Про деякі теоретичні засади дослідження політичного дискурсу

Размещено на http://allbest.ru

2

ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ»

УДК 81'33

Про деякі теоретичні засади дослідження політичного дискурсу

Світлана Дорда кандидат філологічних наук,

доцент кафедри іноземних мов

Виклад основного матеріалу

Проблеми, пов'язані із застосуванням мови в найрізноманітніших ситуаціях людського спілкування з урахуванням усіх його складових - від глибинно-психологічних до контекстних і ситуативних, у яких це спілкування відбувається, - становлять предмет дослідження лінгвістичної прагматики, який відмежовує її від інших напрямів досліджень живої природної мови.

Маючи своєю методологічною основою сучасні екзистенціальну феноменологію і герменевтику, лінгвістична прагматика продовжує формувати своє проблемне поле. Зароджуючись у живому мовленні людей і будучи тісно пов'язаними з їхньою мовленнєвою діяльністю, прагматичні явища виявляються в усіх найважливіших категоріях комунікації як модусу існування явищ мови, насамперед у мовленнєвих актах, мовленнєвих жанрах і дискурсах [2: 17-18].

Термін «дискурс» було введено в науковий вжиток Ю. Хабермасом для позначення виду мовленнєвої діяльності, яка передбачає критичний розгляд цінностей, норм і правил соціального життя.

Виникнення і концептуальне оформлення теорії дискурсу припадає на 60-ті - 70-ті роки ХХ століття. Це обумовлено не лише прагненням структурної лінгвістики вивести синтаксис за межі речення, розробкою прагматики мовлення, дослідженням його соціальних рис, але й загальною тенденцією до інтеграції гуманітарних досліджень.

Аналізуючи існуючі визначення дискурсу, Г.М. Левіна зводить їх до двох позицій:

1) дискурс як фрагмент мовлення, як тканина оповідання,

2) дискурс як система знань в тій чи іншій галузі загальнолюдської культури (політичний, медичний і т.д.) [7: 69].

Усі трактування дискурсу одночасно містять два компоненти:

1) динамічний процес мовленнєвої діяльності, здійсненої в соціальному контексті, і 2) результат цієї діяльності переважно у формі тексту.

Таким чином, у всіх наукових дефініціях постійними ознаками дискурсу є:

1) розуміння його як мовлення, яке спричиняється під час комунікації,

2) співвідношення з суб'єктом,

3) обов'язкове включення в комунікативну діяльність, крім вербальної складової, ще й контексту у формі знань про світ. Остання ознака акцентує увагу на ситуації спілкування, тому інтерпретувати ситуацію дискурсу - це враховувати умови спілкування, тобто його прагматичну складову [4: 149].

Виходячи з наведених визначень, можна зробити висновок, що дискурс розуміється вузько і широко.

В першому випадку - це вербальна складова комунікативної дії, її результат, який інтерпретується комунікантами. При цьому в процесі комунікації на перше місце виходить не мовлення, а сума загальних знань, володіння контекстом ситуації, що й забезпечує розуміння.

Такому розумінню відповідає формула дискурс - це текст плюс контекст. У другому - це комунікативна подія, яка здійснюється між мовцем, реципієнтом в процесі комунікативної дії [3:7].

Наприкінці ХХ століття термін дискурс отримує більш широке розуміння. Він стає полісемантичним і залежить від наукової сфери. Все більша увага приділяється соціумній приналежності дискурсу. Г.Г. Почепцов визначає дискурс як соціолінгвістичну структуру [9: 89]. Це визначає його мовні і мовленнєві, а також комунікативно-прагматичні характеристики. Це літературний, фольклорний, тоталітарний та інші дискурси.

Нашу увагу привертає дослідження політичного дискурсу як одного з видів інституційного дискурсу [5: 5-20].

Соціальний інститут як категорія життєдіяльності суспільства є складним за своїм змістом феноменом. Поняття «соціальний інститут» в науковий ужиток ввів соціолог Г. Спенсер. В межах теорії людського суспільства виокремлюють три основні види інститутів: а) ті, що продовжують рід (брак та родина); б) розподільні (економічні); в) регулюючі (релігійні та політичні організації) [10:31]. Головною функцією будь-якого з цих інститутів є функція регулювання соціальних процесів та явищ з метою збереження стабільності їх існування та підтримки рівноваги між ними.

До числа найбільш важливих компонентів, що складають внутрішню структуру соціального інституту належать:

1) наявність об'єктивного стану людей у сфері певного виду діяльності та суспільних відносин, тобто статусу;

2) сукупність рольових виконань (виявлень), котрі характеризують членів суспільства, які асоціюються в межах даного соціального інституту; до того ж, якщо статус передає вихідну позицію, яка визначається об'єктивними потребами в тому чи іншому виді діяльності, тоді соціальна роль є процесом його реалізації, його динамічною формою виявлення (і мовного також) або функцією;

3) соціальна норма як показник рівня обумовленості взаємодії людей один з одним в межах соціального інституту, яка «завжди може бути формалізована».

Вона є тією мірою, котра визначає стандарт поведінки людей, яка становить соціальний інститут, за допомогою якої оцінюється їх діяльність і визначаються санкції по відношенню до тих, хто допускає ухильну поведінку. Соціальні норми (політичні, правові, естетичні, моральні т. ін.) є одночасно умовами вибору рольової поведінки і засобом її виміру (схвалення чи засудження), тобто вони організовують, впорядковують і регулюють діяльність людей та їхні взаємовідносини в межах певного соціального інституту [1: 134-137; 10: 27-30 ].

Взаємодія між дискурсивними і соціальними структурами - це не просто кореляційна або каузативна взаємодія. Це дуже складний соціокогнітивний процес, який включає в себе, наприклад, ментальні моделі та інші когнітивні репрезентації, які виникають у свідомості учасників. З одного боку на них впливають дискурсивні структури, а з іншого, вони впливають на взаємодію між людьми (а це означає, що і на майбутні дискурси) [11: 23].

В лінгвістичній літературі виокремлюють наступні параметри інституційного дискурсу: групова приналежність, хронотоп, тематична однорідність, статусно-рольові характеристики типових учасників, цінності, жанри, прецеденті тексти, дискурсивні формули [5].

На думку Кожемякіна інституційні дискурси специфічні не лише умовами регламентованого виробництва знання, особливим чином ієрархізованими учасниками, спеціальною «телеологією», але й кодом, який в єдності своїх семантичних, синтаксичних і прагматичних характеристик націлений на досягнення інституційними акторами певних цілей.

Ідея лінгвістичних відмінностей соціальних інститутів добре відома лінгвістам і тут отримано чимало значущих результатів. Але те, що значною мірою характерно для дискурс-аналізу - це інтерес недо коду як такого, а до його використання, заснованого на виборі актором семіотичних одиниць відповідно до характеру виробництва знання в суспільному інституті [6: 62].

Політичний дискурс є багатостороннім, конфліктним за своєю формою соціальним діалогом між соціальними інститутами та індивідами, між інститутами влади та опозицією, який знаходить своє відображення в ідеологічно неоднорідних типах дискурсу.

Політичний дискурс - це особлива сфера мовленнєвої діяльності, результатом якої є специфічні тексти, вербальні та невербальні знаки, типові моделі мовленнєвої поведінки, які втілюються в конкретних жанрах політичного дискурсу [12: 15].

Політичне спілкування завжди ідеологізоване, оскільки комуніканти виступають не як особистості, які представляють самих себе, а як представники інститутів і політичних груп. Ідеологія більше не сприймається як аналіз ідей, які створюють основу наукового знання.

Це скоріше об'єкт дослідження, який пов'язаний з ідеями, переконаннями та поглядами. Але ідеї, переконання та погляди не створюють ідеологію.

Вони є «змістом мислення», в той час як ідеологія асоціюється з моделями, які лежать в основі значення, фреймів тлумачення, світогляду або форм повсякденного мислення та пояснень. Таким чином, логічне використання ідей, переконань та поглядів так само важливе для ідеології як і зміст думок для яких ці три терміни є ярликом [13: 38].

Обумовлені ідеологією ментальні схеми суб'єктів політичного спілкування визначають їхню вербальну поведінку, а саме, стратегії і риторичні прийоми, імплікації і пресупозиції, мовленнєві ходи і тематичну структуру дискурсу [12: 18].

Висновки та перспективи дослідження

Мова є природним середовищем, на яке впливають користувачі. Але таке середовище не залишається незмінним. Змінюються соціальні та політичні погляди, а разом з ними змінюються слова, які відображають їх.

Сучасні тенденції розвитку суспільства (соціально-політичні потрясіння, глобальні інформаційні системи, глобалізація економіки, взаємопроникнення різних культур) збільшують актуальність проблем, пов'язаних з політичною лінгвістикою.

Цікавою проблемою для подальшого дослідження може бути порівняльний аналіз британського, американського та українського політичного дискурсів, дослідження ідіостилю окремих політиків, дослідження аргументативної структури текстів політичної аналітики.

дискурс політичний спілкування вербальний

Бібліографія

1. Андреев Ю.П. Категория «социальный институт» / Ю.П. Андреев // Философские науки. - 1984. - № 1. - С. 134137.

2. Бацевич Ф.С. Вступ до лінгвістичної прагматики /Ф.С. Бацевич . - К.: ВЦ «Академія», 2011. - 304 с.

3. Денисова С.П. Дискурс у сучасних комунікаційних системах / С.П. Денисова // Дискурс у комунікаційних системах. Збірник наукових статей. - К., 2004. - С. 5-14.

4. Дорда С.В. Про деякі особливі характеристики юридичного дискурсу / С.В. Дорда // Світогляд - Філософія - Релігія. Збірник наукових праць. Випуск 5. Суми, ДВНЗ «УАБС НБУ», 2014. - С. 146-154.

5. Карасик В.И. О типах дискурса / В. Карасик //Языковая личность:институциональный и персональный дискурс. - Волгоград: Перемена, 2000. - С. 5 - 20.

6. Кожемякин Е.А. Лингвистические стратегии институциональных дискурсов / Е.А. Кожемякин // Современный

дискурс-анализ. Лингвистические измерения дискурса. Выпуск 3,2011.- С. 62-69. Режим доступу:

www.discourseanalysis.org.

7. Левина Г.М. Невербальная вербальность: некоторые вопросы и уточнения к понятию «дискурс» / Г.М. Левина // Мир русского слова. - 2003. - №(15)2. - С. 64-71.

8. Лихачев Д.С. Письма о добром и прекрасном / Д.С. Лихачев. - М.: Дет. лит., 1989. - 180 с.

9. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації / Г.Г. Почепцов. - К.,1999. - 308 с.

10. Романов А.А. Политическая лингвистика: функциональный подход/ А.А. Романов. - М.; Тверь: ИЯ РАН: ТвГУ, 2002. - 191 с.

11. Тен А. ван Дейк. Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации/ Дейк ван. - М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. - 344 с.

12. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса: диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук / Шейгал Е.И. Режим доступу:http://libed.ru/knigi-nauka/

13. FerschuerenJ. IdeologyinLanguageUse: PragmaticGuidelinesforEmpiricalResearch / J. Ferschueren. - CambridgeUniversityPress, 2012. - 392 р.

Анотація

УДК 81'33

Про деякі теоретичні засади дослідження політичного дискурсу. Світлана Дорда кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних мов ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ», Суми, Україна. Наукові інтереси: прагматика, теорія комунікації, політична лінгвістика, юридична лінгвістика.

Стаття присвячена одній із проблем лінгвістики сьогодення, а саме, аналізу теоретичних засад дослідження політичного дискурсу.

Ключові слова: політичний дискурс, аналіз політичної комунікації, соціальний інститут, ідеологія.

Annotation

About some theoretical foundations of the study political discourse. Svetlana Dorda Candidate of Philology, Associate Professor, Department of Foreign Languages, "Ukrainian Academy of Banking of the NBU", Sumy, Ukraine

The article is devoted to one of the problems of today -- the analysis of the theoretical basis of the political discourse.

Key words: political discourse, analysis of political communication, social institute, ideology.

Размещено на Allbest.ru