Багатомовність в українському суспільстві та вищій освіті України: витоки, специфіка, засади оцінювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Багатомовність в українському суспільстві та вищій освіті України: витоки, специфіка, засади оцінювання

Яковлєва О. В.,

доктор філософських наук, доцент, ректор Київського Інституту Бізнесу та Технологій (Україна, Київ), elva_rom@inbox.ru

Проаналізована багатомовність як явище складної внутрішньої структури. У ньому діалектично поєднуються виміри: антропологічний (людський інтерес до багатьох мов як чинник творення змісту освіти і навчального процесу), соціальний (багатомовність як фактор суспільного буття), комунікаційний (багатомовність як засіб спілкування, передачі й одержання інформації), аксіологічний (мова й мови як цінність, ієрархія мов як ціннісна категорія) та інші. Із філософсько-освітнього та соціолінгвістичного погляду багатомовність, поєднуючи в собі використання кількох інших мов, окрім рідної, зосереджена на функції використання, торкаючись функціональної сторони мови, індивідуальних і колективних мовних практик, а також мовлення як процесу взаємодії різних мов. Мета багатомовного режиму полягає у забезпеченні більш повної та більш якісної комунікації. 'Українська національна модель багатомовності у переважній більшості випадків являє собою де-факто українсько-російську двомовність. В окремих випадках вона перетворюється на три-- або чотиримовність завдяки появі одного або двох додаткових елементів. Її характер при цьому помітно коливається залежно від регіональної приналежності мовної особистості, а також від деяких ознак, притаманних для її мовних практик. В Україні зберігається ризик розвитку української мови за сценарієм «українського варіанту російської мови». Підвищений ступінь соціальної проблемності феномену багатомовності визначає "її важливу роль у самоідентифікації особистості, а також у визначенні цією особистістю своєї приналежності до певної групи або колективу. Не варто змішувати розуміння варіативності як відхилення від певної норми з уявленням про це явище як про здатність мови до самозбереження й розвитку за нових для неї умов функціонування.

Ключові слова: багатомовність, двомовність, мовна самоідентифікація, українське суспільство, вища освіта України, цінності.

Сучасна українська багатомовність, як і будь-яка інша, невідривна від історичного досвіду, на основі якого відбувався процес її становлення і формування. Багатомовна модель національного мовного простору в Україні, так само, як і в переважній більшості інших країн Європи та світу, складалася в процесі тривалого в часі розвитку внаслідок складної, а часто-густо і вкрай суперечливої, взаємодії різноманітних явищ і тенденцій. Таким чином, при дослідженні багатомовності в Україні варто брати до уваги світові тенденції у становленні багатомовності та враховувати типові етапи її становлення у порівнянні зі специфічними чинниками та особливими історичними обставинами. У даній статті багатомовність буде розглянута як одне з явищ, яке є визначальним для людства на нинішньому етапі існування і яке бере участь у формуванні магістрального «маршруту» його подальшого розвитку, у системі вищої освіти и у суспільстві загалом під кутом зору його відповідності реаліям наявної мовної ситуації, а з іншого боку, переходу до багатомовності нового типу як одного з шляхів удосконалення мовного середовища, його модернізації, адаптації до нових умов існування й розвитку. Філософія освіти має не лише специфічний пізнавальний інтерес до проблеми багатомовності, але й пропонує оригінальний підхід до її вивчення та розв'язання завдань подолання суперечностей при виробленні оптимальної моделі багатомовності для національної системи вищої освіти. Щодо цього нами була написане спеціальне монографічне дослідження [4]. Зараз ми акцентуємо увагу і дещо поглибимо один з сюжетів цього дослідження. багатомовність діалектичний комунікаційний аксіологічний

Багатомовність - явище складної внутрішньої структури. У ньому діалектично поєднуються виміри: антропологічний (людина як зміст освіти і навчального процесу), соціальний (багатомовність як фактор суспільного буття), комунікаційний (багатомовність як засіб спілкування, передачі й одержання інформації), аксіологічний (мова й мови як цінність, ієрархія мов як ціннісна категорія) та інші. Єдиної суспільствознавчої парадигми розуміння багатомовності на цей день немає. Наявні фундаментальні розробки окремих аспектів цієї проблеми - наприклад, етнонаціонального [3], гендерного [6] тощо. У багатьох випадках її не виділяють як окрему категорію, залишаючи на рівні одного з атрибутів або мовної ситуації та мовних практик, або соціальної комунікації. Із філософсько-освітнього та соціолінгвістичного погляду багатомовність, поєднуючи в собі володіння кількома мовами і використання кількох інших мов, окрім рідної, зосереджена на функції використання, торкаючись функціональної сторони мови, індивідуальних і колективних мовних практик, а також мовлення як процесу взаємодії різних мов. Функціональна сторона багатомовності має своє ціннісне обгрунтування, що особливо яскраво проявляється у освітньому процесі - у загальних рисах такий зв'язок цінностей та функцій у сфері освіти проаналізовано у статті М. І. Бойченка [1]. З погляду соціологічного, філософського, політологічного бачення багатомовність - це стан мовного середовища, за якого у постійному обігу перебуває не одна, а дві, три і більше мов з відповідним обсягом використання і формально зафіксованим статусом кожної з них.

Мета багатомовного режиму полягає у забезпеченні більш повної та більш якісної комунікації. Особливої ваги це набуває на міжнаціональному рівні у контакті між різними національними мовними середовищами, цивілізаціями, а також у національній діяльності. Це стосується і сфери вищої освіти, зокрема, у рамках Болонського процесу, до якого долучилася Україна. Ефективність комунікативного процесу залежатиме від того, наскільки збігаються полюси когнітивного стилю адресанта та адресата (або адресатів) та від ступеню співвіднесеності мовних можливостей його учасників, від комунікативної компетенції кожного з них, тобто від уміння створювати ефективну мовленнєву діяльність.

До числа специфічних чинників та особливих історичних обставин становлення багатомовності в Україні належать, зокрема, такі, як: формування сучасної української мови на базі спільного з російською і білоруською мовами корпусу церковнослов'янської та старослов'янської мов; тривале існування окремих українських діалектів в іншомовному оточенні - російському, польському, німецькому, угорському, румунському -й їхнє перебування під впливом відповідних літературних мов та діалектів цих мов; співіснування української та російської мов у межах одного мовного простору (в тому числі й на історичних українських територіях) і надзвичайно активна українсько-російська міжмовна взаємодія; ускладненість усіх без винятку процесів, пов'язаних з формуванням повноцінної української літературної мови, через багатовіковий період недержавного існування українського етносу й української нації. Такі витоки і специфіка, яка буде розглянута, ставить перед сучасним суспільствознавством завдання надати глобальну філософсько-ціннісну характеристику проблеми.

Єдиного, загальноприйнятого, відносно універсального, погляду на роль та значення явищ про які йдеться, на ступінь позитивності або, навпаки, негативності кожного з них з точки зору кінцевого підсумку, - на сьогоднішній день немає. Оцінки і судження із цього приводу висловлюються різні, у багатьох випадках - прямо протилежні. Не вдаючись у полеміку, слід констатувати, по-перше, що українська мова і як явище лінгвістичне, й як соціальне, безумовно, витримала випробування на зрілість, по-друге, що проблемність мовної ситуації в Україні зумовлена більшою мірою політичними та соціальними, ніж власне лінгвістичними, факторами.

Багатомовність в Україні, якщо порівнювати її з аналогічними явищами в інших мовних ареалах, державах і регіонах, матиме, щонайменше, одну особливість, яку можна було б кваліфікувати як специфічну, а, можливо, до певної міри навіть унікальну. Українська національна модель багатомовності у переважній більшості випадків являє собою де-факто українсько-російську двомовність. В окремих випадках вона перетворюється на три- або чотиримовність завдяки появі одного або двох додаткових елементів. Її характер при цьому помітно коливається залежно від регіональної приналежності мовної особистості, а також від деяких ознак, притаманних для її мовних практик.

Окрім цього, має місце ще ціла низка інших варіантів дво- та багатомовності в українському мовного середовищі, приміром, такі, як: українсько-угорсько-словацька, українсько-румунська, українсько- молдавська, українсько-польська, українсько-болгарська, українсько-молдавсько-російська та ін., локалізацію яких зумовлено особливостями історичного розвитку певних фрагментів території, які нині входять до українського державного простору. За таких умов перебільшенням було б стверджувати, що українсько-російська двомовність вичерпує багатомовну модель організації мовного простору в Україні, проте вона, поза всяким сумнівом, становить її ключовий елемент, стрижень, який у вирішальний мірою визначає її характер та особливості.

Двомовні комбінації у структурі мовних практик близького до згаданого або подібного до нього типу за участі в якості одного з елементів не лише російської, а й таких мов, як англійська, французька, іспанська, китайська, в принципі, добре відомі з досвіду різних країн світу. Особливість українсько-російської двомовності порівняно з ними зумовлено історичною спорідненістю й близькістю української та російської мов, що призводить до взаємодії між ними - як системної, так і ситуативної - у найрізноманітніших формах і у найнесподіваніших виявленнях.

Одним з поширених варіантів українсько-російської двомовності є співіснування одного з діалектів української мови та «української» російської (тобто українського, поширеного в Україні, варіанту російської мови). Сама ідея щодо існування «української російської» належить сьогодні до чи не найбільш дискусійних. До неї з величезним скепсисом ставиться, а то й категорично не сприймає її як значна кількість вітчизняних лінгвістів (і україністів, і, що особливо цікаво, русистів), так і чимала за кількістю й репрезентативна за якістю група російських фахівців. Мотивація у них різна, проте переконання в тому, що ані український, ані казахський, ані якійсь інший національний варіант російської літературної мови не має права на існування, є для них спільним. Ми також вважаємо розвиток в Україні української мови за сценарієм «українського варіанту російської мови» ризиком для власного розвитку української мови як самодостатньої - ризиком і водночас викликом, який потребує адекватної відповіді.

Разом з тим, у лінгвістиці та соціолінгвістиці вже розроблено досить чітку й обґрунтовану систему аргументів та доказів, на підставі якої гіпотеза щодо існування «української російської» та її безумовне право на дальший повноцінний розвиток не виглядає як поверхова або хибна. Методологічним підґрунтям цієї системи є заснований на хрестоматійному положенню В. фон Гумбольдта, згідно з яким кожна конкретна мова являє собою спробу абсолютного духа знайти ідеальний засіб свого вираження, висновок щодо того, що кожна мова - це варіант абстрактної «абсолютної» Мови. У свою чергу, кожна конкретна мова є інваріантом по відношенню до численних власних варіантів - територіальних, соціальних, регіональних, локальних, національних та інших. Множинність варіантів тієї чи іншої мови можна розглядати як одну з форм її існування та сфер функціонування.

Якщо подивитися на проблему українського варіанту російської мови з іншого боку, а саме з точки зору світового досвіду, то доказова база її існування й доцільності виокремлення як відносно самостійного феномену виявиться ще більш солідною і переконливою, оскільки до неї буде підключено такий вагомий фактор, як дія загальносвітових закономірностей. «Світова» мова у процесі здійснення своїх функцій не може не породжувати варіантів, у тому числі, варіантів - національних, таких, які на постійній основі фіксуються на території тієї чи іншої нації та/або держави. Цю особливість дехто з фахівців схильний трактувати як природну поведінку мови, яка використовується в різних мовних ареалах у ситуації постійної й активної взаємодії з іншими мовами.

Самевтакий спосіб поводятьсебе,приміром, англійська у так званому «англофонному» світі, французька - у світі «франко-», іспанська - в «іспано-», німецька - у «німецько-», а арабська - в «арабськофонному» тощо. Російська мова у цьому відношенні не становить собою виняток. Закони і закономірності її функціонування за межами державної території Росії ті ж самі, що й у випадку зі згаданими мовами.

«Національні варіанти мови з'являються внаслідок територіального відокремлення носіїв мови й розвитку в різних територіальних утвореннях (наприклад, національні варіанти англійської мови, які функціонують поза країною «походження» цієї мови (тобто Англії, у США, Канаді, Австралії», - констатують автори «Словника соціолінгвістичних термінів за редакцією В. Ю. Михальченко [2]. Якщо прийняти це визначення як базове, додавши до нього уточнення стосовно того, що йдеться про такого роду мовні ситуації, у межах яких у двох або кількох країнах використовується одна й та сама мова, - підстав для того, щоб визнавати існування «української російської» вже нині, так само, скажімо, як «американської англійської» або «бразильської португальської», було б помітно більше, ніж для того, щоб заперечувати це.

Мало не аксіоматичного характеру в європейській соціолінгвістиці набув ряд тез, які продовжують залишатися дискусійними в наших умовах [7]. Це стосується й визнання, скажімо, того факту, що, так само, як англійська, французька, іспанська, арабська мови, німецька мова теж фактично реалізується у вигляді окремих національних варіантів: власне німецького, австрійського, швейцарського й ін. Аксіомою є й твердження, згідно з яким, незалежно від того, що серед багатьох національних варіантів завжди виокремлюється домінуючий, основний варіант, усі без винятку національні варіанти мови слід розглядати як цілком рівноправні, у тому розумінні, що до жодного з них не можуть бути застосовані критерії, засновані на дихотомії «правильний» - «неправильний», «чистий» - «зіпсований».

На історичних українських теренах, зокрема, й на тих, де відбувалося формування української літературної мови, російська мова, якщо і не споконвіку, то з давніх- давен, взаємодіяла з українською. Цьому процесові сприяло спільне походження української та російської, як і єдиний для них обох «фонд» мовної традиції у вигляді старослов'янської мови.

Взаємодію української та російської мов аж ніяк не можна вважати перерваною у зв'язку з тим, що Росія й Україна перетворилися на суверенні держави. Міжмовні контакти ніколи не зважали і не зважають на державні кордони. Ще меншою мірою стримуючий вплив цих кордонів відчувається нині, в добу глобалізації, регіоналізації, формування єдиного світового інформаційного простору, надзвичайного поширення електронних ЗМІ тощо. До того ж російська мова для України й українців не являє собою лише мову сусідньої держави, а за тривалою традицією входить до кола тих мов, які присутні на українській державній території.

«Російський» фактор для багатомовності в Україні завжди відігравав без перебільшення особливу роль [5]. Така ситуація зберігається й тепер, ще більшою мірою ускладнюючись і загострюючись на загальному тлі процесів, пов'язаних з переходом до якісно нової стадії процесів українського державного будівництва, остаточної емансипації української політичної нації як державної, пошуку нової національної ідентичності, а також вироблення нового алгоритму двосторонніх українсько-російських відносин.

Актуалізація проблеми українсько-російської двомовності та багатомовності загалом у різних її формах та проявах в умовах сучасного світу з характерними для нього глобалізацією в усіх сферах життя, а також зрушеннями у системі одержання й поширення інформації та низкою інших ознак висуває її на авансцену сучасного інтелектуального й духовного розвитку. Її можна вважати однією з головних для сучасних суспільств в усьому світі й для глобального, загальносвітового «над-» або «транссуспільства», яке, як схильні вважати деякі з фахівців, перебуває у стадії формування і становлення. Надзвичайною злободенністю відзначається ця проблема й для українського суспільства на тому етапі трансформації, на якому воно нині перебуває. Під впливом низки обставин різноманітного характеру й змісту в Україні вона здобула додаткової ваги й особливої гостроти, набувши виразного політичного звучання і перетворившись ще й на принципово важливий (до того ж, неоднозначний, дискусійний, конфліктний) з огляду на його вплив на майбутнє держави і суспільства.

Одним з факторів, котрі зумовлюють підвищений ступінь соціальноїпроблемності феномену багатомовності в Україні, слід вважати її роль у самоідентифікації особистості, а також у визначенні цією особистістю своєї приналежності до певної групи або колективу. Багатомовна модель організації національного мовного середовища уже самим фактом свого існування ускладнює таку самоідентифікацію і таке визначення на підставі спільності/відмінності як рідної мови, так і основної мови повсякденного спілкування в тому чи іншому мікроколективі, колективі, макроколективі.

З аксіологічної точки зору багатомовність українського суспільства амбівалентна: залежно від обставин, від конкретних особливостей ситуації та від специфіки її включення в ті чи інші контексти вона може бути позначена і позитивною, і негативною оцінкою. А може й лишитися нейтральною. Те ж саме стосується й українсько-російської двомовності. Так, щоправда, мала б виглядати ситуація на абстрактно-теоретичному рівні, проте в реальному житті все виглядає дещо по-іншому. Сприйняття багатомовності й, особливо, українсько-російської двомовності, набуваючи політичного присмаку, перетворюється на один з принципово важливих напрямів ідеологічної боротьби та політичного протистояння. При цьому якось, нібито, природно само собою зрозумілим виявляється погляд, згідно з яким це явище становить серйозну небезпеку як для українського національного мовного простору, так і для української мов (достатньою мірою вкоріненою, до речі, є точка зору, що й для російської теж).

Небезпека, дійсно, існує, хоча полягає вона зовсім в іншому, ніж це видається, на перший погляд, зачіпаючи, насамперед, таку галузь, як культура мовлення, неабияким випробуванням для якої стає проникнення з однією зі споріднених мов до іншої значної кількості ненормативних елементів у фонетиці, лексиці, граматиці, синтаксисі та ін.

Розбираючись у цій проблемі, варто було б дослухатися до думки тих, хто пропонує ні в якому випадку не змішувати розуміння варіативності як відхилення від певної норми з уявленням про це явище як про здатність мови до самозбереження й розвитку за нових для неї умов функціонування. Як відзначають дослідники сучасного стану російської мови в українській системі освіти, якщо процес опанування двома близькими мовами - українською та російською - організувати неправильно, особливо, на ранніх його стадіях, або й геть зовсім позбавити контрольованості, то може статися саме те, що має місце в багатьох випадках у сучасному українському мовному середовищі: кожна з мов буде нібито заважати іншій, внаслідок чого безконтрольна інтерференція між ними призведе до масового відходу мовних особистостей від нормативних параметрів їх використання.

У рамках актуальної української мовної ситуації явище багатомовності несе із собою як певні нові можливості й шанси, так і загрози та виклики. Більшість із тих та інших практично однаковою мірою стосується як української мови, так і російської, незалежно від того, чи розглядати цю останню як «українську російську», чи ні.

Безумовною перевагою слід вважати, наприклад, те, що російська мова як одна з полінаціональних мов здатна сприяти активізації й інтенсифікації співіснування українського мовного та - ширше - культурного середовища з іншими національними, регіональними середовищами, а також забезпечувати його повноцінне входження у глобальний мовно-культурний «котел».

З іншого боку, одна із загроз зумовлена, зокрема, тим, що кожна з мов світу являє собою особливу форму життя. Особливу й неповторну ніколи, ніде, ні за яких обставин. За умов багатомовності такі мови, як українська, відчувають на собі вплив інших мов - «партнерів» по багатомовності, наслідком чого може виявитися часткова втрата ними початкової самобутності й унікальності.

Зникнення мови може зумовити зникнення самої нації, яка є її носієм. Хоча саме такий хід подій не слід вважати ані обов'язковим, ані, тим більше - запрограмованим. Зникнення мови може «потягнути» за собою зникнення нації або етносу, проте може і не призвести до цього.

В основі багатомовності українського суспільства й української держави лежить, з одного боку, поліетнічний характер суспільного організму, з іншого, - наявність такого феномену, як етнічні українці, які вважають своєю рідною мовою російську, а також реальної і повноцінної з огляду на ступінь володіння кожною з мов навіть не українсько-російської двомовності, про яку вже йшлося, а українсько-російської диглосії чималої частини української нації.

Диглосія, тобто одночасне, рівноправне існування двох різних мов у повсякденній мовній практиці суб'єкта з використанням кожної з них для забезпечення потреб суспільної комунікації у різних функціональних сферах, за якого цей суб'єкт здійснює свідомий вибір мови, яка відповідає тій чи іншій комунікативній ситуації і супроводжує цей вибір індивідуальною оцінкою на підставі поєднання критеріїв доцільності, статусності (престижності), дійсній чи уявній елітарності тощо, - явище надзвичайне поширене в Україні. При цьому вона репродукується з кожним новим поколінням, зайвий раз доводячи свою життєздатність і неабияку готовність адаптації до змінюваних умов функціонування, зокрема, й тих, які формуються в результаті здійснення політики українізації.

У поліетнічних суспільствах як мовна поведінка особистості й колективу, так і мовна політика держави відзначаються особливою суперечливістю, зумовленою дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, а також впливом явищ контекстуальної природи. Підвищений ступінь проблемності явища багатомовності в сучасній Україні визначається без перебільшення ключовим значенням мовного питання у процесах державного будівництва та консолідації української нації вже не лише як етнічної, а як політичної.

Додаткової складності цій проблемі за українських умов надають позалінгвістичні обставини, зокрема, внутрішньо- й зовнішньополітичні. Вагоме значення першої групи з них випливає з тієї обставини, що мовне питання активно й послідовно використовується як одна з важливих ділянок ідеологічно-іміджевих дискусій і політичної боротьби. Значення другого зумовлене наявністю як самого факту існування Росії та її ролі в українській історії й сьогоденні, так і «репутацією» російської мови як одного з важелів здійснення цієї ролі, в тому числі - у річищі здійснення «імперської» політики і на шкоду українським національним інтересам.

Для України, котра перебуває на стадії трансформації, принципово важливу роль, яка ускладнює загальну ситуацію, привносячи до неї додаткові проблеми, відіграє, крім усього іншого, дисбаланс мовної ситуації не лише на екзоглосному (з домінуванням «чужої» мови), айна ендоглосному (в яких домінує мова основного етносу) рівні. Можна погодитися з тим, що сучасна українська мовна ситуація з екзоглосної збалансованої перетворилася на екзоглосну незбалансовану, наслідком чого стала зміна не лише статусів мов-учасниць цієї ситуації, а й якісна модифікація кожної з них. У річищі цього процесу українська мова «русифікується» замість того, щоб, наприклад, «полонізуватися» або «американізуватися», в той час, як мова російська в Україні набуває ознак, що відрізняють її від російської мови в Росії.

Особливого значення набуває закріплення - як законодавчо, так і практично - на державному рівні мови виховання, мови освіти тощо з неухильним додержанням усіх писаних і неписаних демократичних правил і норм, які регулюють відносини у мовній, мовно-культурній, мовно-політичній сферах.

Супроводжуватися таке закріплення мало б, окрім усього іншого, безумовною відмовою від примусового розширення виключної сфери використання державної мови, наслідком якого може виявитися витіснення нею мов «адміністративних», «культурно-освітніх» або «приватних». Досвід багатьох інших країн світу, в тому числі й провідних європейських, з достатньою повнотою й чіткістю вказує на те, що мовна політика, яка ґрунтується на примусі й обмеженні мовних прав національних меншин, приречена на провал.

Модерна держава, крім того, щоб гарантовано забезпечити повноцінне функціонування державної мови, має дбати про не меншою мірою забезпечене функціонування мов іншого рівня й статусу, одним з важливих формальних показників чого мало б бути збереження мов традиційного користування в адміністративному, культурно-освітньому й, особливо, сімейно-побутовому обігу всіх без винятку національних меншин та територіальних громад.

Отже, філософською оптикою щодо мовної політики в Україні має бути бачення її конкретно-історичного характеру, раціоналізм і прагматизм застосування законів і мовних практик. Повноцінне функціонування державної мови забезпечується також освітньою і управлінською політикою, де педагог і управлінець повинні дотримуватися закону щодо мовної політики. їхній приклад - неоціненно важливий фактор мовного виховання.

Мовну ситуацію в Україні вирізняють дві особливості, пов'язані з багатомовністю. По-перше, певна розбалансованість, зумовлена пошуком нової моделі співвідношення між дійсним станом справ у мовному середовищі й юридичним статусом, за яким відбувається регламентація мовних, культурно-мовних, освітніх, національно-мовних процесів з боку держави. По-друге, ситуативна перевага суб'єктивних параметрів над об'єктивними. В освіті залежність від суб'єктів політики залишається особливо помітною.

Список використаних джерел

1. Бойченко М. І. Цінності і функціональні завдання освітньої комунікації в сучасному університеті: філософське осмислення / М. І. Бойченко //Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. - К.: ВІР УАН, 2017.-Bhh.116. - С.233-240.

2. Михальченко В. Ю. Национальный вариант языка как результат его адаптации к этнолингвистическим условиям / В. Ю. Михальченко // Георусистика. Первое приближение. - Симферополь: Антиква, 2010. - С.23.

3. Михальченко М. Українська національна ідея як стрижень духовного і політичного життя української політичної нації / М. Михальченко // Духовне життя українського суспільства: теоретико-методологічні та онтологічні проблеми розвитку. - Київ-Дрогобич: Інформаційно-редакційний відділ ДДПУ ім. Івана Франка, 2009.-КН.1.-С.19-26.

4. Яковлева О. В. У лабіринтах багатомовності. Багатомовність українського суспільства як регулятивний фактор освіти і виховання в системі ВНЗ у контексті світового досвіду: монографія [уточнене і доповнене видання] / О. В. Яковлева. - К.: Видавництво КІМ, 2015. - 250 с.

5. Arel D. The Russian factor and territorial polarization in Ukraine I D. Arel, V. Khmelko ll The Harriman Review. - 1996. - Vol.9. - №1-2. - P.16-23.

6. Bilaniuk L. Gender, language attitudes, and language status in Ukraine IL. Bilaniuk ll Language in Society. -2003.-№32.- P.47-78.

7. Coste D. Plurilingual and Pluricultural Competence. Studies towards a Common European Framework of reference for language learning and teaching / D. Coste, D. Moore, G. Zarate // Council of Europe, Language Policy Division, 2009. -51 p.

Размещено на Allbest.ru