Про унікальність і багатство кличного відмінка української мови (у порівнянні з вокативним інших мов)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницький національний технічний університет

ПРО УНІКАЛЬНІСТЬ І БАГАТСТВО КЛИЧНОГО ВІДМІНКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (У ПОРІВНЯННІ З ВОКАТИВОМ ІНШИХ МОВ)

Ю.Л. Старовойт

Носії рідної мови у повсякденному використанні зазвичай не усвідомлюють масштабності і багатства її форм та семантичних нюансів. Та коли за вивчення української беруться іноземці, вони одразу демонструють подив від складності і різноманітності наших граматичних форм. І недивно, що зазвичай для представників «дальнього зарубіжжя» вивчення слов'янських мов, і в першу чергу російської, польської та української чи білоруської вважається складним завданням. Однак і брати-слов'яни в ряді випадків натикаються на труднощі при оволодінні мовами спільної групи через суттєві історичні розходження у становленні та розвитку наших засобів спілкування. Для прикладу, якщо у російській мові каменем спотикання стають запозичені зі старослов'янської і дбайливо збережені дієприкметникові утворення, то українська вимагає особливого напруження навіть від росіян при засвоєнні відміни наших числівників, а найбільше - форм українського кличного відмінку. І хоч вже давно у лінгвістичній літературі намагаються піддавати сумніву його відмінникову статусність, пропонуючи термін «клична форма», ми дотримуватимемося класичного (вже тисячолітнього) Аристотелевого підходу до класифікації форм іменникової словозміни і будемо відстоювати саме кличний відмінок (гр. п к^птік^ лтюоп [-ц]; лат. vocativus). Зазвичай кличному відмінку «ставлять у провину» його ізольованість у синтагматичному ланцюгові та брак прямого граматичного зв'язку з іншими іменниками висловлювання, що слугувало би доказом його «відмінковості» [8]. Однак і інші відмінки у ряді своїх функцій можуть вживатися ізольовано. Як, наприклад, називний у позиції уявлення «Київ. Як чарує ця назва!» чи родовий у назві вірша «Другу». Зважимо також і на тягар нелінгвістичних чинників, що спонукали дослідників виштовхувати вокатив на узбіччя відмінникової парадигми під грифом факультативної форми. Найбільш наполегливо така установка спостерігається серед дослідників, у рідних мовах яких цей відмінок або вже безнадійно втратився, або залишається в якості рудиментарного. Ми ж в рамках нашого дослідження хочемо звернути увагу на гідну подиву «живучість» нашого називного відмінку, коріння якого сягає в глибину тисячоліть, що ставить перед нами святе завдання дбайливо зберігати це надбання рідної мови і передавати його наступним поколінням. З вищенаведеного витікає і постановка проблеми нашого дослідження: шляхом зіставлення з фактами із споріднених та далеких від української мов підкреслити надзвичайне багатство і виразність вітчизняного вокатива, його історичне коріння, звернувши зайвий раз увагу освітян на необхідності ретельної роботи з учнями по засвоєнню та збереженню його як культурної цінності. Адже в численних існуючих дослідженнях, див. для прикладу [7], основна увага приділялася детальному опису і нормалізації форм нашого кличного відмінка без належного відзначення історичної спадковості його форм у процесі розвитку індоєвропейських мов. Ось чому назріла мета розглянути це питання у зіставному аспекті і запропонувати поширити такий підхід на викладання рідної мови, що додатково прищеплюватиме повагу до неї і зніматиме навіяний мовною політикою ХІХ-ХХ століть деякий комплекс вторинності і меншовартості, відлуння якого відчувається зараз навіть серед юного покоління, що народилося і зростало у новітній період нашої історії.

Для початку наведемо короткий опис граматичних форм українського вокативного відмінка для можливості проведення подальших паралелей. Іменники 1-ї відміни однини отримують закінчення -о, -е, -є, -ю в залежності від групи (м'яка, тверда, змішана): сестро, Тарасівно, земле, Катре, мріє, Маріє доню, Галю. 2-га відміна представлена закінченнями - у (-ю) та -е: батьку, Людвігу, лікарю, Грицю, друже, Києве, Глібове. 3-я відміна представлена закінченням -е, однак є малопродуктивною, вживаючись переважно у поетичних звертаннях: любове моя, ясна ноче. Вокатив 4-ї відміни збігається з називним відмінком однини, як і форми множини всіх відмін. Однак є окремі винятки, як наприклад панове, що прийнято вважати прямим запозиченням з польської мови від panowie, хоча через надзвичайну спільність і переплетеність нашої і польської історії важко дослідити, що є запозиченням, а що - своїм відповідником. Адже у діалектах ще зустрічаються архаїчні аналоги сестрове, братове. Детально про все див. [10].

Найбільш збігаються з українським вокативом форми польського кличного відмінка. Польський wolacz зберігся для всіх іменників однини чоловічого та жіночого роду. У 1-й відміні іменники чоловічого роду отримують закінчення -'е з пом'якшенням або чергуванням: Mop -- chlopie, chlopiec -- chlopcze, однак є варіанти з колишнім відмінюванням основи на довгий u: syn -- synu, kon -- koniu (однак Bog -- Boze, а czlowiek - czlowieku та czlowiecze (поет.)). 3-тя відміна представлена здебільшого закінченням -о: zona -- zono або -u у пестливих формах: babcia -- babciu. Як і у нас, форми на -і свого специфічного закінчення не мають, збігаючись з називним відмінком: pani. У 4-тій жіночий рід на приголосний отримує закінчення -i: krew --krwi. Щоправда, у повсякденному польському мовленні кличний відмінок витісняється називним, зберігаючись більше в офіційних звертаннях та писемності (що є також і нашою «хворобою»).

Близькими до наших залишаються болгарські форми звертання: Петър - Петре, Бог - Боже, жаба - жабо, другар - другарю, Елена - Елено, Елица - Елице, Радка - Радке (хоч у нас слід було б Радко), але багаж морфем стає відчутно меншим.

Ще менше закінчень залишилося у чеській мові: Eva - Evo, knizka - knizko, pan professor - pane profesore, Jezis - Jezisi, Marek - Marku. Однак практично всі вони «перекликаються» з українськими. Те ж саме спостерігаємо і у словацьких формах, щоправда майже зниклих з узусу: Boh - Boze pan - pane, priatel' - priatelu, syn - synu (synku), mama - mamo. Слід додати, що у словацькому мовленні зустрічаються і виниклі під впливом угорської мови новітні форми mama - mami. babka - babi. На жаль, в нормативних описових граматиках словацькі автори вже давно не згадують категорію вокативності [4].

Зберігся вокатив і у сербській (сербохорватській) мові: прозор (вікно) - прозоре, жена - жено, кост (кістка) - кости. У білоруській аналогічна ситуація лише у прихильників класичної тарашкевиці (від прізвища Б.Тарашкевича): брат - браце, сын - сыне, Іван - Іване.

Тобто у більшості слов'янських мов зазначена категорія збереглася і відзначається спільними елементами та явно єдиним походженням. Винятком тут служить російська, в якій ще вживаються в якості архаїчних лише форми деяких слів з метою стильового забарвлення: боже, создателю, господи, Иисусе, Христе, владыко, митрополите, старче, отче, сьіне, брате, друже, кнЯже, человече, царю... Однак це суплетивні випадки звертання у винятково стилізованих контекстах, чого не скажеш про новоутворений розмовний чисто російський вокатив, який активно запозичується нами - так звані «новокличні» словоформи 1-ї відміни з нульовим закінченням: пап, мам, Кать, Вань, Катюш, Ванюш, бабуль., які до того ж повністю збігаються з родовим відмінком їх множини (книги наших пап, фото мам, труд бабуль). Разом з тим повсюдне вживання цих форм та їх запозичення сусідами свідчить про наявну потребу в окремих формах звертання і актуалізує наш обов'язок зберегти одвічну категорію кличного відмінка в усіх наявних його формах, що сягають глибокої і навіть доісторичної давнини. Адже вони успадковані з праслов'янської і, відповідно, з праіндоєвропейської основ.

Праслов'янські говори відзначалися вокативом у чотирьох відмінах. Древня основа на довгий -а давала форми: жено (після твердого приголосного) та душе (після м'якого), а основа на -о: отче (після твердого) та Игорю (після м'якого). Древня основа на -u відповідно: сыну, а на -і: Господи. Причому в процесі 1-ї палаталізації оформилися чергування: к - ч, г - ж, х - ш. З тих пір ми й маємо чоловіче, Боже. Вважається, що праіндоєвропейські іменники оформлювали свій вокатив переважно через чисту основу з нульовою флексією, при цьому могли відбуватися чергування голосних основи, звідки і з'явилося таке розповсюджене до наших днів закінчення -е у кличного відмінка іменників, що у давнині мали основу на -о. Так, у давніх греків було: Хшод (вовк) - ХЬкє, у римлян: lupus (вовк) - lupe, Spartacus - Spartace (імена на -ius отримували нульову флексію: Demetrius - Demetri). Таке ж закінчення отримували у грецькій та латинській мовах при звертанні і аналогічні прикметники: рєуаХєготатод (величний) - рєуаХєготатє; magnus (великий) - magne. А в одному випадку латинського слововжитку кличну форму набував і займенник:. filius meus (син мій) - mi.filii (мій сину). Прийнято стверджувати, що у множині ці класичні мови спеціальних форм вокатива не мали, однак у давніх греків звертання вводилося спеціальним артиклем Ф, так що специфічного граматичного оформлення набували всі імена у к^ртікр гашар. Звернемо увагу, що ця Омега була згодом запозичена практично всіма народами через класичний театр і досі звучить зі сцени: О Клітемнестро..., а також активно використовується у патетичних поетичних рядках типу «О доле моя...». Разом з тим, вигук О! є надзвичайно поширеним в індоєвропейських мовах, часто супроводжує звертання і окремо у нас може підкреслювати кличний відмінок: О, Петре; О, друзі, давайте.... Так що цілком ймовірним є його родинний зв'язок з елементом давньогрецької граматики, що став усвідомлюватися і вживатися в якості артикля звертання.

Існував вокатив і у санскриті: [vrkas] (вовк, в іншій транскрипції [vrkah]) - [vrka], [sunus^mn) - [suno], причому ця парадигма абсолютно тотожна відповідним грецьким ад - а, ng - п, ид - и. У старослов'янській, між іншим, іменник сынъ отримував форму сыноу, тобто закінчення [-u] (тоді цей звук за грецькою аналогією передавався диграфом оу. А таке характерне для кличного відмінку закінчення -е спостерігаємо у: [^va^ram) - [asve], ^/Д(вівця) - [ave].

У новогрецькій мові артиклі при звертанні не вживаються. Тому множина, як і у нас, не отримує свого специфічного оформлення, як і іменники середнього та жіночого родів (на відміну від української та інших слов'янських). Але чоловічий рід зберігає свої форми: уіатрод (лікар) - уіатре, патерад (батько) - катера, раОцтрд (учень) - равртр, щурд (аршин, планка) - круи, АкеЕрхдрод - AXe^avSpe, але з деякими іншими відповідними нашим іменами -е не закріпилося і вживається -о: Петрод - Петро, Гіюруод - Гіюруо, Шкод - Niko. На відміну від української мови у новогрецькій закріпилися і є нормативними у вживанні при звертаннях кличні форми прикметників, аналогічні іменниковим. У сучасних граматиках і навіть підручниках для іноземців освітяни Греції дбайливо і наполегливо впроваджують всі наявні форми к^птікр лтюоп [3;11].

Зрозуміло, багата на форми вокатива литовська мова, де при розгляді чоловічого роду ми одразу стикаємося з одвічним закінченням -е: vilkas (вовк) - vilke, а також з характерним для грецької і санскриту опусканням кінцевого приголосного: gaidys (півень) - gaidy, brolis (брат) - broli. Разом з тим спостерігаються і притаманні лише литовській мові форми: zmogus (людина) - zmogau, vejas (вітер) - vejau, vagis (злодій) - vagie, suo (собака) - sunie, svecias (гість) - svety і власні імена: Jonas - Jonai, а також жіночі: avis (вівця) - avie, sesuo (сестра) - seserie, Dalia - Dalia. У литовській мові кличні закінчення «спрацьовують» навіть з пестливо - зменшувальними варіантами. У разі поглиблення аналізу на всі ці форми слід було б звернути ретельну увагу, оскільки саме литовська мова вважається найкращим консерватором індоєвропейських форм і лексем.

Схожі явища демонструє і латиська мова, де у І-IV відмінах спостерігаються відповідно: Skolnieks - Skolniek, Kakis - Kaki, Edzus - Edzu, Sieva - Siev, тобто в І-й та IV-й перехід до нульового закінчення, а в ІІ-й та ІІІ-й відмінах опускання кінцевого -s, що у якійсь мірі нарівні з -е стало універсалією, якщо взяти до уваги наведені вище приклади з санскриту, давньо- і новогрецької, латини, литовської, а також готської мови: wulfs (вовк) - wulf, sunus (син) - sunu, gasts (гість) - gast. В кельтських мовах і діалектах в першу чергу звертає на себе увагу вживання своєрідної частки (артикля) звертання -а чи -у (менська мова, останній природний носій якої помер у 1974 році, однак мова описана і кількість її знавців в теоріі навіть зростає) з окремими змінами в основах: наприклад, у шотландській Domhnall - a Domhnaill, Seumas - a Sheumais,Mairi - a Mhairi, cu - a choin. Тут цікавим є перш за все наявність частки-артикля (див. вище про давньогрецький вокатив).

Зберігся кличний відмінок у циганській мові. Дослідники віднаходять сліди граматично оформленого звертання і у ряді давньогерманських говорів, хоч у сучасних германських мовах вокатив відсутній, як не зустрічається він практично у всіх романських мовах, похідних від народної розмовної (вульгарної) латини, що відзначалася вже в античні часи тенденцією до втрати взагалі всіх відмінків. Разом з тим дуже яскравим винятком слугує тут румунська мова, що зберегла номінально всі латинські відмінки, в тому числі і вокатив: в однині om (чоловік) - omule, Ion - Ioane, виробила жіночий варіант sora (сестра) - soro, Lleana - Lleano і навіть форми у множині frafi (брати) - frafilor, doamne §i domni - doamnelor §i domnilor (пані та панове). І тут слід зважити що між om та omule постає варіант з артиклем omul (приєднується спочатку постфіксальний означений артикль -ul), так що чиста флексія вокатива - це знову універсальний -е. А щодо жіночого роду та множини, які не мають аналогів у самій латині, то тут швидше за все більше позначився вплив такого явища, як мовний союз в оточенні сусідніх слов'янських народів.

Висновки

Детально дослідити етимологічні зв'язки нашого кличного відмінка з фактами інших індоєвропейських мов - завдання спеціалістів з історичної граматики. Цікавими можуть також стати в подальшому компаративні зіставлення зі звертаннями представників інших мовних сімей, адже вокатив наявний у грузинській, корейській, арабській та чуваській мовах, порівняння з якими може виявитися надзвичайно корисним для різноаспектного розуміння функціональності українського кличного відмінка.

Для нашого дослідження важливим є підкреслити виняткове багатство і різнобарвність українських форм з зазначенням нашого обов'язку зберегти їх у подальших поколіннях. Адже широка потенційна вживаність навіть широкого спектру загальних назв (аж до банального дуб - дубе, швабра - швабро) надає нашій мові додаткового потенціалу виразності. Разом з тим, будь-яка мова у повсякденному вжитку відзначається тенденцією до спрощення та уніфікації форм і у фамільярному вживанні буде спостерігатися тенденція до витіснення нашого вокатива називним відмінком (а російський варіант нового розмовного ми вже міцно запозичили). Тому для збереження вітчизняного одвічного граматичного багатства освітянам доведеться докладати сконцентрованих зусиль. Ось тут у нагоді і будуть слугувати приклади порівняння наших форм з іншомовними. Слід наголошувати на функціональній відмінності їх вживання. Для прикладу, у нас звертання з двох власних назв імені та по батькові повністю оформлюються у кличному відмінку: Петре Даниловичу, Людмило Дмитрієвно, загальний іменник плюс ім'я також: друже Іване, колего Грицю, а от з прізвищем за літературною нормою вже тільки загальне ім'я: пане Штеменко, товаришу Глібов, тоді як у сучасних греків в таких випадках навпаки зміні підлягають обидва компонента: кьріод Kovxog - кЬріє Kovxe, а у чехів допустимі як pane Novak, так і pane Novaku А от зміна загальних пар (пане полковнику, хоч допускається і пане сержант) збігається з грецькою кьріод Хоуіад - кЬріє Хоуга (пане сержанте), польскою pane profesorze та чеською pane profesore традиціями, тоді як у болгар отримуємо зміну лише другого компоненту господин министре. І насамкінець слід підкреслити такий цікавий факт - болгарський іменник фактично втратив парадигму відмінків, успадковану від багатої старослов'янської (фактично - давньоболгарської) мови, але зберігає попри все протягом століть відповідні форми вокатива.

Список використаної літератури

1. Александравичюс Ю. Литовский язык = Lietuviu kalba. 3-е стер. изд / Ю. Александравичюс. Вильнюс: Мокслас, 1989. 534 с.

2. Лингвистический энциклопедический словарь/ гл. ред. В.Н.Ярцева. М.; Сов. энциклопедия, 1990. 695 с.

3. Тріандафіллідіс М.А. Мала граматика новогрецької мови / М.А. Тріандафіллідіс; пер. з новогрецької Н.Клименко та О.Пономарів; Салоніцький ун-т ім. Аристотеля; Ін-т новогрецької мови (фонд Маноліса Тріандафіллідиса). Салоніки: Салоніцький ун-т ім. Аристотеля, 2003. 262 с.

4. Мистрик Йозеф. Грамматика словацкого языка/ Йозеф Мистрик. Prve vydanie. Братислава: Словацкое пед. изд-во, 1985. 182 с.

5. Озерова Н.П. Номинация адресата речи в русском и украинском язиках / Н.П. Озерова // Русское языкознание. Киев, 1991. С.13 - 16.

6. Покровская З.А. Латинский язык: учеб. для вузов/ З.А. Покровская, Н.Л. Кацман. 3-е изд., перераб. и доп. М.: Высш. шк., 1987. 368 с.

7. Полонский А.В. Эготив, вокатив, номинатив: субъект и падежная парадигма/ А.В. Полонский // Русский язик за рубежом. Москва, 2001. №3. С. 46 - 51.

8. Реформатский А.А. Введение в языковедение / А.А.Реформатский; под ред. В. А. Виноградова. М.: Аспект Пресс. 1998. 488c.

9. Славятинская М.Н. Учебник древнегреческого языка / М.Н. Славятинская. 2-е изд., испр. и доп. М.: Филоматис, 2003. 620 с.

10. Український правопис/АН України, Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні; Ін-т укр. мови. 4-те вид. випр. й доп. К.: Наук. думка, 1993. 240 с.

11. Та vsa sAAqvixa уш Ј,svoug/ Арютотє^єю nav-io ©sooa^ovixqg. ©sooa^ovixq: ISpupa M.Tpiavxa9uAAi5n, 1994. 347 о.

Реферат

кличний відмінок граматичний мова

У проведеному дослідженні розглядаються форми українського кличного відмінка у порівнянні з вокативами, що збереглися в інших мовах індоєвропейської мовної сім'ї. Компаративний аналіз фактів української, російської, білоруської, литовської, латиської, польської, чеської, словацької, сербохорватської, болгарської, латинської, давньо- і новогрецької, румунської, санскриту і кельтських мов дозволяє розкрити наявний взаємозв'язок наших граматичних форм та продемонструвати виняткове багатство форм українського кличного відмінка. Спираючись на отримані дані, автор звертається до працівників освіти і наголошує на необхідності докладати сконцентрованих зусиль задля збереження вітчизняного вокатива як виняткового багатства, успадкованого народом від праіндоєвропейської основи і розвиненого у процесі столітнього розвитку рідної мови. Збереження і повсякденне використання кличного відмінка нашої мови сприятиме її особливої виразності та поетизму у всіх сферах використання.

Ключові слова: кличний відмінок, вокатив, українська мова, компаративізм, освіта, викладання мови.

Аннотация

Старовойт Ю. Л. Об уникальности и богатстве украинского звательного падежа (в сравнении с вокативом других языков).

В проведенном исследовании рассматриваются формы украинского звательного падежа в сравнении с вокативом, который сохранился в других индоевропейских языках. Компаративный анализ фактов славянских, балтийских, кельтских, древне- и новогреческого, латинского и румынского языков позволяет раскрыть взаимосвязь украинских грамматических форм и продемонстрировать их исключительное богатство.

Ключевые слова: звательный падеж, вокатив, украинский язык, компаративизм, просвещение, преподавания языка.

Summary

Starovoit Y. L. On the uniqueness and richness of Ukrainian vocative case (in comparison with the vocative of other languages).

The study deals with the forms Ukrainian vocative case in comparison with the vocative, which is preserved in other Indo-European languages. Comparative analysis of the facts of the Slavic, Baltic, Celtic, Old and Modern Greek, Latin and Romanian languages can reveal the relationship Ukrainian grammatical forms demonstrate their exceptional richness.

Keywords: vocative case, vocative, Ukrainian language, comparativism, education, language teaching.

Размещено на Allbest.ru