Особливості становлення графічної системи середньофранцузької мови XIV-XV століть

III. З XIV ст. кінцеве [e] спочатку перед наступним голосним, а згодом після дифтонгів почало зникати з вимови: vie(e), mi(e), venu(e), voi(e), joi(e), plui(e). Ці зміни спричинили появу історичної довготи голосних: vie(e) > [vi:] venu(e) > [venu:]. Крім того, у системі вокалізму XIV-XVI ст. відбулися певні фонетичні перетворення внаслідок еволюції голосних середнього ступеня відкритості: [?] / [е], [q] / [о]. Зокрема [д] перед [z] та [v] закрилося. Дуже часто ця трансформація фіксувалася графемою ou: chgse > chouse (chouse), pgvre > pouvre (pauvre). Перед групою приголосних st, після випадіння s у XIII ст. звук [д] закрився та спровокував появу історичної довготи: gste > o:te (hote), tgst > to:t (tot), pre- vgst >prevo:t (prevdt). Відповідно звук [e] у закритих складах мав тенденцію до відкриття: metre > mgtre, elles > glles. Іноді траплялися випадки, коли [є] перетворювалося на [a]: serica > serge >sarge, lacrima > lairme > lerme > larme, herda > herde > herde > harde [6, 177-178]. Відбувається становлення нового типу голосних, які нам відомі як носові голосні. Назаль- ність [a] та [o] повністю поглинули наступний за ним носовий n, і з часом вони стали окремими носовими голосними [7, 234].

У системі консонантизму середньофранцузького періоду значних зрушень не відбулося порівняно із чисельними фонетичними змінами в системі голосних звуків. Загальною тенденцією у зазначений період було зникнення з вимови деяких приголосних, зокрема: [s] перед [t] в усіх позиціях (beste, teste, ancestre тощо); плавних приголосних [r], [l] у фінальній позиції (miroir, porter, finir, recevoir, douleur, chan- teur). Це явище було початком загальної тенденції до втрати кінцевих приголосних з вимови, який поширився у XVI-XVII ст. Такі зміни були пов'язані насамперед із перетворенням старофранцузького словесного наголосу у фразовий. Варто зауважити, що перед паузою та перед словом, що починалося на голосний, кінцеві приголосні промовлялися. Такий феномен заклав підвалини оригінальної системи фонетичного з'єднання слів (льєзон), яка властива винятково французькій мові [6, 230-231].

Що стосується графіки того часу, можна сказати, що вона була переповнена протиріччями. У середньофранцузький період вперше помітно різницю між вимовою і писемністю. Разом з фонетичними з'являється велика кількість етимологічних (латинізованих) написань, у яких помітне прагнення наблизити французьку орфографію до латинської. Тексти XIV-XV ст. рясніють такими написаннями, як doubter (пор. лат. dubitare), fact, diet (nop. лат. factum, dictum), huictiesme (nop. лат. octo), advenir (nop. лат. adve- nire), adjouster (nop. лат. adjuxtare), compter (nop. лат. computare), sepmaine (nop. лат. septimana), soubz (nop. лат. sobtus), doulce (nop. лат. dulcis), poldre (nop. лат. pulverem), hault (nop. лат. altum) [2, 234].

Написання -cion, що відображало вимову суфікса, замінюється етимологічним -tion, яке й збереглося в сучасній орфографії: разом з написаннями soubscripcion, persecucion, decepcion з'являються soubscription, persecution, deception та ін. У графічній системі того часу помічено велику кількість «зайвих» літер, які не відображали вимову. До того ж водночас з правильним етимологічним написанням поширено й псевдоетимологічні типу deulx (лат. duos), peult (нар. лат. pgtet), mectre (лат. mitlere), scavoir (лат. sapere) [2, 234-235]. На XIV ст. припадає написання типу appeller, souffrir, elle, celle, mettre. Вважається, що подвоєння було відновлено з метою передачі носової вимови попереднього голосного, наприклад bonne замість bone [4, 266].

Широке застосування етимологічної (латинізованої) графіки в XIV-XV ст. пов'язано з тим, що ця епоха характеризувалася підвищеною цікавістю до класичної давнини, вивченням латинських авторів та численними перекладами з латинської. Відомо, що для розповсюдження латинізованої орфографії велике значення мали королівські канцелярії і центральні судові інстанції. Той факт, що ця графіка отримала широке застосування в судово-адміністративних інстанціях, засвідчує, що не одне лише бажання «освічених письменників» наблизити письмо до етимології було причиною її появи: етимологічний принцип письма знаменує собою певний етап в розвитку писемно-літературної мови і відображає перші спроби створення єдиної писемної (орфографічної) норми. Для цього в XV ст. були давно підготовлені умови. В XIV-XV ст. королі Франції створюють низку судово-адміністративних інстанцій, що використовуються ними для узурпації прав сеньйорів та духовенства. Інтенсивний розвиток діяльності судово-адміністративних інстанцій зумовлює розгортання судового, тобто офіційного, листування, чому сприяє ще впровадження в практику використання паперу у Франції. Саме в цій центральній судовій інстанції і виникає потреба більш-менш єдиних орфографічних норм писемної мови, яка була би зрозуміла всім та могла би відповідати потребам державно-адміністративного апарату [2, 235-236].

У пошуках цих фіксованих норм канцелярії і судові відомства, звісно, звертаються до латинської мови, яка століттями виконувала роль офіційної ділової мови. Таким чином і формується етимологічна орфографія. Формуванню етимологізованої орфографії, безперечно, сприяла підтримка з боку літературних і наукових кіл, з боку гуманістів-перекладачів, які були здебільшого захисниками і зберігачами латинської традиції [2, 236].

Найважливішим фактом розвитку морфології є втрата двовідмінної флексії, яка пов'язана із ще однією дуже важливою подією, яка відбувалася в період з XIV-XV ст., - встановленням чіткого порядку слів у реченні. До XV ст. усталюється прямий порядок слів, при якому підмет передує присудкові, після присудка -додаток та інші члени речення відповідно. Особливу увагу приділено іменнику [2, 264].

Лексика представленого періоду дуже збагатилася завдяки перекладацькій діяльності вчених і письменників того часу, а також запозиченням з латини. Латинські слова часто використовувалися для творення термінів. Це було обумовлено тим, що освічені люди того часу - філософи, богослужителі, вчені, письменники - володіли латиною [1, 74]. Водночас починаються бурхливі словотвірні процеси (зокрема словоскладання), які сформували основу лексикології середньофранцузького періоду. Серед основних засобів словотвору - додавання до кореня слова суфікса або префікса [2, 258].

Висновки та перспективи подальших досліджень. З огляду на викладене доходимо висновку, що середньофранцузький період в розвитку графічної системи французької мови є досить важливим, оскільки відбулися зміни, які послугували основою нових тенденцій на всіх мовних рівнях. Ці тенденції спостерігаємо і в сучасній французькій мові. Зміни відбувалися на різних напрямах і підпорядковувалися певним закономірностям. У середньо- французький період в основному закінчується становлення французького фонетизму. Особливістю фонетичних змін середньофранцузького періоду є їх подвійний характер - несвідомі і свідомі мовленнєві зміни, пов'язані з нормалізаторською діяльністю граматистів. Остаточно завершується формування системи голосних: монофтонгізація дифтонгів і деназалізація назалізованих голосних зумовлює протиставлення голосних довгих/коротких; закритих/відкритих, огублених/неогублених, носових/ чистих, переднього/заднього ряду. На графічному рівні система приголосних в цілому не змінилася. В XIV-XV ст. посилюється вплив латинської традиції на графічну систему французької мови. Таким чином, етимологізація орфографії тільки ускладнює середньофранцузьку мову, відновлюючи непотрібні літери, які зникли з мови в процесі фонетичних змін.

графічний середньофранцузький мова фонетичний

ЛІТЕРАТУРА