Типи взаємодії в процесі спілкування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПІЛКУВАННЯ ТА ВЗАЄМОДІЇ

1.1 Спілкування як основна форма діяльності

1.2 Функції, види та рівні спілкування

1.3 Поняття взаємодії (інтеракції) та її місце в структурі спілкування

РОЗДІЛ II. ВИДИ І ТИПИ ВЗАЄМОДІЇ В ПРОЦЕСІ СПІЛКУВАННЯ

2.1 Основні типи і види взаємодії

2.2 Стилі взаємодії та їх особливості

2.3 Форми та принципи взаємодії

РОЗДІЛ III. КОНФЛІКТ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ВЗАЄМОДІЇ

3.1 Сутність та природа конфлікту

3.2 Умови конструктивного вирішення конфлікту

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Інтерактивна сторона спілкування - це умовний термін, що позначає характеристику тих компонентів спілкування, що пов'язані із взаємодією людей, з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності.

Дослідження проблеми взаємодії в психології управління має давню традицію. Інтуїтивно легко допустити безсумнівну зв'язок, який існує між спілкуванням і взаємодією людей, однак важко розвести ці поняття і тим самим зробити експерименти більш точно орієнтованими.

Одні вчені просто ототожнюють спілкування і взаємодію, інтерпретуючи і те й інше як комунікацію у вузькому значенні слова (тобто як обмін інформацією), інші розглядають відносини між взаємодією і спілкуванням як відношення форми деякого процесу і його змісту. Іноді вважають за краще говорити про пов'язаний, але все ж самостійне існування спілкування як комунікації і взаємодії як інтеракції. Частина цих різночитань породжена термінологічними труднощами, зокрема тим, що поняття "спілкування" вживається то вузькому, то в широкому сенсі слова.

У процесі спілкування в колективі формується спільність поглядів на принципові питання, що визначає всю подальшу взаємодію суб'єктів спільної діяльності, їх стратегію поведінки, тобто формується загальна позиція, що сприяє інтеграції співробітників у єдине соціальне ціле. Тільки в таких випадках колектив здатний успішно вирішувати завдання тієї складності, яка відповідає рівню компетентності його членів.

Актуальнісю даної теми зумовлена тим, що спілкування з давніх часів і до сьогодення залишається найважливішим фактором ефективності людської діяльності. Кожна особа відчуває потребу до спілкування, взаємодії та взаємодопомоги. Інтенсивність спілкування, різноманітність його змісту, цілей та засобів є важливими факторами розвитку особистості. Через взаємодію людина набуває нових навиків та рис, навчається, отримує новий досвід, робить висновки, здійснює самоаналіз та розвиває себе.

Метою нашої роботи є:

– вивчення поняття спілкування, його основних характеристик;

– аналіз видів спілкування та їх функціональних особливостей;

– ознайомлення з інтерактивною стороною спілкування;

– вивчення основних типів взаємодії в процесі спілкування;

– розгляд ситуацій взаємодії та їх стилів;

– вивчення особистих та соціальних мотивів спілкування;

– характеристика розвитку особистості в процесі спілкування;

– розгляд конфлікту як основного типу взаємодії в процесі спілкування та діяльності;

– вивчення природи конфлікту та умов його вирішення.

Завданням роботи є:

– розкрити сутність спілкування як основного виду діяльності людини;

– висвітлити мету та зміст спілкування через характер взаємодії між людьми під час обміну інформацією;

– провести літературний огляд з питань спілкування та взаємодії;

– дослідити особливості різних форм взаємодії та наголосити на їх відмінностях;

– проаналізувати характер конфліктів, їх сутність.

Об'єктом роботи є людина як основний носій міжособистісної комунікації. Предметом роботи є спілкування як інструмент взаємодії.

Під час виконання роботи нами виконувались такі методи дослідження: метод обробки інформації, теоретичний метод, метод аналізу даних, аналітичний метод, метод пошуку інформації, порівняльний метод, описовий метод. Тему міжособистісної взаємодії та спілкування вивчали: Леонтьєв О. М., Ф. М. Бородкін, Казарінова Н. В., Уманський Л. І., Ломов б. Ф., Столяренко Л.Д.. Та такі зарубіжні дослідники як: Дж. Робінсон, Т. Томпсон, Л. Печіоні, Ф. Хайдер, К. Девіс, Г. Келлі, Л. Стрікленд.

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПІЛКУВАННЯ ТА ВЗАЄМОДІЇ

1.1 Спілкування як основна форма діяльності

Спілкування як комунікативна діяльність - складний і динамічний процес, що характеризується безперервною взаємодією його учасників. Проте це процес не безладний чи хаотичний (навіть непідготовлене спілкування), а чітко структурований.

Спілкувамння визначається як передача інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу [7, с. 55].

Спілкування як системне утворення має чітку організацію, яку забезпечують взаємопов'язані і взаємозумовлені структурні елементи, з-поміж яких виділяють елементарні компоненти й засоби комунікації (засоби мовної системи, невербальні засоби, засоби інших семіотичних систем). До елементарних компонентів спілкування відносять суб'єкт спілкування, об'єкт спілкування, предмет спілкування, засоби спілкування, канал комунікації, комунікативний шум, фільтри, зворотний зв'язок, контекст спілкування, продукт спілкування.

Суб'єкт спілкування (адресант, комунікатор, автор, мовець) - особа, яка створює, кодує і передає повідомлення у відповідній доступній для об'єкта спілкування формі (усно, письмово). Об'єкт спілкування (адресат, реципієнт, слухач, читач, інтерпретатор) - особа, яка сприймає передане їй повідомлення, декодує його й інтерпретує відповідно до конкретних комунікативних умов. Предмет спілкування (повідомлення) - інформація, що має певний зміст, втілений у конкретний код і переданий через доступний для комунікантів канал спілкування. Засоби спілкування - відповідні коди, за допомогою яких передається повідомлення. Знання таких кодів є обов'язковим і для адресанта (суб'єкта спілкування), і для адресата (об'єкта спілкування). До найважливіших засобів спілкування належать засоби мовної системи (вербальні) й невербальні (екстралінгвістичні, паралінгвістичні та ін.) засоби. Контекст спілкування - час, місце й умови здійснення спілкування. Продукт спілкування - утворення матеріального й духовного характеру як підсумок спілкування [6, с. 90].

Елементи спілкування можна зобразити схематично (див. Рис. 1.1).

Рис. 1.1 - Компоненти спілкування

Усі структурні складники спілкування як комунікативної діяльності функціонують не ізольовано, а взаємодіють під час створення, передачі, сприйняття й інтерпретації інформаційного повідомлення.

Розглянемо детальніше спілкування через призму його як основного виду діяльності людини.

Діяльність організується і збагачується через спілкування. Люди будують план своєї спільної діяльності, узгоджують його між собою, координують свої дії. Виникає питання про зв'язок діяльності і спілкування. Існує декілька думок, що розглядають спілкування як:

1) Особливий вид активності людини поряд з діяльністю (Б.Ф. Ломов).

2) Сторону будь-якої діяльності (О.М. Леонтьев).

3) Один з видів діяльності, поряд з грою, працею, учінням (Д.Б. Бльконін).

Водночас, психологи одностайно визнають єдність спілкування і діяльності. Люди завжди спілкуються на основі певної діяльності. У деяких видах діяльності використовують засоби і способи, властиві для спілкування (діяльність педагога, лектора). Іноді дії виступають засобами і способами спілкування (в театральній виставі, балеті, пантомімі). У діяльності значний час йде на підготовку, яка полягає у спілкуванні для встановлення контактів, обговорення плану роботи. Отже, спілкування і діяльність єдині, але не тотожні.

Спілкування у порівнянні з діяльністю має наступні особливості:

– його результат не перетворений предмет (як у діяльності), а взаємини з іншими людьми;

– якщо одиниця діяльності - дія, то у спілкуванні - взаємодія не менше, ніж двох людей, кожен з яких суб'єкт. При взаємодії, яка має місце у спілкуванні, дія одного суб'єкта - це відповідь на дію іншого;

– діяльність відбувається як вплив суб'єкта на об'єкт, а спілкування як взаємовплив суб'єктів;

– кожен з учасників спілкування має свій мотив. Якщо в діяльності ми розглядаємо, що спонукає людину до її виконання, то у спілкуванні необхідно враховувати взаємовідношення мотивів його учасників.

Спілкування - складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами у спільній діяльності, який передбачає обмін інформацією, взаємодію, сприймання та розуміння між його учасниками [7, с. 69].

Отже, спілкування - одна із сторін образу життя людини, не менш важлива, ніж діяльність. У спілкуванні, тісно пов'язаному з діяльністю, людина оволодіває досвідом попередніх поколінь і збагачує його своїми відкриттями.

1.2 Функції, види та рівні спілкування

Процес спілкування багатогранний, тому використовується безліч підходів до його класифікації за різними ознаками. Розглянемо деякі з них.

За характером комунікантів у просторі та часі розрізняють спілкування:

– контактне;

– дискантне.

Поняття контактного спілкування зрозуміле: співрозмовники поряд. При контактному спілкуванні важливими компонентами є ситуація, жести, міміка та інтонація. До видів дистантного спілкування належать такі, де комуніканти розділені простором і часом. Це може бути розмова телефоном, спілкування у листах тощо [11, с. 60].

За наявністю чи відсутністю будь-якого посередника розрізняють спілкування безпосереднє (пряме) -- опосередковане (непряме). Для прямого спілкування -- це зазвичай розмова, бесіда, доповідь тощо. До видів опосередкованого спілкування належать і телефонна розмова, і лист, і передавання інформації через радіо, телебаченню, книгу.

За формою існування мови розрізняють спілкування усне -- письмове. Усне спілкування, як правило, пов'язане з ознаками контактності і безпосередності, а письмове -- з ознаками дистантності й опосередкованості. У письмовому тексті втілюються складніші форми мислення, що відображаються у складніших мовних формах: відокремлені звороти, експресивні синтаксичні фігури і багато інших. Письмовий текст вимагає обдумування. Такий текст є зафіксованим. Усний текст разом з ситуацією, жестами, мімікою, інтонацією дозволяє щось не сказати, не припускає переробки тексту, крім уточнень.

З погляду змінної -- постійної позиції "я -- мовця" і "ти -- слухача" розрізняють спілкування:

– діалогічне;

– монологічне.

Діалог утворюється зміною ролей "я" і "ти", що організовує текст як суму реплік. Існує своєрідний зв'язок "я" (адресанта) і "ти" (адресата).

За кількістю учасників розрізняють спілкування

– міжособистісне (особисте);

– масове.

Кількісні відношення "1-1" і "1- декілька" приводять до міжособистісної комунікації, відношення "1- багато" -- до масової (радіо, преса, телебачення).

З погляду ситуації спілкування і взаємостосунків тих, хто спілкується, розрізняють спілкування:

– приватне;

– офіційне.

На відміну від приватного, офіційне спілкування обмежене правилами взаємної поведінки і стосунків комунікантів як представників організації, групи, тому такий текст містить чимало клішованих, стереотипних компонентів [1, с. 72].

Також існує двоосновне та інтернейтронне спілкування.

Традиційно виділяють три функції спілкування:

1. Інформаційно-комунікативна, що полягає у здійсненні прийому та передачі інформації у процесі спілкування. Інформація є важливою умовою організації діяльності. Її учасники повинні володіти спільною інформаційною основою для координації й узгодження своїх дій. Так, двоє можуть зіграти в шахи тільки, якщо обидва гравці знають правила гри. Якщо ні, то спочатку треба створити спільну інформаційну основу: правила гри, якими володіє один, повинен засвоїти і інший.

2. Регуляційно-комунікативна спрямована на зміну поведінки учасників спілкування. Регуляція здійснюється у трьох напрямках: а) людина регулює власну поведінку; б) впливає на поведінку інших, спонукаючи їх розпочати або припинити дії, посилити чи послабити їх, виправити; в) поведінка людини зазнає регуляції з боку партнерів по спілкуванню.

3. Афективно-комунікативна полягає у створенні під час спілкування загального емоційного стану, який впливає на психологічний клімат, сприятливий або несприятливий для діяльності. Весь спектр людських емоцій виникає і розвивається у спілкуванні.

Сукупність усіх взаємодій між людьми неоднорідна. Вона включає як широкі контакти із суспільством, так і спілкування з товаришами, батьками, вчителями тощо. За широтою охоплення виділяють такі рівні спілкування, як макрорівень, мезарівень та макрорівень (Додаток А).

Макрорівень охоплює всю сукупність взаємозв'язків людини з виокремленням певних ліній спілкування (у шкільному житті, вдома, у спортивній секції, на відпочинку). Вивчення цього рівня розкриває все коло спілкування людини.

Мезарівень передбачає вивчення контактів людей під час спільного розв'язання задачі. Спілкування розглядається як процес встановлення контактів, формування спільного плану роботи, узгодження дій. Це спілкування обмежується початком і завершенням розв'язання спільної задачі.

Мікрорівень включає вивчення елементарних одиниць спілкування - окремих взаємодій, кожна з яких охоплює дію одного учасника і відповідну дію іншого. Наприклад, такі види взаємодій, як питання - відповідь, спонукання - виконання, прохання - відмова (згода) [1, с. 88].

Дослідник В.М. Сагатовський на підставі цілей учасників та способів їх досягнення вирізняє чотири рівні спілкування: маніпуляцію (поводження з партнером як з об'єктом), "рефлексивну гру" (прагнення обіграти партнера), правове спілкування (на основі справедливих норм і правил), моральне спілкування (на основі єдності поглядів і духовної близькості).

Американський психолог Б. Берн за ознакою активності взаємодії та її змісту виділяє шість рівнів спілкування: нуль-спілкування (мовчазна черга перед кабінетом); ритуали (привітання, співчуття, прощання); розваги; робота; ігри, коли людина зображує одне, а має на увазі інше; близькість [6, с. 118].

1.3 Поняття взаємодії (інтеракції) та її місце в структурі спілкування

спілкування інтеракція бесіда переговори

Інтеракція - взаємодія людей у процесі спілкування, організація спільної діяльності.

У ході спілкування для учасників важливо не тільки обмінюватися інформацією, а й організувати "обмін діями", спланувати загальну стратегію. Взаємодіючи з оточуючими з різних приводів, ми вибираємо, як правило, стратегії поведінки, відповідні ситуації. Взаємодія людей різноманітно. Тому вчені прагнуть упорядкувати різноманітні типи взаємодії, створити цілісну картину, що моделює багатство спілкування (Додаток Б).

Інтуїтивно легко допустити безсумнівну зв'язок, який існує між спілкуванням і взаємодією людей, однак важко розвести ці поняття і тим самим зробити експерименти більш точно орієнтованими. Частина авторів просто ототожнюють спілкування і взаємодію, інтерпретуючи і те й інше як комунікацію у вузькому значенні слова (тобто як обмін інформацією), інші розглядають відносини між взаємодією і спілкуванням як відношення форми деякого процесу і його змісту. Іноді вважають за краще говорити про пов'язаний, але все ж самостійне існування спілкування як комунікації і взаємодії як інтеракції. Частина цих різночитань породжена термінологічними труднощами, зокрема тим, що поняття "спілкування" вживається то вузькому, то в широкому сенсі слова. Якщо дотримуватися запропонованої при характеристиці структури спілкування схеми, тобто вважати, що спілкування в широкому сенсі слова (як реальність міжособистісних і суспільних відносин) включає в себе комунікацію у вузькому сенсі слова (як обмін інформацією), то логічно припустити таку інтерпретацію взаємодії, коли воно постає як інша - у порівнянні з комунікативної - сторона спілкування [9, с. 101].

Якщо комунікативний процес народжується на основі деякої спільної діяльності, то обмін знаннями й ідеями з приводу цієї діяльності неминуче припускає, що досягнуте порозуміння реалізується в нових спільних спробах розвинути далі діяльність, організувати її. Участь одночасно багатьох людей у цій діяльності означає, що кожен повинен внести свій особливий внесок у неї, що й дозволяє інтерпретувати взаємодію як організацію спільної діяльності.

Спроба побудувати структуру взаємодії пов'язана з описом ступенів його розвитку. При цьому взаємодія розчленовується не на елементарні акти, а на стадії, яке воно проходить. Такий підхід запропоновано, зокрема, польським соціологом Я. Щепанським. Для Щепанського центральним поняттям при описі соціальної поведінки є поняття соціального зв'язку. Вона може бути представлена як послідовне здійснення:

а) просторового контакту;

б) психічного контакту (взаємна зацікавленість);

в) соціального контакту (тут це - спільна діяльність);

г) взаємодії (що визначається, як "систематичне, постійне здійснення дій, що мають на меті викликати відповідну реакцію з боку партнера");

д) соціального відношення (взаємно сполучених систем дій).

Хоча все сказане відноситься до характеристики "соціального зв'язку", такий її різновид, як "взаємодія", представлений найбільш повно. Вибудовування в ряд ступенів, що передують взаємодії, не є занадто суворим: просторовий і психічний контакти в цій схемі виступають в якості передумов індивідуального акту взаємодії, і тому схема не знімає похибок попередньої спроби [9, с. 72].

Якщо при взаємодії з іншими людьми людина орієнтується тільки на свої цілі без урахування цілей партнерів по спілкуванню, то він вступає у протидію або конкуренцію. Компроміс реалізується в приватному досягненні цілей партнерів заради умовного рівності. Співробітництво спрямоване на повне задоволення учасниками взаємодії своїх потреб (кооперації). Поступливість припускає принесення в жертву власних цілей для досягнення цілей партнера (альтруїзм). Уникання являє собою відхід від контакту, втрату власних цілей для виключення виграшу.

Р. Бейлз вважає, що будь-яка взаємодія може бути описано за допомогою чотирьох феноменів - позитивні емоції, рішення проблем, постановка проблем, негативні емоції (Таблиця 1.1).

Таблиця 1.1

Основні галузі взаємодії і відповідні поведінкові прояви

Область взаємодії	Основні поведінкові прояви
Позитивні емоції	Вираз солідарності Зняття напруги Висловлення згоди
Вирішення проблем	Позиції, вказівки Вираз думок Видача орієнтацій
Постановка проблем	Прохання про інформацію Прохання висловити думку Прохання про вказівки
Негативні емоції	Вираз незгоди Створення напруженості Демонстрація антагонізму

Незважаючи на цілісність, система не позбавлена недоліків, оскільки фіксує лише форму взаємодії [7, с. 98].

Важливо зробити загальний висновок про те, що розчленовування єдиного акту взаємодії у структурі спілкування на такі компоненти, як позиції учасників, ситуація і стиль дій, також сприяє більш ретельному психологічному аналізу цієї сторони спілкування, роблячи певну спробу пов'язати її з змістом діяльності.

РОЗДІЛ II. ВИДИ І ТИПИ ВЗАЄМОДІЇ В ПРОЦЕСІ СПІЛКУВАННЯ

2.1 Основні типи і види взаємодії

Існує описовий підхід при аналізі взаємодії - побудова класифікацій різних його видів. Найбільш поширеним є дихотомічний розподіл всіх можливих видів взаємодії на два протилежні види: кооперація і конкуренція.

Різні автори позначають ці два основних види різними термінами. Крім кооперації і конкуренції, говорять про згоду і конфлікт, пристосування і опозицію, асоціацію і дисоціацію і т.д. За всіма цими поняттями ясно видно принцип виділення різних видів взаємодії. У першому випадку аналізуються такі його прояви, які сприяють організації спільної діяльності, є "позитивними" з цієї точки зору. У другу групу потрапляють взаємодії, так чи інакше "розгойдуючи" спільну діяльність, що представляють собою певного роду перешкоди для неї.

Кооперація, або кооперативна взаємодія, означає координацію одиничних сил учасників (упорядкування, комбінування, підсумовування цих сил). Атрибутами кооперації є такі процеси, як взаємодопомога учасників, їх взаємовплив, їх включеність у взаємодію. Кооперація - необхідний елемент спільної діяльності, породжений її особливою природою [5, с. 160].

Леонтьєв А. Н. називав дві основні риси спільної діяльності:

– поділ єдиного процесу діяльності між учасниками;

– зміна діяльності кожного, так як результат діяльності кожного не призводить до задоволення його потреби, що загальпсихологічною мовою означає, що "предмет" і "мотив" діяльності не збігаються.

Яким же чином поєднується безпосередній результат діяльності кожного учасника з кінцевим результатом спільної діяльності? Засобом такого з'єднання є відносини, що розвинулись в ході спільної діяльності та які реалізовані, перш за все, в кооперації. Важливим показником "тісноти" кооперативної взаємодії є включеність в нього всіх учасників процесу. Тому експериментальні дослідження кооперації найчастіше мають справу з аналізом вкладів учасників взаємодії і ступеня їх включеності в нього.

Що стосується іншого типу взаємодій - конкуренції, то тут на буденному рівні найчастіше пропонуються негативні характеристики цього процесу (що включають у себе навіть ототожнення його з ворожнечею), що і було зазначено в наведеному визначенні. Однак більш уважний аналіз конкуренції дозволяє наділити його і позитивними рисами. У ряді досліджень вводиться поняття продуктивна конкуренція, яка характеризується як гуманна, чесна, справедлива, творча, під час якої у партнерів виникає конкурентно-творча мотивація. У цьому випадку у взаємодії хоч і зберігається єдиноборство, але воно не переростає в конфлікт, а забезпечує лише справжній дух змагання [5, с. 163].

Розрізняють кілька ступенів продуктивної конкуренції, що розрізняються мірою такої її якості, як "м'якість / жорсткість":

– змагання, коли партнер не несе загрози і програв;

– суперництво, коли тільки переможець виграв, а інший партнер виявляється в абсолютному програші, що означає порушення партнерства, виникнення елементів конфлікту,

– конфронтація, коли з боку одного учасника взаємодії виникає намір завдати іншому збитки, тобто суперники перетворюються на ворогів.

Межі між цими ступенями, звичайно, умовні, але важливо, що остання ступінь безпосередньо може перерости в конфлікт.

Типи міжособистісної взаємодії часто визначають характер взаємовідносин між людьми. В основу поділу на типи, можна покласти наміри і дії людей, які вказують на те, як кожен з учасників взаємодії розуміє сенс того, що відбувається. У такому випадку виділяють ще три підтипи:

1. Додатковий. Така взаємодія, при якому партнери спокійно і об'єктивно ставляться до позиції один одного.

2. Тип "перетинання". Взаємодія, під час якого учасники, з одного боку, демонструють небажання розуміти позицію і думку інших партнерів по взаємодії. При цьому з іншого боку активно проявляють свої власні наміри з цього приводу.

3. Прихована взаємодія. Такий тип включає в себе відразу два рівні: зовнішній, виражений словесним чином, і прихований, що виявляється в помислах людини. Воно передбачає або дуже хороше знання учасника взаємодії, або вашу сприйнятливість до невербальних засобів спілкування. До них можна віднести тон голосу, інтонацію, міміку і жести, загалом, все те, що може додати розмові прихований сенс.

Окрім перерахованих типів та підтипів взаємодії, виділяють додаткові види моделей поведінки при зіткненні з кооперацією або конфронтацією:

1. Співпраця. Воно направлено на повне задоволення партнерами по взаємодії своїх потреб і прагнень. Тут реалізується один з мотивів наведених вище: кооперація, або конкуренція.

2. Протидія. Такий стиль передбачає орієнтацію на свої цілі, без врахування при цьому яких-або інтересів іншої бере участь сторони. Виявляється принцип індивідуалізму.

3. Компроміс. Реалізується в частковому досягненні цілей та інтересів обох сторін.

4. Поступливість. Передбачає принесення в жертву власних інтересів для досягнення цілей партнера або ж відмова від дрібних потреб для досягнення будь-якої більш значущої мети.

5. Уникання. Такий стиль являє собою відхід або уникнення контакту. При цьому можлива втрата власних цілей для виключення виграшу.

При аналізі різних типів взаємодії принципово важлива проблема змісту діяльності, в рамках якої дані ті чи інші види взаємодії. Тому при дослідженні як кооперативних, так і конкурентних форм взаємодії неприпустимо розглядати їх поза загальним контекстом діяльності. Таким чином, психологічний малюнок взаємодії в кожній з цих моделей своєрідний в кожному конкретному випадку.

2.2 Стилі взаємодії та їх особливості

У психології існує багато класифікацій ситуацій взаємодії. Кожна ситуація диктує свій стиль поведінки і дій: у кожній з них людина по-різному "подає" себе, а якщо ця самоподача не адекватна, взаємодія ускладнюється. Якщо стиль сформований на основі дій в якійсь конкретній ситуації, а потім механічно перенесений на іншу, то, природно, успіх не може бути гарантований.

Розрізняють три основні стилі дій:

– ритуальний;

– маніпуляційний;

– гуманістичний.

Ритуальний стиль зазвичай заданий деякою культурою. Його мета - не змінити партнера в спілкуванні, а просто підтвердити свою присутність у даній культурі, в даній ситуації, заявити про свою компетентність в ній: наприклад, стиль вітань, питань, що задаються при зустрічі, характеру очікуваних відповідей. Так, в американській культурі прийнято на питання: "Як справи?" - Відповідати: "Чудово!". Для нашої культури властиво відповідати "по суті", причому не соромитися негативних характеристик власного буття. Людина, яка звикла до іншого ритуалу, отримавши таку відповідь, буде здивована, як взаємодіяти далі. Недотримання ритуалу породжує припущення про некомпетентність людини, про його невміння дотримуватися "правила гри" (наприклад, тривале топтання гостя в передпокої, коли зустріч давно вже закінчена, може викликати негативну оцінку поведінки з точки зору прийнятих норм) [4, с. 30].

Ритуальне спілкування -- індивідуальний стиль спілкування, притаманний дуже багатьом людям. Цей стиль походить від соціальних міжгрупових ситуацій спілкування, де головною задачею партнерів є підтримка зв'язку із соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена суспільства. При цьому важливо, що партнер у такому спілкуванні є ніби необхідним атрибутом виконання ритуалу. У реальному житті існує велика кількість ритуалів, часом дуже різних ситуацій, у яких кожний бере участь тільки як деяка маска зі заздалегідь заданими властивостями, що вимагають від учасників тільки одного -- знання правил гри. Наприклад, ми вітаємося із знайомими і малознайомими людьми, говоримо про погоду, сміємося, скаржимося на побутові труднощі -- це все елементи ритуального спілкування.

У подібному стилі здійснюється багато контактів, розмов, що з боку, а іноді й зсередини, здаються безглуздими, беззмістовними, тому що вони, на перший погляд, зовсім неінформативні, нецілеспрямовані, не мають і не можуть мати ніякого результату. У ритуальному спілкуванні головним є підкріплення свого зв'язку зі своєю групою, підкріплення своїх настанов, цінностей, думок і т. ін., підвищення самооцінки і самоповаги. Відзначені риси цього спілкування -- неспрямованість, неінформативність, беззмістовність, незалученість чи мала залученість партнерів у спілкування -- багато в чому є характерними ознаками ритуального спілкування [4, с. 39].

Наступним дуже поширеним стилем спілкування є маніпулятивне спілкування. Розглядаючи його, необхідно мати на увазі, що практично всі характеристики і складові маніпулятивного спілкування безпосередньо залежать чи випливають з основного визначення: маніпулятивне спілкування -- це таке спілкування, за якого до партнера ставляться як до засобу досягнення зовнішніх стосовно нього цілей. Перше, що важливо виділити -- це спосіб сприйняття партнера в такому спілкуванні. Він розглядається не як цілісна людина, а скоріше як сукупність функціональних якостей, що можуть стати при нагоді для досягнення своєї мети.

Що стосується використання маніпулятивного стилю взаємодії, то мета при його використанні полягає в намірі керувати, навчати, впливати, нав'язувати свою позицію. Заради здійснення маніпуляції застосовується широкий набір засобів, таких, як відволікання уваги, перехоплення ініціативи, "експлуатація" особистих якостей об'єкта маніпуляції. Широко відомий феномен "нога-в-двері", коли вплив на партнера виявляється порціями: спочатку йому пропонується піти на невелику поступку, а потім непомітно підпорядкувати його нав'язаній думці. Уміння протистояти маніпулятивному стилю залежить від цілого ряду чинників: досить високої самооцінки, твердості сформованих переконань, вміння протистояти чужій думці, тощо.

Переможе той, хто виявиться найбільш спритним маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє цілі, краще володіє технікою спілкування. Не слід з цього робити висновок, що маніпуляція є негативним явищем. Велика кількість професійних завдань передбачає саме маніпулятивний спілкування. По суті будь-яке навчання (суб'єкту необхідно дати нові знання про світ), переконання, управління завжди включають в себе маніпулятивне спілкування.

Гуманістичний стиль проявляється тоді, коли мета взаємодії - це зміна уявлень обох партнерів щодо об'єкта взаємодії. Гуманістичний стиль передбачає відповідне усвідомлення і навіть переживання ситуації взаємодії. Природно, особливу увагу дослідження цього стилю приділяється в гуманістичній психології, зокрема, в роботах К. Роджерса [11, с. 90].

Гуманістичне спілкування за багатьма характеристиками різ­ниться від інших стилів. Це найбільшою мірою особистісне спілкування, що дозволяє задовільнити людську потребу в розумінні, співчутті, співпереживанні. Ні ритуальне, ні маніпулятивне спілкування не дозволяють цілком задовільнити цю життєво важливу потребу. Цілі гуманістичного спілкування пов'язані з партнером, визначаються ним, прояснюються в ході спілкування, вони не закріплені, не заплановані до початку спілкування, до того ж можуть гнучко змінюватися. Важливою особливістю гуманістичного спілкування є те, що очікуваним результатом спілкування є не підтримка соціальних зв'язків, як у ритуальному, не зміна партнера, як у маніпулятивному, а спільні переміни уявлень обох партнерів, зумовлені глибиною спілкування.

Найбільш істотною рисою гуманістичного спілкування, що докорінно відрізняє його від інших видів спілкування, є особливе співвідношення переживання, усвідомлення і комунікації партнерів, а саме -- їхня конгруентність (повна відповідність, збіг, подоба).

Таким чином, гуманістичне спілкування припускає щире, довірливе спілкування, яке детерміноване не стільки зовні (метою, умовами, ситуацією, стереотипами), скільки зсередини (індивідуальністю, настроєм, ставленням до партнера).

Відобразимо стилі спілкування та їх основні характеристики у вигляді таблиці (див. Табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Основні риси стилів спілкування

Ритуальний стиль	Заданий культурою. Люди, що належать до однієї культури, очікують стандартної поведінки в стандартних ситуаціях
Маніпулятивний стиль	Прихована психологічна взаємодія з використанням емоцій, відчуттів, станів партнера, направлена на досягнення конкретних цілей суб'єкта маніпуляції
Гуманістичний стиль	Стиль дій, побудований на цінностях гуманістичного спілкування (самовираження, особистісного зростання, тощо).

При використанні кожного стилю застосовуються різні прийоми самоподачі - від прагнення сподобатися до залякування. Не можна однозначно сказати, який з названих стилів "позитивний" чи "негативний": у різних ситуаціях і при різних позиціях учасників взаємодії можливі різноманітні комбінації стилів поведінки. Найголовнішим для ефективної взаємодії залишається адекватне узгодження всіх трьох компонентів - позиції, ситуації та стилю [4, с. 112].

Важливо зробити загальний висновок про те, що розчленовування єдиного акту взаємодії на такі компоненти, як позиції учасників, ситуація і стиль дій, також сприяє більш ретельному психологічному аналізу даної сторони спілкування.

2.3 Форми та принципи взаємодії

За своєю суттю форма взаємодії під час спілкування як соціально-психологічний феномен є способом його організації, внутрішньою структурою, пов'язаними з безпосереднім змістом спілкування. Класифікують форми взаємодії під час спілкування за різними ознаками. З урахуванням організаційного аспекту взаємодії виокремлюють такі його форми, як бесіда, розмова по телефону, переговори, збори та ін. Розглянемо найчастіше використовувані з них.

Бесіда - це найпоширеніша форма спілкування, яка здійснюється з метою передавання інформації, обміну думками, почуттями тощо. З огляду на мету спілкування розрізняють такі види бесіди: ритуальні (характерні для обрядів, ритуалів, під час яких учасники спілкування дотримуються певного мовленнєвого етикету), особистісні (під час таких бесід реалізуються етико-психологічні засади спілкування, гуманістичні установки, етнопсихологічні особливості індивідів), ділові (їх предметом, як правило, є конкретна справа).

Призначення переговорів пов'язане із співпрацею і розв'язуванням спірних питань. Вони передбачають спільну діяльність суб'єктів, зорієнтовану на вирішення суперечностей з урахуванням потреб кожного З них. Особливість цієї діяльності полягає у наявності в кожного учасника переговорного процесу своїх цілей, інтересів, намірів, які частково збігаються, а частково різняться. Саме збіг інтересів уможливлює переговори, а розбіжність потреб спонукає сторони до їх проведення [2, с. 190].

Учасники переговорів можуть дотримуватися різних позицій і виходити з різних принципів: розглядати переговори як засіб здобуття перемоги, ставитися до них як до засобу спільного з партнером довірливого аналізу проблеми і пошуку шляхів її розв'язання. Такі позиції передбачають два підходи до переговорів: конфронтаційний, заснований на впевненості, що метою переговорів є перемога, якнайповніше досягнення мети, і партнерський, в основі якого -- намагання зрозуміти позицію" інтереси партнера, спільно з ним проаналізувати проблему і знайти оптимальні варіанти її розв'язання.

Збори проводять з метою спільного осмислення актуального для установи, організації питання. Найчастіше учасники зборів об'єднуються за спільним інтересом (партійні збори, збори громадськості). Передумовами успіху зборів є здатність тих, хто виступає, орієнтуватися на проблеми інших, уміння бачити реакцію в залі.

Індивідуальні і групові форми взаємодії при спілкуванні мають бути спрямовані на розвиток зацікавленості учасників обговорення проблеми, підвищення їх активності, актуалізацію їх творчого і комунікативного потенціалу.

Питання про принципи взаємодії та координації має істотне значення для розкриття змісту цих понять. У літературі робляться спроби сформулювати ці принципи. Однак слід зазначити, що в цілому ця проблема розроблена ще недостатньо [2, с. 194].

Взаємодія під час спілкування буде найбільш ефективною, якщо вона ґрунтуватиметься на системі принципів, серед яких можна назвати принципи:

– науковості;

– законності;

– плановості;

– безперервності;

– "головної ланки";

– "резерву";

– маневреності;

– гуманності;

– оптимального використання можливостей взаємодіючих елементів;

– пропорційної відповідальності за наслідки взаємодії.

Аналіз позицій деяких авторів на цей рахунок, тобто аналіз принципів взаємодії та координації свідчить про те, що в них багато спільного з принципами управління. Це й не дивно, тому що вони об'єднані спільною метою: й управління, й координація, й взаємодія мають за мету погоджене функціонування системи.

РОЗДІЛ III. КОНФЛІКТ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ВЗАЄМОДІЇ

3.1 Сутність та природа конфлікту

Конфлікт іноді розглядається як особлива форма взаємодії і визначається як наявність протилежних тенденцій у суб'єктів взаємодії, що виявляються в їхніх діях. Специфіка соціально-психологічного кута зору на конфлікт полягає в одночасному аналізі двох складових: конфліктної ситуації та її представленості у свідомості учасників. Це дало підстави для обговорення найважливішої загальнотеоретичної проблеми конфлікту - розуміння його природи як психологічного феномена. Справді: чи є конфлікт лише формою психологічного антагонізму або обов'язковою наявність конфліктних дій. Детальний опис різних конфліктів у їх складності і різноманітті дозволяє зробити висновок про те, що обидва названих компонента є обов'язковими ознаками конфлікту.

Завдання його вивчення можуть бути успішно вирішені лише при наявності адекватної понятійної схеми дослідження конфлікту. Вона фіксує як мінімум чотири основні характеристики конфлікту: структуру, динаміку, функцію і типологію конфліктів. Зобразимо структуру конфлікту схематично на Рис. 3.1.

Рис. 3.1 - Один з варіантів відображення структури конфлікту

Хоча структура конфлікту описується по-різному різними авторами, основні її елементи практично приймаються усіма. Це - конфліктна ситуація, позиції учасників (опонентів), об'єкт, "інцидент" (пусковий механізм), розвиток і вирішення конфлікту. Ці елементи ведуть себе по-різному в залежності від типу конфлікту. Буденне уявлення про те, що кожен конфлікт обов'язково має негативне значення, спростовано низкою спеціальних досліджень. Більшість вчених у цій галузі зазвичай називають два різновиди конфліктів: деструктивні та продуктивні [15, с. 40].

Визначення деструктивного конфлікту більшою мірою збігається з повсякденним уявленням. Саме такого типу конфлікт веде до неузгодженості взаємодії, до його розхитування. Деструктивний конфлікт частіше стає не залежним від причини, що його породила, і легше призводить до переходу "на особистості", чим і породжує стреси. Для нього характерно специфічний розвиток, а саме розширення кількості залучених учасників, їх конфліктних дій, множення негативних установок, які висловлюються на адресу один одного, гостроти висловлювань ("експансія" конфлікту). Інша риса - "ескалація" конфлікту означає нарощування напруженості, включення помилкового сприйняття все більшого числа як рис і якостей опонента, так і самих ситуацій взаємодії, зростання упередженості проти партнера. Зрозуміло, що вирішення такого типу конфлікту особливо складно.

Продуктивний конфлікт частіше виникає в тому випадку, коли зіткнення стосується не несумісності особистостей, а породжене відмінністю точок зору на якусь проблему, на способи її вирішення. У такому випадку сам конфлікт сприяє формуванню всебічного розуміння проблеми, а також мотивації партнера, що захищає іншу точку зору - вона сприймається як більш "легітимна". Сам факт допущення іншої аргументації, визнання її законності сприяє розвитку елементів кооперативної взаємодії всередині конфлікту, позначає виникнення елементів дружньої атмосфери і тим самим відкриває можливості його регулювання та дозволи [15, с. 44].

Неоднорідність сприйняття навколишньої дійсності людьми і наявність у них особистісних оцінок об'єктивно призводить до створення спірних ситуацій.

У разі коли хоча б одна із сторін взаємодії вважає, що виникла ситуація несе в собі погрозу для реалізації її мети, то подібна ситуація має всі передумови, щоб перейти в конфліктну. Для такого переростання необхідно, щоб сформувалися такі фактори:

– усвідомлення значимості ситуації для всіх, або хоча б для більшості учасників, як спірної ситуації;

– усвідомлення Існуючих перешкод, що створює своєю діяльністю один з учасників ситуації;

– наявність бажання і можливість перебороти виниклі перешкоди.

Конфліктна ситуація є основною умовою виникнення конфлікту, яка виявила і чітко позначила дисбаланс інтересів учасників спірної ситуації. Поштовхом для переростання ситуації в конфлікт може стати зовнішній фактор або інцидент.

Для визначення границь конфліктів виділяють чотири аспекти: часовий, просторовий, суб'єктивний і внутрішньосистемний.

Часові границі - це тривалість конфлікту, його початок і завершення. Важливість їх виявлення визначається експертною оцінкою дій учасників конфлікту в певний момент часу, роллю і відповідальністю осіб, що приєдналися до конфлікту на різних його етапах.

Початок конфлікту визначається об'єктивними (зовнішніми) актами поведінки, які свідомо спрямовані проти дій іншого учасника конфлікту за умови, що він усвідомлює їх як дії, спрямовані конкретно проти нього й активно починає їм протидіяти [15, с. 56].

Закінчення конфлікту - це процес припинення всіх активних дій протиборчих сторін, незалежно від причини початку конфлікту.

Завершення конфлікту може виявлятися в різних формах: він може бути вичерпаний, а може припинитися через припинення дій однієї зі сторін. Можливою формою припинення конфлікту є втручання третьої сили.

3.2 Умови конструктивного вирішення конфлікту

Управління конфліктом здійснюється шляхом вирішення двох головних проблем: попередження виникнення конфліктів та їх конструктивного вирішення, якщо передконфліктну ситуацію неконфліктним шляхом вирішити все ж не вдалося.

Головним об'єктом управління є не конфлікт, а суперечність, що його спричинила. Тому найбільш ефективним способом впливу на конфлікт можна вважати таке вирішення суперечності, яке влаштувало б обидві сторони. Якщо головні зусилля спрямовані на виявлення суперечностей, через які виник конфлікт, і його вирішення, тоді, у випадку успіху, конфлікт вирішується як суперечність його причини.

Якщо ж головна мета - зупинити конфліктну взаємодію людей, то при бажанні цього можна досягти і не вирішивши суперечність, що спричинила конфлікт. В цьому випадку конфлікт опиняється немов "загнаний всередину", створюється ілюзія його вирішення. Достатньо велика імовірність того, що невирішена суперечність через деякий час в іншому вигляді знову призведе до протидії сторін, кожна з яких відстоює свої, важливі для неї, інтереси [15, с. 71].

Якщо відсутня можливість запобігти виникненню конфлікту, то перш за все потрібно намагатись стримувати власні негативні емоції, актуалізувати свій інтелектуальний потенціал і життєвий досвід. При цьому доцільно використовувати такі заходи:

1. Мінімізація взаємодії з іншою стороною. Якщо зведене до мінімуму спілкування з людиною, яка в даний момент є супротивником, спільну діяльність з нею, мінімізований візуальний контакт з цим індивідом, тоді це буде сприяти зниженню гостроти конфлікту. Останнє може виявитись умовою або передумовою наступного вирішення конфлікту. Психологічний сенс мінімізації взаємодії з іншою стороною полягає в тому, що помітне зменшення безпосереднього впливу на психіку людини об'єкта, що викликає в неї дратування, призводить до поступового зниження інтенсивності негативних емоцій, що відчуваєш по відношенню до супротивника. Зведення до мінімуму негативних емоцій є найважливішою умовою конструктивного вирішення будь-яких конфліктів. У крайньому випадку, в найбільш тривалих та гострих конфліктах вони вирішуються шляхом розведення сторін. Це радикальний захід, його потрібно використовувати обережно, але, частіше за все, він буває ефективним.

2. Відкрита розмова з іншою стороною є одним з порівняно рідких, але досить ефективних способів зняття напруження у відносинах між людьми і вирішенні конфлікту. По-перше, складність грамотного викладення розмови, невміння, на жаль, багатьох керівників вибрати психологічно виправдану тактику ведення неприємного діалогу. По-друге, достатньо низька загальна культура спілкування людей, їх соціальної взаємодії. Заважає, безперечно, і та установка, яка сформувалась у більшості людей: відкритим шляхом нічого не досягнеш. Для того, щоб відкрита розмова з учасником конфлікту з метою його вирішення виявилася результативною, доцільно побудувати діалог за певною логікою, що враховує психологію спілкування і особливості стану людей в процесі конфліктної взаємодії. Послідовність дій при вирішенні конфлікту методом відкритої розмови винесена в Додаток В.

3. Однобічне надходження не в головному для вас як пропозиція вирішити конфлікт. Надходження може бути або примусовим, якщо в процесі боротьби виявилася потужність вашого опонента, або добровільним. Вимушене припинення протиборства, що базується на розумінні його безперспективності, часто призводить до вирішення конфлікту на користь більш сильної сторони або до зниження його інтенсивності.

4. Винесення конфлікту на привселюдність, звернення за допомогою до громадськості.

5. "Співробітництво" - найбільш ефективний, але одночасно і найбільш складний спосіб вирішення конфлікту. Його суть полягає в тому, що одна сторона сприймає Іншу не як перешкоду в досягненні своєї мети, а як людину, з якою можна домовитись і загальними зусиллями вирішити розбіжності в інтересах, цілях і цінностях сторін. Спосіб "співробітництво" вимагає багато терпіння і завзятості, дипломатії та вміння спілкуватись з людьми. Реальні переваги даного підходу до вирішення конфлікту - більш сприйнятливі рішення для обох сторін, взаємоповага.

6. Ігнорування активних дій в конфлікті, як це не парадоксально, також може призвести до його вирішення. Багато процесів і явищ в природі та суспільстві розвиваються і тоді, коли людина не втручається в їх натуральний стан. Конфлікт у цьому розумінні не є виключенням. Якщо при взаємодії двох людей виникає суперечність, яку вони намагались вирішити шляхом конфлікту, але невдало, то, даючи можливість розвиватись подіям природним шляхом, без стороннього втручання, вони можуть вирішити конфлікт.

7. Змагання (конкуренція) доречне, коли:

- результат конфлікту дуже важливий, і робиться ставка на розв'язання проблеми, що виникла;

- необхідно швидко прийняти рішення і існує достатня влада для цього;

- критична ситуація, яка вимагає негайного реагування;

- необхідно навести порядок заради загального благополуччя.

8. Уникнення рекомендується застосовувати тоді, коли:

- напруженість дуже велика, і відчувається необхідність послабити її інтенсивність;

- потрібно виграти час для того, щоб отримати додаткову інформацію або заручитися підтримкою;

- результат не дуже важливий, предмет конфлікту не має відношення до основних цілей і інтересів;

- необхідний час для того, щоб відновити спокій і створити умови для холоднокровної, зваженої оцінки ситуації.

9. Компроміс слід вибирати, якщо:

- необхідно швидко прийняти рішення, але відчувається гострий дефіцит часу і інформації;

- може влаштувати тимчасове рішення;

- інші шляхи вирішення проблеми виявилися неефективними;

- з обох сторін приводяться переконливі доводи на користь взаємовиключаючих позицій;

- рішення не має принципового значення і є можливість без істотних втрат переглянути первинні цілі;

- компроміс дозволить зберегти хороші взаємовідносини.

10. Пристосування має "право на життя", якщо:

- об'єктів не цікавить і не хвилює те, що трапилося;

- є бажання зберегти мир і добрі відносини з іншою стороною;

- конфлікт сам вирішиться саме за рахунок того, що сторони продовжують підтримувати дружні відносини;

- конфронтація з приводу незначних розбіжностей вносить надмірний стрес у взаємовідносини сторін;

- підсумок конфлікту набагато важливіший для іншої людини, ніж для вас.

11. Співпраця можлива, коли:

- пропозиції сторін надзвичайно важливі і не допускають компромісу;

- залучені в конфлікт сторони володіють рівними владними повноваженнями або орієнтовані на рівних шукати рішення в конфліктній ситуації;

- існують тісні, тривалі і взаємозалежні відносини з іншою стороною:

- абсолютно необхідне зближення думок сторін, що мають різні підходи до розв'язання проблеми;

- сторони здатні вислухати одна одну і разом попрацювати над вирішенням конфлікту [15, с. 125].

Таким чином, пошук загальних чи близьких за змістом точок дотику в цілях, інтересах опонентів передбачає аналіз як своїх цілей та інтересів, так і цілей та інтересів іншої сторони. Якщо сторони хочуть розв'язати конфлікт, вони повинні зосередитися на інтересах, а не на особистості опонента.

ВИСНОВОК

Міжособистісні відносини визначають як тип взаємодії, який виникає при конкретних умовах, так і отриманий результат.

Наприклад, у процесі спільної діяльності притаманна міжособистісним відносинам емоційна основа, що породжує різні оцінки, орієнтації, установки партнерів, певним чином "забарвлює" взаємодію.

Але разом з тим таке емоційне забарвлення взаємодії не може повністю визначати факт його наявності або відсутності: навіть в умовах "поганих" міжособистісних відносин, заданих певною соціальною діяльністю, взаємодія обов'язково існує.

Якою мірою воно визначається міжособистісними відносинами і, навпаки, якою мірою воно "підпорядковане" вимогам виконуваної діяльності, залежить, в тому числі, від характеру спілкування, під час якого ця діяльність здійснюється.

Інтерактивна сторона спілкування - це умовний термін, що позначає характеристику тих компонентів спілкування, що пов'язані із взаємодією людей, з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності. Дослідження проблеми взаємодії має в соціальній психології давню традицію

Інтуїтивно легко допустити безсумнівну зв'язок, який існує між спілкуванням і взаємодією людей, однак важко розвести ці поняття і тим самим зробити експерименти більш точно орієнтованими.

Також, ми проаналізували, що частина авторів просто ототожнюють спілкування і взаємодію, інтерпретуючи і те й інше як комунікацію у вузькому сенсі слова, інші розглядають відносини між взаємодією і спілкуванням як відношення форми деякого процесу і його змісту. Іноді краще говорити про пов'язане, але самостійне існування спілкування як комунікації і взаємодії як інтеракції.

Під час нашої роботи ми:

- розглянули поняття "спілкування" та "інтеракція" та проаналізували відмінність між ними;

- виокремили компоненти спілкування;

- вивчили рівні спілкування та задачі, які виконуються на кожному з них;

- визначили місце взаємодії в структурі спілкування;

- розглянули основні галузі взаємодії і відповідні поведінкові прояви

- проаналізували типи взаємодії в процесі спілкування за різними функціональними підходами;

- зробили акцент на моделях поведінки залежно від типу взаємодії;

- вивчили основні стилі взаємодії;

- виділили конфлікт як особливу форму прояву взаємодії.

Ми визначили, що розрiзняють два основних види мiжособистiсної взаємодiї: спiвробiтництво, або кооперацiю, i суперництво, або конкуренцію. Iнколи ці види взаємодiї позначаються iншими термiнами: згода та конфлiкт, пристосування та опозицiя, асоцiацiя та дисоцiацiя.

Взаємодiя мiж учасниками спiлкування, як правило, супроводжується сприйманням і розумiнням одне одного.

Деякi психологи вважають, що відбувається пiзнання однiєї людини iншою. У загальному планi можна сказати, що сприймання iншої людини означає вiдображення її зовнiшнiх ознак, спiввiднесення їх з особистiсними характеристиками iндивiда та iнтерпретацiю на цiй основi її вчинкiв.

Під час пiзнання одна людина емоцiйно оцiнює іншу, намагається зрозумiти її вчинки, виробити стратегiю змiни її поведiнки та побудувати власну. При цьому вiдбувається усвiдомлення себе через іншого за допомогою механiзмiв iдентифiкацiї та рефлексiї.

...