Актуалізація комунікативного смислу "страх" в англомовних й україномовних текстах (на матеріалі оповідань про привидів)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуалізація комунікативного смислу «страх» в англомовних й україномовних текстах (на матеріалі оповідань про привидів)

Сазонова Я.Ю.

кандидат філологічних наук

доцент, докторант кафедри української мови

Харківського національного педагогічного університету

імені Г.С. Сковороди

Проблема вивчення емотивного в дискурсі постала перед дослідниками, коли структуралістський підхід до аналізу мовних явищ перестав задовольняти потреби лінгвістичної науки. Розуміючи глобальний і універсальний характер страху, семіологи (А. Греймас і Ж. Фонтаній, К. Зільберберг, Н. Букс, Ф. Конт та інші) зацікавилися його креативними можливостями, реалізованими в культурі, політиці, літературі, соціології, і зосередилися на формулюванні парадигм і моделей страху в естетичних течіях і творчості окремих авторів, що можна вважати актуальним і для досліджень на мовознавчих теренах. Такий стан речей надихає на спробу застосування підходу до вивчення текстів як одиниць комунікації, що має за основу визнання комунікативного смислу цілого тексту і його належність до пристрасного дискурсу (за Греймасом і Фонтанієм). Цей підхід дозволить не зважати на літературознавчу традицію класифікації художніх текстів, він винятково антропоцентричний, чого вимагають сучасні гуманітарні науки, і комунікативно спрямований, що вкладається в поле лінгвістичної прагматики. Ф.С. Бацевич зауважує: «Важливо також зазначити, що прагматичні значення (комунікативні прагматичні смисли) стосуються, передовсім, внутрішнього світу учасників спілкування (почуттів, емоцій, психологічних і психічних станів, вірувань, волі, культурних чинників тощо); вони є надзвичайно складно формульованими, а тим більше дефінійованими, формалізованими і, як правило, сприймаються і «декодуються» іншими учасниками спілкування, виходячи із власних комунікативних навичок, власного світосприйняття» [3, с. 28]. Засадничий принцип дослідження базується на тому, що текст жахів - це не лише канал комунікації автора і читача, а й зразок широкого культурного явища «дискурс жахів», каналами комунікації в якому виступають фільми, мультфільми, картини, комікси, свята, індустрія, що матеріально їх забезпечує, музика тощо. Мультиканальність дискурсу жахів дає поштовх до залучення семіотики до аналізу текстів цього дискурсу з метою виокремлення суб'єктів дискурсу жахів та їхніх властивостей; теорії референції - для розуміння механізмів уособлення страшного в текстах жахів; лінгвістики тексту - для розуміння логіки текстотворення і текстосприйняття з урахуванням перелічених вище чинників; функціональної лінгвістики - для аналізу мовних засобів реалізації інтенцій автора.

Текст - це сфера комунікації автора й читача, тож остаточний смисл, коли текст стає зразком дискурсу жахів, з'являється лише внаслідок співпраці комунікантів; основним критерієм віднесення текстів до «страшних» при цьому стає класифікація референта як джерела страху, що відображає набуття ним відповідного комунікативного смислу, на що впливають екстралінгвальні (авторська інтенція, психологічні засади сприйняття страшного, спільний культурний багаж тощо) та лінгвістичні (референція і номінація) чинники. Метою цього дослідження стало висвітлення актуалізації комунікативного смислу «страх» у процесі вербалізації суб'єкта-джерела страху в текстах про привидів в англійській і українській лінгвокультурах.

Популярність жанру літератури жахів в англомовній культурі сприяла розрізненню підстилів та їхньому змішуванню. Серед безкінечних варіацій текстів дискурсу жахів предметом гордості англомовної літератури стали оповідання про привидів, де суб'єкт-джерело страху - привид. За твердженням Оуена Дейвіса, англійці самі себе називають a ghost-ridden nation [6], тобто нація, переслідувана привидами; автор пов'язує це з релігійним, соціальним і культурним розвитком англійців за останні 500 років. Але важливо усвідомлювати, що хоча привиди і репрезентують потойбічний світ, вони не вважаються в західноєвропейській культурі помічниками диявола і не протиставляються Богу, хоча дехто з дослідників цю думку й не поділяє (наприклад, Т. Неш).

Суб'єкт-джерело страху привид не завжди номінований саме лексемою ghost. У процесі аналізу текстів оповідань про привидів спостерігаємо тенденцію номінування суб'єктів, які ще не марковані як страхітливі, іменниками-назвами людей, як-то: an old woman, the hag, both men, three little girls, the passengers, this old man, this mahogany-faced person, a thin man, the original of my detested portrait тощо з розрізненням статі й віку або без цього; іменниками, що вказують на абрис людини (the figure, the figure of a little woman, this form, the shapes that `walked in their marble '); власними іменами (Lewis Pyneweck, Allegra, Dingly Chuff, Phemie); іменниками-назвами об'єктів зорового сприйняття (the reflections in the glass, apparition, an ocular delusion). Вказані іменники стають номінаціями привиду саме на договірних засадах, які поділяють обидва комуніканти (тобто здійснюють референцію до цього міфічного суб'єкта вигаданого світу жахів) у поєднанні з предикатами й атрибутами, «закріпленими» за привидом в уяві носіїв англомовної культури, тобто адекватне розшифрування і сприйняття тексту як страхітливого стають можливими лише за умови спільного культурно-історичного тла.

Важливим для дослідження засобів актуалізації комунікативного смислу «страх» вважаємо, у першу чергу, уявлення про матеріалізацію представників потойбічного світу за допомогою атрибутів референта з огляду на культурно-історичну традицію. До усвідомлення, що бачене - це привид, цей суб'єкт не маркується як джерело страху і вербалізується нейтральними за забарвленням лексемами, хоча суб'єкт викликає подив через обставини своєї появи (Ere I could draw the curtain to see what the matter was, the figure of a little woman passed between the bed and the fire. The back of this form was turned to me, and I could observe <...> it was that of an old woman, whose dress was an old-fashioned gown <...> [8, c. 8]). На етапі первинного зіткнення із дивним явищем суб'єкт-реципієнт ще не має достатніх підстав для віднесення його до страхітливих.

В англійській культурі вважається, що привиди матеріалізуються як особливі субстанції, наприклад, дим, випаровування, які не мають чітко окресленої форми, а лише схожі або нагадують фігуру чи зовнішність людини (For about three seconds only I saw it plainly; then it grew indistinct; but, for a long time, there was something like a column of dark vapour where it had been standing, between me and the wall <... > [8, c. 116], мають голубувате забарвлення або випромінюють світло, також вони можуть залишати за собою запах сірки, тління тощо. Характерно, що будь-який референт привид після комунікації з реципієнтом страху зникає, це відображено предикатами типу vanish (like smoke), diappear тощо. Але більш поширеною стала ідентифікація за звуками, наприклад, кроків (There was a slow, heavy tread <...> the feet which produced it were perfectly bare, measuring the descent with something between a pound and a flop, very ugly to hear [8, c. 110]), гримання дверима, іншими неприємними звуками (Scratch, scratch, scratch, scratch, rattle, rattle, bang, bang, bang, rattle, scratch, scratch, scratch, at the door close to my head as if a thousand or ten thousand cats were scratching and tearing away furiously at one of the lower panels <... > [8, c. 274]). Контактувати із привидами проблематично через те, що вони не розмовляють (Fisher, is that you? No answer was returned <... > [8, c. 29]), за винятком випадків, коли вони утворюють звуки, схожі на зітхання, виття, шепіт або повторюють ім'я людини; здебільшого привиди транслюють думки.

У проаналізованих тестах також маємо приклади суб'єкт-суб'єктних відношень, коли привид невидимий, і людина почувається зле, відчуває або тривогу, або полегшення залежно від мети привиду (<...> I watched what the figure did. <...> it took no notice of me, or of my bed, which was that neatest to Mr. Harker's. It seemed to go out where the moonlight came in, through a high window, as by an aerial flight of stairs. <... > Next morning at breakfast, it appeared that everybody present had dreamed of the murdered man last night <... > [8, c. 99]). Також фізично це виявляється у появі відчуття присутності, яке характеризується зниженням температури окремого обсягу повітря і/або його неприємним запахом (The icy coldness of the night air had struck a chill to my very marrow, and the strange smell inside the coach was affecting me with an intolerable nausea [8, c. 159]). Поява суб'єктів-джерел страху привидів дуже індивідуальна - вони ніколи не з'являються широкому загалу, окрім поля бою або поховальної процесії (Both men threaded their way among the other passengers <...> and no single creature, that I could see, gave them place, touched them or looked after them [8, c. 95], тому можна говорити про високий ступінь інтимізації суб'єкт-суб'єктних відношень між джерелом і реципієнтом страху. І дійсно, якщо взяти до уваги основну мету відвідин привидом цього світу, то на текстовому рівні маємо дуже стислий у просторі (у межах споруди або навіть однієї кімнати) і короткий за часом (кілька секунд або найбільше хвилин) контакт двох суб'єктів, але він потребує на текстовому рівні розкриття глибинних причин такого контакту, історії або передісторії, тобто маємо мікрокомпонент тексту із суб'єкт- суб'єктним зіткненням у специфічному просторі й часі та макрокомпонент тексту із реальними спільними діями суб'єктів, що призвели до розмежування суб'єктів на реципієнта та джерело страху і до активних дій останнього.

Тут доречно говорити про варіативну актуалізацію комунікативного смислу «страх» - «страх- шок», що відрізняє його за темпоральними характеристиками, високим ступенем переживання цієї емоції та фізіологічною реакцією ступору, і «страх-марення/сон», адже кожного разу, коли короткочасний контакт суб'єктів минає, суб'єкт-реципієнт страху залишається розгубленим і вважає те все або сном, або власною хворобливою уявою.

На відміну від слуг диявола, привиди можуть не виглядати потворами, зовнішність їх або відповідає стану на час смерті (I had no thought, no remembrance that she was dead. It was impossible to think so; for her smile was so sweet, so heavenly, even more beautific than I had ever seen it and her complexion was that of the pale rose [8, c. 268]) або старіша, як і вбрання, тобто вони впадають в око своєю несучасністю (The passengers were dressed so oddly too - large, broad-skirted, laced coats with great cuffs, and no collars; and wigs, gentlemen - great formal wigs and a tie behind [8, c. 85]). Дослідники історій про привидів (як літературного жанру або як хроніки) не пояснюють природи такого референта суб'єкта-джерела страху як окремого органу без самого тіла. Наприклад, референтом привиду у тексті оповідання Джозефа Ш. Ле Фаню «Narrative of a Ghost of a Hand» є рука. Сприйняття референта як страшного і класифікація його як привиду умотивовані, відповідно, предикатами, атрибутами й обставинами, загальновизнаними як маркери привидів, зокрема часом появи після заходу сонця (in the twilight, the same night, for a great many nights), місцем появи (haunted nursery), маніфестацією своєї присутності звуками, рівень шуму і загрозливість яких поступово збільшуються (hasty tapping; a thump; angry rapping; a sound as if the palm of a hand was placed it [the back door], and drawn slowly from side to side with a sort of soft, groping motion [8, c.124]; цілеспрямованістю референта (as if intending to climb up; as of somebody striving to force his way in; as if in search of a fastening which its owner destined to push aside; grew more impatient; presented towards the head of the child; extended towards her temple).

Важливим аспектом розуміння соціокультурних причин виникнення уявлень про привидів О. Дейвіс вважає те, що за ними закріплена певна місія - нагадування живим про непохованих з якихось причин людей: чи то тих, хто залишився на полі бою, чи то тих, хто помер насильницькою смертю і так і не був знайдений - у цьому випадку жертви вбивць або жорстокості мають своєю місією виправити несправедливість і викрити свого кривдника за його життя (That is the picture of a wretched ancestress of mine, of whose crimes a black and fearful catalogue is recorded in a family history in my charter-chest [8, c. 12]. Не знаходять спокою також душі самовбивць і вбивць, які обтяжені своїми гріхами і не можуть назавжди перейти в інший світ, та інших порушників закону, наприклад, суддів (<...> this woman <...> remembered it when old Judge Horrocks (who, having earned the reputation of a particularly `hanging judge', ended by hanging himself, as the coroner's jury found, under an impulse of `temporary insanity', with a child's skipping-rope, over the massive old banisters) resided there, entertaining good company, with fine vension and rare old port [8, c. 105]). І навпаки, привид близької, дружньої або коханої людини може допомагати живим запобігти біді. Ці дві категорії класифікуються (А. Ленг) як цілеспрямовані привиди (purposeful ghost), наприкінці ХІХ століття вони поступово перетворюються на безцільних привидів (purposeless creature), хто «з'являється невідомо чому, не має ніякого повідомлення для передачі, ніякого таємного злочину для розкриття, ніякої призначеної зустрічі, ніякого скарбу, щоб знайти, ніяких доручень до виконання і майже ніколи не розмовляє, навіть якщо ти до нього звертаєшся» [6, с. 8]. У зв'язку з цим безцільні привиди можуть не бути джерелами страху, тому й тексти не входять до дискурсу жахів, а апріорний комунікативний смисл, що актуалізується суб'єктом-джерелом страху привидом у текстах з цілеспрямованими привидами, окреслюємо як такий, що може існувати у двох варіаціях: «страх-покарання» і «страх-підтримка/заспокоєння/сум» або «страх-нагадування», звичайно, що друга варіація може бути потрактована по-різному, адже вона поєднує протилежні за емотивним станом суб'єкт-суб'єктні відношення.

Актуалізація смислу «страх» також здійснюється і предикацією цих референтів, що вмотивована характерними функціями привидів, якими, за О. Дейвісом, у першу чергу, є переслідування людини або місця (haunted apartment) через незавершену справу померлої людини чи несправедливе діяння іще живої, чого не роблять інші міфічні істоти. Місія цілеспрямованого привиду знаходить реалізацію у відповідних предикатах, як наприклад, у тексті оповідання Чарльза Діккенса «To Be Taken with a Grain of Salt»: In the opening speech for the defence, it was suggested that the diseased might have cut his own throat. At that very moment, the figure, with its throat in the dreadful condition referred to <...>, stood at the speaker's elbow, motioning across and across its windpipe, now with the right hand, now with the left, vigorously suggesting to the speaker himself the impossibility of such a wound having been self-inflicted by either hand [8, c. 101]. Предикація референта цілеспрямованого привиду іще раз підтверджує, що суб'єкт-джерело страху - це активний суб'єкт, і лише коли місія здійснена, він зникає, що важливо для розрізнення темпоральної специфіки страху: тексти із суб'єктами-джерелами страху привидами актуалізують комунікативний смисл «страх-марення».

У текстах жахів спостерігаємо також референтів-привидів, які налаштовані вороже до людей, що відбито у відповідних предикатах і атрибутах: She turned slowly round, but, gracious heaven! my lord, what a countenance did she display to me! <...> Upon a face which wore the fixed features of a corpse were imprinted the traces of the vilest and most hideous passions which had animated her while she lived. The body of some atrocious criminal seemed to have been given up from the grave, and the soul restored from the penal fire, in order to form, for a space, a union with an ancient accomplice of its guilt. <...> The hag made, as it seemed, a single and swift stride to the bed where I lay, and squatted herself down upon it, <...> advancing her diabolical countenance within half a yard of mine, with a grin which seemed to intimate the malice and the derision of an incarnate fiend [8, c. 8]. Серед іншого бачимо, що привид в англомовній культурі назавжди приречений мати ознаки тих рис характеру, які вирізняли його за життя, що дає підстави вважати такі атрибути одним із механізмів актуалізації апріорного відтінку комунікативного смислу «страх-покарання».

Важливим для нашого дослідження вважаємо аналіз «географії» зіткнення із привидами, адже вона, відповідно, впливає на вербалізацію просторових відношень суб'єктів у текстах жахів. За спостереженнями фольклористів, узагальненими О. Дейвісом, привиди з'являються в «пороговых /граничних» місцях (liminal spaces), тобто тих, де межує «свій - чужий» світ. У першу чергу, це місця явного або таємного поховання людей, місця їхньої смерті (The stranger's death-room had, of course, been occasionally haunted from the time of his disease <.. .> [8, c. 17]), включаючи поля битв, а також старовинні і /або відлюдні будівлі (an untenanted house), роздоріжжя двох перехресть, водні простори, шахти тощо. Місця зустрічі з привидом теж відповідно марковані специфічними атрибутами, що готують читача до негативного розвитку подій, налаштовують на очікування страшного. Ці атрибути вербалізовані як в описах інтер'єру й ландшафту, так і в передачі загального враження від об'єкта. Ключові характеристики зовнішнього вигляду виражають лексеми зі значенням «старий» (most old mansion, antique,), «дивний» (something queer and bygone in the very walls and ceilings, queerly-placed melancholy windows,), «страшний» (a large ghostly closet, haunted, subjected to annoyances). Загальне враження від об'єкта стає важливим не лише для занурення читача у світ жахів, а й для логічного розмежування суб'єктів на джерело й реципієнта страху, адже саме у сприйнятті останнього ситуація оцінюється як страшна, тому предмети інтер'єру й ландшафту, як і саме місце події, наділені такими характеристиками: a specially sinister and suggestive character [alcove], mysterious and saddened air, at once exciting and depressing [mansion], distant and solitary candle, repulsive [room], There was, I suppose, in its proportions and features, a latent discord - a certain mysterious and indescribable relation, which jarred indistinctly upon some secret sense of the fitting and the safe and raised indefinable suspicions and apprehension of the imagination [8, c. 106]. У «порогових» місцях відбувається перехід з одного світу в інший, змінюється стан існування із земного на потойбічний. Місцини, що їх відвідують привиди, можуть бути марковані доказами зловмисних дій, які неможливо знищити: The Glen, which the keeper's daughter was seen to enter, but never known to quit, still frowns darkly as of yore; while an ineradicable bloodstain on the oaken stair yet bids defiance to the united energies of soap and sand. But it is with one particular apartment that a deed of more especial atrocity is said to be connected [8, c. 15].

Що ж до часу появи привидів перед людиною, то думки різняться, і хронікери зазначають різний час, здебільшого прив'язаний до релігійних свят, але більш переконливим О. Дейвіс вважає пояснення такої появи темною порою року або доби, хоча душі, що не знайшли спокою і, за християнською релігією, ще залишаються в чистилищі, не можна ототожнювати зі слугами диявола, такими як чорти, феї та інші злі духи, що чатують на людину лише вночі під захистом темних сил. Тексти оповідань про привидів не можуть ні підтвердити, ні спростувати ці думки, тому вважаємо доцільним констатувати, що часові межі суб'єкт-суб'єктних відношень у світі жахів включають як світлу частину дня, так і темну, зі значним переважанням останньої: At last - The cock he crew; away then flew the fiend who had enslaved me through the awful watches of the night; and, harassed and nervous, I rose to the duties of the day [8, c.107]; <...> I heard a step on the flight of stairs descending from the attic. It was two o'clock, and the streets were as silent as a churchyard - the sounds were, therefore, perfectly distinct [8, c. 109].

Широка популярність оповідань про привидів сприяла їхньому поширенню Європою, тому в українському дискурсі жахів ці тексти побудовані передусім на загальноєвропейському (англійському) міфологічному тлі. Традиційно привид може бути впізнаний реципієнтом страху за відповідними атрибутами: випаровуваннями або рухом повітря (Але раптом мені здалося, ніби все в хаті покрилося синюватим серпанком або швидше парою, як то бува у лазні [1, c. 242]); звуками (І коли раз, у глупу ніч, в одноманітну музику знайомих звуків уплівся новий - він зразу піймав його і насторожився. Це був тихесенький, жалібний скрегочучий писк, ніби забуте кошеня безсилою лапкою мовчки шкрябало по шибці [2, c. 166]); зовнішністю, подібною до трупа або такою, що була на кінець життя (- Які ж вони з себе оті стрільці? - Такі, якими їх хоронили... В синьо-сірому, з пучечками червоної калини на кашкетах... Бліді й смутні з лиця, а тільки очі дуже глибоко позападали та зуби вишкірилися... [2, c. 311]); білим убранням (Хто ж се в білій одежі уносить в мраці над водою? [2, c. 42]) чи типовим за життя вбранням (Часом показується мені на мить у сутінках бічних, неосвітлених вуличок. З блідим, нерухомим обличчям, в острій уланській шапці, у військовім однострою, стоїть за вуглом якоїсь кам 'яниці і дивиться на мене [2, c. 348-349]); за якоюсь частиною тіла (І в ту ж мить почув, як заскреготіло тихенько скло і перед вікном щось мелькнуло, а просто перед ним промайнув струмок свіжого повітря <...>. А перед діркою сторожко став силует людської голови [2, c. 166]) та подібним.

Аналіз засобів актуалізації комунікативного смислу «страх» засвідчив, що ці тексти можуть бути залежні від місії привиду (цілеспрямований або безцільний). Як і в англомовних текстах, передбачуваність дій цілеспрямованого привиду закладена в передісторії стосунків джерела і реципієнта страху, як-то: покарання вбивці (Розумом і душею Корнилія оволодів неописаний страх. <... > Раптом здалось йому, мовби хтось біля нього зітхнув. Вражений Корнилій хотів зірватися на ноги... однак у ту мить серед нічної темряви за вікном зблиснуло і при світлі блискавки Корнилій побачив білу безголову фігуру, що підходила до його ліжка... <...>А тим часом безголова фігура, піднявши грізно праву руку вгору, стала перед його ліжком. Якесь демонічне зеленаво-біле світло осявало її контури [1, с. 443]), покарання зрадливої жінки (Після цього десь так за тиждень лежу я вночі одна собі і гірко плачу, і чую, що хтось по хаті знадвору шкребе, а потім ніби у вікно стукає. Я схопилася до вікна, ніч була місячна, дивлюся у вікно - нікого не видно, а раптом чую, в двері хтось стукає. Я злякалася, стою та молюся. Коли зирк! Переді мною стоїть чоловік мій; двері хоч і не відчинялися, а він тут, хто його зна, як і увійшов! <...> З тії пори кожну таки ніч приходить до мене, навалиться і тисне, а як півень закричить, він і пропаде! [1, с. 235]), встановлення історичної справедливості (- Стрільці Січові ходять... - заговорив старий. - Ходять вони з того часу, як почалась революція і будуть ходити доти, доки не буде Україна, і ото вони так шукають її... Це вже трохи затихли, а раніш аж до самих вікон приходили та пукали... [2, с. 311]) та інші мотиви, що об'єктивно актуалізують смисл «страх-покарання».

На відміну від текстів, що актуалізують комунікативний смисл «страх» у зіткненні реципієнта і джерела страху за умови існування їхнього спільного конфліктного минулого, існують тексти, де актуалізація такого смислу можлива лише на умовах «дивного» конфліктного місця зіткнення, зокрема помешкання. Тобто суб'єкт стає реципієнтом страху лише тому, що опинився вночі в особливому місці, а джерело страху сприймається як винятково зловмисне, адже його цілеспрямованість незрозуміла. Подібні модифікації текстів із привидами-джерелами страху існують і в англомовному (згадаймо про замки й маєтки, що навідують привиди), і в українському дискурсі жахів: <...> при світлі яскравого місяця, що освітлював кімнату, я абсолютно ясно побачив, як двері, які перед тим я замкнув, і які були якраз навпроти мого ліжка, поволі відчинилися, у дверях з'явилася фігура високого озброєного чоловіка, який зупинився на порозі і став з підозрою оглядати кімнату, мовби маючи намір обікрасти її. <...> І цього разу я пролежав не більш півгодини, як знову побачив, що до кімнати увійшла висока бліда фігура і, крадучись, зупинилася біля дверей, оглядаючи мене маленькими пронизливими очима. <...> У ту ж мить незнайомець зробив кілька скрадливих кошачих кроків і раптово стрибнув на мене з піднятим кинджалом. <... > Бачите, кімната, яку я сам для вас виділив, перебуває на особливих умовах. З тих пір, як я придбав цей готель, жоден подорожній, що ночував у цій кімнаті, не покидав її, не переживши переляку. Останнім, хто ночував тут перед вами, був турист із Гарцу, якого вранці знайшли на підлозі мертвим. Його уразив апоплексичний удар [1, с. 588-589].

Безцільний привид - рідкісне явище в українських текстах жахів. З аналізу джерел виокремлено безцільний привид дитини (<...> одного разу, граючи з дітьми в саду, я показував ручкою на вишневий кущ і говорив, що звідти дивиться на мене білява дівчинка і вабить до себе. <... > Була світла зимова ніч. Я прокинувся. Лежачи в своєму дитячому ліжечку, я кинув погляд у вікно, освітлене повним місяцем, і побачив за склом личко білявої дівчинки [1, с. 247]) або жінки (Отак ми собі слухали історії ротмістра та слухали, коли раптом перед нашими очима з'явився дивний привид. Стоїть висока жінка у білій, як сніг, сукні, з личком прегарним, як в ангела, на голові вінок зі свіжих троянд, а на руках тримає Дерев'яного Дідка. Ми остовпіли, а вона вмить зникла [1, с. 77]). Атрибути референтів таких привидів, як бачимо, не мають напівтонів і вирізняються позитивними рисами, тож не викликають страху (референт номінований лексичними одиницями у зменшувально-пестливій формі (дівчинка), має дуже привабливу зовнішність (личко; личко, як в ангела; на голові вінок зі свіжих троянд), асоціюється із чистотою, адже змальований у білій кольоровій гамі). Так само предикати таких референтів не несуть жодної загрози реципієнту, адже привид зникає і не виконує ніяких інших дій. Безцільний привид може і не візуалізуватися, а бути сприйнятим лише на слух та ідентифікованим за конвенційною поведінкою - нав'язливим шумом і повторюваністю дій, як, наприклад: В цьому будинку, на верхньому його поверсі давно вже поселився привид, що не дає спокою мешканцям. Він ходить ночами по кімнатах, без угаву рухає меблями, випиває воду, перекидає з місця на місце різні предмети [1, с. 348]. Такі тексти, на нашу думку, не можна відносити до дискурсу жахів, адже базовий комунікативний смисл «страх» поступається «містиці» або «диву», що не є предметом нашого дослідження. До текстів жахів також не слід відносити й такі, де у вигаданий світ буття вводиться суб'єкт найбільшого ступеня інтимізації із суб'єктом-реципієнтом - янгол-охоронець: Йду - але назад зривається гострий вітер, я затягаю плаща на голову, чую ще сильніший тупіт. Вояцька відвага починає вагатися. Ступаю далі. Раптом, може, о сто саженів перед собою помічаю на шляху чоловіка в плащі, що іде так само швидко, як і я. <... >Та що скоріше підбігаю до нього, то скоріше і він від мене віддаляється. Іду я помалу, то й він зпомалює. <... >Зближаємось до міста, він все на тій самій відстані іде перед мене. лише в одному місці спинився, озирнувся і показав рукою на стежку. <... >стежка вела понад велику рудню, задуту поверху снігом, і куди я б без сумніву зсунувся, якби мене не остеріг невідомий.

<...>Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно. - Ніхто, з певненістю відказав вояк [1, с. 324-326]. І дійсно, попри те, що, як і привиди, цей суб'єкт невідомий, не ідентифікований, вступає в контакт лише з реципієнтом, мовчазний і зникає за умови виконання своїх функцій, такий суб'єкт має абсолютно відмінну міфологічну «історію» і порушує конвенційність тексту жахів у базовому аспекті - місії привиду, а також він не має передісторії, що неодмінно супроводжує суб'єкт-суб'єктні відношення.

Актуалізація комунікативного смислу «страх» у текстах оповідань про привидів двох лінгвокультур має спільне культурно-історичне тло, яке для українського дискурсу жахів вторинне. Спільними для текстів дискурсу жахів залишаються усі шляхи актуалізації цього смислу, передусім референція суб'єкта-джерела страху, що повною мірою здійснюється не номінацією лексемами ghost/привид, а типовими атрибутами і предикатами, які впливають на побудову тексту жахів. Також важливою для комунікації автор-читач виявилася цілеспрямованість джерела страху, адже саме вона допомагає зрозуміти відтінки комунікативного смислу «страх» (покарання, шок, підтримка /заспокоєння /сум, нагадування, марення), а також відокремити нестрашні тексти, що не можуть входити до дискурсу жахів.

Список використаної літератури

страх комунікація текст жах

1. Антологія української готичної прози: у 2-х т. - Т. 1 / упор. і передм. Ю.П. Винничука. - Х.: Фоліо, 2014. - 604 с.

2. Антологія української готичної прози: у 2-х т. - Т. 2 / упор. і передм. Ю.П. Винничука. - Х.: Фоліо, 2014. 60 с.

3. Бацевич Ф.С. Нариси з лінгвістичної прагматики: монографія / Ф.С. Бацевич. - Львів: ПАІС, 2010. - 336 с.

4. Греймас А.Ж. Семиотика страстей. От состояния вещей к состоянию души / А.Ж. Греймас, Ж. Фонтаній. - М.: ЛКИ, 2007. - 336 с.

5. Семиотика страха: сб. статей / под. ред. Н. Букс и Ф. Конт - Сорбонна. Русский институт. - Париж - Москва: Европа, 2005. - 456 с.

6. Davies O. The haunted. A Social History of Ghosts / O. Davis. - Palgrave Macmillan, 2007. - 31 p.

7. Hay S. A History of the Modern British Ghost Story / S. Hay. - Palgrave Macmillan, 2011. - 253 p.

8. Classic Victorian and Edwardian Ghost Stories / Selected by Rex Collins. - Hertfordshire: Wordsworth Editions Ltd., 1996. - 289 p.

Размещено на Allbest.ru