Сучасна західна наратологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасна західна наратологія

Постановка проблеми

Наратологія зародилась як окрема гуманітарна дисципліна наприкінці 60-х років ХХ століття у працях французьких структуралістів. Згодом вона розробила цілий ряд термінів і терміносполук, як «наратологія», «наративістика», «наратив- ні студії», «наративна теорія», «теорія наратива» тощо. Вона почала свій шлях від розділу теорії літератури, де здобула своє теоретичне обґрунтування. Згодом наратологія проникла у інші наукові дисципліни, такі як історія, соціологія, психологія, політологія, теологія, право, філософія.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Наратологія стала предметом особливої уваги у роботах таких сучасних зарубіжних вчених як А. Нюннінг, Д. Герман, М. Ян, М-Л. Р'ян, М. Баль, а також вітчизняних авторів: В. Тюпа, І. Папуша та інші.

Метою статті є окреслення розвитку у широкій історичній перспективі наратології як самостійної галузі гуманітарних знань: від класичної до посткласичної (нової) наратології, висвітлення основних стадій її становлення та аналіз перспектив розвитку теорії оповіді в осмисленні теоретиками західної наукової традиції.

Сучасна на- ратология являє собою досить велику область наукового пошуку в галузі сюжетно-оповідних висловлювань (дискурсів), що співвідносяться з певною фабулою (історією, інтригою). Зусиллями істориків, філософів, культурологів категорія нарративності отримала досить широке поширення і багате концептуальне наповнення. Особливо слід відзначити роль філософа П. Рікера, історика Х. Уайта, літературознавця В. Шміда, які доклали значні зусилля задля досягнення нинішніх надбань у наратологических досліджень.

В широке вживання поняття «нарратоло- гія» починає входити після новаторських робіт Р. Барта, К. Бремона, Цв. Тодорова, особливо його «Grammaire du Decameron» (1969). Однак, як галузь літературознавства наратологія мала вже чималу історію: російській традиції це роботи А. Н. Веселовського, В. Проппа, Б. Томашевського, О. Фрейденберг, М. Бахтіна та інші; в німецькомовній -- О. Людвіга, К. Фрідеманн, К. Хамбургер, Ст. Кайзера, Р. Мюллера; в англомовній -- П. Лаббока, Н. Фрідмана, К. Брукса і Р. Уоррена та інші). Тим не менш, предмет цієї наукової дисципліни і, відповідно, її эпистематичний статус на сьогоднішній день не є остаточно визначиним. Вчені і досі дуже яро сперечаються на предмет дефініції поняття «наратологія», приміром, існує формалістське розуміння наратології, діалогічне й феноменологічне, арістотелівський та деконструктивістський підходи, історичний, соціологічний, антропологічний, феміністичний й політологічні погляди. Останнім часом з'явилися також численні «нові наратології» -- посткласична, соціонаратологія, психонаратологія [2].

Така велика кількість підходів зумовлює появу численних об'єктів та предметів дослідження наратології та пояснює специфіку методологічних засад. Дж. Принс (США), який здійснив спробу ревізувати наратологічні здобутки у своєму труді «Огляд наратології» [7], зауважує, що не всі ці галузі знань напряму стосуються на- ратології та погоджується з Р. Бартом, який писав у «Вступі до структурного аналізу розповідних текстів», що поза розповідним рівнем тексту знаходяться інші системи (соціальна, економічна, ідеологічна) і їх має вивчати інша семіотика. Дослідник Н. Дінготт [9] пропонує відокремлювати наратологію як теоретичну поетику від інших галузей літературознавчих досліджень, таких як інтерпретація, історична поетика і критика.

Однак, незважаючи на дискусії, що точаться навколо завдань наратології, більшість вчених погоджується, що наратологія або «теорія розповіді» (англ. narratology, франц. narratologie, від. лат. narrare: розповідати, оповідати і грец. logos: слово, вчення) -- це наука про оповідні структури, яка досліджує специфіку, компетенцію, форму та функціонування, спільні та відмінні ознаки оповідей (розповідей), моделювання фабул, визначення відповідних типологічних рядів» [8, с. 94].

Наратологія як наука ставить перед собою завдання виявлення спільних рис окремих нарати- вів, визначення їх відмінностей, систематизацію законів створення, існування та розвитку. У широкому сенсі предметом вивчення наратології є природа, форма і функціонування наратива. У вужчому ж значенні -- увагу фокусується на можливих співвідношеннях між розповіддю і на- ративним текстом, наратуванням і наративним текстом, розповіддю і наратуванням [3].

На певному етапі свого існування наратологію можна було розглядати як форму структуралізму, оскільки у переважній кількості структура- ліських досліджень 70-80-х років минулого століття чітко виділяється тенденція до переходу на наратологічні позиції. Більшість дослідників згодні, що інтелектуальна традиція, з якої виросла наратологія, почалась з лінгвістичної роботи Ф. де Соссюра. Шляхом розрізнення двох термінів parole (серія мовних актів) та langue (феномен мови як системи знаків), Соссюр започаткував «структуралізм» як науку про системи або структури, що є незалежними від значення. Пізніше Р. Барт визначає наратив як форму буття оповідального тексту [2].

Сучасна теорія оповідання відзначається стрімким збільшенням нових підходів до розповідного тексту, а, тому постає питання, чи можуть ці нові підходи вважатися наратологією, адже багато з них репрезентують різні форми цієї теорії, аналізу чи застосування, що виникли в різних теоретичних школах дослідження наративу. Фактом є те, що термін «наратологія» вживається сьогодні у двох різних сенсах. Одні дослідники вживають його дуже широко, що зближує цю дисципліну з «наративними студіями» (Д. Германа). Інші ж, наприклад, Р. Кінан, трактують наратологію дуже вузько, як відгалуження наративної теорії, що розвинулася в шістдесятих і ранніх сімдесятих головним чином у Франції під егідою структуралізму і формалізму [1].

Сучасний німецький наратолог А. Нюннінг виділяє вісім головних напрямів розвитку пост- класичної наратології: 1) контекстуалістські, тематичні і ідеологічні підходи (наратології в літературознавстві): контекстуалістська наратологія, наратологія і тематика, порівняльна наратологія, прикладна, марксистська, феміністська, тілесна, етнічна, постколоніальна, соціонаратологія; 2) трансжанрові і трансмедіальні: наратологія і жанрова теорія, наратологія і драма, наратологія і поезія, наратологія і кіно, на- ратологія і музика, наратологія і візуальні мистецтва; 3) прагматичні і риторичні: прагматична наратологія, етнічна і риторична наратологія; 4) когнітивні і рецептивні: психоаналітична, когнітивна, побутова наратології; 5) постмодерні і посткласичні деконструкції класичної наратології: постмодерна, постструктуралістська, динамічна наратології; 6) лінгвістичні: лінгвістична, стилістична, соціолінгвістична наратології, дискурс-аналіз і наратологія; 7) філософські наративні теорії: теорія можливих світів, наратологія і теорії фікційності, феноменологічні наративні теорії; 8) інші інтердисциплінарні наративні теорії: наратологія і доба високих технологій, антропологія, когнітивна психологія, теорії історіографії, теорія систем [3, с. 235-236].

Слід зазначити, що з восьми підходів, окреслених А. Нюріннгом до «нової наратології», тільки три вважаються домінуючими методологічними парадигмами сучасної наратології: контекстуа- лістська (TOntextualist narratology), яка пов'язує оповідні явища з певними культурними, історичними, тематичними і ідеологічними контекстами, що розширює центр уваги від структурних аспектів до проблем розповідного змісту; когні- тивна (Cognitive narratology), що зосереджується на інтелектуальному та емоційному розумінні оповіді, її основна задача представити антропологічну спроможність розуміння тексту, щоб змо- делювати або зпрогнозувати сприймання розповіді; трансжанрові (оповідання поезії та драми) і трансмедіальні (оповідання різних ЗМІ) підходи досліджують доречність поняття наративність для дослідження різних жанрів художньої літератури, а також у ЗМІ, поза межами традиційної області літературного оповідання [7, с. 7-8].

Ф. Джаннідіса, сучасний німецький вчений, який застосував транжанровий підхід наратології для вивчення ролі наративу в кіномистецтві звертає увагу на те, що одна і та ж історія може бути репрезентована різними засобами, однак їх результат не завжди відповідає заявленим завданням, що є наслідком неоднорідності репрезентативних можливостей цих засобів (роман, кіно, балет) [4].

На думку А. Нюннінга, різниця між класичною і посткласичною наратологіями полягає в тому, що головним об'єктом дослідження в класичній наратології є оповідний текст (наратив), його будова і властивості, в посткласичній наратології -- процес читання наративу, оповідні стратегії. В класичній наратології спостерігається акцентування уваги на статичному продукті, в посткласичній наратології -- на динамічному процесі. Перевага в класичній наратології віддається бінарним опозиціям і дуальним парам, в посткласичній -- загальнокультурній інтерпретації і цілісному описові. Класична наратологія є відносно цілісною дисципліною, посткласична -- це інтердисциплінарний проект, що складається з різнорідних підходів. Основними варіантами класичної наратології є семантична (та, що вивчає оповідну семантику) та орієнтована на історію (сюжет), для якої важливим є наративний синтаксис, дискурсивно орієнтована наратологія і, нарешті, риторична, якуцікавлять прагматичні аспекти наративу [3].

А. Нюннінга вважає за потрібне скоординувати термінологію та понятійний апарат наратології: найбільш загальним поняттям, яке покриває усі наратологічні різновиди досліджень, є поняття «наративні студії», що поділяються на «наративні теорії» і «аналіз та інтерпретацію наративі». Серед наративних теорій дослідник виділяє такі, як: історіографічна наративна теорія, філософська наративна теорія, лінгвістична наративна теорія, класична наратологія і теорія роману. Серед різновидів класичної наратології називаються такі: семантична, синтактична, дискурсивна та риторична наратологія.

Хронологічно наступним етапом класичної наратології стала посткласична або «нова» наратологія, серед різновидів якої -- когнітивна, натуральна і феміністична. Дж. Едер (Велика Брі- танія), автор дослідження «Наратологія і теорії когнітивної рецепції» розкриває продуктивність взаємообміну ідеями між наратологією і когні- тивними дослідженнями для обох цих галузей. Дослідник тлумачить поняття «наратологічне дослідження»: таке дослідження завжди залучає теорії, які діють на високому рівні абстракції, і займаються передусім загальними елементами і структурами розповіді, які йдуть далі окремих одиничних текстів, окремих культур та історичних періодів. Систематичне визначення і опис цих елементів і структур є головною метою таких оповідних теорій. На думку цього автора, саме це відрізняє наратологію від праць, які зосереджуються на історії, сприйманні чи інтерпретації конкретного твору тому,що в основі теорії нарації є комунікація, рецепція і пізнання, а спосіб, яким вивчається текст, залежить від того, що береться за основу: структуралізм, герменевтика, чи конструктивізм. Отже, когнітивні теорії розуміють теорію комунікації як основу наратології, адже нарація передбачає комунікацію, комунікація передбачає сприймання, а сприймання передбачає пізнання [3].

Д. Герман (США), у роботі «Переосмислення наратології: дослідження наративно організованих систем думки» поставив за мету окреслити конкретні кроки до вироблення міждисциплінарного підходу в наратології та зосереджуючись на зв'язку між наративом і пізнанням, доводить, що теоретики мусять позбутися розбіжностей, які сьогодні розділяють гуманітаріїв, філософів, суспільників і комп'ютерників. Д. Герман вдається виявити головні стратегії переосмислення наратології в новій парадигмі міждисциплінарних досліджень. Він синтезує ряд дослідницьких традицій, на кшталт, наратологічних праць з фокалізації, репрезентації свідомості і зв'язків між розповідними рівнями, а також соціолінгвістичні дослідження розказування історій; роботи, базовані на соціокультурному підході Л. Виготського [5].

М.-Л. Р'ян (США) у доповіді «Наративна картографія: до візуальної наратології» пропонує у вивченні наратології застосовувати таблиці і діаграми. Дослідниця вважає, що процес пізнання розповідного тексту передбачає створення ментального образу розповідного світу, тобто активності, яка вимагає картографування виразних складових цього світу -для цього читачеві необхідна так звана «візуальна карта». На її думку «візуальна карта» -- візуалізація просторових даних; її мета -- допомогти користувачам зрозуміти просторові взаємозв'язки [8].

Отже, можна стверджувати, що наратологія пройшла у своєму формуванні три фази. Перша розпочалась ще за часів Античності, але набула бурхливого розвитку в середині ХІХ століття у Європі та США, коли відзначалася акумуляцієя знань про наратив, а саме нормативна риторика і поетика, практичне знання романістів і спостереження літературних критиків. Цей період накопичення знань тривав до середини ХХ століття, і учені оперували здобутими концепціями, організовуючи їх під різними назвами і гаслами.

На окрему дисципліну наратологія перетворилася в другій фазі свого розвитку, коли у 1969 році Цв. Тодоров запропонував цю назву у праці «Граматика Декамерона», а Ж. Женетт надав їй чітких концептуальних обрисів. У женеттівському вигляді наратологія проіснувала аж до кінця 80-х років ХХ століття.

Третя фаза розвитку наратології, що триває від 90-х років минулого столяття до нашого часу, відзначається так званим «наратологічним поворотом», тобто широкою експансією наратології в інші дисципліни -- теологію, психологію, соціологію, історію, право. Тоді, на початку цього етапу, учені завели мову про потребу оновленої, постструктуралістської наратології, яка б відмовилася від дослідження глибинних структур, а займалася б інтерпретацією текстів, орієнтованою на контекст. Сьогодні ж мова часто йде про, так звані, «нові наратології», що залучають до свого методологічного арсеналу фемінізм, постколоніалізм, культурні студії.

Очевидно, що поява узагальнюючих праць з наратології, зокрема опублікованих останніми роками «Енциклопедії наративної теорії» за редакцією Д. Германа, М. Яна і М.-Л. Р'ян та чотиритомної антології «Наративна теорія», упорядкованої М. Баль, свідчать про завершення третьої фази розвитку цієї науки.

Як підсумок усього вище сказаного, варто зазначити, що впродовж довгих років наратологічний науковий проект залишається предметом жвавого наукового інтересу так як ця проблема є й досі невирішеною та викликає все нові запитання. Так, поступово відбувається переміщення дослідницьких акцентів у площину дискурсивно-текстуальних практик і отримання сучасними методологічними положеннями наратології оновлених контурів, що уможливлює більш глибоке розуміння не тільки літературних текстів, а й інших видів мистецтва. Безперечно, чимало питань з цієї проблематики порушено і досліджено, однак залишається ще велике поле для діяльності.