Кодифікація правописно-граматичних форм іменників жіночого роду третьої відміни в концепції Івана Огієнка

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОДИФІКАЦІЯ ПРАВОПИСНО-ГРАМАТИЧНИХ ФОРМ ІМЕННИКІВ ЖІНОЧОГО РОДУ ТРЕТЬОЇ ВІДМІНИ В КОНЦЕПЦІЇ ІВАНА ОГІЄНКА

Л.В. Мужеловська

Національна орфографія є важливим складником етнічної культури і невід'ємним її зовнішнім атрибутом. Єдиний правопис консолідує суспільство, тому безладне розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всіх норм літературної мови, дезорієнтує її носіїв, знижує грамотність населення, викликає елементи хаосу в словниках, у яких має бути чітко витримана правописна система [12, 3].

Будь-яке звертання до норм правопису з метою їх перегляду, уточнення чи змін, навіть несуттєвих, викликає хвилю дискусій. Остання дискусія щодо проблем українського правопису була спричинена запропонованими в 1999 році групою науковців на чолі з чл.-кор. НАНУ В. В. Нім- чуком нововведень до української орфографії, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань було несправедливо й примусово вилучено з української мови чи відтіснено на другий план або на периферію спілкування.

Одним із найсуперечливіших та найактуальніших нововведень в обговоренні проекту найновішої редакції «Українського правопису» 1999 року було питання усталення й закріплення правописної норми закінчень -и, -і в іменниках родового відмінка однини третьої відміни. Жодна з правописних систем не обминула аналізу цієї важливої мовної проблеми. Її дослідженню присвятили свої праці відомі учені-лінгвісти як минулого, так і сьогодення: О. Павловський, М. Грунський, Є. Тимченко, К. Михальчук, О. Курило, О. Синявський, С. Самійленко, М. Жовтобрюх, І. Матвіяс, В. Німчук, Л. Коць-Григорук, А. Горняткевич, Ю. Шевельов, О. Пономарів, С. Головащук та інші.

Закономірно, що й І. Огієнко, творчо використавши кращі традиції правописних напрямів, побудованих на фонетичному принципі, значні досягнення в галузі дослідження історії української мови, ґрунтовно аналізує функціонування форм іменників «приголосної відміни» (Іван Огієнко) на -и, -і в родовому відмінку однини.

Мета статті - на матеріалі різних правописних кодексів, лінгвістичних учень Івана Огієнка та досліджень інших відомих учених з українського правопису простежити, як змінювалося й закріплювалося в іменниках третьої відміни в родовому відмінку однини закінчення -и, -і.

Усталення іменникових форм родового відмінка однини третьої відміни відбувалося відповідно до того, як історично, базуючись на наукових досягненнях багатьох століть, розвивалася українська літературна мова, її фонетика, граматика та яких змін зазнавало живе мовлення українців.

Історично іменники третьої відміни колишньої -і-основи в родовому відмінку однини мали флексію -и і зберігали її на всій українській етнічній території. У другій половині ХУІІ ст. в актах Гетьманщини вже чітко засвідчуються форми іменників колишньої -і-основи з флексією -и: речы, пам'яти (Бориспільські акти), любови, корысты, отповеди (Полтавські акти), для памяти (Пирятинські акти). В Житомирській актовій книзі 1583 року знаходимо: на вчине(н)е справедливости, его ми(с)ти та ін. [12, 51].

У ХІХ столітті, підтримуючи й продовжуючи основні фонетичні засади правопису «Грамматики малоросійскаго нарічія» О. Павловського (1818) та видань «Русалки Дністрової», П. Куліш у своїх «Записках о Южной Руси» (1856) відтворив живомовний процес українського народу 50-х років ХІХ ст., надавши писаному чи друкованому українському слову ознаки самостійності та незалежності від російської мови. Найважливішим у правописі П. Куліша є вживання букви і для позначення будь-якого звука і та букви и для позначення голосного и незалежно від його походження й остаточне вилучення з української азбуки букви ы. Аналізуючи закінчення іменників жіночого роду третьої відміни в родовому відмінку однини в «Записках о Южной Руси», констатуємо наявність варіантних форм іменників на -и, -і: Оце чвертку соли купивъ. то за неділю й нема [5, 9]; За малихъ лтъ до великого зросту кохала-годувала, Чужимъ рукамъ на потираннє не давала, Слави-памяти сподівалась [5, 20]; Одъ старихъ людей приповісти такої не чувала [5, 27]; Хочъ до крові нехай бъютця, а коли до насъ нема прозьби, то ми й не помагаємь [5, 77]; Не зна Марко, якъ въ колисці Часом середъ ночи Прокинетця, ворухнетця, - То вона вже скочить... [6, 158].

Отже, правописне відтворення паралельних форм на -и, -і в родовому відиінку однини свідчить про цілковиту орієнтацію П. Куліша на діалектну основу південно-східного наріччя.

На відміну від автора «Записок о Южной Руси», фонетична орфографія «Малорусько-німецького словаря» Є. Желехівського була пристосована для передавання на письмі багатьох діалектних рис, властивих західноукраїнським говорам, тобто зорієнтована на створення «галицького» типу української літературної мови [4, 368]. Так, у словнику зафіксовано лише одну форму іменників аналізованої групи - це форма з флексією -и: бачність, -ости [8, 15]; безмежність, -ости [8, 19]; зрілість, -ости [8, 315]; кість, деп. кости [8, 346]; любов, до любови [8, 418]; ніч, деп. ночи [8, 531].

Помітною неусталеністю закінчень -и, -і в іменниках третьої відміни характеризується й правопис чотирьохтомного «Словника української мови» Бориса Грінченка. Така неусталеність знову ж таки «зумовлювалася великою мірою тим, що ці закінчення дуже по-різному виявлялися в територіальних діалектах української мови» [4, 101]. Наприклад, І том: бачність, -ности, ж. [15, 34]; вільність и вольність, -ности, ж. [15, 238], але в'язь, зі, ж. [15, 261]; глибінь, глибоч (у значенні глибина), ні, чі, ж. [15, 288, 289]; жовч, чі, ж. [15, 490]; ІІ том: заздрість, рости, ж. [15, 40]; любов, ви, ж. [15, 387]; ненависть, ти, ж. [15, 551], але заводь, ді ж. [15, 21]; казань, ні, ж. [15, 207]; нехворощ, щі, ж. [15, 561]; ніч, ночі, ж. [15, 567]; ІІІ том: одностайність, ности, ж. [15, 42]; осінь, осени, ж. [15, 67]; приємність, ности, ж. [15, 415]; п'ядь, ди и ді, ж. [15, 505], але оболонь (у значенні луговий простір), ні, ж. [15, 21]; одсіч, чі, ж. [15, 42]; повінь, вені, ж. [15, 222]; ІУ том: родючість, чости, ж. [15, 29]; само державність, ности, ж. [15, 99]; сідь, ди, ж. [15, 125]; сіль, соли, ж. [15, 126]; снадь (у значенні засмаглість, загар), ди, ж. [15, 161]; стать, ти, ж. [15, 200]; чверть, ти, ж. [15, 448], але річ, речі, ж. [15, 24]; роскіш, коші, ж. [15, 66]; тінь, ні, ж. [15, 266]; цвіль, лі, ж. [15, 424]; чвань, ні, ж. [15, 448].

Однією з головних причин такої правописної неусталеності, мабуть, було те, «що не існувало ще єдиного розуміння основи української літературної мови, а звідси - й різна орфографічна орієнтація у відбитті за допомогою правопису живих явищ мови українського народу, що, як і кожна мова, мала у своєму складі місцеві діалекти і говори» [4, 67]. Така правописна ситуація початку ХХ століття турбувала багатьох науковців, дослідників українського правопису. Різні видання того періоду час від часу публікували розвідки на орфографічні теми. На початку ХХ ст. виходять друком «Коротка граматика української мови» П. Залозного (Ч. І, 1906, 1912; Ч. ІІ, 1913), «Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья» А. Кримського (Т. І, вип. 1, 1907; Т. І, вип. 2 і 6, 1908), «Курсъ украинскаго языка» І.Огієнка (1918), «Українська граматика» Є. Тимченка (1917), «Украинское правописаніе, его основы и история» М. Грунського (1918), «Курс українського правопису» О. Курило (1919) та ін.

Усі тогочасні мовознавчі видання, наукові статті чи розвідки безпосередньо торкалися актуальних питань правопису. Так, І. Огієнко у своїй праці «Курсъ украинскаго языка» (1918) вказує на перевагу закінчення -и в родовому відмінку однини іменникових форм жіночого роду сучасної третьої відміни, хоч і не заперечує варіантне -і: «1. Въ родит., дат. и предл. падежахъ ед. числа, а также въ им. и вин. мн. числа пишется и, ибо оно происходитъ изъ древняго и (а не ^): тіни, груди (мн. ч.), части, міди, осени, любови; изредка и въ этомъ случай пишутъ і: тіні, осені. 2. Въ именахъ на ж, ч, ш, щ, а также на ць, ль въ этихъ падежахъ пишется і (а не и): ночі, печі, речі, моці, подорожі» [13, 157].

У 1919 році з'являється науково-практичний посібник «Курс українського правопису» О.Курило, в якому автором подається надзвичайно багатий ілюстративний матеріал, почерпнутий із творів усної народної творчості, видатних українських письменників з попереднім теоретичним обґрунтуванням тих чи інших правописних питань. Правила написання закінчень -и, -і в родовому відмінку однини іменників жіночого роду з основою на приголосний і відповідні завдання практичного характеру висвітлено в параграфі під назвою «Відмінкові закінчення речів- ників жіночого роду на шелестовий звук твердий і м'який (ь)». Дослідниця дотримується загалом традиційного обгрунтування відмінкових закінчень родового однини - це варіантне вживання -и, -і, пояснюючи: «Речівники жіночого роду на ть з попередньою шелестівкою, б і в мають у родовому відмінку однини закінчення -и: радост-и, кост-и, кров-и, любов-и.

Речівники жіночого роду на дь, зь, ль, нь, р., сь, ць, ть з попередньою голосівкою, ж, ч, ш, щ мають у родовому відмінку однини закінчення -і: гряз-і, тін-і, твар-і, ос-і, моц-і, гат-і, реч-і, оброт-і.

Але вимовляємо й пишемо: сіль-соли, сідь - сіди, осінь - осени» [7, 58-59].

Прогресивні наукові дослідження в галузі розвитку й удосконалення правописної справи на Україні до 1920 року лягли в основу вироблення спочатку «Головніших правил українського правопису», що були опубліковані 17 січня 1919 року, і «Найголовніших правил українського правопису», що були ухвалені Всеукраїнською Академією наук у травні 1919 року і вперше опубліковані масовим тиражем у 1921 році. У роботі над укладанням «Головніших правил українського правопису» брав участь й І. Огієнко, який разом із А. Кримським та Є. Тимченком працював над проектом цього правопису. Саме тоді, в роки активної українізації (початок 20-х років ХХ ст.), можна було спостерігати помітне зближення двох правописних систем: східноукраїнської та західноукраїнської. Виявився саме такий взаємовплив і у визначенні правил про вживання іменниками третьої відміни в родовому відмінку однини закінчень -и, -і. Як відомо, західноукраїнський тип здавна передбачав традиційно усталену форму із флексією -и. Відповідне правило зафіксовує перший узаконений варіант українського правопису 1921 року. За «Найголовнішими правилами українського правопису»: «У словах жіночого роду, що кінчаються на приголосний звук, треба писати в родовому відмінкові однини -и, напр.: з ночи, коло печи, з подорожи, цієї соли, нічної тіни, без сповіди, без відповіди, з радости, до смерти» [11, 9]. Таке вирівнювання в написанні деяких граматичних форм свідчить про те, що вся численна армія науковців, дослідників й упорядників правописів Східної і Західної України прагнула звести до мінімуму правописні розбіжності й виробити єдину правописну систему для українського народу. Прагнув цього й І. Огієнко. У 1927 році, перебуваючи за межами України й уважно стежачи за копіткою науковою працею, гострими дискусіями і настійливими пошуками компромісних варіантів для досягнення єдності двох правописних традицій, учений пише свою відому працю «Нариси з історії української мови: Система українського правопису». Закономірно, що й І. Огієнко у «Нарисах...» не обминув питання усталення форм іменників жіночого роду третьої відміни в родовому відмінку однини із закінченнями -и, -і. Важливим видається те, що правописні настанови вченого у зазначеній праці базуються на відомих правописних системах М. Смотрицького, О. Павловського, П. Кулі- ша, Є. Желехівського, С. Смаль-Стоцького, Б. Грінченка та інших цінних надбаннях тодішньої філологічної науки. Так, творчо використавши кращі традиції правописних напрямів, побудованих на фонетичному принципі, цінні досягнення в дослідженні історії української мови, вчений ґрунтовно аналізує функціонування форм іменників «приголосної відміни» (І. Огієнко) на -и, -і в родовому відмінку однини. Зокрема, він зазначає, що «в українській мові слова приголосної відміни в родовім відмінкові однини звичайно вимовляються на -і, особливо по шиплячих, напр.: з печі, з ночі, без солі(и), з пригорщі» [14, 61]. Проте акцентує свою увагу і на вживанні традиційного давнього -и, яке історично усталилося в живій мові українського народу і вперше було затверджено офіційно до вжитку у формах родового відмінка однини іменників з основою на приголосний «Найголовнішими правилами українського правопису» (1919-1921 рр.): «І тільки в родовім відмінкові однини частенько вживається ще давнього закінчення -и: соли, з радости, з молодости» [14, 61]. Надаючи перевагу останньому твердженню, вчений прагне науково довести достовірність закінчення -и у формах іменників родового відмінка однини і вдається до історичних коментарів. Так, він наводить цілу низку відмінкових форм, які в давнину закінчувалися на -и, і порівнює їх із сучасними на той час аналогічними формами іменників, що були реґламенто- вані східноукраїнським і західноукраїнським правописами. Наприклад, давні форми родового однини - мьсти, кости, иоми і сучасні західноукраїнські із закінченням -и: чести, кости, ночи та східноукраїнські із закінченнями -и, -і: чести і честі, кости і кості, ночи і ночі. Маючи великий досвід у дослідженні діалектних явищ та враховуючи особливості різних наріч Східної і Західної України, І. Огієнко переконливо доводить, що «в західноукраїнських говорах родовий відмінок однини іменників приголосної відміни зберігає своє давнє закінчення -и ще й до сьогодні, напр.: з ночи» [14, 61].

Гіпотезу вченого про перевагу у вживанні в діалектах закінчення -и доводить Атлас української мови. Так, за даними Атласу, у південно-східних говорах, зокрема на Поліссі та середній Наддніпрянщині фіксується варіантне вживання -и, -і в аналізованій групі іменників, наприклад: солі - соли (карта №190), ночі - ночи (карта №191) [1]. На Волині, Наддністрянщині і Закарпатті переважно використовується флексія -и: соли, тіни (карта №174), ночи, любови (карта №175) [2].

О.О. Шахматов уважав, що флексія -и в зазначених формах є характерною тільки для південно-західних говорів, тоді як у східних закінчення -и витісняється флексією -і. Однак сучасні дослідники південно-східних говорів спростовують таку думку. Так, у говірках Полтавщини, хоч основною є флексія -і, закінчення -и фіксуються часто (сули, любуви, внсти, рідше нучи, тнни). Досить широко вживаються форми на -и в говірках південних і південно-західних районів Чернігівщини, Переяславщини, південної Київщини, Черкащини, Херсонщини, Одещини, Слобожанщини та ін. [9, 147-148]. флексія іменник лінгвістичний правопис

На матеріали Атласу української мови опирається Ю. Шевельов, наголошуючи в своїй статті «Про критерії в питаннях українського офіційного правопису» на перевагу у вживанні в діалектах в родовому відмінку аналізованого типу іменників закінчення -и й пояснюючи далі правописні тенденції унормування закінчення -і в сучасному, нині чинному українському правописі: «Найменше половина української території має тут закінчення -и (порівняйте «Атлас української мови» (АУМ), 1, 190; АУМ, 2, 174). УП (Український правопис - Л. М.) диктує закінчення -і. Це не цілком відповідає, як бачимо, сучасному станові справ. Але таке рішення можна вважати за прийнятне, бо воно відповідає загальній тенденції зблизити (а далі, може, і злити) відміну консонантних іменників жіночого роду з основою на м'який приголосний (або на приголосний, що не бере участи в паляталізаційній опозиції) з «м'яким» підподілом вокальних іменників, - тенденції, що оперує в більшості говірок уже протягом кількох сторіч, тип радість наближаючися до типу Христя (хоч унутрішня мотивація правила «радості» в свідомості творців цього правила, поза всяким сумнівом, взорувалася не на розумінні цієї української тенденції, а просто переймала російську деклінаційну структуру, в якій родовий відмінок однини не різниться від давального відмінка однини)» [18, 73].

Діалектні особливості живого мовлення Східної і Західної України були враховані правописною комісією, що працювала над єдиним правописом. Такий правопис - український правопис 1928 року - вперше офіційно засвідчив правописні норми іменників третьої відміни у родовому відмінку однини із закінченнями -и, -і: «Іменники жіночого роду ІІІ відміни на -ть за другим приголосним мають закінчення -и: відрбдости, з внсти, до смйрти, без чвйрти...

Також винятково: до усени, без сули, круви, любуви, Рэси» [16, 35].

Усі інші іменники аналізованої групи у родовому однини мали закінчення -і: до нучі, без пу- дорожі, відрузкоші, твбрі, мулоді, пбморозі, тнні, Русі, артнлі, морблі, жувчі, мбтері [16, 35]. Ці граматичні форми були схвалені як східноукраїнським, так і західноукраїнським правописами. Але західноукраїнському типу флексії -и судилося недовго проіснувати.

Уже в кінці 20-х на початку 30-х років ХХ ст. з метою ліквідації «чималої кількості винятків і паралельних правописно-граматичних форм, які зумовлювалися переважно шуканням упорядниками правопису «середнього арифметичного» з його орієнтацією на діалектну мову й вимову» [10, 42] спостерігалася тенденція до вилучення з українського правопису 1928 року тих мовних елементів, які заважали утвердженню русифікаторських принципів в українському мовознавстві. Тому у третьому варіанті українського правопису, який набув чинності в межах УРСР з 6 вересня 1933 року, більшість правописних змін (порівняно з українським правописом 1928 року) стосувалася ліквідації саме «чималої кількості винятків і паралельних правописно-граматичних форм», які нібито відбивали пережитки старого, не відповідали новим змінам, що сталися в житті українського народу, були елементами окремих місцевих діалектів, зокрема західноукраїнських. Серед вилучених правописних форм були й форми іменників третьої відміни, які за правописом 1928 року у родовому відмінку однини мали закінчення -и. За правописом 1933 року: «ІІІ відміна. Однина. Родовий, давальний відмінок має закінчення -і: вісті, тіні, подорожі» [17, 31, 41].

Закінчення -и, -і офіційно функціонувало в українському правописі Західної України, який був прийнятий у 1929 році НТШ, аж до приєднання цих земель до Радянської України, тобто до 1939 року.

Використання флексії -і в іменниках жіночого роду третьої відміни родового відмінка однини було й далі офіційно узаконене в наступних українських кодексах 1945, 1960, 1990, 1993 років і проіснувало до наших днів без усяких змін.

Отже, регулювання флексій -и, -і в правописно-граматичних формах іменників родового відмінка однини третьої відміни має ґрунтуватися на неодмінному врахуванні минулих набутків усного й писемного слова і тенденцій сучасного мовного розвитку.

Список використаних джерел

1. Атлас української мови. - К. : Наукова думка, 1984. - Т. І. - 498 с.

2. Атлас української мови. - К. : Наукова думка, 1988. - Т. ІІ. - 520 с.

3. Головніші правила українського правопису / ухвалені Міністерством Народної освіти для шкільного вжитку на всій Україні. - К., 1919. - 8 с.

4. Жовтобрюх М. А. Мова української преси / До середини дев'яностих років ХІХ ст. / М. А. Жовтобрюх. - К. : Вид-во АН УРСР, 1963. - 416 с.

5. Кулиш П. А. Записки о Южной Руси / П. А. Кулиш. - СПБ, 1856. - Т. 1. - 356 с.

6. Кулиш П. А. Записки о Южной Руси / П. А. Кулиш. - СПБ, 1857. - Т. 2. - 208 с.

7. Курило О. Курс українського правопису : підручник для шкіл і самонавчання / О. Курило. - К. : Друкарня Тов-ва «Криниця», 1919.

8. Малоруско-нїмецкий словар / уложив Євгеній Желеховский. - Львів, 1886. - Т. 1.

9. Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. - К. : Рад. школа, 1974. - 184 с.

10. Москаленко А. А. Історія українського правопису (радянський період) / А. А. Москаленко. - Одеса, 1968. - 61 с.

11. Найголовніші правила українського правопису: Затверджені УАН та Наркомосом. - Х. : ДВУ, 1921. - 16 с.

13. Німчук В. В. Проблеми українського правопису ХХ - початку ХХІ ст.ст. / В. В. Німчук. - Кам'янець-Подільський : Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, інформаційно-видавничий відділ, 2002. - 116 с.Огиенко И. Курсъ украинскаго языка : из лекций по истории украинскаго языка ; пособие для студентов, учителей и учащихся старших классов средних учебных заведений / Иван Иванович Огиенко. - 2-е изд., доп . - К. : Изд-во книжного магазина Е. Череповского, 1918. - 328 с.

14. Огієнко І. І. Нариси з історії української мови. Система українського правопису / І. І. Огієн- ко. - Варшава, 1927. - 216 с.

15. Словарь української мови : т. 1-4 / упорядкував з додатком власного матеріалу Б. Грінченко. - К., 1907-1909. - Т. 1-4.

16. Український правопис / Народний комісаріат освіти, Державна комісія для впорядкування українського правопису. - Х. : Держвидав України, 1928. - 62 с.

17. Український правопис / Народний комісаріат освіти УРСР. - Х. : Рад. школа, 1933. - 95 с.

18. Шевельов Ю. Про критерії в питаннях українського офіційного правопису // Березіль. - 1995. - №9-10. - С. 160-168.

Анотація

The article deals with the different orthographic codes and linguistic studies by Ivan Ohienko in Ukrainian spelling. We research the question of the establishing and attaching of the flexions -u, -i in the nouns of genitive case in singular of the third declination.