Шляхи розвитку перекладознавства як окремої науки в Німеччині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шляхи розвитку перекладознавства як окремої науки в Німеччині

Ґрунтовне дослідження шляхів розвитку професійної підготовки перекладачів у галузі вищої освіти Німеччини передбачає не лише аналіз її сучасного стану, проблем та перспектив, але й вивчення історичних фактів її становлення та еволюції протягом тривалого часу. Основною науковою галуззю, що сприяла успішному розвитку перекладацької освіти у ВНЗ Німеччини, є перекладознавство. Тому ґрунтовний аналіз теоретичних досліджень з перекладознавства в Німеччині дозволить виокремити основні етапи розвитку перекладознавства у Німеччині, схарактеризувати основні перекладознавчі концепції німецьких дослідників та їхній вплив на розвиток сучасної професійної підготовки перекладачів в університетах Німеччини.

Проблемою становлення перекладознавства як окремої науки та формування її теоретичних основ займалися вітчизняні та німецькі науковці І. Алексєєва, Л. Бархударов, В. Віллс, Т. Кияк, В. Коміссаров, Л. Латишев, Г. Мірам та ін. Історичний аспект розвитку освіти перекладачів у країнах Європи та світу з часів зародження перекладацької діяльності до сьогодення знайшло відображення у працях М. Кемінейд, О. Панасьєва, О. Семенця, Е. Піма та ін.

Метою нашої статті є всебічний аналіз передумов виникнення, етапів становлення та сучасного стану перекладознавтва як окремої науки у Німеччині.

Ретроспективний аналіз літератури уможливив виокремлення наявних визначень поняття «переклад». Порівнюючи з'ясування сутності перекладу у різні епохи, можемо прослідкувати, як зі зміною домінуючих наукових течій змінювалися підходи до дефініції цього поняття. Л. Латишев характеризує переклад як центральну ланку двомовної опосередкованої комунікації. На думку Г. Мірама, переклад є складною єдністю, що містить наступні взаємопов'язані компоненти: елементи і структуру мови-джерела; елементи і структуру мови перекладу; набір трансформацій, що дають змогу трансформувати елементи та структуру мови-джерела в елементи та структуру мови перекладу; системи мов, залучених до перекладу; концептуальне наповнення та організацію мови-джерела; концептуальне наповнення та організацію мови перекладу; взаємозв'язок концептуального наповнення мови-джерела та мови перекладу. У формулюванні Л. Бархударова перекладом називається процес перетворення мовного твору однією мовою в мовленнєвий твір іншою мовою при збереженні незмінного плану змісту, тобто значення. Як вважає В. Коміссаров, переклад - вид мовного посередництва, при якому зміст іншомовного тексту оригіналу передається на іншу мову шляхом створення цією мовою комунікативно рівноцінного тексту, це функціональна взаємодія мов [2, с. 4]. Проте деякі дослідники розглядають переклад як вид діяльності. А. Ширяєва визначає переклад як складний вид інтелектуальної діяльності, що вимагає швидкого багаторівневого аналізу семантичних полів, синтаксичних структур, культурних відмінностей, соціологічних і психологічних аспектів реакції читача або слухача [6].

Роль перекладу у розвитку німецької культури та становленні німецької мови завжди була особливою. Німецький класик Й. В. Гете переконував, що переклад належить до «найбільш важливих засобів спілкування людей». Німецький філософ Ф. Ніцше стверджував: «Міру відчуття історії тією чи іншою епохою можна виміряти по тому, як в цю епоху перекладають тексти, та по тому, як ця епоха намагається зробити своїм здобутком попередні часи та книги минулих епох» [3, с. 101]. Досить згадати, що могутній рух реформації почався з опублікування Мартіном Лютером його «Послання про переклад» (1530), в якому він обґрунтовував принципи нового перекладу Біблії та вперше вжив термін «Verdeutschen» (переклад). Висловлювання Мартіна Лютера «rem tene vers sequentur» (схопи суть, а слова самі прийдуть слідом) можуть слугувати маніфестом його перекладацької діяльності. У своїх перекладах він вже використовував багатомовні перетворення, які сучасні перекладознавці називають перекладацькими трансформаціями.

Пізніше проблеми перекладу привертали увагу таких видатних діячів культури і науки Німеччини, як А. Шлегель, Й. В. Гете, Ф. Шлейермахер, В. Гумбольдт, Я. Грімм і багато інших. В. Гумбольдт багато років працював над перекладом «Агамемнона» Есхіла і в передмові до нього запропонував шляхи подолання багатьох складнощів перекладу. Геніальний класик німецької літератури Йоганн Вольфганг фон Гете демонстрував блискучі зразки художнього перекладу, багато і плідно розмірковував про можливості та методи перекладацької діяльності. Він розрізняв два принципи перекладу художньої літератури - один з них вимагає перенесення іноземного автора до читачів перекладу, щоб вони могли побачити в ньому співвітчизника, другий - переносить читачів перекладу до іноземного автора, щоб вони могли пристосувалися до його умов життя, структури його мови, її особливостей. У перекладі ці принципи можуть поєднуватися, але кожен із них має свої переваги. Подібні зауваження літературознавчого і лінгвістичного характеру можна знайти у багатьох перекладачів і вчених протягом XVIII і XIX століть [2, с. 36].

Про необхідність виокремити перекладознавство як окрему наукову дисципліну вперше висловився Ф. Шлейермахер: «Скрізь розглядаються різноманітні наукові теорії, але не існує теорії перекладу, яка була б повністю науково обґрунтованою та впровадженою. Розроблені лише її окремі фрагменти, але, якщо існує історична наука, то повинна існувати й окрема наука про переклад» [2, с. 31]. Учений присвятив свої праці обґрунтуванню різних методів перекладу, доводячи, що метод перекладу залежить насамперед від характеру та виду тексту перекладу. У зв'язку з цим науковець запропонував розрізняти переклад усних висловлювань і письмових документів та переклад художніх і наукових текстів. Ф. Шлейермахер пропонує розрізняти два методи перекладу: перефразування і вільний переклад. У нього уже простежуються елементи орієнтації на одержувача, які відіграють велику роль у сучасній теорії перекладу. Погляди Ф. Шлейермахера створили підґрунтя для розгорнутих перекладацьких концепцій, які з'явилися через 150 років. Саме в 60-х роках ХХ ст. у наукових колах Німеччини розпочалися системні та фундаментальні дослідження проблем перекладу та здійснювалися спроби створити незалежний науковий дискурс. До цього часу проблеми перекладознавчого характеру розглядалися лише в контексті лінгвістичної теорії або мовознавства, літературознавства, теології, філософії, психології, комунікативної теорії. Першими науковими теоріями перекладу в Німеччині були праці представників так званої Лейпцизької школи. Для них характерним є контрастивно-лінгвістичний підхід до процесу перекладу та спроби створення «граматики перекладу», яка б охопила усі стандартні правила, що виводяться з порівняння мовних систем. Перекладач, незалежно від своїх особистісних, соціальних та психофізіологічних характеристик, на думку науковців Лейпцизької школи, повинен дотримуватися цих правил «граматики перекладу» [1, с. 58].

Засновником та найвизначнішим представником Лейпцизької школи прийнято вважати О. Каде, який зробив значний внесок у розвиток теорії перекладу. Його докторська дисертація «Випадковості та закономірності в перекладі» вважається фундаментальною працею з перекладознавства. У книзі, присвяченій пам'яті О. Каде, німецький науковець С. Каліна висловила свою думку щодо його внеску в становлення перекладознавчої науки: «З метою виявлення притаманних процесу перекладу факторів та визначення їхньої сутності О. Каде намагався висвітлити питання, які пов'язані з виконавцем і які пізніше знову будуть розглядатися у контексті теорії дії. Спроба О. Каде використати комунікативний підхід для пояснення процесів усного та письмового перекладу і подолати вузький лінгвістичний підхід стала значним внеском в існуючу теорію перекладу». О. Каде досліджував проблеми, які сьогодні залишаються актуальними і важливими для навчальних закладів, що готують перекладачів: співвідношення теорії і практики під час навчання перекладачів, роль замовника перекладу, очікування отримувача та ін. О. Каде вперше 1968 р. увів у науковий обіг терміни «Translationswissenschaft» (теорія перекладу), «Translation» як гіперонім для понять «Ubersetzen» (письмовий переклад) і «Dolmetschen» (усний переклад) та терміни «транслят» як продукт процесу усного чи письмового перекладу і «транслятор» як автор перекладу [1, с. 45]. Крім того, О. Каде є автором найбільш відомих та прийнятих визначень понять усного та письмового перекладів: 1) письмовий переклад - це передача фіксованого й послідовно поданого або ж часто повторюваного тексту вихідної мови у вигляді тексту мови перекладу, який можна будь-коли проконтролювати або виправити; 2) усний переклад - це передача одноразово (як правило, усно) запропонованого тексту вихідної мови у вигляді тексту мови перекладу, який лише умовно можна проконтролювати та через брак часу виправити [3, с. 46].

Отже, контрастивно-лінгвістичний підхід, який передбачав пошук еквівалентності на рівні мовних систем, та положення Лейпцизької школи про те, що переклад є лише процесом перекодування мовних знаків, виявилися занадто обмеженими та поступово втратили свою актуальність. На зміну контрастивно-лінгвістичному прийшов комунікативний підхід, завдяки якому в поле зору науковців поступово потрапили учасники процесу перекладу. Дослідження еквівалентності на рівні мовних систем замінили роздуми про певну зумовленість перекладу у відповідній ситуації. В ролі релевантної одиниці було запропоновано текст як єдине ціле. Але всі ці позитивні тенденції не привели представників Лейпцизької школи до розуміння перекладацької діяльності, як соціокультурно зумовленої. З часом парадигма контрастивної лінгвістики вичерпала себе і перекладознавці звернули увагу саме на учасників процесу перекладу, їхню соціокультурну зумовленість, їхні дії [5, с. 124].

У той час, коли Лейпцизька школа переживала свій розквіт, у Західній Німеччині з'явилося три центри перекладознавства: Гейдельберг, Саарбрюкен і Майнц / Хермесхайм, представники яких розробляли свої дослідницькі підходи в напрямку функціонального перекладознавства. Окремі дослідники, як, наприклад, В. Коллер та В. Віллс, залишалися прихильниками теорії еквівалентності. У Західній Німеччині термін «Translation», запроваджений О. Каде, довгий час замінювався традиційним «Sprachmittlung» (мовне посередництво). Відтак, у ранніх наукових працях із перекладознавства поняття «Translation» та «Sprachmittlung» сприймалися як синоніми. Серед конкуруючих найменувань науки про переклад утвердилася назва «Translationswissenschaft», водночас поняття «Translatorik» і «Translatologie» вживаються рідко [2, c. 12].

Хоча в Західній Німеччині не склалося єдиної перекладознавчої школи, велика кількість західнонімецьких перекладознавців проявляли інтерес до перекладацьких проблем і зробили вагомий внесок у розвиток сучасної теорії перекладу та методики навчання майбутніх перекладачів. Загальновідомими є праці К. Райс та Г. Й. Веймера, які розробили у 80-х роках XX ст. теорію «скопос» - загальну теорію перекладу, згідно з якою основою процесу перекладу є його мета, а перекладач (Translator) виступає експертом, який відповідає за оптимальне досягнення мети. Від скопосу, тобто мети, залежить вибір стратегії перекладу. За цією теорією, перекладач має право передавати особливості культури, адресата та ситуації мовою перекладу, тобто відповідати очікуванням цільової культури (чи групи) або порушувати ці норми. Отже, така теорія не абсолютизує вимоги до перекладу, а ставить на перше місце стратегічний вибір самого автора перекладу, тобто перекладача, який діє відповідно до скопосу, мети, визначеної замовником перекладу, ним самим або цільовою аудиторією. Ця концепція відіграла важливу роль у загальному процесі формування теорії перекладу. Проблема стратегічного вибору перекладача потрапила в коло наукових інтересів Г. Хьоніга, К. Норд та ін. [4, с. 56].

У 90-х роках ХХ ст. західнонімецькі перекладознавці приділяють велику увагу когнітивним можливостям перекладача, його соціальній ролі в сучасному світі та прагнуть розширити функції перекладача. Відомий німецький перекладознавець В. Віллс зробив значний внесок в утвердження суспільної вагомості перекладацької діяльності та в дослідження теоретичних та прикладних аспектів перекладу. Особливу увагу учений приділяє прикладним аспектам перекладу, зв'язку теорії перекладу із завданнями професійної підготовки перекладачів, проблемам класифікації перекладацьких труднощів, методиці навчання перекладу, аналізу перекладацьких помилок, оцінюванню якості перекладу [7, с. 23].

Наприкінці ХХ ст. перекладознавство остаточно сформувалося як наукова дисципліна і посіло гідне місце серед гуманітарних наук. На етапі становлення воно часто змінювало свої парадигми. Причинами такої непостійності була, по-перше, необхідність утвердитися як самостійна наукова дисципліна, а по-друге, складність об'єкту дослідження. На різних етапах свого розвитку перекладознавство зверталося до парадигм лінгвістики, культурології, психології, соціології. На шляху становлення перекладознавства в Німеччині практикувалися різноманітні форми внутрішньодисциплінарного взаємовпливу та взаємозв'язку. Переймання перекладознавством важливих теоретичних елементів з інших наук у жодному разі не свідчить, що це підпорядкована наукова дисципліна. Ці запозичення і впливи є частиною дисциплінарної рефлексії, виокремлення науки з міждисциплінарного середовища. Отже, перекладознавство в Німеччині в 60-70-х роках XX ст. орієнтувалося на контрастивну, системну лінгвістику та на лінгвістику тексту, у 80-х роках

XX ст. перекладознавці більшою мірою проявляли цікавість до філософської та соціологічної теорії дії (Handlungstheorie) та до проблем міжкультурного дослідження комунікації. У 90-х роках XX ст. переважав інтерес до когнітивних наук [7, с. 37].

Результати аналізу теоретичних розвідок німецьких перекладознавців другої половини ХХ ст. дозволяють нам виокремити такі етапи розвитку перекладознавства в Німеччині за критерієм наукових інтересів дослідників за цей період:

1) 60-70-ті роки: проблема еквівалентної передачі тексту оригіналу в текст перекладу (О. Каде, А. Нойберт, Г. Єгер; Вотяк);

2) 80-ті роки: проблема мети і стратегій перекладу (К. Райс, В. Веймер, Г. Хьоніг, К. Норд);

3) 90-ті роки: проблема міжкультурної комунікації та когнітивних можливостей перекладача (К. Райс, В. Веймер, Ю. Хольц-Мянттярі, С. Залевські, В. Віллс, Г. Хьоніг, М. Снел-Хорнбі).

Здійснений аналіз процесу становлення та сучасного стану перекладознавчої науки у Німеччині показав, що перекладознавство остаточно сформувалося як наукова дисципліна наприкінці ХХ ст. і посіло гідне місце серед гуманітарних наук. На етапі становлення воно часто змінювало свої парадигми. Причинами такої непостійності була, по-перше, необхідність утвердитися як самостійна наукова дисципліна, а по-друге, складність об'єкту дослідження. З'ясовано, що перекладознавство в Німеччині в 60-70-х роках XX ст. орієнтувалося на контрастивну, системну лінгвістику та на лінгвістику тексту, у 80-х роках XX ст. перекладознавці більшою мірою проявляли цікавість до філософської та соціологічної теорії дії (Handlungstheorie) та до проблем міжкультурного дослідження комунікації. У 90-х роках XX ст. переважав інтерес до когнітивних наук. Для перекладознавців початку

XXI ст. характерними є особлива цікавість до прикладних аспектів теорії перекладу та спроби застосування результатів теоретичних досліджень для розв'язання практичних завдань.

До напрямів подальших наукових досліджень віднесемо дослідження етапів розвитку перекладознавства в Україні.

Список використаної літератури

перекладознавство наука німеччина

1. Кияк Т. Р. Теорія та практика перекладу (німецька мова): підручник для студентів вищих навчальних закладів / Т. Р. Кияк, О. Д. Огуй, А. М. Науменко. - Вінниця: Нова книга, 2006. - 592 с.

2. Комиссаров В. Н. Современное переводоведение: учебное пособие / В. Н. Комиссаров. - М. : ЭТС, 2002. - 424с.

3. Латышев Л. К. Перевод: проблемы теории, практики и методики преподавания / Л. К. Латышев. - М., 1988. - 160 с.

4. Найда Ю. К. О науке переводить / Ю. Найда // Вопросы теории перевода в зарубежной лингвистике. - М. : Международные отношения, 1978. - С. 114-137.

5. Прунч Э. Пути развития западного переводоведения. От языковой асимметрии к политической / Э. Прунч. - М. : Р. Валент, 2015. - 512 с.

6. Ширяева В. А. Универсальная ключевая компетентность: процессуально-результативный подход [Електронний ресурс] / В. А. Ширяева. - Режим доступу : http://www.sgu.ru/files/nodes/63395/Shiryaeva.pdf

7. Wills W. Die Bedeutung des Ubersetzens und Dolmetschens in der Gegenwart / W. Wills, V. Kapp // Ubersetzer und Dolmetscher. Theoretische Grundlagen, Ausbildung, Berufspraxis . - Tubingen : Francke Verlag, 1991. - S. 123.

Размещено на Allbest.ru