Індоєвропейська прамова: міф чи реальність?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет»

Горлівського інституту іноземних мов

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА ПРАМОВА: МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

Ситняк Роман Миколайович, кандидат філологічних наук, ст. викладач

Анотація

Висвітлено погляди європейських мовознавців щодо існування індоєвропейської прамови. Розглянута тенденція переважної більшості мовознавців у дослідженнях лінгвоісторіографічного характеру віддавати перевагу принципу походження кількох від спільного. Виявлено збіжності та розходження поглядів дослідників мови на достатність доказів існування єдиної індоєвропейської прамови.

Ключові слова: індоєвропейська прамова, історична реконструкція, конструкт, індоєвропейський народ, мовна сім'я, мовна єдність, прамовна модель, споріднені мови.

Аннотация

Освещены взгляды европейских лингвистов относительно существования индоевропейского праязыка. Рассмотрена тенденция большинства языковедов в исследованиях лингвоисториографического характера отдавать предпочтение принципу происхождения нескольких от общего. Выявлены схожести и различия взглядов исследователей языка на достаточность доказательств существования единого индоевропейского праязыка.

Ключевые слова: индоевропейский праязык, историческая реконструкция, конструкт, индоевропейский народ, языковая семья, языковое объединение, праязыковая модель, родственные языки.

Abstract

The main points of view of European linguists concerning the possibility of existence of common Indo-European proto-language have been investigated.

The existence of common Indo-European proto-language is essential for the attempts of identifying and justifying various scientific views on the principles of diachronic study of the semantic structure of words. It reveals the patterns of development of comparative studies in such an important area of it as diachronic semasiology. Such studies were conducted in lingvo- historiographic aspect. The article discloses the characteristic features of the research of the lexical meaning of words in the linguistics of the XX - the beginning of XXI century that justify or deny the idea of a common Indo-European proto-language.

The reconstruction of lexical meaning of words is one of the most important and prospective questions of modern linguistics. The planning of such a research includes the division of contemporary languages into those that are related and non-related to each other. Identification of common features between them proves their common historical origin of ... what kind? We cannot ignore the existence of great number of similar features in many world languages. It gives us the right to talk about a certain historical society that had a certain language - a proto-language. It is a kind of a pattern of knowledge that is constantly developing reflecting the contemporary state of the historical linguistics.

The article mostly deals not with the idea of denial the proto-language, but with having enough proofs of its existence. The situation reminds the presumption of innocence - if not enough evidences of some phenomenon have been presented, it if regarded not well-grounded and not proved.

Most linguists agree that all the languages are grouped around one primary language. The problem is that no reconstruction can represent the proto-language in the same form as it was in its living variant. A famous German linguist August Schleicher presented several texts in Indo- European proto-language but was criticized by many language researchers.

A widely recognized French linguist Antoine Meillet, in particular, considered this attempt to be a rude mistake. He was certain that there are conditions that are similar for all people and civilized social groups. But there are also peculiarities typical of certain territories and historical periods. The reconstructed proto-language contains a more or less exact sketch of that one, used several thousand years ago but it is still only a sketch. We can get information about Indo-European proto-language comparing the languages in those historical evidences that have been scientifically proved. Unfortunately such evidences are not as numerous and doubtless as required. One can't restore the original language on the reason of lack of phonetic, grammatical and semantic evidences because of a long historical period investigated.

The achievements of historical linguistics give enough proofs, on the basis of which the existence on common Indo-European proto-language seems absolutely reasonable. They have contributed to the allocation of certain factors that affect the development of semantic reconstruction in different languages. The number of similar features and their relevance makes it a scientifically grounded hypothesis if nor a proved reality.

The principles of semantic reconstruction have played a vital role in the development of diachronic semasiology as a separate branch of linguistics.

Key words: the Indo-European proto-language, historical reconstruction, a construct, the Indo-European people, a family of languages, a unity of languages, proto-language model, kindred languages.

Реконструкція лексичного значення слів є одним із актуальних та перспективних питань сучасного мовознавства. Планування дослідницької діяльності обов'язково включає розподіл наявних мов на споріднені та неспоріднені, визначення спільного між першими і другими свідчить про їхнє історичне походження... з чого? Неможливість ігнорування схожих рис у багатьох мовах світу дає лінгвістам право говорити про певну історичну спільноту, яка володіла певною мовою - прамовою.

Актуальність теми полягає у тому, що багато важливих питань залишаються такими, що не сприймаються достатньо дослідженими та визначеними лінгвістами сьогодення.

Метою є розкриття поглядів європейських мовознавців щодо існування індоєвропейської прамови.

Завданнями для досягнення поставленої мети є:

1. Висвітлити погляди європейських мовознавців щодо існування індоєвропейської прамови. 2. Виявити збіжності та розходження поглядів дослідників мови на достатність доказів існування єдиної індоєвропейської прамови.

Питання, яке й досі викликає полеміку - чи індоєвропейська прамова справді існувала? Тут йдеться не про можливість довести, що такої мови не було, а швидше за все, навпаки, про виявлення достатньої кількості доказів існування єдиної мови на певному географічному просторі. Це дещо нагадує презумпцію невинності - якщо не надано достатньої кількості доказів на підтримку тієї чи іншої гіпотези, вона вважається науково не обґрунтованою та не доведеною.

А. Мейє погоджувався, з тим, що всі мови групувались навколо якоїсь первісної спільної мови. Він був переконаний, що досліднику, займаючись відновленням спільної прамови, не слід робити висновки на основі одного окремого випадку, а тільки зіставляючи одну мовну систему з іншою. Підкреслюючи, що практично ніколи не можна зіставити реконструкцію з відомою нам реальністю, учений все ж застерігав від застосування одного окремого факта, як, скажімо, у романських мовах. Однак, він був переконаний, що жодна реконструкція не в змозі представити спільну мову такою, якою вона була у живому варіанті. Саме тому, відзначаючи відновлення А. Шлейхером індоєвропейської прамови за допомогою історично засвідчених мов цієї сім'ї як геніальне нововведення, А. Мейє вважав грубою помилкою укладання тексту на цій реконструйованій прамові.

Мови, що розвинулися із спільної мови, на переконання А. Мейє, зберігають не тільки певні давні характеристики, але й стійку схильність до тотожних чи схожих новоутворень. Як наслідок, деякі елементи спільної мови зникають без сліду або залишають сліди настільки слабкі, що їх неможливо помітити, якщо спільна мова фактично не відома. Порівняння демонструють систему зіставлень, на основі якої можна побудувати історію мовної сім'ї; але таке порівняння не представляє реальної мови з усіма притаманними їй виразними засобами [4, с. 22].

Умови розвитку мови, переконував французький учений, спільні для всіх типів людей або для окремого типу цивілізації, повинні забезпечувати зберігання її єдності. Але існують також умови, притаманні тільки певним суспільствам, певним історичним періодам, певним територіям. Ці особливі умови і стають причинами того, що мова, єдина впродовж певної епохи, розпадається з часом на різні говори [там само, с. 82].

Для встановлення факту існування давньої прамови А. Мейє уважав за необхідне відшукати мовні риси, що збереглися у порівнювальних мовах. Граматику, звукову структуру та словниковий склад він розглядав як складові, яким, безперечно, необхідно приділяти увагу, щоб отримати найбільш повну картину дослідження та якомога менше залишити місця для припущень. Серед труднощів процесу дослідження розглядався той факт, що незважаючи на зв'язок, всі три вищезгадані системи мають здатність у більшості випадків змінюватися незалежно одна від одної [там само, с. 34].

Н. А. Слюсарева у статті «Проблеми лінгвістичної семантики» відзначає, що у семантиці найбільших мовних одиниць відображені результати відтворення у свідомості людей об'єктивно існуючого світу, так би мовити, базових понять, що формуються упродовж історії людства. Намагання відшукати спільні для багатьох мов семи (семантичні множники, семантичні функції), мабуть, відзначає вона, спрямовані саме на цю сферу, хоча створюється враження, що значення слів розкриваються через найдрібніші одиниці. «У цьому виявляється діалектика пізнання: чим меншою є семантична одиниця, тим більший її обсяг, тим універсальніше вона реалізується у мовах; протиставлення «самець - самка - дитинча» виступає як виявлення мінімальних семантичних ознак, але, загалом, як категорія, властива тваринному світу, включаючи людину» [9, с. 22].

Сучасний мовознавець В.П. Нерознак у своїй статті «Прамова: конструкт чи реальність?» називає особливою проблемою саме реконструкцію так званих проміжних прамов, між прамовним станом сім'ї (індоєвропейська прамова) та прамовним станом окремих мовних груп (праслов'янської, праіранської, пракельтській, тощо), що в індоєвропеїстиці мають назву мовні єдності(прамови): пор. балто-слов'янська, італо- кельтська, індо-іранська мовні єдності. Ця проблема, як і інші, відзначає В. П. Нерознак, пов'язана із реконструкцією прамовних станів різних порядків, повинна вирішуватись у рамках теорії мовних єдностей [5, с. 36].

Ж. Одрі критикує намагання мовознавців, зокрема М.C. Трубецького, відкинути гіпотезу існування індоєвропейської прамови не через її нереальність, а через її непотрібність, через намагання ігнорувати те, що може бути підґрунтям для розуміння рушійної сили мови, її життя та законів.

Спроба не враховувати факт існування індоєвропейської прамови нагадує навмисне ігнорування лексичного значення в процесі історичної реконструкції, що так дивувало, а іноді й обурювало Л. Блумфілда, В.А. Звегінцева, Р.О. Будагова, В.И. Абаєва (див. ІІІ розділ).

Так, гіпотетичність завжди відлякувала мовознавців, але гіпотеза - це і є початок наукового дослідження, що починається з припущень та, окрім фактів, часто певною мірою базується на них.

Ж. Одрі уважав, що неприйняття існування індоєвропейської прамови, пояснення збігів у неспоріднених мовах запозиченнями відкидає разом із поняттям прамови поняття індоєвропейського народу. «Але якщо, як все це вказує, не існувало спільної мови, чи є сенс ставити питання про існування його носіїв» [6, с. 120].

Підтвердженням цієї думки є праця Т.В. Гамкрелідзе та Вяч.Вс. Іванова «Індоєвропейська мова та індоєвропейці», де за допомогою пам'яток індоєвропейської прамови відтворюється життя давнього народу, його культура.

М. Майрхофер у своїй статті «Санскрит та інші мови давньої Європи» згадує висловлювання сера Уїльяма Джонса, члена Вищої судової палати в Калькутті, що прозвучало у 1786 році. Мова йшла про давність санскриту, і, незважаючи на це, його перевагу над грецькою мовою й латиною у витонченості та мовному багатстві. Головною ідеєю було доведення схожості цих трьох мов на різних рівнях - коренях, словах, граматиці. М. Майрхофер переконав, що спільність у рисах є настільки великою, що у жодного філолога, який порівнює ці мови, сумнівів про їхнє походження з одного джерела, вже не існувало [3, с. 506].

В.П. Нерознак уважав, що питання про реальність прамови, формах її вияву у реконструйованих моделях, необхідно вирішувати з опорою на три основні критерії: 1) традиційні методи порівняльно-історичних досліджень, що охоплюють всі процедури та прийоми реконструкції (фонетико-фонологічної, морфологічної, синтаксичної, лексико-граматичної); 2) дані типології, які враховують усю різноманітність структур мовних одиниць; 3) теорію мовних єдностей, що інтерпретують прамову та інші типи генетичних й ареально-генетичних єдностей у термінах багатоознакових класифікацій [5, с. 36].

Одним зі спірних питань і досі залишається встановлення часових, хоча б приблизних, рамок виникнення індоєвропейської прамови. В. І. Георгієв у своїй статті «Проблема виникнення індоєвропейських мов» припускав, що певні індоєвропейські мови були оформлені вже в ІІІ тисячолітті до н. е. Зміни у суспільстві, відзначав він, у первіснообщинну епоху відбувалися вкрай повільно. Саме тому, якщо вдається встановити якісь мовні факти, які відносяться до кінця первіснообщинної епохи, то видається можливим віднести їх до набагато пізнішого періоду [2, с. 48].

Однак є вчені, що ставлять існування індоєвропейської прамови під сумнів. Серед них італійський дослідник В. Пізані: «Ми створили для себе міф, недоступний для перевірки, тому що він відноситься до доісторичного періоду, тобто до періоду, з якого ми не можемо мати конкретних документів. Якби ж такі документи з'явились, доісторія перетворилася б в історію. На основі цього міфу ми побудували науку; і оскільки ця наука зазнає краху, якщо буде доведена ілюзорність такого міфу, ми повинні вважати його незаперечною істиною і не припускати жодних сумнівів з цього приводу» [7, с. 5].

Тут мова може йти навіть не про повне заперечення існування індоєвропейської прамови, а про надання досліднику певної свободи висувати свої гіпотези, що можуть конкурувати із вже наявними, та в жодному разі, як закидалося В. Пізані, не ставлять під сумнів важливість історично-порівняльного методу для сучасної лінгвістики. «Саме це я хочу підкреслити: я в жодному разі не збираюсь руйнувати порівняльний метод, на якому, між іншим, я будую свої твердження, але я хочу з'ясувати, що ж насправді лежить в основі наших порівнянь» [там само, с. 6].

В. Пізані стверджував: «... різні мовні сім'ї - германська, слов'янська, балтійська, кельтська та інші - не є незалежними та монолітними групами, що виникли завдяки розщепленню такої ж монолітної індоєвропейської прамови, а являють собою результат поширення окремих явищ з одного або більше центрів, які через політичні чи інші причини, охопивши певну територію, по-різному поширилися в індоєвропейських та частково неіндоєвропейських мовах, якими розмовляло населення цієї території» [там само, с. 4]. Він переконував, що окремі діалекти, як результат такої еволюції, володіючи деякою кількістю спільних ізоглос, можуть зберегти численні особливості, що демонструє їхню приналежність до давніх мовних фаз, які передують часу відносної мовної єдності.

Ми бачимо, що, висуваючи нові гіпотези та заперечуючи неодмінне існування індоєвропейської прамови, В. Пізані насправді недалеко відійшов від головного принципу походження кількох від спільного. Не приймаючи ідею розщеплення моноліту, він висуває ідею поширення явищ з одного або кількох. Як відомо, нічого нового не можна побудувати з нічого; а намагання італійського дослідника викласти свої гіпотези можна пояснити бажанням іти власним шляхом, хоча і в спільному напрямку.

В. Пізані пропонував зосередити свої зусилля на реконструюванні окремих мовних явищ: «Отже, порівняльне індоєвропейське мовознавство має повне право на існування лише в тому випадку, якщо воно буде обмежуватись порівнянням явищ та реконструкцією «праявищ», але не «прамов» » [там само, с. 10].

Знання про індоєвропейську прамову ми можемо отримати тільки шляхом порівняння мов, представлених у тих писемних пам'ятках, чия індоєвропейська приналежність не викликає сумнівів. Свідчення про такі мови ми маємо на всій території від Китайського Туркменістану до Іспанії та Ірландії, з ХІХ ст. до н.е. (анатолійські мови) до XV ст. н.е. (албанська). Про існування деяких індоєвропейських мов - пише сучасний французький мовознавець Ф. Бадер - ми можемо тільки здогадуватися, спостерігаючи їх сліди в топоніміці або формах, що часто відрізняються від очікуваних. Він справедливо зауважує, що у цьому ми повністю залежимо від надходження нових фактів. Відкриття тохарської мови на початку ХХ ст., потім дешифрування хетської мови (1916 р.) дещо похитнули образ індоєвропейської прамови, яка реконструювалась у ХІХ ст. головним чином на основі співвідношень між грецькою та індоіранською. Відкриття нових фактів з континентальної кельтської, пише Ф. Бадер, змушують дещо переглянути наше уявлення про знану до того часу спільнокельтську мову. Він також зауважує, що навряд чи можна вважати щось раз та назавжди встановленим. Як приклад Ф. Бадер наводить лікійську та лідійську мови, які у наш час розглядаються як індоєвропейські, а в середині ХХ ст. у виданні “Languesdumonde” (1952 р.) до складу індоєвропейських мов включені не були [1, с. 202].

Відомий угорський та англійський мовознавець О. Семереньї також був упевнений, що реконструкція прадавніх форм відповідає стану мовознавства на відповідному історичному етапі. «... не можна не визнати, що кожна реконструкція відображає відповідний рівень розвитку лінгвістики. Як наслідок, реконструйовану форму, як і природничу наукову теорію, слід модифікувати та покращувати відповідно до нових відкриттів. Насправді, наші реконструкції ... «кращі» за ті, якими ми оперували сто років тому, тобто вони більше відповідають історичним фактам» [8, с. 37]. Учений говорив передусім про фонетичну реконструкцію, але її принципи саме в такому розумінні можна вважати універсальними.

В. П. Нерознак писав, що саме через те, що наші знання про доісторичні етапи мовного розвитку самі знаходяться у постійному русі, періодично змінюється і сама прамовна модель, тобто змінюється парадигма знання. Через це, переконував він, прамовна модель ніколи не може бути реконструйована як реальність. Вона постає як модель знання, що історично розвивається, відображає сучасний стан порівняльно- історичного мовознавства. Це мовознавство спирається не тільки на прийоми генетичної реконструкції (внутрішньої чи зовнішньої), але й на досягнення синхронного мовознавства, насамперед типологічного [5, с. 36].

Досягнення історичного мовознавства надає нам достатньо матеріалу, на основі якого можна говорити про велику ймовірність існування єдиної мови - прамови. Кількість збігів, писав Ж. Одрі, та їх відповідність, що встановлюється на всіх рівнях мовної системи давніх індоєвропейських мов, робить загальну індоєвропейську мову якщо не відчутною реальністю, то науково обґрунтованою гіпотезою. «Безперечно, що існувала мова, яка була для всіх індоєвропейських мов тим, чим латинська мова є для романських мов, та є спільною мовою (прамовою), з якої вони вийшли за часто повторювальною схемою: подрібненість прамови на діалекти, а потім, за відповідних історичних умов (політичні переломи й географічне розселення общини), розщеплення та виникнення нових мов, низка з яких, у свою чергу, стає прамовами; цей цикл може повторюватися та починатися спочатку» [6, с. 119-120].

індоєвропейський дослідник прамова

1. Бадер Ф. Области индоевропейской реконструкции / Ф. Бадер // Новое в лингвистике. - 1988. - № 21. - С. 202-223.

2. Георгиев В.И. Проблема возникновения индоевропейских языков / В.И. Георгиев // Вопросы языкознания. - 1956. - № 1. - С. 43-67.

3. Майрхофер М. Санскрит и языки древней Европы / М. Майрхофер // Новое в лингвистике. - 1988. - № 21. - С. 507-531.

4. Мейе А. Сравнительный метод в сравнительном языкознании / А. Мейе. - М.: Изд-во Иностр. лит., 1954. - 99 с.

5. Нерознак В.П. Праязык: реконструкт или реальность? / В.П. Нерознак // Сравнительно-историческое изучение языков разных семей. Теория лингвистической реконструкции. - М., 1988. - С. 26-43.

6. Одри Ж. Современное индоевропейское сравнительно-историческое языкознание / Ж. Одри // Новое в лингвистике. - 1988. - № 21. - С. 24-121.

7. Пизани В. К индоевропейской проблеме / В. Пизани // Вопросы языкознания. - 1966. - № 4. - С. 3-21.

8. Семереньи О. Введение в сравнительное языкознание / Освальд Семереньи. - М.: Едиториал УССР, 2002. - 400 с.

9. Слюсарева Н.А. Проблемы лингвистической семантики / Н.А. Слюсарева // Вопросы языкознания. - 1973. - № 5. - С. 13-23.

Размещено на Allbest.ru