Регіональний та європейський освітні контексти трансформації українського національного мовного простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональний та європейський освітні контексти трансформації українського національного мовного простору

Яковлєва О. В., доктор філософських наук, доцент,

ректор, Київський інститут бізнесу та технологій

Анотація

У запропонованій роботі поняття «регіон» розглядається в широкому соціальному контексті, як відображення в поняттях багатоманітності світу і нелінійності історичного процесу. Україну найбільш доцільно розглядати як певний міжрегіональний феномен, однаковою мірою (хоча й далеко не з однаковою інтенсивністю та результативністю) причетний одразу до кількох історично сформованих регіонів: Східної Європи, Причорномор'я, Придунав'я, а також -- з певними, можливо, застереженнями -- до так званої Чорноморсько-Балтійської «дуги». Головною ознакою перехідності мовної ситуації постає, на думку багатьох фахівців, поетапне формування у кожній новій незалежній державі оновленої, у міру бажань і можливостей адаптованої, до змінених внутрішніх і зовнішніх умов становлення мовної ситуації. З одного боку, має місце системне розширення функціонального поля мов титульних націй, оновлення і збагачення репертуару їх соціальних функцій, пожвавлення функціонування кожної з них, супроводжувані офіційним закріпленням з ними статусу державних. З іншого, відбуваються принципово важливі, а в окремих випадках -- докорінні, зміни у міжмовних відносинах, передусім, у рамках дихотомії: мова титульної нації -- російська мова.

Yakovleva O. V, Doctor of sciences in Philosophy, docent, rector of Kiev Institute of Business and Technology (Ukraine, Kyiv), elva_rom@inbox.ru

Regional and European educational contexts of transformation of the Ukrainian national language space

The proposed concept of «region» is considered in a broad social context, as reflected in terms of diversity and nonlinearity of history. Ukraine is most appropriate regarded as a interregional phenomenon, equally (though not with the same intensity and effectiveness) involved in multiple historical regions: Eastern Europe, the Black Sea, the Danube, and - with some maybe warnings - the so-called Black Sea-Baltic «arc». The main feature of language situation transition stands, according to many experts, the gradual formation of each new independent state updated, with the desire and capacity adapted to changing internal and external conditions of the language situation evolution. On the one hand, we can see a systematic expansion of functional fields of the titular nations, updating and enrichment of the repertoire of their social functions, the recovery operation of each of them, accompanied by an official consolidation of their public status. On the other, there are fundamentally important, and in some cases - drastic changes in interlingual relations, primarily within the dichotomy: the language of the titular nation -- the Russian language.

Language processes in Europe at the present stage of historical development are based on two interdependent and at the same time, in fact, alternative, such are mutually exclusive conceptual approaches, the first of which involves the controlled transition from the current state of the language situation to unilingualism by gradually introduction of a single, common for all Europeans, «European» language (or both languages), while the second focused on the development towards multilingualism, providing free, with no checks and no limits development of all languages, which are now citizens of the EU or overwhelming most of them.

трансформація український національний мовний

У роботах з філософії освіти і соціальної філософії проблема мовного простору в регіональному або глобальному аспектах найчастіше розглядається як зв'язок регіонів України з зовнішнім світом (світовою цивілізацією). При цьому не завжди враховується, що поняття «регіон» більш багатозначне, ніж у внутрішньо-українському баченні. Можуть бути відокремлені регіони з кількох країн, які близькі за способом життя, використовують мови, які належать до однієї мовної групи, знаходяться в специфічному географічному регіоні тощо. У запропонованій роботі поняття «регіон» розглядається в широкому соціальному контексті, як відображення в поняттях багатоманітності світу і річища історичного процесу. Такий підхід у погодженні з розглядом європейського та глобального контекстів вітчизняного мовного простору розглядався нами у спеціальній монографії [2].

На відміну від європейського та глобального контекстів, з окресленням формальних меж яких в українському науковому дискурсі не виникає практично жодних ускладнень, будь-яка розмова про контекст регіональний, як правило, передбачає дискусію з приводу того, до якого саме регіону (або регіонів) зараховується Україна в тому чи іншому конкретному випадку. При цьому про приведення цієї дискусії до певного спільного знаменника поки що мова не йде.

Визначення регіональної приналежності ані українського державного або національного, ані українського мовного простору не входить до кола завдань автора. Через те ми апріорі приймаємо за основу в якості робочої точку зору, згідно з якою Україну найбільш доцільно розглядати як певний міжрегіональний феномен, однаковою мірою (хоча й далеко не з однаковою інтенсивністю та результативністю) причетний одразу до кількох історично сформованих регіонів: Східної Європи, Причорномор'я, Придунав'я, а також - з певними, можливо, застереженнями - до так званої Чорноморсько-Балтійської «дуги». Попри численні зрушення, зберігає свою актуальність і причетність нової української держави до пострадянського простору.

Для регіонального (або міжрегіонального) контексту еволюції українського національного мовного простору принципове значення має, на наш погляд, спільний для багатьох країн з числа колишніх республік СРСР стан, сутність і особливості якого визначено збереженням алгоритму перехідного періоду: від чогось такого, що існувало раніше, до чогось іншого, що, перебуваючи нині на стадії становлення й остаточного оформлення, існуватиме у майбутньому.

Головною ознакою перехідності виступає, на думку багатьох фахівців, поетапне формування у кожній новій незалежній державі оновленої, у міру бажань і можливостей адаптованої, до змінених внутрішніх і зовнішніх умов мовної ситуації. У межах цього процесу спостерігаються різнопланові й різноспрямовані тенденції, які не діють ізольовано одна від одної, а перебувають у складній системі взаємин і взаємодії. З одного боку, має місце системне розширення функціонального поля мов титульних націй, оновлення і збагачення репертуару їх соціальних функцій, пожвавлення функціонування кожної з них, супроводжувані офіційним закріпленням з ними статусу державних. З іншого, відбуваються принципово важливі, а в окремих випадках - докорінні, зміни у міжмовних відносинах, передусім, у рамках дихотомії: мова титульної нації - російська мова.

Зі світового досвіду відомі непоодинокі випадки виключно еволюційної, поступової, фактично безконфліктної зміни мовної ситуації (приміром, в Індонезії). Що ж до країн з регіонального оточення України, то тут маємо справу переважно з явищем іншого типу. Воно включає до себе яскраво виражений, досить потужний елемент конфліктності, у підгрунті якого, насамперед, лежить, як вважається, приналежність мовних ситуацій у цих країнах до так званого світу «русофонії» з усіма тими наслідками, які з цього випливають, ускладнена трансформаційно-модернізаційними процесами, спрямованими на забезпечення передумов для виходу з нього.

Внаслідок особливостей історичного розвитку регіональний контекст української мовної ситуації значною мірою заснований на ролі російської мови й визначається цією роллю. Ця особливість виявляється, зокрема, й у частині, зумовленій змінами, що відбуваються у цій ситуації протягом останніх десятиліть у зв'язку з розпадом біполярного світу, втратою Росією значення одного з двох провідних полюсів у глобальному масштабі, неухильним зростанням міжнародного «авторитету» англійської мови тощо.

Український мовний простір протягом століть був невід'ємною складовою загального російськомовного простору, для позначення якого останнім часом нерідко використовується термін «русофонія», який, щоправда аж ніяк не можна вважати загальноприйнятим і загальновизнаним. Аналогами цього явища тільки на основі не російської як головного й інтегруючого фактору, а інших світових мов, які виступають у тій самій ролі, є «англофонія» «франкофонія», «іспанофонія», «лузофонія» та ін.

В ядерній зоні кожної з «фоній» відповідна мова посідає безумовно домінуючі позиції за всіма без винятку параметрами, з якими прийнято характеризувати мовну ситуацію, починаючи зі статусу мови й закінчуючи реальним обсягом її використання та повнотою «покриття» усього функціонального поля соціальної комунікації або, інакше кажучи, всієї соціально-комунікативної системи. У зонах, більшою чи меншою мірою віддалених від ядра, тобто на периферії, її домінація нейтралізується, розмивається за рахунок переходу частини функцій до інших мов, традиційно поширених тут. Для «русофонії», приміром, у цій ролі виступає українська мова в Україні, литовська - у Литві, грузинська - у Грузії тощо.

Периферія є у багатьох випадках рівноправним елементом у складі певної «фонії», хоча і виконує інші функції, ніж її ядро. Одна з важливих функцій периферії - забезпечення взаємодії даної «фонії» з іншими.

Використання мовними спільнотами, розташованими на периферії тієї чи іншої «фонії», мови, спільної з мовою, що є домінуючою в її - «фонії» - ядрі, у більшості випадків жодним чином не позначається негативно на внутрішній етнонаціональній та культурно-історичній єдності й гомогенності цих спільнот. «Випадки неповного збігу етнічної спільноти з мовною не порушують дієвості ознаки спільності мови, оскільки під нею розуміють спільність мови всередині народу, а не поза ним, і для етнічної єдності іспанців не має значення та обставина, що іспанською мовою говорять ще чилійці чи нікарагуанці» [1, с. 232-233].

Незалежно від того, чи йдеться про ядро, чи про периферію «фонії», на всьому її просторі утворюється певна особлива спільність мовних особистостей, які володіють мовою, на основі якої сформовано цю «фонію», й використовують її у тому чи іншому обсязі для здійснення соціальної комунікації. Саме функціонування мови виступає в ролі того єдиного фактору, який визначає географічні рамки різних «фоній». Важливим елементом такої спільності прийнято вважати ще й межі поширення різного роду писаних текстів відповідною мовою. Саме тексти, на думку фахівців, мають вирішальне значення для забезпечення внутрішньої цілісності мовно-культурних світів, побудованих на грунті різних «фоній».

Цілком слушним видається висловлювана низкою лінгвістів з різних країн світу гіпотеза, згідно з якою за сучасних умов усі без винятку «фонії», засновані на світових, міжнародних мовах, набули принципово іншого, ніж у попередні історичні епохи, вигляду, перетворившись з власне «фоній» на «поліфонії»: «англополіфонію», «франкополіфонію», «русополіфо- нію» тощо. В якості одного з яскравих прикладів цього явища часто наводять мовну ситуацію на Маврикії, де більшість мешканців розмовляє французькою, англійською, креольською, а частина - ще й однією мовою Азії.

Після 1991 року у зв'язку з набуттям колишніми республіками СРСР, які були складовими русофонного простору, статусу суверенних держав розвиток мовних ситуацій у них пішов однотипним шляхом, хоча у кожній з них цей розвиток мав певну, в окремих випадках - дуже виразну, специфіку. Наріжним каменем трансформації мовних ситуацій у цих країнах (крім Білорусі) виявилася заміна в офіційних сферах та у міжнаціональному спілкуванні російської мови мовами титульних націй, тобто дерусифікація, зумовлена докорінною зміною конкретно-історичних обставин. При цьому швидкість, інтенсивність цієї трансформації й форми її практичного втілення в життя в кожному конкретному випадку, в кожній національній мовній ситуації виявилися, ясна річ, різні.

Конкретні особливості процесів дерусифікації у колишніх радянських республіках визначаються, з одного боку, обставинами суб'єктивної природи, зокрема, специфікою внутрішньо- й зовнішньополітичного курсу нових правлячих еліт та їхнім ставленням до радянського минулого і до сучасної Росії з іншого, цілком об'єктивними факторами, у тому числі, й тими, що їх було сформовано протягом попереднього історичного розвитку.

Знизити роль російської, підвищивши статус мови титульної нації й обсяг її використання у різних сферах без помітних втрат з огляду на якість функціонування соціально-комунікативної системи країни виявилося легше й простіше там, де титульна нація мала значну кількісну перевагу, а російське та російськомовне населення були відносно нечисленні (Литва, Грузія, Вірменія, Туркменістан). У тих випадках, коли відчутної кількісної переваги, навпаки, не було, хід процесу, про який ідеться, уповільнювався, ускладнюючись, до того ж, рядом додаткових конотацій (Казахстан, Латвія).

В окремих пострадянських державах дерусифікація гальмувалася й продовжує гальмуватися ще й через дію такого екстралінгвістичного фактору, як значна й навіть визначальна роль етнічних росіян і російськомовних осіб інших національностей у ключових сегментах національних економік, особливо, у пріоритетних сферах промисловості, які за нових умов перетворилися на основні бюджетоутворюючі, стратегічні, галузі. Показовим прикладом у цьому плані є, скажімо, той факт, що станом на момент проголошення незалежності Узбекистаном на Ташкентському авіазаводі, флагмані національної економіки, етнічні узбеки складали лише 1% працівників, у зв'язку з чим перехід з російської на узбецьку виявився просто неможливий.

Окремою, надзвичайно важливою в усіх відношеннях й, до того ж, дуже гострою, проблемою стало те, що різні національні мови в різних країнах- республіках колишнього Союзу на момент його розпаду перебували на різних стадіях розвитку. Для деяких з них на початку 80-х рр. ХХ ст. зберігала актуальність проблема об'єктивної неможливості повноцінного виконання функцій державних у мови у повному обсязі внаслідок недостатньої розробленості функціональних стилів, що використовуються в різних сферах комунікації, зокрема, таких, як науковий, діловий та ін. Деякі мови у ряді сфер, зокрема, й у таких, як техніка, технології, армія та ін., взагалі не використовувалися й через це відповідних ресурсів для того, щоб моментально замінити в них російську, були позбавлені. До певної міри цю проблему, хоча, ясна річ, і у значно меншому обсязі й далеко не з такою гостротою, як інші, на власному досвіді відчула й Україна.

На відміну від регіонального, контекст європейський для України ґрунтується переважно на факторі не географічному (хоча й на ньому до певної міри також), а цивілізаційному. Дискусії як з приводу того, чи існує окрема українська цивілізація («локальна», «регіональна» або якась інша), чи ні, так і щодо того, чи є український етнонаціональний простір складовою загальної європейської чи якоїсь іншої цивілізації, не лише не вщухають, а, навпаки, час від часу розгортаються в українському науковому дискурсі з новою силою. Всупереч цьому, висновок про те, що Україна з погляду цивілізаційної приналежності протягом свого історичного розвитку, починаючи з часів Київської Русі, була й лишається нині частиною «великої» Європи, можна вважати загальноприйнятим не лише у нас, а й за кордоном.

Ще більшого значення й додаткової актуальності саме європейському контексту надають концептуальна налаштованість та стратегічна спрямованість української держави й українського суспільства на інтеграцію до Європи, визначену й закріплену у відповідних державних документах як магістральний шлях розвитку держави й нації.

Відтак, процеси, які відбуваються у мовній сфері й у нерозривно пов'язаних з нею сферах культури, колективної, індивідуальної ідентичності й деяких інших, знаходять і мають знаходити ще більшою мірою відгук у трансформації українського мовного середовища, у його модернізації й у пошуках шляхів максимально адекватної за нинішніх умов адаптації до вимог нового часу.

Мовний ландшафт Європи перебуває нині у стані глибоких змін і перетворень. Різного роду нововведення та модифікації у мовній політиці й у мовних практиках як в окремих держав-членів Європейського Союзу, так і в ЄС загалом, а також - це в контексті теми дослідження заслуговує на особливу увагу - у спільному європейському освітньому просторі, зумовлюють кардинальні трансформації ролей і функцій різних мов. Ці трансформації й пов'язані з ними зрушення знаходять своє виявлення і всередині держав, і на рівні міждержавних відносин. Відчуваються вони й у житті менших мовних общин, в тому числі й тих, які мають юридично закріплений статус національних меншин.

Мовні процеси в Європі на сучасному етапі історичного розвитку ґрунтуються на двох взаємозалежних й у той же час, по суті, альтернативних, таких, які виключають один одного концептуальних підходах, перший з яких має на увазі контрольований перехід від нинішнього стану мовної ситуації до одномовності шляхом поступового впровадження єдиної, спільної для всіх європейців, «європейської» мови (або двох мов), в той час як другий зорієнтований на розвиток у напрямку багатомовності, передбачаючи вільний, нічим не стримуваний і не обмежуваний розвиток усіх мов, якими користуються нині громадяни Євросоюзу або переважної більшості з них.

У підґрунті кожної з цих концепцій лежить своя власна ідеологічна парадигма, кожна з них апелює до «свого» історичного досвіду, спирається на у специфічний спосіб інтерпретовану систему цінностей, уявлень, орієнтацій. На найзагальнішому рівні вони відповідають двом провідним «проектам» модифікації і модернізації ЄС, що їх інколи умовно позначають як - відповідно - «німецький» і «французький», маючи на увазі бачення майбутньої об'єднаної Європи Берліном і Парижем: централізації з перспективою утворення наднаціональної супердержави («Сполучених Штатів Європи») та регіоналізації, яка передбачає безумовну відмову від просування у бік посилення наднаціональних структур, ослаблення ролі центральних урядів, надання більшої самостійності й самодостатності європейським регіонам та місцевим громадам.

Природна багатомовність у Європі небезпідставно розглядається як важлива складова європейської культурної спадщини, з якою пов'язано чимало яскравих сторінок історії як окремих держав і народів, так і європейської спільноти. Той факт, що європейці живуть на відносно невеликій території, на якій традиційно використовується значна кількість мов, кожна з яких має у своєму розпорядженні колосальне багатство як усних, так і писаних джерел, - пропонується вважати не вадою чи слабким місцем, а, навпаки, безумовною перевагою європейського мовного простору, яка відкриває перед ним додаткові можливості функціонування й розвитку.

Одним з проявів такого погляду є свідоме прагнення ні в якому разі не відмовлятися у майбутньому від цієї складової, гарантуючи можливість використання регіональних мов і мов національних меншин у межах європейського мовного простору на одному рівні з державними й офіційними мовами, в тому числі й з тими з них, які мають статус полінаціональних, й створюючи всі необхідні умови для цього.

Володіння не однією, а кількома мовами, й використання цих мов для забезпечення комунікативних потреб уже достатньо давно вважається в Європі украй важливою, якщо й не ключовою, компетенцією індивідуального розвитку особистості, а також необхідною передумовою міжкультурної взаємодії та глобального взаєморозуміння між людьми. Гасло, яке відображає оптимальний, на думку європейців, стан мовної особистості: «рідна мова + дві іноземні», - не є для Європи новиною. Її було вперше висунуто наприкінці 80-х років і остаточно сформульовано та закріплено у робочих документах Євросоюзу на самітах ЄС у Лісабоні (2000 р.) та Барселоні (2002 р.) [3-5].

Значну увагу й особливу турботу європейців проблеми, тією чи іншою мірою пов'язані з багатомовністю, привертають у сфері освіти. Це можна спостерігати у найрізноманітніших проявах як на державному рівні, так і на рівні місцевої влади, місцевих громад, а також інститутів громадянського суспільства. Багатомовність осмислюється як один з наріжних, фундаментальних принципів освіти, без втілення в життя якого модернізація освіти, особливо, вищої, за європейськими мірками, виявляється за сучасних умов і обставин практично неможливою. Як один з важливих напрямів у розвитку цієї концептуальної засади згідно з рекомендаціями Ради Європи планується, скажімо, запровадити обов'язкове вивчення кожним громадянином країн-членів Євросоюзу в процесі здобуття ним середньої та вищої освіти ще, щонайменше, двох іноземних мов, окрім рідної.

Одним з яскравих прикладів уваги до багатомовності загалом і в системі освіти зокрема може служити проект Європейського Союзу під назвою у вигляді абревіатури «LIGHT» - «Language for Integration and Global Human Tolerance» («Мова для інтеграції та загальної людської толеранції»), сутність якого полягає у впровадженні двомовного виховання дітей, починаючи з раннього віку. Ініціатори й учасники цього проекту ставлять собі за мету вироблення універсальної для всієї Європи моделі двомовного дитячого садка як осередку, котрий міг би за певних обставин узяти на себе роль свого роду доповнення до одномовних родин.

Робота у рамках проекту йде не так над теоретичним осмисленням проблеми дво- та багатомовності, як над її переведенням у площину практичних дій на підставі вимог, продиктованих, насамперед, потребами комунікації. Мова при цьому інтерпретується переважно не як цінність, а як функція. Внаслідок цього, крім усього іншого, феномен рідної мови до певної міри втрачає своє ексклюзивне значення у формуванні мовної особистості, зберігаючи, втім, вагому роль як вихідний пункт у мовній біографії людини.

Категорія «мовна біографія» при цьому набуває особливого значення й особливої ваги під кутом зору нового для європейської філософської, соціологічної, соціолінгвістичної думки уявлення, згідно з яким доцільність цілеспрямованого розширення мовних характеристик мовної особистості за рахунок вивчення й використання однієї-двох інших, крім рідної, мов за сучасних умов переважає доцільність збереження тих ознак цієї особистості, які вона здобуває при народженні, у первісному вигляді. Інакше кажучи, мовна біографія без жодних змін порівняно з початковим станом, визначеним фактом народження в тій чи іншій родині з тією чи іншою рідною мовою, виявляється менш функціональним і менш бажаним з огляду на парадигму прагматизму варіантом, ніж мовна біографія, побудована на перманентному доповненні, розширенні, уточненні мовного репертуару, сформованого незалежно від волі й бажання особи у процесі опанування рідною мовою.

У переході від багатомовності природної до багатомовності нового типу - функціональної - багато хто в Європі вбачає мало не єдину можливість, яка дає змогу повною мірою, без будь-яких обмежень та купюр користуватися всім багатством європейської культури, забезпечувати гідне збереження цього багатства в усьому його розмаїтті для нинішнього й прийдешніх поколінь, а також гарантувати вільний розвиток культурного потенціалу Європи й європейців, включаючи меншини (як традиційно присутні на теренах «старого» континенту, так і ті, формування яких почало й набрало обертів уже в наш час внаслідок інтенсифікації міграційних процесів та їхніх наслідків).

Функціональна багатомовність має, за задумом її «ідеологів» та прихильників, сприяти якомога повнішому й якіснішому розв'язанню проблем комунікативної природи, починаючи з тих, які мають місце всередині Європейського Союзу, тобто у взаєминах між його країнами-членами та громадянами. Чимало очікувань пов'язується з нею й у контексті оптимізації діючої нині моделі використання тих мов, яким нині у ЄС надано офіційний статус робочих. Через значну кількість таких мов, як відомо, у роботі інституцій та органів Євросоюзу виникає ціла низка проблем, так би мовити, «технологічного» характеру й змісту, яких, як вважається, можна було легко уникнути, скоротивши цю кількість до двох-трьох й уживши відповідних компенсаційних та гарантійних заходів по відношенню до мов інших країн-членів європейської спільноти.

Принциповий елемент європейської доктрини нової багатомовності - повне й безумовне зняття з порядку дня будь-яке обговорення, яке могло б бути інтерпретоване як зневага до рідної мови або применшення її значення. Мова йде не про заміну рідної мови шляхом відмови від неї на користь іншої або інших мов, а про доповнення комунікативного потенціалу, що його відкриває перед мовною особистістю її рідна мова, за рахунок можливостей інших мов, залучених у процесі освіти та/або життєдіяльності.

Особливістю європейської мовної політики та практики слід вважати націленість на безконфліктність тієї моделі багатомовності, яка пропонується для впровадження в життя на території всього Європейського Союзу. Як відомо, феномен багатомовності може передбачати як безконфліктну, так і конфліктну парадигму. У першому випадку акцент робиться на суперництві мов, котрі беруть участь у формуванні багатомовного режиму мовних практик, а багатомовність розглядається, насамперед, як психологічний і/або соціокультурний тягар для окремої мовної особистості, колективу, мовної общини, суспільства. В другому перевага надається взаємодії різних мов, заснованій на суспільно-політичній толерантності, діалозі, співпраці, а також на позитивно-конструктивному сприйнятті багатомовності й її наслідків мовцями й їхніми групами.

«Чиста», стовідсоткова безконфліктність у галузі міжмовних відносин та у різних моделях багатомовності у сучасному світі можлива хіба що у теорії, проте аж ніяк ні в практичному житті. Досягнення відносно високого ступеню безконфліктності, якщо й можливе у ближчій перспективі в тому чи іншому мовному середовищі - національному або наднаціональному, - то неодмінно за умови максимально можливої деполітизації мовної сфери, а також категоричної відмови від привнесення до неї негативних історичних та/або історико-культурних конотацій.

Осмислений у такий спосіб європейський контекст мав би спонукати чинники, задіяні у формуванні й реалізації державної мовної політики та у практичному застосуванні колективних й індивідуальних мовних практик в Україні, до внесення певних корективів до того набору задумів і заходів, який розглядається як єдино можливий і правильний в умовах інтенсивної трансформації державно-політичної, соціально- економічної, гуманітарної системи, здійснюваної на засадах відновленої національної державності.

Список використаних джерел

1. Данилюк І. Етнічна психологія як галузь наукового знання: історико-теоретичний вимір: монографія / І. Данилюк. - К.: «Самміт-книга», 2010. - 432 с.

2. Яковлева О. В. У лабіринтах багатомовності. Багатомовність українського суспільства як регулятивний фактор освіти і виховання в системі ВНЗ у контексті світового досвіду: монографія [уточнене і доповнене видання] / О. В. Яковлева. - К.: Видавництво КіМ, 2015. - 250 с.

3. Commission Working Document Report on the implementation of the Action Plan «Promoting language learning and linguistic diversity» Commission of the European communities, Brussels 15.11.2007. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ec/ europa/eu./education/policies/lang/doc/com 554_en.pdf

4. Common European Framework of Reference for Languages: Learning, Teaching and Assessment. - Council of Europe, 2001. - 274 p.

5. Content and language integrated learning (CLIL) at school in Europe. - Eurydice, 2006. - 80 p.

References

1. Danyljuk I. Etnichna psyhologija jak galuz' naukovogo znannja: istoryko-teoretychnyj vymir: monografija / I. Danyljuk. - K.: «Sammit-knyga», 2010. - 432 s.

2. Jakovleva O. V. U labiryntah bagatomovnosti. Bagatomovnist' ukrai'ns'kogo suspil'stva jak reguljatyvnyj faktor osvity i vyhovannja v systemi VNZ u konteksti svitovogo dosvidu: monografija [utochnene i dopovnene vydannja] / O. V. Jakovleva. - K.: Vydavnyctvo KiM, 2015. - 250 s.

3. Commission Working Document Report on the implementation of the Action Plan «Promoting language learning and linguistic diversity» Commission of the European communities, Brussels 15.11.2007. [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: http://ec/europa/ eu./education/policies/lang/doc/com 554_en.pdf

4. Common European Framework of Reference for Languages: Learning, Teaching and Assessment. - Council of Europe, 2001. - 274 p.

5. Content and language integrated learning (CLIL) at school in Europe. - Eurydice, 2006. - 80 p.

Размещено на Allbest.ru