Основні підходи до вивчення дієслівного часу як граматичної категорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У центрі пильного інтересу українських лінгвістів протягом останніх десятків років мають цікавіть питання, пов'язані з єдиною доктриною граматичної будови мови, з багатостороннім, комплексним дослідженням його компонентів. Граматичну будову експерти справедливо вважають дуже важким явищем. Складність свідомості теоретичних основ граматичного ладу мови обумовлений до цього тільки різноплановим вирішенням проблеми його системно-структурної організації, зокрема наявністю різних концептуальних підходів до розбору виокремлюваних в ньому граматичних одиниць.

При цьому важливо підкреслити, що, як помічав поважний лінгвіст А. Білецький: «будь-яка дисципліна не має можливості бути не поміченою, поки нею займаються експерти-науковці. У цьому полягає відмінність науки від схоластики, тому дослідні горизонти науки безперервно розширюються, так як вона збагачуються новими прецедентами, новим усвідомленням, новими доктринами».

1. Основні підходи до вивчення дієслівного часу як граматичної категорії

Граматичний лад сучасної української літературної мови характеризується наявністю абстрактних за своєю природою понять, що відбивають позамовну діяльність і типологічні особливості всієї мовної структури. У результаті їх поглибленого пізнання створюються найзагальніші інтегральні одиниці, позначувані терміном «граматичні категорії». Реалізуючись у системі мови, граматичні категорії «являють собою ядерні компоненти мовної організації, пронизують усю її структуру» та ґрунтуються на корелятивній взаємозалежності між двома або більшою кількістю граматичних значень, виражених певною системою співвідносних граматичних форм [7].

З досвіду викладання навчальної дисципліни «Сучасна українська літературна мова. Морфологія» чи не найскладнішою і дискусійною постає проблема теорії граматичних категорій у системі дієслова, зокрема визначення їхнього складу і статусу як одиниць, що мають стосунок не лише до морфології, а й до інших рівнів граматики -- словотвірного і синтаксичного. Для успішного розв'язання проблемних питань граматики, як зауважує І. Вихованець, «потрібні аргументи на користь того, що виділювані категорії мають підґрунтя у плані лінгвістичної онтології, а не є наслідком суб'єктивних теоретичних побудов» [2].

Визначаючи склад і статус граматичних категорій, на думку вченого, слід враховувати також питання їхньої похідності/непохідності у сфері дієслова, що впливає на їх кваліфікацію. Дієслово -- універсальний, складний за будовою та найбільшою кількістю граматичних категорій, значень, форм і парадигм лексикограматичний клас слів. Тому його поряд із іменником у новітніх дослідженнях небезпідставно визначено як центральну частину мови. Саме в цих двох частинах мови сконцентровано граматичні категорії роду, числа, відмінка, особи, часу, способу, виду, стану, які в морфологічному плані відмежовують одну частину мови від іншої. Однак граматичні категорії в дієслові, порівняно з граматичними категоріями іменника, мають складніший характер як щодо кількісного вияву, так і щодо визначення статусу, що випливає із їхнього функціонального призначення в граматичній системі мови.

Власне-морфологічними, тобто категоріями словозмінного типу, у новітніх дослідженнях визначено лише дві непохідні категорії -- часу і способу: протиставлювані в них форми (грамеми) виражають тотожне лексичне значення і розрізняються тільки семантикою протиставлюваних форм цих категорій.

Спостерігаємо розбіжності у поглядах учених на граматичні категорії дієслова і в плані термінологічного вираження найзагальніших ознак, зокрема їхнього вияву в докатегорійних утвореннях, що належать до дієслівної парадигми. Такими утвореннями традиційно вважають дієвідмінювані, або в іншому термінологічному вираженні -- особові, чи предикативні форми, і недієвідмінювані, або неособові, чи не предикативні. У складі дієвідмінюваних форм розглядають особово-часові та особово-способові форми, а в складі недієвідмінюваних -- дієприкметник, дієприслівник, інфінітив, до яких додано також споріднені з дієприкметником предикативні, або присудкові форми на -но, -то. Останні в новітніх дослідженнях кваліфіковано як категорію результатива [5], що за семантикою, формально-граматичними та семантико-синтаксичними характеристиками тісніше, ніж дієприкметник і дієприслівник, пов'язані з дієсловом. Дієслівні категорії, що властиві всім зазначеним докатегорійним утворенням, традиційно кваліфікують як загальнодієслівні.

Найповніше семантико-граматичну природу дієслова відбивають власне-дієслівні категорії, до яких належать категорії часу, способу і виду: причому перші дві у новітніх дослідженнях визначено як центральні, а останню -- як центрально-периферійну змішаного типу, оскільки, з одного боку, вона є семантично мотивованою та непохідною, а з іншого -- виявляє транспозиційний характер. За спостереженням І. Вихованця, категорія виду відіграє менш помітну роль у конструюванні семантико-синтаксичної та формально-семантичної структури речення [1]. Змішаний характер ця категорія виявляє також у тому, що, на відміну від категорії часу і способу, вона може транспонуватися у похідні від дієслова інші лексико-граматичні класи слів, а саме: віддієслівні іменники (пор. читання -- опредметнена дія, спрямована на завершення, і прочитання -- дія завершена); віддієслівні прикметники (читаний -- прочитаний); віддієслівні прислівники (читаючи -- прочитавши). Невласне-дієслівні граматичні категорії -- особи, роду і числа -- в дієслові мають похідний характер і залежать від зв'язку дієслова з опор- ним іменником, у якому вони є незалежними, непохідними.

Прихильники традиційних поглядів на кваліфікацію дієслівних граматичних категорій, крім загальнодієслівних, виокремлюють і часткові, тобто такі, які мають вияв лише в деяких дієслівних утвореннях. До них зараховують категорію часу та зазначають, що вона не властива тільки інфінітиву, тоді як у новітніх дослідженнях спростовано наявність цієї категорії і в способових формах дієслова та в дієприкметнику і дієприслівнику. Принагідно зазначимо, що дієприкметник і дієприслівник традиційно кваліфікують як недієвідмінювані форми дієслова, а в новітніх дослідженнях дієприкметник розглядають, з одного боку, у сфері прикметника, а з іншого, -- у сфері дієслова; діє при слів никові надано статус віддієслівного прислівника, а відповідно заперечено і наявність у нього власне-дієслівної категорії часу.

Помітні розходження спостерігаємо не лише в термінологічному вираженні понять, пов'язаних із загальними особливостями функціонування граматичних категорій у різних дієслівних утвореннях, а й у визначенні їхньої кількості, граматичного статусу і грамемного складу. Особливо дискусійною постає проблема статусу категорій перехідності/неперехідності та стану, що мають вияв у синтаксичних зв'язках дієслова з іменниками у відповідних відмінкових формах (суб'єктами й об'єктами дії).

Отже, у наукових дослідженнях, що ґрунтуються на засадах категорійної граматики, в результаті співвідношення словозмінного і словотвірного видотворення скориговано статус категорії виду, зокрема кваліфіковано як морфологічну категорію мішаного словозмінно-словотвірного типу [4]. Морфологічні категорії -- часу і способу, які виконують предикативну роль у конструюванні основної синтаксичної одиниці -- речення та мають суто морфологічне вираження. Як у традиційній граматиці, так і в новітніх дослідженнях немає розходжень у поглядах учених на кваліфікацію цих категорій як словозмінних, оскільки кожна з них, справді, об'єднує у своєму грамемному складі форми дієслів з тотожним лексичним значенням, що розрізняються лише семантикою цих категорій у межах кожної з них. Існують певні розходження щодо визначення семантичного змісту категорії часу. Традиційно його визначають як відношення дії, процесу чи стану до моменту мовлення, що реалізується у взаємопов'язаних різновидах значення: до моменту мовлення, одночасно з ним і після нього, тобто йдеться про часову послідовність дій стосовно моменту мовлення.

Проте, як зауважує К. Городенська, з моментом мовлення співвідносяться не самі дії, процеси чи стани, що відбуваються в об'єктивній дійсності. З часовим орієнтиром їх співвідносить мовець, повідомляючи про них як реальні факти. Водночас він може висловлювати і свою оцінку можливості чи неможливості в майбутньому реалізації дій, процесів, станів, що на момент мовлення не є реальними. Це спостереження дало підстави дослідниці скоригувати семантичний зміст категорії часу та визначити його як «відношення реальної з погляду мовця дії або реального, на його думку, процесу чи стану до моменту мовлення» [6]. На думку К. Городенської, якщо співвідносити з моментом мовлення дії, процеси, стани, що є реальними поза мовцем, то тоді категорія часу може бути представлена як двочленна -- лише формами минулого і теперішнього часу, а форми майбутнього часу мають бути виведені з грамемного складу цієї категорії як нереальні. Це дало підстави деяким ученим грамему майбутнього часу розглядати у складі категорії способу як вияв суб'єктивної модальності.

І. Вихованець кваліфікував майбутній час як з'єднувальну ланку між категоріями часу і способу, виділивши в ньому сему реальності, за якою грамема майбутнього часу належить до граматичної категорії часу, і сему ірреальності, за якою вона входить до категорії способу. Спосіб як граматична категорія, що передає різні модальні відтінки дії, за спостереженням В. Русанівського, знаходить відображення і в морфології, і в синтаксисі, і в лексиці. Значення виокремлюваних грамем цієї категорії передається морфологічними і мор фолого-синтаксичними засобами.

Традиційно категорію способу визначають як тричленну, виокремлюючи дійсний, умовний і наказовий спосіб. Однак, зважаючи на те, що форми дійсного способу збігаються з часовими, дублюють їх формами теперішнього, минулого і майбутнього часу, у новітніх дослідженнях грамему дійсного способу вилучено з грамемного складу категорії способу і представлено як двочленну [1]. Триграмемну категорію способу В. Русанівський доповнив грамемами спонукального і бажального способу, у яких виявлено послаблену або нейтралізовану апелятивність, на відміну від грамеми наказового способу з високим ступенем апелятивності. Представники новітніх поглядів на грамемний склад категорії способу виокремлюють опозицію чотирьох грамем: умовного, наказового, спонукального і бажального способу. У дослідженнях функційно-категорійного спрямування значну увагу приділено також висвітленню проблеми транспозиції часових і способових форм, що значною мірою розширює наші уявлення про функціональне призначення взаємопов'язаних дієслівних категорій часу і способу.

Висновки

граматичний мова семантичний дієслівний

Зіставляючи погляди експертів на систему дієслівних граматичних категорій, ми прийшли до висновку, що у взаємозв'язку з твердженням в сучасному українському мовознавстві функціонально-категоріального розкладу до дослідження дієслівних категорій дійшли до кардинальних змін у визначенні складу і кваліфікації статусу при окремих дієслівних категоріях, а ще їх граматичного складу; розмежовані різновиди граматичних категорій з урахуванням багатофункціонального призначення в граматичній текстурі мови; зумовлена взаємодія, взаємозумовленості та взаємопроникнення, на основі яких деяким з них присвоєно статус міжрівневих. Поєднання різних розкладів до впізнаваного об'єкта вивчення, незмінне продовження кола прецедентів, їх узагальнення та теоретичне обгрунтування - все напевно сприяє всебічному, комплексному з'ясуванню його суті. Природно, модифікування поглядів, нова свідомість і визначення думок і категорій ніяк не могло бути прийнятим відразу, воно зобов'язане увійти у випробування, відшукати абстрактний та фактичний доказ, щоб запровадити прогресивні концепції граматичної будови мови.

Застосовуючи новітні досягнення експертів в дослідженні граматичної будови мови, педагогам інститутів належить вводити їх в тренувальний процес, тим більше на базі переконливих прецедентів провокувати прийдешніх філологів до креативного сприйняття і рішення дискусійних проблем, ліквідуючи ті протиріччя, які існують між «традиційними» і «науковими» розкладами в дослідженні дієслівного часу.

Список використаної літератури

1. Білецький А. Мовознавство у школі // Урок української. -- 2004. -- № 4. -- С. 41-42.

2. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови. -- К.: Пульсари, 2004. -- 398 с.

3. Горпинич В.О. Морфологія української мови: Підручник для студентів вищих на- вчальних закладів. -- К.: Академія, 2004. -- 335 с.

4. Русанівський В.М. Граматична категорія // Українська мова. Енциклопедія. -- К., 2004. -- вид. 2-е. -- 818 с.

5. Сучасна українська літературна мова / за ред. М.Я. Плющ. -- К.: Вища шк., 2001. -- 319 с.

6. Сучасна українська літературна мова / за ред. А.П. Грищенка. -- К.: Вища шк., 2002. -- 439 с.

7. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Синтаксис: Підручник. -- К.: Знання, 2010. -- 374 с.

Размещено на Allbest.ru