Мовна політика: особливості визначення та вживання терміну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний авіаційний університет

УДК 81'27:342

Мовна політика: особливості визначення та вживання терміну

О.В. Шевчук-Клюжева

Реферат

У статті розглядається одне із ключових понять соціолінгвістичної терміносистеми, а саме - «мовна політика». Подається ціла низка поглядів провідних зарубіжних та вітчизняних дослідників на це поняття.

Поряд із терміном «мовна політика», у статті міститься характеристика нових для української гуманітарної науки термінів «мовний менеджмент» та «мовне планування» як складових загальнонаціональної мовної політики.

У статті пропонується розмежовувати вживання терміна «мовна політика» у соціолінгвістичній (або загальномовознавчій) площині та у законодавчо-правничій.

Ключові слова: соціолінгвістика, мовні проблеми, білінгвізм, мовна політика, мовний менеджмент, мовне планування.

мовний політика соціолінгвістичний терміносистема

Аннотация

В статье анализируется один из ключевых для социолингвистической терминологической системы термин, а именно - «языковая политика». Автор подает разные определения зарубежных и украинских исследователей. В статье рассматриваются новые для украинской гуманитарной науки термины - языковое планирование и языковой менеджмент - как составляющие национальной языковой политики.

Ключевые слова: социолингвистика, языковые проблемы, билингвизм, языковая политика, языковое планирование, языковой менеджмент.

Summary

The article analyzes one of the key concepts of sociolinguistic terminology, namely Language Policy. The author takes different definition of Language Policy leading foreign and Ukrainian researchers. The article describes new for Ukrainian humanities terms - Language Planning and Language Management - as components of the National Language Policy.

Keywords: sociolinguistics, language problems, bilingualism, language policy, language planning, language management.

Сьогодні соціолінгвістика як наука, що вивчає соціальну природу мови, взаємодію мови і суспільства, мала б посідати, якщо не головне, то принаймні визначальне, місце у загальнонаціональному гуманітарному дискурсі, враховуючи величезну кількість мовно- культурних викликів, із якими стикається наша держава, загрозливий та руйнівний стан масової українсько-російської двомовності. На жаль, в Україні дослідження тем соціальної лінгвістики, попри всю їхню необхідність та важливість, залишаються предметом зацікавлень невеликої кількості вчених-ентузіастів, які презентують їх широкому загалу, а не цілеспрямовані дії державних інституцій. На разі немає ані академічного підручника із соціолінгвістики, ані термінологічних словників цієї галузі знань. Попри такі не дуже сприятливі обставини, поняттєво-термінологічний апарат соціолінгвістики активно використовується в різних сферах, зокрема й у законодавчій, що, звичайно, з одного боку, є дуже позитивним моментом, оскільки підтверджує необхідність належного опрацювання соціолінгвістичних питань, а з іншого - може викликати суперечки, оскільки відсутні навіть загальноприйняті визначення термінів саме в українській соціолінгвістичній терміносистемі: ми або користуємося перекладами визначень базових понять, або маємо відшуковувати різні думки лінгвістів у численних статтях, тезах доповідей, інтерв'ю.

Актуальність теми статті зумовлена потребою розвитку категорійної бази української соціолінгвістики щодо матеріалу мовної ситуації в Україні.

Очевидно, що до базових понять соціолінгвістики належить термін «мовна політика». Як відомо, термін «мовна політика» не є новим у науковому обігу. Змістове навантаження досліджуваного терміну, як показує аналіз наукових праць, залежить від поглядів їх авторів на можливість, доцільність і способи проведення мовної політики. Вважається, що вперше його було вжито Дж. Фішманом у 1970 р. [8; 116]. Мовні питання та проблеми як не лише лінгвістичні, але й соціально-культурні, часто цікавлять дослідників у політичному спектрі, що відображено у працях К. Істмана, А. Мейе, Н. Мечковської, Ю. Шевельова, Л. Масенко та інших. Мовна політика як наукова проблема в Україні тривалий час не могла бути реальним об'єктом досліджень, зважаючи на колоніальний стан перебування України у складі СРСР, і як зазначають деякі дослідники про радянський період: «Суто філологічне питання мало політично - репресивне забарвлення» [2; 10].

Якщо трошки заглибитися в історію питання, то ми маємо зазначити, що у мовознавчій спільноті наявні діаметрально протилежні погляди на тлумачення мовної політики. Так, класик лінгвістичної науки Ф. де Соссюр свого часу відстоював позицію заперечення проведення мовної політики. Учений виходив із того, що властивістю мовного знака є довільність і тому «мовний акт, якщо його можна так назвати, має характер найменш усвідомленої, найменш обміркованої заздалегідь дії» [5; 41]. Продовжуючи свою думку, Ф. де Соссюр зазначає, що нема ніяких раціональних обґрунтувань для подібності звука і букви, слова і поняття, а отже, «мовна діяльність не регулюється якими-небудь людськими нормами; людський розум не може постійно коригувати і спрямовувати її і не робить цього» [5; 97]. Подібну думку дотримуються й деякі сучасні мовознавці. Так, Н. Мечковська зазначає, що «найбільш глибокі мовні сутності - фонологія, граматика, основний словниковий фонд - недосяжні для вольового впливу на мову» [4; 242]. Тобто, якщо говорити про мовну політику з огляду на це, то вона має, вочевидь, певні межі своєї реалізації. Однак кількість прихильників можливості й доцільності проведення мовної політики значно переважає кількість тих, хто заперечує цей факт. Осмислення зв'язку мови та політики актуалізувалося в минулому столітті. Такий взаємозв'язок чітко окреслив французький лінгвіст А. Мейе ще в 1918 р., коли назвав боротьбу за мову символом боротьби за владу. Дещо спрощено трактує мовну політику дослідник А. Шайкевич як «свідоме втручання в будівництво літературної мови з боку держави називається мовною політикою» [7; 179], не враховуючи при цьому всієї глибини та концептуальності поняття.

«Мала енциклопедія етнодержавознавства» подає таку дефініцію терміну «мовна політика» - «сукупність ідеологічних настанов, нормативних актів та практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мови в певному напрямі» [3; 533]. На нашу думку, у такому визначенні цього соціолінгвістичного терміна замало лінгвістичної складової. Майже співзвучним із попереднім є визначення мовної політики, що міститься в Енциклопедії «Українська мова»: «сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи в певному напрямі» [6; 328].

Харківські дослідники О. Куць та В. Заблоцький у своїй роботі «Мовна політика в Україні» наголошують та тому, що «мовну політику» варто розглядати як діяльність суб'єктів етнополітики (держави, етноспільнот, політичних партій тощо), спрямовану на вирішення національно-мовних інтересів, гармонізації національних відносин та зміцнення стабільності поліетнічного суспільства [2; 13-14].

Безперечно, що поняття «мовна політика» є дуже ємним і, напевно, претендує на деяку концептуальність Тож, на нашу думку, термін «мовна політика» варто розглядати у двох площинах, і, відповідно, послідовно дотримуватися подібного розмежування. Ми маємо чітко усвідомлювати для себе, про що ми говоримо - про «мовну політику» як соціолінгвістичний термін, що, очевидно, буде вужчим у визначенні за «мовну політику» у політично- законодавчому вимірі. Подаючи визначення терміну «мовна політика» у соціолінгвістичній терміносистемі, потрібно концентрувати увагу саме на тому, що цей термін передбачає повний опис і характеристику наявних (або відсутніх) у певній державі конкретних механізмів впровадження політичних ідей та концепцій, що безпосередньо стосуються побутування мови (мов) у суспільстві, або його частині. Говорячи про «мовну політику» із політичного та законодавчо-правничого погляду, ми маємо зосереджуватися вже на змістовому аспекті цього поняття, тобто політичних ідеях і концепціях реалізації мовного питання, що спиратиметься на чинні нормативно-законодавчі акти.

Щодо складових мовної політики, який переводять соціолінгвістичний термін «мовна політики» до категорії конкретних дій, то тут варто дещо зазначити про «мовне планування» та «мовний менеджмент», які, по суті, є рушійною силою адекватних механізмів впровадження конкретних ідей, підходів та стратегій реальної мовної політики держави. У радянський період активно вживався термін «мовне будівництво», що є синонімом терміну «мовне планування». Починаючи з другої половини XX століття, можемо говорити про класичне визначення, що є загальноприйнятим у європейській спільноті, змістового навантаження «мовного планування» як цілеспрямованої активної діяльності щодо впливу на функціонування, структуру чи вивчення мов або діалектів у мовній спільноті. Нерідко таке планування асоціюється з урядовим плануванням, але тут варто зазначити, що також до подібного планування залучаються різноманітні неурядові (громадські) організації або навіть окремі особи. Цілі мовного планування відрізняються в залежності від багатьох факторів, але зазвичай передбачають прийняття рішень та їх можливі наслідки для сфери комунікації. Термін «мовний менеджмент» («мовне управління»), на відміну від «мовного планування», є дещо абстрактним і передбачає реалізацію певних дій, що випливають із загальнодержавного мовного планування та підпорядковані довготривалій стратегії мовного політики. «Мовний менеджмент» може бути двох рівнів - індивідуальний, що пов'язаний із управління міжособистісної комунікації задля підвищення її ефективності; та інституційний, тобто аналіз мовних проблем і управління мовною ситуацією на рівні держави. На загальнонаціональному рівні ми маємо говорити про інституційний мовний менеджмент як систему чітких і конкретних дій.

Отже, варто сказати, що запропонування викінченого визначення терміну «мовна політика» на сьогодні не є можливим, оскільки це питання безпосередньо пов'язано із цілою низкою суміжних питань, нерозв'язаних власне-українських мовно-політичних та мовно-культурних проблем, що переслідують нашу державу вже не одне десятиліття.

Список використаної літератури

1. Аверченко С. Державна мова: Проблема реальна чи віртуальна? / С. Аверченко / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://klichko.org/ua/team/blogs/users/derzhavna-mova- problema-realna-chi-virtualna.

2. Куць О.М. Мовна політика в Україні [текст] / О. Куць, В. Заблоцький. - Харків: ХНУ ім. В. Каразіна, 2007. - 297 с.

3. Мала енциклопедія етнодержавознавства / [ред. кол. Ю.І. Лимаренко]. - К.: НАН України, 1996. - 942 с.

4. Мечковская Н.Б. Общее языкознание. Структурная и социальная типология языков [текст] / Н. Мечковская - М.: Флинта, 2001. - 312 с.

5. Соссюр Ф. де. Заметки по общей лингвистике / Ф. де Соссюр. - М.: Изд. группа «Прогресс», 2000. - 280 с.

6. Українська мова. Енциклопедія. Видання друге, виправлене та доповнене - К.: Видавництво «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана, 2004. - 833 с.

7. Шайкевич А.Я. Введение в социолингвистику [учебник] / А. Шайкевич. - М. : Росс. открытый ун-т (РОУ),1995. - 304 с.

8. Fishman J.A. Who Speaks What Language to Whom and When // The Bilingual Reader. - L.; N.-Y., 2000. - P. 89 - 106.

9. Giger M., Sloboda M. Language management and language problems in Belarus: education and beyond / M. Giger, M. Sloboda // The international journal of bilingual education and bilingualism. - Vol.11. - 2008. - P. 315-339 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://kses.ff.cuni.cz/svstem/files/sloboda/giger sloboda belarus.pdf.

Размещено на Allbest.ru