) / В. Скляр // Народна творчість та етнографія. - 2009. - № 4 - 5. - С. 29 - 39.

32. Стріха М. Суржик та літературна мова / М. Стріха // Нариси української популярної культури. - К., 1998. - С. 637 - 640.

33. Тараненко О.О. Українсько-російський суржик: статус, тенденції, оцінки, прогнози / О.О. Тараненко // Мовознавство. - 2008. - № 1. - С. 14 - 30.

34. Феллер М. Чи може суржик стати мовою? / М. Феллер // Українська мова та література. - 2001. - жовтень, число 40 (248). - С. 1 - 2.

Размещено на Allbest.ru