"Школа М. Максимовича" як інтелектуальний простір формування спільнотної ідентичності українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

«ШКОЛА М. МАКСИМОВИЧА» ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПРОСТІР ФОРМУВАННЯ СПІЛЬНОТНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ

Олександр ХОМЕНКО

кандидат історичних наук,

Анотація

У статті проаналізовано вплив науки про художню словесність як провідної у першій третині XIX ст. напрямної українознавства на специфіку формування уявлень про спільнотну ідентичність українців. Підкреслено, що концепції, які постали у її системі координат, дали можливість інтелектуалам теоретично обґрунтувати беззаперечну окремішність українства.

Ключові слова: художня словесність, спільнотна ідентичність, українознавство, інтелектуальна історія України.

Аннотация

«ШКОЛА М. МАКСИМОВИЧА» КАК ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЕ ПРОСТРАНСТВО ФОРМИРОВАНИЯОБЩЕСТВЕННОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ УКРАИНЦЕВ

Александр ХОМЕНКО

кандидат исторических наук,

Ключевые слова: художественная словесность, общественная идентичность, украино- ведение, интеллектуальная история Украины.

Annotation

“M. MAKSYMOVYCH SCHOOL” AS AN INTELLECTUAL REALMFOR SHAPING COMMUNAL IDENTITY OF UKRAINIANS

Oleksandr KHOMENKO

Candidate of Historical Sciences,

The article analyzes the influence of language arts studies in the first third of the 19th century as the primary area of Ukrainian studies, as well as the specifics of shaping visions regarding the communal identity of Ukrainians. It highlights that the concepts that arouse in the system of axes allowed intellectuals to theoretically substantiate the unconditional singularity of Ukrainianhood.

Key words: language arts, communal identity, Ukrainian studies, intellectual history of Ukraine.

Розгорнутий у хронологічних координатах першої чверті XIX ст. процес формування спільнотної ідентичності українців, точками біфуркації в оперативному полі якого окреслилися, з одного боку, «Енеїда» та «История Руссов», а з іншого - Французька революція та героїчна наполеонівська епопея, щонайвиразніше вияскравив доконечну необхідність витворення такої «інтелектуальної пропозиції», у регістрах якої українство постало б як тривка соціокультурна цілісність з визначеним духово-культурним спадком - цілісність, культурні репрезентації якої уреальнюють і концептуалізують перспективу повносилого утвердження народу як легітимної культурно-історичної спільноти у середовищі європейських націй. Ні історіографія «військових канцеляристів», ні обмежене у той час формами бурлескно-травестійної «котляревщини» письменство на такий виклик дати адекватну відповідь були, вочевидь, не спроможні - натомість можна переконливо стверджувати, що подією переломного характеру як в осмисленні словесності, так і в процесах формування уявлень про спільнотну ідентичність та соборність українців стала поява 1827 р. «Малороссийских песен» М. Максимовича: світоглядна імперативність ствердженого цією книгою погляду на харизматику і модальності українського буття визначала спрямування дослідницької уваги не на окремий стан (традиційні для еліт Гетьманщини уявлення про козацтво як «політичний народ»), конфесійну групу (в концепції «військових канцеляристів» лише православні могли належати до «козако-руського» народу) або певний історичний регіон України, а на часопросторову універсальність соборного буття етносу. Наслідком таких кардинальних світоглядних змін розгортається рух української інтелігенції, яка вперше в модерній добі зосереджує свою увагу довкола спільної загальнонаціональної справи - збирання та вивчення українських пісень. Вихід у світ 1834 р. укладеного М. Максимовичем збірника «Украинские народные песни» з його розлогими коментарями історико-філологічного характеру посилив і закріпив ці тенденції: вивчення пам'яток уснопоетичної словесності усвідомлюється відтепер як визначальне завдання українознавчого пошуку, студіям дослідників, які зорієнтовані на парадигмальні регістри «школи Максимовича», стає притаманною широка контекстуальність розмислу, орієнтація на «народність» (репрезентовану насамперед селянством як носієм культурної спадщини етносу), синтез наукових методів дослідження з наснаженою романтичним пафосом націєтворчою декларативністю та візійністю.

Однією з найважливіших прикмет того, що вихід у світ Максимовичевих збірок народних пісень спричинив до суттєвих змін в інтелектуальному просторі 20 - 30-х рр. XIX ст., стало утвердження в тогочасному суспільному дискурсі якісно нової концептосфери «образу України». Певна річ, не йдеться про те, що семантичне поле цього образу відразу структурувалося як несумісне з ідеологемами імперського офіціозу, одначе конструктивно-визначальною в епоху, точкою відліку якої стали «Малороссийские песни», окреслилася сенсотворча напрямна вияскравлення «уявленого» простору української етнічної спільноти незалежно від адміністративних та конфесійних кордонів, а відповідно до ареалу поширення живої мови і народної пісні. Характеристично, що безсумнівний патріот свого краю Я. Маркович 1798 р. у своїх «Записках о Малороссии, ея жителях и произведениях» - у суті речі, то була перша комплексна українознавча енциклопедія - локалізує його лише теренами Лівобережжя та Київщиною: «Страна, называемая ныне Малороссиею, составляла одну область: но в начале первого надесять века она разделена была на княжества, Киевское, Черниговское и Сиверское» [28, с. 29]. Натомість Ю. Венелін, що він, незважаючи на своє походження із Закарпаття, перебував цілком поза процесами світоглядного ствердження української окремішності, 1834 р. у студії «Об источнике народной поэзии вообще, и о южнорусской в особенности» (ця праця не стала натоді інтелектуальною подією, і це важливо, бо її автора не звинуватиш в утвердженні якоїсь авангардно-революційної ідеологічної екстреми, він просто констатує загальновизнані в культурно- науковому дискурсі його часу факти) говорить вже про зовсім інші просторові обшири історичного буття українського етносу: «К Южно-Русскому (неправильно называемому Мало-Российскому) наречию в России, Царстве Польском, Галиции и Северной Венгрии принадлежат до 20, 000, 000 жителей... Столь цельно-огромного племени нет ни в одной стране Европы. От единообразия в наречии происходит великая выгода, ибо песенка, сочиненная в Люблине или в Замостье, родная и в Харькове; что поют около Перемышля в Галиции, поймут и в Глухове; что сочинено под Ка- менцем-Подольским, то может принадлежать и Воронежцам, и Черноморцам. Таким образом Украинские Народные Песни г. Максимовича принадлежат не одним Украинцам, а всей Южной Руси» [4, с. 48].

На плутанину в понятійному слововжитку термінів «Южная Русь - Малая Русь - Украина» не варто звертати уваги: вона характерна не тільки для тогочасних прихильників загально-імперської інтеграції, до кола яких Ю. Венелін, безсумнівно, належав, а й для багатьох послідовників «школи Максимовича». Важливо інше - постання в контексті формування тогочасної спільнотної ідентичності українців «образу» їхнього терену як цілісної культурно-етнографічної тотальності. Нова парадигмальність українознавчої системи координат, у регістрах якої Перемишль (Австрійська імперія) віднаходив спільний етнонаціональний вимір із Чорномор'ям, Глуховом (колишня Гетьманщина) і Харковом (Слобожанщина), могла утвердитися тільки наслідком концептуалізації, сформованої на основі ідей і концепції видавця «Украинских народных песен» першої в українознавстві наукової школи. Ця школа, на відміну від уявлень про структуровану наукову спільноту, сформованих класичною працею Т. Куна «Структура наукових революцій» [25], не мала ні тривкого інституційного оформлення, ні наукового часопису як трибуни для публічного викладу своїх позицій. Приналежні до її «оперативного поля» науковці та літератори поєднувалися як спільністю етико-світоглядних настанов та методологічних підходів, так і постаттю визнаного інтелектуального лідера - М. Максимовича: «Порадуйся случаю, воспользуйся случаем - вот перед тобой Максимович: довольно одного слова, одного имени» [19, с. 12], - прикметні у цьому контексті слова, що їх напередодні виходу першого випуску «Запорожской Старины» написав О. Шпигоцький у листі до І. Срезневського.

Чи можна у цьому контексті робити висновок, що «школа М. Максимовича» готувала ґрунт для самостійницьких українських стратегій другої половини 40-х років XIX ст.? Якщо вести мову про генеративний напрям її розвитку, то таке твердження має всі підстави для існування, одначе перебільшувати його дію також не варто - треба враховувати як загальний контекст «миколаївської» епохи 20 - 30-х років XIX ст., у якому суб'єктивно всі українські діячі мусили бути і були лояльними Петербургу (хоча вони цю лояльність оприявнювали по-різному), так і ту обставину, що частина фольклористів справді сприймала козацький край як цікаву мистецькими кшталтами етнографічного різноманіття, одначе приречену в аспекті історичної перспективи «російську Італію» [34, с. 54]. Характеристичним зразком тут (і зразком далеко не поодиноким) був І. Кулжинський, один із ранніх дослідників нашої етнографії. Він, подібно до багатьох тоді, збирає українські пісні, 1825 р. друкує в харківському «Украинском журнале» перший, у суті речі, більш-менш повний огляд нашої тогочасної словесності - сповнений патетики та екзальтованих загальників, хоча й не позбавлений певних змістово-значущих моментів («Имейте охоту прислушаться к малороссийским песням - какая величественная простота в выражении и в самих чувствах! Какое близкое и живое изображение природы! Кажется, сочинители сих песен пели оные не устами своими, а сердцем» [23, с.49]; «с довольною достоверностию можно заключить, что язык малороссийский есть древнее особенное наречие языка славянского» [23, с. 48]). 1827 р. він видає позначену солодкаво-сентиментальним тоном етнографічну монографію «Малороссийская деревня» - один із перших у цьому аспекті артефактів українського народознавства (і як такий він має наукову цінність). Та варто було українському рухові лише наблизитися до осмислення проблематики власної самозначущості, як тон цього, за Ю. Барабашем, «волонтера малоросійства» [2] різко змінюється: українські культурники відтепер для І. Кулжинського - то «пропагандисты хохломанскихъ идей и хохлацкой литературной и политической самостоятельности», які, безсумнівно, «находятся въ рукахъ у опытных польских революционеров презренными орудиями» [24, с. 36].

Та все ж не такі, як І. Кулжинський, визначали напрям розвитку українського руху у 20 - 30-ті роки XIX ст. Об'єктивна логіка інтелектуального поступу соціуму, який розпочав перехід до модерного етапу свого розвитку, спричинила до того, що початковий інтерес до народної пісенності обумовлював спочатку постання нової естетичної парадигми, згодом - нового історіософського етосу вітчизняної гу- манітаристики, який, у свою чергу, неминуче концептуалізував з'яву стратегій національного відродження (це було характерно для цілого регіону Східної та Центральної Європи: «Якщо в Західній Європі пісні не мали значних, - поза літературними, - ідеологічних і суспільно-політичних наслідків, то на слов'янських землях, де вони віддавна були виразниками національно-визвольних змагань народу, пісні набули значення ідеї-сили» [22, с. 228], - констатує знаний польський дослідник виродженських тенденцій українського руху першої половини XIX ст. С. Козак). В Україні містом, де «ідея-сила» українознавства, опертого на духово-мис- леннєву підставовість пісенного мелосу, вперше почала гуртування інтелектуалів у окремішню спільноту з чіткою самототожністю, став Харків. Єдиний початком позаминулого віку університетський центр у підросійській Україні, місто з виразним українським характером («Харьков в то время... был большим украинским селом, с громадным большинством еще не успевшего обрусеть украинского населения: интеллигенция носила сильный украинский отпечаток» [38, с. 70], - писав про Слобожанську столицю 30-х років XIX ст. М. Сумцов), місто, у якому з'явилися «Украинский вестник» та «Украинский журнал», побачив світ первісток української художньої прози, постала «Харківська школа романтиків» - воно в історико-культурному аспекті якнайкраще надавалося для того, аби сприйняти ідей гердеризму, творчо адаптувати їх відповідно до місцевих умов та обставин і теоретично узагальнити нову світоглядну парадигмальність у модальностях справді всеукраїнських, а не регіонально-малоросійських. Зовсім не другорядним було і те, що Харків не належав до історичного простору Малоросії-Гетьманщини, з огляду на що його національне самоусвідомлення легше й неконфліктніше концептуалізувалося саме в українському вимірі.

За О. Пріцаком, «німецька романтика породила харківську романтику, яка народну пісню визнавала за найвищу поезію» [33, с. XL]: І. Срезневський - фольклорист, поет, культуролог, літературознавець, який від «пламенного украинства» [31, с. 93] своєї юності перейшов, на жаль, пізніше до обстоювання та апологетики інструментально-унітарної імперської «славістики» (починаючи з другої половини 40-х років XIX ст. «Украина его не тешила и не чаровала, как прежде; он, кажется, уже томился ее провинциализмом» [1, с. 22]), - був тут центральною постаттю. Цікавий своєю авторською виразністю поет романтичного спрямування, ініціатор виходу першого зі славнозвісних згодом харківських українських альманахів - «Украинского альманаха» (1831), перший видавець «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника» (у двох книгах «Украинского Сборника», відповідно за 1838 та 1841 роки: дозвіл на це видання І. Срезневському автор архітворів українського письменства дав особисто [35]), серйозний учений та ентузіастичний збирач уснопоетичної словесності - він у культурному ландшафті його епохи постає насамперед як постать, яка об'єднує довкола себе науково-літературну спільноту та накреслює перспективні напрями розвитку українського інтелектуалізму. Якщо М. Максимович, поза тим, що він - беззаперечний фундатор тієї школи в українознавстві, до якої і сам І. Срезневський належав, був і в науці, і на полі громадсько-культурному більше одинаком (він листувався, підтримував контакти з багатьма діячами, проте «гурток Максимовича», на відміну від «гуртка Срезневського», так і не утворився), то видавець українських альманахів Харкова та укладач «Запорожской Старины» - дієвий ініціатор щораз нових українських «проектів», у суті речі - центральна постать тієї, за І. Франком, «харківської України», яка, відігравши визначальну роль в визвольному русі першої третини XIX ст., передала на початку 40-х років свою естафету Києву та його кирило-мефодіївцям. Спільнота літераторів та вчених, об'єднаних довкола І. Срезневського - варто під цим оглядом назвати насамперед імена І. Розковшенка, О. Шпигоцького, братів Євецьких - відіграла у світоглядному поступі українства роль, за Р. Кирчівим, подібну до ролі гейдельберзького гуртка романтиків у Німеччині [19, с. 11]. Що особливо прикметно - не «виламуючись» ще зі структурної парадигмальності загальноімперської лояльності, ці люди надзвичайно гостро і виразно (безсумнівно, виразніше, ніж це уреальнювалося, наприклад, у писаннях М. Максимовича) усвідомлювали свою засадничу і концептуальну окремішність від світу Московщини. Важливим свідченням тут - лист О. Шпигоцького до І. Срезневського (від 14 вересня 1831 р.) з нагоди виходу «Украинского альманаха»: «На постылой Московщине мне добрая доля судила увидеть Украинца (т.е. Украинский Альманах). Какие новые виды он открыл мне! Какие надежды он, чаровник, вселил в грудь мою! Как сладко мечтаю о славе нашей Украины, родной матери моей! О друг, ревнуй о пробуждении Малороссийского гения и верь мне: твои труды будут оценены» [36, с. 30]. Не менш симптоматична і найповажніша [20, с. 399] після з'яви Максимовичевого «Предисловия» до «Малороссийских песен» спроба розгляду і концептуалізації нашого фольклору - розвідка І. Срезневського «Взгляд на памятники украинской народной словесности.

Письмо профессору И. М. Снегиреву» (1834), у якій харківський вчений, звертаючись до одного з чільних діячів московського академічного та адміністративного істеблішменту (історик, етнограф, мистецтвознавець - і цензор на державній службі - І. Снєгірьов усну словесність України тлумачив як регіональний варіант власне російського фольклору), твердо обстоював окремішність не тільки мови, а назагал і цілої української духово-художньої традиції: «В настоящее время, кажется, уже не для кого и не для чего доказывать, что язык украинский. есть язык, а не наречие - русского или польского, как доказывали некоторые; и многие уверены, что этот язык есть один из богатейших языков славянских; что он едва ли уступит, например, богемскому в обилии слов и выражений, польскому в живописности, сербскому в приятности, что это язык, который, будучи еще не обработан, может уже сравнится с языками образованными, по гибкости и богатству синтаксическому - язык поэтический, музыкальный, живописный» [37, с. 67]. Видані гуртком І. Срезневського шість випусків «Запорожской Старины» (попри те, що він як ініціатор та ентузіастичніший учасник доклався до цієї справи якнайбільше, то був вислід праці цілого гурту українських інтелігентів - і сам упорядник видання на сторінках його не раз дякує колегам «за богатый вклад в мою Украинскую скрыню» [13, с. 110]: вочевидь, Максимовичів заклик збирати скарби народної словесності не лишився без відгуку) належать до водночас і найцікавіших, і найпарадоксальніших феноменів українського інтелектуального поступу. Уже поява 1833 р. першого зі збірників «Запорожской Старины» [11, с. 132] стала подією, яка в суспільній опінії сприймалася якщо не рівновеликою з виходом «Малороссийских песен», то наближеною до неї з огляду на суспільну резонансність (цікаво, що як М. Максимович, так і І. Срезневський у своїх книгах беруть за епіграф рядки з «Енеїди» І. Котляревського - «Так вічной пам'яті бувало у нас в Гетьманщині колись»). Подальші книжки збірника тільки посилили вагу і значення цього видання для самоусвідомлення української інтелігенції. Найвиразніші свідчення тому - у тогочасному епістолярії: «Где выкопали вы столько сокровищ? Все думы, и особенно повести бандуристов ослепительно хороши» [5], - із листа М. Гоголя до І. Срезневського від 6 березня 1834 р.; «Лежу оце п'яті сутки та читаю «Старину», добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там є дечого такого, що аж губи облизуєш» [40], - значить Т. Шевченко 22 травня 1842 р. у листі до харківського студента П. Корольова. І йдеться не про одні лише суб'єктивні свідчення нехай і визначних особистостей, а й про суспільні практики вже суто об'єктивного характеру: надзвичайно симптоматичним бачиться те, що випуски «Запорожской Старины» стали метатекстом прецедентного характеру - своєрідною «матрицею» композиційних та інтелектуально-сюжетних архетипів, на яку почали орієнтуватися тогочасні українські культурні діячі. Серед інших за добрий приклад цьому можуть правити писання П. Куліша, який свою поему-епопею 1843 р. «Україна» (це - одне із базових явищ нашої визвольної традиції, важливе для формування кирило-мефодіївського світогляду) укладав з виразною орієнтацією на хронологічну концептуалізацію та образно-стильову «тональність» [14] «Запорожской Старины». При цьому П. Куліш компонував також і фундаментальні та новаторські свого часу «Записки о Южной Руси» відповідно до її логіки укладання (тобто сполучаючи, як це вперше почав робити І. Срезневський, історичні думи та пісні з фрагментами документальних джерел та власними роздумами над українською історико- культурологічною проблематикою) [7, с. 104]. Злам у ставленні до цієї пам'ятки стався у другій половині XIX ст., коли спочатку М. Костомаров, а далі В. Антонович та М. Драгоманов з'ясували, що далеко не всі подані І. Срезневським як народні тексти мають автентичний характер; відтоді в нашій гуманітаристиці запанувала думка, що вплив «Запорожской Старины», та увага і повага, з якою ставилися до неї і сам М. Максимович, і люди його покоління, зумовлені лише некритичною довірою до фальсифікацій козацьких дум, що вийшли з-під пера упорядника цього уславленого свого часу видання.

Не вдаючись у докладний розгляд цих суперечок (їхня фактологія вже з достатньою повнотою розкрита в історії нашої фольклористики [18]), наголосимо на кількох важливих моментах. По-перше, І. Срезневський справді був фольклористом-професіоналом [32], який системно збирав усну українську пісенність (після нього лишилося, наприклад, «Собрание памятников украинской народной словесности. Книга первая. Часть 1-я. Песни» - рукописний збірник, до якого І. Срезневський власноруч переписав 142 народні пісні [19, с. 15], зафіксовані і ним, і його колегами; збереглися і його листи до матері [15], в яких він докладно оповідає про записування дум та пісень від старих дідів у Варварівці на Катеринославщи- ні [16] - там укладалися перші випуски «Запорожской Старины»), а по-друге, т. зв. «фальшування дум» стало «відповіддю» на певний суспільний запит. Р. Кирчів у цьому контексті наголошує: «Уявлення про перманентне руйнування епічної традиції фольклору, випадання з неї багатьох структурних ланок, змістовно й ідейно співвідносних із певними етапами, подіями, постатями історичного буття народу, було поширеним в романтичній візії історизму усної народної словесності. І саме передусім така настанова штовхала до тих значною мірою літературних маніпуляцій із фольклором, які згодом названо було фальсифікаціями, підробками під фольклор» [18, с. 22].

У який же спосіб репрезентативне «розгортання» цілісної пісенної традиції - без лакун у діахронічній стадіальності оприявнення усно-словесної епіки - розкриває світоглядний імператив І. Срезневського? Відповідь на це питання він дає в одному з листів 1834 р. до М. Гоголя, де зазначає: найпершою спонукою до видання «Запорожской Старины» було прагнення «представить важность малорусской народной словесности в смысле историческом и этнографическом» [38, с. 77]. Йдеться, отже, про те, що студіювання пам'яток словесності (точніше - пов'язаних із «героїчною авантюрою» козаччини епічномілітарних її пластів, на яких І. Срезневський переважно і застановляється) здатне у перспективі концептуалізувати зовсім нову систему координат осягнення української історії та етнографії. Одначе чи не про це ж говорив у передмовах та коментарях до своїх збірок пісень М. Максимович? Про це, але варто зауважити: там, де М. Максимович збувався натяком, І. Срезневський проголошував бойове гасло - навіть сама назва («Запорожская Старина»: до І. Срезневського ніхто з українознавців не проголошував концептосферу Запорожжя домінантою і «горизонтом» своїх досліджень) була під певним оглядом і гаслом, і викликом. Тут варто нагадати, що, на відміну від народної пісенності, яка з усіх історичних подій XVIII ст. найдраматичніше згадувала не про ліквідацію Гетьманщини чи скасування автономії полків Слобожанщини, а саме про нищення Москвою Січі («Про цю руїну співають пісні майже по всій Україні» [9, с. 20], - підкреслює М. Драгоманов), автономістичний дискурс козацької старшини «Славне Запорожжя» аж ніяк не підносив. Причини - очевидні: на відміну від ієрархічно впорядкованої Малоросії, Запорожжя зі своєю непідлеглістю гетьманській адміністрації, реальною виборністю посад та абсолютною неможливістю для старшини передати у спадок статуси і чини видавалося «козацьким канцеляристам» втіленням суцільного хаосу. Промовиста під цим оглядом фраза з «Истории Руссов»: «Но, впрочем, он был и Запорожец, сие есть род шута или урода» [17, с. 174]. І навіть з початком нового етапу українського руху, знакованого виходом у 1827 р. «Малороссийских песен» М. Максимовича, Січ (двічі поруйнована московитами - про це всі, хто натоді брався за перо, теж чудово пам'ятали) далеко не відразу увійшла в «історіографічний канон» національного відродження: М. Максимович, друкуючи у збірниках народні пісні про неї, неодмінно супроводжував їх коментарями про «провини» запорожців перед урядом та імперією. Висловлюючись у категоріях сучасної семіотики, можна твердити про «витіснення» впродовж першої чверті ХІХ ст. цієї проблематики з публічного простору - і про тріумфальне «повернення» її (не в «самостійницькому», зрозуміло, як у Т. Шевченка, потрактуванні - проте сама актуалізація теми було вже фактом неймовірної соціальної ваги й значення) в утвердженому І. Срезневським новому вимірі знаково-культурного простору.

Вже на перших сторінках передмови до «Запорожской Старины» І. Срезневський проголошує свою засадничу недовіру до писемних джерел з історії Січі. І йдеться не тільки про зарубіжні, а й про власне українські джерела. Звичайно, під оглядом наукової об'єктивності таке твердження видається більш ніж суперечливим - можна, окрім «козацьких літописів», нагадати бодай за О. Рігельмана, який у своєму «Летописном повествовании о Малой России» (1778) побуту та історії Січі присвятив значну увагу. Проте І. Срезневському йдеться за інше: він має підкреслювати «бедность истории Запорожцев в источниках письменных» [11, с. 6], аби легітимізувати і ствердити свою увагу до інших джерел - «и он (дослідник. - О. Х.) находит для своих исследований богатый, неисчерпаемый рудник в преданиях народных» [11, с. 6 - 7]. Ці «исследования» - особливі: в них увага звертається не на доповнення історико-хро- нологічної матриці писемних джерел фактологією історичної пісенності, а на вияскравлення тих екзистенційних «сюжетів» бутності Запоріжжя, що їх ні «старшинські автономісти», ні офіційна імперська історіографія просто не спроможні були адекватно «прочитати».

Зрештою, І. Срезневський сам наголошує, що пісні і думи - то сумнівні джерела в аспекті того, що він називає «внешней историей народа» [11, с. 9], натомість «решительно драгоценны, ибо единственны в своем роде и по содержанию, и по обширности» [11, с. 10] для «внутренней истории» [11, с. 10].

Про що ж ідеться укладачеві «Запорожской Старины», коли він веде мову про «внутрішню історію»? Відповідь на це питання І. Срезневський розгортає в категоріях не аналітико-раціональних, а романтично-художніх: «И кто может слушать без соучастия эти песни и думы, в которых старина Запорожская отразилась такими верными, живописными очерками, - старина, исполненная жизни хоть и грубой, но величественной, поэтической! В песнях и думах Запорожских вы не найдете ни чопорного сладкогласия, ни изнеженности чувств, ни роскоши выражений. В них все дико, подобно дубравам и степям, воспринявшим их на лоно свое при рождении, - все порывисто, подобно полету урагана степного, под глухие завывания которого они взлелеяны, - все бурно, подобно минувшей жизни Запорожья... То песнь юноши, когда сердце его, почерствевшее для умильного чувства любви, суровое, непреклонное, радуется одною радостию победы и добычи, - питается одним желанием битв. То думы старца: убеленная летами голова его покоится на изголовье могилы, готовой принять его в свои недра; его надежды исчезли будто дым сновидений; но его душе осталась еще одна услада, - то воспоминания минувшего, то звуки бандуры, их возбуждающие; и взоры его, прежде пылавшие буйным пламенем воинственности, теперь померкшие, испепелившиеся, блистают слезой печали о минувшем; и голос его, уже увядший, тихий, едва внятный, оживается, мужает, повторяя в унылых напевах предания своего времени, своего поколения» [11, с. 10 - 13]. Звернемося до семантичних маркерів цього фрагмента, до тих синтагм та метафоричних регістрів, що вони - можливо, навіть і латентно, проти волі самого автора, одначе від того не менш виразно - вияскравлюють напрямні інтенціональності авторської свідомості. Найперше - бачимо протиставлення «исполненной жизни» епіки Запорожжя та «чопорного сладкогласия» поезії класицистично-сентиментальної, у суті речі - ієрархічно-імперської: якщо «котляревщина» відвойовувала українській духовості право бути нижчим поверхом бурлеску в споруді офіційної словесності, то тут навпаки - народна епіка незрівнянно вивищується над «роскошью выражений», потрактовуючись як бутність правдива, неспотворена, «исполненная жизни». Інакше кажучи, українська культурна традиція позиціонується не периферійно-залежною маргіналією, а сенсотворчою домінантою. Але навіть і це - не найважливіший аспект: головне - «минувшая жизнь Запорожжя» постає у вихорах і потоках захоплюючої романтичної неупокореності. Вона - автентична, чуттєва, екстатична, її осмислення розгортає нову систему координат як художньої естетики, так і цілої історіософії. Власне, у світоісторичних координатах доби і для І. Срезневського, і для його читачів «внутрішня історія» - поривчаста, динамічна, схожа на «полет урагана степного» - стала синонімом по-справжньому «Іншої», альтернативної історії, в оперативному полі якої варіанти і можливості, про які навіть помислити не можна було у форматі документалізованої констатаційності іс- торіописання «козацьких канцеляристів» або Д. Бантиша-Каменського, знову здобуваються на актуальність і перспективність. І нехай ця історія, подібно до голови бандуриста, який її оспівує, нині «покоится на изголовье могилы», - вона «оживает», коли поет або дослідник повторює «предания» того захоплюючо- романтичного «времени», за якого народ жив повним життям, не зведеним до бюрократичних параграфів та статус- них атрибуцій.

Свого часу А. Пипін мав рацію, зауважуючи, що «Запорожская Старина» поширила «особый романтическй тон», прикметою якого є картини «бурной жизни старого казачества с его энергической поэзией» [31, с. 111] (він стане притаманним цілій нашій інтелектуальній традиції, включаючи як М. Гоголя, так і «харківських» та «київських» романтиків). У цьому, одначе, випадку варто вести мову не стільки про стилістику, як про свідчення посутніх світоглядних трансформацій: якщо М. Максимович в «Малороссийских песнях» та «Украинских народных песнях» лише проголосив можливість виформувати оперту на народнопісенний мелос нову концепцію української історіографії, то І. Срезневський цю концепцію першим почав втілювати на практиці. Не архівні джерела й документи, що були предметом ледь не культового поклоніння для покоління Г. Полетики, Ф. Туманського та А. Чепи («Актовий матеріал в «Запорозькій старовині» проходить фактично непоміченим» [21, с. 9], - ця заувага сучасного дослідника бачиться надто важливою), а «материк» думно-пісенного метатексту підносить він як «горизонт» нового нашого історіописання, потрак- товуючи актово-писемні свідчення в аспекті лише допоміжного компонента свого наративу («Всю сию книжку прошу покорно считать не более, как примечаниями к № 1 Запорожской Старины, т. е. к Песням и Думам, там помещенным» [12, с. 12], - підкреслює І. Срезневський у передмові до другого випуску свого збірника, у якому публікує супроводжувані власними розлогими коментарями фрагменти з приступних йому писемних праць з української історії). Назагал беручи, як значення та розголос, до якого спричинилося в інтелектуальних колах шестикнижжя І. Срезневського, так і вплив, що його воно справило на духовий поступ українства 20 - 30-х років XIX ст., зумовлені тим, що «Запорожская Старина» сприймалася як квінтесенція саме народної, заразом демократично-«низової» і героїчно-козацької історії України. І. Срез- невський уреальнив той модус дослідження української словесності, який став відповіддю на, назвемо його так, інтерпретаційний запит загалу: до проголошеного М. Максимовичем «маніфесту народно-романтичного напрямку» [8, с. 28] додалася «дорожня карта» розвитку українознавства як націєвідроджу- вального розмислу (у парадигмальній перспективі якого знову пробудилися до життя давні смисложиттєві архетипи українства - «воля», «громада», «слава»), розмислу, який з часом неминуче трансформувався у націєвідроджувальну дію. Саме в такий спосіб сприймали її ті, хто в Києві творитиме світоглядну концепцію кирило-мефодіївців - етапну для формування спільнотної ідентичності українців. Під її впливом [6, с. VI] писатиме своє заборонене відразу ж після виходу дисертаційне дослідження - «О причинах и характере унии в Западной России» (1841) - М. Костомаров, на неї як на світоглядний орієнтир взоруватиме (і цитуватиме із випусків «Запорожской Старины» цілі фрагменти) П. Куліш в «Повести об Украинском народе» (1846) - єдиному натоді підцензурному викладі історіографічної концепції «кирило-мефодіївців». Під оглядом академічної критики цим творам також можна закинути надто вільне поводження з фактами, проте без цих імен і цих праць не постала б піднесена «братчиками» ідея суверенності українства.

І ще один аспект бачиться в окресленому контексті по-особливому важливим: в українознавстві першої половини XIX ст. «Запорожская Старина» належала до тих праць, в оперативному полі яких найбільш повно і системно утверджується етнонім «українець» та політонім «Україна» (прикметник «малорусский» І. Срезневський використовує лише спорадично і - з виразною нехіттю). Власне, Запоріжжя тут - це не стільки географічна чи конкретно-історична локація, скільки синонім цілої України, і ця питомо народна назва козацького краю підноситься як справдешній клейнод народного буття: «До сего времени появилось очень много мнений и правил относительно правописания для языка Украинского» [11, с. 19]; «Сигизмунд II Август с согласия всех чинов Речи Посполитой дал Украинцам две привилегии» [13, с. 68]; «Может быть Бандурист под именем... матери Наливайка разумеет Украину?» [13, с. 89]; «Лобода был человек великий, человек, которому Украина обязана первою мыслию об отторжении от власти Польской» [13, с. 94] - шерег цитацій можна продовжувати, проте й наведеного досить, аби переконатися, що оповідь укладача «Запорожской Старины» розгортається як синтагма не малоросійської периферійності, а засадничого україноцентризму.

Україноцентризму ще нешевченківського кшталту і виміру, бо з об'єктивних та суб'єктивних причин він і не міг таким бути (концепт України в «Запорожской Старине» лише провіщав майбутню духову революцію, натомість Шевченкова Україна стала живим свідченням її). Досить лише нагадати, що І. Срезневський не випадково здобувається на протекцію імперського міністра освіти С. Уварова (вихід першої книжки «Запорожской Старины», що її він хоче особисто вручити [16, с. 236] творцю ідеологеми «официальной народности», на думку харківського вченого, принесе йому «литературную известность» і допоможе «получить хороше место» [16, с. 227] в Петербурзі чи Москві); підносячи у «Взгляде на памятники украинской народной словесности» самостійність української мови, він водночас проголошує, що наше письменство має надію на розвиток тільки «под щитом и покровом мудрого правительства, под призором монархов, покровителей общественного просвещения» [37, с. 67], а це, своєю чергою, сприятиме тому, що «Россия, сильная душой... станет отчизной всех других народов, всех наук, всех художеств, всех литератур» [37, с. 67]. Боротьба «старого» (тобто світогляду старшинських автономістів, які не мислили майбутнього Малоросії без імперської протекції) з «новим» (українським вибором, що його свідомо плекав спочатку нечисленний гурт інтелігенції) у 30-х роках XIX ст. по-справжньому тільки й розпочалася, і діяльність І. Срезнев- ського була в цьому контексті чинником, який, безсумнівно, схиляв шальки терезів на користь вибору українського. Натомість можемо назвати не одне ім'я - від І. Кулжинського починаючи - з числа тих, у кого «малоросійство» не тільки перемогло, а й трансформувалося в агресивне «імперство» з відвертою до всього українського ненавистю.

Певно, найдраматичніше це протистояння уреальнилося в постаті П. Лукашевича. Упорядник і видавець однієї з найцікавіших пам'яток раннього етапу українського фольклоризму - збірки «Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни» (1836) [26], у якій вперше галицькі пісні репрезентувалися (і то не розрізнено-спорадич- но, а тривко і контекстуально-структуровано) як належні до цілокупного українського пісенного ареалу пам'яток української словесності, у якій так само вперше пролунала палка апологія єдності східних та західних теренів нашого краю («Червонорусцы, не взирая на бесконечное свое иноплеменное подданство, которое переносят с терпением, - сохраняют по сю пору привязанность к своему происхождению и имени. Украина, Малороссия есть для них обетованная земля, куда стремятся все их помыслы и думы» [26, с. 103]), - він володів дивовижною здатністю чути живу українську думу та пісню, витончено інтерпретувати її акустику, доглибно розуміючись на нюансах історичного контексту її постання - і водночас свідомо не помічати живого українського буття. З одного боку, саме в його збірнику серед багатьох інших важливих пам'яток словесності вперше побачили світ два нетлінних шедеври української епіки - думи «Самійло Кішка» та «Козак Голота» (1832 р. він записав їх у Роменському повіті від бандуриста Свічки [20, с. 379]: серед інших фольклористів П. Лукашевича вирізняє вкрай сумлінне, сказати б, навіть побожне ставлення до народних текстів, що їх він, на відміну від багатьох його сучасників, не змінює, деформуючи та контамінуючи варіанти, а зберігає пам'ятку у її первозданній автентичності); з іншого - попри все своє щире захоплення українською давниною, попри правдивий пієтет перед героями старожитньої Малоросії («Память Железняка, несмотря на возгласы «иностранцев», всегда будет священна для Малороссиян» [26, с. 105]), перед тими, про кого «справедливо Малороссийские бандуристы говорят, что слава не умрет и не поляжет» [26, с. 106]), він тримався щирого переконання, що в України немає і не може бути ніякого майбутнього. «Проезжайте всю Малороссию вдоль и впоперек, и я ручаюсь вам, что вы не услышите ни одной национальной песни... Итак эти песни, которые я издаю, уже мертвы для Малороссиян. Это только малейшие остатки той чудной песенности их дедов, которая была удивлением и самих хулителей Украинского» [26, с. 6 - 7], - ці друковані 1836 р. слова П. Лукашевича з передмови до його збірки були очевидною неправдою. Тогочасне село на Наддніпрянщині, Поділлі, Волині, Поліссі, Слобожанщині зберігало живу фольклорну традицію, і це можна довести, спираючись на пізніші записи естетично довершених українських пісень С. Руданським, Марком Вовчком, О. Потебнею, П. Чубинським. Але П. Лукашевич мусив «побачити» саме це - аби дійти до висновку, в істинності якого він не мав жодних сумнівів: «. я почитаю себя исполнившим долг свой перед своею родиною, исторгнув из забвения эту Южно-Русскую народную поэзию у старцев, занесшими одну ногу в гроб. Я посвящаю ее моим предкам Гетьманцам, она им принадлежит; быть может хотя один листочек из сего собрания упадет на завалившуюся их могилу или долетит на высокий курган казацкий» [26, с. 7]. На очах П. Лукашевича стрімко зникав, ідучи в небуття, світ автономно-старшинської Малоросії, світ, з яким він зріднився і походженням, і вихованням, і свідомим вибором: крижана кора імперської централізації ховала під своєю незворушною товщею усі адміністративні, юридичні, навіть культурно-побутові формовияви старої Гетьманщини. Порятунку не було - для Малоросії, проте П. Лукашевич змусив себе «побачити», що майбутнього не матиме й Україна. І коли настане епоха знакованого «Кобзарем» національного відродження - він не сприйме його (брутальне ставлення до Т. Шевченка, апологетика кріпаччини, зречення всього українського - то симптоми цього засадничого несприйняття), лишившись біля «завалившейся могилы» звичного йому світу.

Якщо академічна «История древней русской словесности» М. Максимовича [27] стала тією працею, у якій найповніше упродовж першої третини XIX ст. теоретизувалася дискурсивна парадиг- мальність писемних формовиявів українського слова, то плин усної української словесності здобувся на найповажніший в аспекті методологічному розмисел на сторінках першої на теренах Східної Європи системної слов'янознавчої студії - монографії О. Бодянського «О народной поэзии славянских племен» [3].

Це дослідження, синтезувавши в аналітичному розгляді визначальні рецептивні напрямні теоретичних практик попередників - особливо М. Максимовича та І.Срезневського («И эта широкая, безграничная Казацкая или Рыцарская воля, nec plus ultra развернула себя, горячими, огненными буквами вписала время своего полного разлива в летописи» [3, с. 129], - вплив «Запорожской Старины» у цих, наприклад, рядках О. Бодянського бачиться безсумнівним), - водночас з огляду на панорамність та широчінь охоплення матеріалу стало відправною точкою і для подальшого руху в напрямі українознавчого осмислення феномену уснопоетичного мелосу: досить лише нагадати про той вплив, який справила ця узагальнювальна розвідка на першу енциклопедію української пісенності - книгу М. Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843). Важливу роль тут відіграла і сама постать її автора - сумлінного науковця з виразно проукраїнськими симпатіями (тривкими впродовж цілого його життя), який користувався повагою культурного загалу. На відміну від багатьох тогочасних дослідників українського фольклору та письменства О. Бодянський (варто лише нагадати, що йому належить честь віднайдення Пересопницького Євангелія, першої публікації «Истории Руссов» та Конституції Пилипа Орлика) досить системно «прочитаний» як постать сучасною гуманітаристикою (назвемо у цьому шерегу монографії В. Мельни- ченка [30] та Л. Мельник [29]), тому докладніше на його українознавчій діяльності (особливо, якщо вона виходить за межі 30-х років XIX ст.) у цій студії не спинятимемося. Лише нагадаємо, що ще до виходу своєї фундаментальної слов'янознавчої праці він був знаний українському загалові і своїми віршованими переробками народних казок (видані 1835 р. під назвою «Наські українські казки» - на формування типу художнього мислення П. Куліша, наприклад, вони справили суттєвий вплив), і опублікованим 1834 р. аналізом повістей Г. Квітки- Основ'яненка в контексті становлення української прози (цю розвідку С. Єфремов називає «першим оглядом нашого письменства» [10, с. 92]), і докладною студією «Рассмотрение различных мнений о древнем языке северных и южных руссов» (1835) з її обстоюванням самостійності і давнини української мови - це не кажучи вже про його зібрання народних пісень [39], що воно було за обсягом справді вражаючим.

«О народной поэзии славянских племен» відповідно до логіки композиційного розгортання аналітичного наративу можна структурувати у перспективі розгортання трьох базових складових. У першій із них концептуалізується загальна теорія дослідження словесності - і пісенності як квінтесенції її світоглядно-естетичної бутності. Словесність як «верное и правдивое зеркало жизни народов» [3, с. 7] неодмінно мусить мати народний характер; вершиною словесності постає поезія, а вихідною точкою розвитку поезії окреслюється пісня. Пісенності О. Бодянський надає справді метатекстового значення, бо лише вона, зберігаючи мову в справжній чистоті, правдиво пояснює історію і навіть «заменяет ее» [3, с. 14]: «Поэзия - это их (народів. - О. Х.) дневник... хранилище всякого ведания, их Теогония, Космогония, память, тризна по своих отцах и дорогихъ сердцу, живая, говорящая летопись времен. верный очерк быта и всех его, неуловимых простым глазом, мельчайших, подробностей» [3, с. 24]. У суті речі, тут маємо стислий виклад характерних для українознавства 20 - 30-х років XIX ст. методологічних концептів дослідження художньої словесності - без особливих доповнень та новацій, але з акцентуванням на характеристичних стратегемах. Далі О. Бодянський веде мову про специфіку слов'янської пісенності, адже «из нынешних Европейских народов Славяне всех богаче песнями» [3, с. 20]. Відзначається, що кожному зі слов'янських народів притаманна своя естетико-світоглядна домінанта словесності, зумовлена конкретними особливостями і умовами їхнього історичного життя» [3, с. 153 - 154]: у чехів народні пісні - ліричні, у словаків - ідилічні, у сербів - юнацько-героїчні, натомість у поляків народна поезія дуже бідна, бо селянство було пригнічене шляхтою.

Вияскравлюються своїми характеристичними домінантами також і пісенні традиції «Северных Руссов (Великороссиян)» та «Южных Руссов (Малороссиян, Украинцев)» [3, с. 154]. Одначе ці домінанти постають несумісними між собою такою мірою, що вести мову про якесь їхнє зведення до спільного знаменника абсолютно не випадає, як не випадає говорити про «вплив» російської пісенності на українську - це зовсім різні світи. Детальному розгляду питання про російсько-український пісенний антагонізм науковець приділяє третю - найбільш ґрунтовну і розлогу - частину своєї книги: можна цілком умотивовано стверджувати, що весь попередній «матеріал» студії «О народной поэзии славянских племен» - то своєрідна легітимізація цього найважливішого в праці дискурсивного компонента. максимович українознавство фольклористика слово

О.Бодянський починає з того, що вплив природно-історичних умов позначився на особливій тональності російських пісень, яким притаманна «глубокая унылость, величайшее забвение, покорность своей судьбе, какое-то раздолье и плавная протяжность» [3, с. 114]. Такого кшталту психотиповість обумовлює особливий спосіб ставлення великороса до оточуючого світу, і в перш чергу - до соціуму, у якому йому випало жити та реалізувати себе. Хоча, власне, про реалізацію себе як особистості і не йдеться. «Русин Севера» [3, с. 116] усвідомлює (і весь досвід його життя підтверджує цю беззаперечну максиму): ніякого реального впливу на суспільні процеси він не має і мати не може, з огляду на що «он расправу чинить, ряд рядить, суд и правду вести предоставляет своим Предержащим, своим Венчанным главам, к коим искони отличался он своей верностию, преданостию, своей беспредельной любовию» [3, с. 116]. Більше того, сама думка про те, щоб навіть не поставити під сумнів, а просто спробувати з'ясувати причини тих чи інших дій правителя, видається великоросу злочинною: «...он считает неприличным, чуждым себе, не делом проникать в тайные, сокровенные причины и цель предприятий Водивших его на поля битв, будучи уверен, что все это необходимо для счастья его родины, что с его стороны требуется одно орудие, преданность, доверие, послушание и ревностное выполнение велений своих Государей» [3, с. 117]. Саме з цієї причини Великоросія бідна на історичну пісенність (бо росіянин на плин історії зовсім не впливає), і навіть у піснях ліричних, в уснопоетичному зображенні природи момент дієвий, вольовий у російських піснях абсолютно притлумлений: «Взгляд его, так сказать, скользит по природе, не проникает вглубь; от того описания его больше всего поверхностны, как бы мимоходом набросаны, иногда прикрашены» [3, с. 119].

Натомість усна словесність українців «всеми своими составами, внутренними и внешними, е diametro противоположна Поэзии Руссов Северных» [3, с. 122]. Вона теж нерозривно пов'язана з історичним буттям народу, наслідком чого увесь її плин структурується відповідно до почергової зміни «трех периодов жизни Украинцев» [3, с. 132] - «Бурлацко-Гайдамацкого», «Казацкого» і, нарешті, «Чумацко-Земледельческого» [3, с. 132]. Світоглядно-естетична домінанта модальностей української уснопоетичної словесності - драматизм: «Где деятельная, разнообразная, исполненная трудностей и борьби жизнь, там и лично-народные поэтические произведения непременно отливаются в форму драматическую» [3, с. 135]. Одначе драматизм для О. Бодянського - то не лише найхарактеристичніша прикмета української поезії, але також і найповніша, художньо найдосконаліша квінтесенція словесності як визначального модусу буття цілого слов'янства: «Песни Украинские стоят выше песен других Славян, сколько Драма выше прочих родов Поэзии, составляя собой как соединение, единство всех их в одной себе, так и последнюю цель, конечное, полное, гармоническое развитие всякой Поэзии» [3, с. 135 -136]. І ще одним аспектом драматизм як визначальна метафорична інтенційність мелосу козацької землі важливий для О. Бодянського: він кладе неперехідну межу між піснями українськими (у єстві своєму - «самобытными» [3, с. 137 - 138], сповненими «природного изящества и поразительной точности» [3, с. 138]) та російськими, що їх фундатор української славістики, слідом за М. Максимовичем, називає «штучними» [3, с. 138]. «Из всех Славянских племен Северные и Южные Руссы - самые несходственные между собою» [3, с. 122], - цей висновок, до якого доходить автор студії «О народной поэзии славянских племен», виходить далеко за межі фольклористично-слов'янознавчого дослідження. Тут ідеться вже про проблематику націоло- гічну, про раннє передвістя уславленої праці М. Костомарова «Две русские народности», що вона в другій пол. XIX ст. правила за канон української національної свідомості. Попри всі неминучі для О. Бодянського як статусного імперського вченого компроміси з офіційною ідеологією, такі розмисли - переконливий доказ уреальнення в оперативному полі спільнотної ідентичності українців концепту «нелояльної лояльності», бо якщо українці і росіяни такі несхожі між собою у психотиповості, естетиці, поведінці в соціальному просторі, ставленні до влади, то і йти в майбутнє їм належить різними шляхами.

Здійснений аналіз дає підстави констатувати: утвердження «школою Максимовича» вивчення художніх формовиявів слова як провідного напряму тогочасного українознавства спричинило до витворення нових інтелектуальних стратегій легітимізації «образу України», у координатах яких етнічний простір визначався відповідно до ареалу поширення усної народної словесності. Об'єктивна логіка розгортання українознавчих студій у процесі формування спільнотної ідентичності українців мала своїм наслідком те, що зацікавлення народною пісенністю обумовило і постання нової естетичної парадигми української культури, і концептуалізацію нових історіософських тенденцій гуманітаристики, які у розвитку своєму безпосередньо впливали на формування стратегій національного відродження. Важливу роль у цих процесах відіграв на початку 30-х років ХІХ ст. очолюваний у Харкові І. Срезневським гурток ентузіастів збирання та вивчення української словесності. Виданий з ініціативи І. Срезневського збірник «Запорожская Старина», упорядник якого не писемні джерела, а саме козацькі думи підносив як джерело пізнання неспотвореної історії народу, відіграв визначальну роль в легітимізації знищеної царатом Січі як квінтесенції українського героїзму. Разом з тим світогляд старшинського автономізму, який не мислив існування Малоросії поза імперською протекцією, посутньо впливав на формування спільнотної ідентичності українців і впродовж окресленого періоду. Переконливим цьому свідченням стала збірка П. Лукашевича «Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни», укладач якої, вперше структуровано репрезентувавши галицькі пісні як належні до цілокупного українського пісенного ареалу, водночас наполягав на тому, що українська словесність позбавлена перспектив історичного розвитку. Теоретико-мето- дологічним підсумком осмислення словесності в українознавстві впродовж першої третини ХІХ ст. стала монографія О. Бодянського «О народной поэзии славянских племен». Розглядаючи в цій праці пісню як узагальнений вияв духового життя цілого народу і в аспектах світоглядно-естетичних кардинально протиставляючи українську та російську пісенні традиції, О. Бодянський виходить за межі власне фольклористичного дискурсу і творить надзвичайно важливу для процесів національної мобілізації концепцію самобутності українства.