Філологічний метод Івана Огієнка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Бориса Грінченка

ФІЛОЛОГІЧНИЙ МЕТОД ІВАНА ОГІЄНКА

О.Д. Сінченко

Анотація

Іван Огієнко як виходець із філологічного семінару Володимира Перетца багато уваги приділяє виробленню ефективного методу філологічного дослідження. У своїх міркуваннях про метод він прагне виявити загальні закономірності наукового поступу. Науковець вказує, що будь-яка теорія повинна мати історичне й логічне обґрунтування. Через помилки, побудову й спростування гіпотез наука має свій розвиток, а становлення нової теорії супроводжується поваленням пануючої. Розбір численних теорій і вияв їхніх затруднень дає йому можливість збагнути логіку розгортання наукової теорії як такої, і вказати на можливі парадигмальні зміни в гуманітаристиці. Принцип зміщення вектору наукового дослідження, який пропонує Огієнко, важливий для розуміння методологічного увиразнення філологічного методу.

Ключові слова: Іван Огієнко, Володимир Перетц, філологічний метод, інтерпретація, наукова школа, текст.

Annotation

філологічний метод огієнко науковий

As the son of the Peretts's philological seminar Ohienko gives a lot of attention to making the effective method of the philological research. In his own thinks about the method he wishes for showing the general laws of the scientific development. He said that the any theory should to have historical and logical confirmation. Because of mistakes, building and negation of hypotheses the science has got the development, but the becoming of the new theory is gone with the collapsing of the fundamental one. The research of the different theories and the showing their difficulties makes possible to understand the logic of the discovering scientific theory as one and to say about possible paradigmatic changes in the humanities. The principle of displacing the vector of the scientific research offered by Ohienko is important for understanding methodological clarity of the philological method.

Key words: Ivan Ohienko, Volodymyr Peretts, philological method, interpretation, scientific school, text.

Виклад основного матеріалу

У численних дослідженнях присвячених Іванові Огієнку чинились спроби розгляду певних методологічних аспектів його наукових праць, але здебільшого вони обмежувались виявом методичних процедур: осібно лінгвістичного, літературознавчого, історичного, релігієзнавчого, суспільно-культурного характеру. Йдеться про праці таких науковців, як Т.П. Беценко, Т.П. Білоусова, Т.П. Вільчинська, Л.В. Домилівська, І.І. Казимирова, Р.І. Монастирська, Є.І. Сохацька, М.С. Тимошик та ін.

Як науковець Огієнко доволі жорстко дотримувався певних дослідницьких технологій, дбаючи про чіткість категоріального апарату і способів доведення. Беручи до уваги багатовимірність наукового доробку вченого і розробленість окремих його аспектів, доцільно здійснити певний синтез його поглядів на наукове дослідження й науку в цілому. Відразу варто зауважити, що різновекторність дисциплінарних зацікавлень Огієнка як науковця має певні обмеження: він фактично не виходить за межі філологічного методу. Варто зауважити, що сьогочасні трактування цього методу дещо різняться від тих підходів, що їх вироблено на філологічному семінарі Володимира Перетца. Засновник філологічного семінару надавав перевагу не процедурам інтерпретації, а детальному опису й аналізу історико-літературних явищ. Це добре видно і в ранніх роботах Івана Огієнка як виходця із цього семінару, де він працював над текстами Іоникія Галятовського [2-5].

Огієнко не лише шанував свого наставника, бо саме на його прохання у березні 1919 року В. Перетца разом із М. Грушевським і А. Кримським було обрано почесним членом тодішнього Кам'янець-Подільського державного українського університету, але й висловлював критичні зауваження з приводу його праць. Так, у листі до Серія Маслова від 23 вересня 1926 року з Варшави, він пише: «Збіраюся написати рецензію на «Слово о Полку Ігореві» В. Перетця, - власне на його видання тексту ст[орінок] 93-130, - на ті наголоси, які він розставив. Чому В[олодимир] М[иколаєвич] поставив московські наголоси, коли це пам'ятка українська?», а далі зауважує: «Чого забув мене В[олодимир] М[иколайович], забув: відцурався?» [13, с.215]. Але чи відцуравця?

Через багато років із листування Наталі Полонської-Василенко з уже на той час Митрополитом Іларіоном розгортається моторошна картина знищеної наукової традиції. У листі від 4 березня 1953 року Наталя Полонської-Василенко пише: «Я вважаю, що за наших з Вами часів в університеті було два найвидатніших професора-педагога: Д[овнар-]Зап[ольський] - наш, а Перетц - Ваш. Решта були вченими, читали лекції, але виховувати молодь не могли й мало цікавилися нею» [1, c.377], а через кілька років вона знову згадуватиме спільне минуле: «Ваш портрет, хоч датований 1923 р[оком], але точнісенько подібний до того, яким були Ви в 1914, 1915 і т[ак] д[алі] роках, коли зустрічалися ми зазеленим столом Т[оварист]ва Нестора Літописця. Пригадуєте - як садилися ми: «перчани» (студенти С. Перетца - О.С.) по один бік, «довнаряни» (студенти М. ДовнараЗапольського - О.С.) - по другий? - скільки все ж таки, не зважаючи на жахи війни, революції вийшло з-за того стола цінних вчених?», а далі йшли тривожні нотки і вкраплення реального стану речей: «До речі: питає мене Вл[адимир] Петр[ович]: в якомусь советському виданні було, ніби то Перетц живий? Ви маєте у себе советські видання: чи не зустрічали Ви там згадки про нього.

Виявляється, що живий Мих[айло] Мих[айлович] Новицький, шевченкознавець, якого давно вже «поховали» на Соловках. Чистежите Ви за В.П. Петровим? Де він? Є чутки, що живий, працює в СССР» [1, с.484].

На той час Перетц помер у засланні в Саратові, Петров уже кілька років як повернувся до Києва й працював в Інституті археології, а Новицький, відбувши ув'язнення, осів у тогочасному Державному музеї Т Г Шевченка, а кожен із «семінаристів» - вихідців наукової школи Перетца - хто опинився в еміграції (Л.Т. Білецький, С.Ю. Гаєвський та ін.) шукав власні шляхи в гуманітаристиці, але лишався вірним традиціям філологічної методи Перетца.

Літературознавець Тарас Пастух дещо дискусійно вказує на те, що «філологічний метод Перетца - це поєднання текстології та віршознавства» і додає «однак, якщо дивитися з позиції загальних настанов вченого на вивчення літературної форми, його закликів простежувати еволюцію певних художніх форм, що передбачає реконструкцію історико-культурного дискурсу часу, звернення до психології творчості тощо, то можна побачити відображення його методологічних ідей в широкому спектрі інших дослідницьких «шляхів» [14, с.26]. Серед цих шляхів дослідник називає «компаративістичні, жанрознавчі, порівняльно-типологічні, генологічні, історико-культурні» [15, с.27]. Справді, Перетц як методолог лише спробував узагальнити всі наявні тогочасні підходи до літератури і можливості їхнього процедурного застосування [15], однак у власній дослідницькій практиці лишився відданий текстологічним і віршознавчим студіям ґрунтованим на історико-культурному детермінізмі.

Іван Огієнко частково рухається в річищі накресленому вчителем. Його метода ґрунтована на потребі точної й ефективної верифікації історичних явищ та їхньому синтезі. В численних своїх працях він тяжіє до синтетичних узагальнень і прагне формулювати методологічні проблеми. Так, у праці «Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян» він вказує на те, що «кожна синтетична праця, як підсумок зробленого, завжди приносить науці певну користь, унаочнюючи відразу все, що вже зроблено, а що треба ще доробити, що саме треба змінити» [11, с.6].

Серед основних завдань синтетичного підходу Огієнко формулює наступні:

1. Зібрати сотні найрізніших теорій, часто зовсім суперечливих одна одній в одне гармонійне ціле.

2. Вдихнути в них одну провідну думку.

3. Надати цим гіпотезам можливого «реального уґрунтування» [11, с.6-7].

Синтетичність, для Огієнка, в цілому є ознакою наукової діяльності. Скажімо він вказує на те, що «славістика твориться загальними зусиллями вчених усіх слов'янських народів» [11, с.7], тому важливо, щоб до неї мали доступ і українські вчені. Адже це дає можливість типологічного зіставлення, що в суті своїй провадить до розуміння єдиного розвитку людського знання. Він послідовно обстоює колективний характер наукового дослідження: будь-яка наукова теорія - це спільні зусилля багатьох вчених. Становлення нової теорії відбувається лише з повалення пануючої. Лише через помилки, побудову й спростування гіпотез наука, на його думку, здобувається на власний продукт.

Огієнко вважає, що науковець має право на висунення невірогідних гіпотез, навіть тоді, коли для цього немає «джерельного матеріалу». «Власне такою дорогою, - вказує він, - вродилась не одна правда, що на початку була тільки несмілою гіпотезою» [11, с.23]. Цікаво, що Огієнко як методолог у філології припускає можливість власне теоретичного дослідження, без емпіричного матеріалу, що ґрунтоване на типології, припущенні, конструюванні. Знаменно, що маємо виразно дедуктивний підхід, що певною мірою суперечить позитивістській налаштованості науковця на індукцію.

Процедурно така гіпотеза вибудовується на основі апріорних доказів, із апелюванням до історичних. Однак, якщо історичні факти не мають достатньої верифікації, науковець переходить до процедури їхнього кількісного застосування, щоб виявити загальну тенденцію, яку й пропонує розглядати як ймовірну, бо вона дає можливість висновувати з себе певне підґрунтя, що закладає гіпотезу.

Саме догматичне слідування якійсь із усталених теорій, на думку науковця, позбавляє можливості припустити наявність іншого знання й стає на заваді розвитку знання об'єктивного. Навіть непереконливі докази можуть існувати на рівні гіпотези і повинні братися до уваги в науковому дослідженні. Як приклад, він вказує на полеміку, що зчинилась доокруж його статті про глаголицю, надруковану у Збірнику на пошану Михайла Грушевського. Тоді з'явились численні рецензії провідних європейських славістів Й. Вайса, М. Вайнгарта, Й. Курца, М. Попруженка та ін. Однак реакція науковців його не задовольнила. «Щоб розбити мою гіпотезу про існування слов'янського письма до Костянтина, - зауважує Огієнко, - треба ґрунтовно розбити всі мої докази, подавши переконливі дані» [11, с.32]. Як бачимо, відповідаючи на закиди своїх опонентів водночас він формує критерії оцінки наукового знання. Воно повинно ґрунтуватися на доведенні або спростуванні гіпотези, не мати політичного заангажування і не мати консервативної упередженості, як це сталось, коли «норманська теорія» гальмувала інші теорії. Таке явище Огієнко означує як «наперед поставлена суб'єктивна думка» і кваліфікує його як таке, що стоїть на заваді науковій «правді». Тому науковець відкидає право будьякої теорії бути єдино правильною. Будь-яка теорія, на його думку, лише займає своє місце поміж інших теорій, тобто вона часткова.

Ґандж у побудові гіпотези Огієнко вбачає в їхній складності й відході від тексту. Опертя на текст є основою побудови теорії. Від тексту до теорії, а не навпаки. Однак в орієнтуванні на текст Огієнко далекий від настанов формального методу, бо не зводить досліджувані явища до якогось єдиного ряду. Він переконаний, що «великі події спроквола підготовлюються віками та багатьма поколіннями» [11, с.75]. Така культурологічна настанова Огієнка важлива тому, що засвідчує - він мислить детерміністськи, реконструюючи історичний контекст для того чи іншого явища культури, тим самим засвідчуючи його наперед зумовленість і тяглість.

Огієнко вказує на потребу критеріїв. Якщо вони відсутні, то теорії ведуть науковця хибним шляхом. Теорія повинна ґрунтуватися на логічній і історично-типологічній основах при уважній верифікації зіставлюваних фактів, тоді відпадає потреба в «натягуваннях», до яких вдається, скажімо В. Ягіч,

виводячи глаголичну абетку з грецьких мінускул. Також слід брати до уваги те, що в тому чи іншому явищі становить правило, а не виняток.

Аргументацію науковець вибудовує на наступних варіативних типах доказів:

• докази історичні;

• докази логічні;

• докази палеографічні;

• докази мовно-стилістичні.

Лише розбір численних теорій і вияв їхніх затруднень дає можливість змінити сам принцип побудови теорії, змінити вектор пошуку.

Такий підхід він чітко демонструє у своєму дослідженні історії церковнослов'янської мови, закладаючи в основу реконструкцію життя Кирила й Мефодія. Ми можемо послідовно реконструювати процедуру його підходу:

1. Докладний аналіз усіх джерел, про життя братів солунських, ґрунтованих «на основі історичного матеріалу».

2. Аналіз усіх наявних гіпотез, «які існують в кирило-мефодіївській літературі по кожному окремому питанню».

3. Висунення власних робочих гіпотез, як наслідок аналізу відповідних джерел та літератури.

4. Верифікація власних гіпотез.

5. Формування теорії [8; 9].

Гіпотези зазвичай висуваються там, де бракує дослідницького матеріалу. Такого гіпотезою для Огієнка стала етимологічна теорія походження глаголичної абетки, яку він застосував у своєму дослідженні з історії алфавіту. Вчений розкритикував розвідку Івана Франка «Святий Клемент у Корсуні» (1906) за те, що той «взагалі скрізь відкидає те, що йому не потрібне до його наперед поставленого припущення» [9, с.129]. Сам Огієнко, змальовуючи життя Костянтина, бере до уваги специфіку написання житій: до кожного джерела він має підозру, а тому надає перевагу кількісній обсервації джерел, перед авторитетом якоїсь однієї.

Як філолог, Огієнко приділяє особливу увагу варіативності тексту, стилю, мові автора. Такий підхід виразний у його студіях з творчості Тараса Шевченка [12]. Інтерпретація від мови, а відповідно від тексту є ознакою його дослідницького стилю. Текст Огієнко воліє сприймати цілісно, тоді розуміння його частин підлягає певній загальній логіці й позбавляє дослідника неправильних інтерпретацій. Це він чітко демонструє в полеміці з професором Леонідом Біленьким щодо інтерпретації поеми «Марія», в якій вказує на те, що судити за уривками про текст неможна [12, с.263]. Обов'язковим для нього є з'ясування того, яку функцію текст виконував свого часу, а також чи можливо в варіативності текстів, виявити єдине джерело перекладу, і які джерела вважати науковими.

Кажучи про запозичення слів із інших мов, у праці «Нариси з історії української мови», Огієнко висновує два основні принципи:

1. Націоналізація позичених слів.

2. Додержання при всіх позичаннях своєї власної традиції» [10, с.122].

Власне, такий принцип міг би спрацювати і в літературно-художній царині, коли йдеться про запозичення сюжетів.

Важливими є міркування Огієнка про стиль писання. Як теоретик і як практик у цьому випадку від був послідовний. У підході до стилю він знімає основні принципи протиставлення. У розділі «Десять заповідей простого писання» вміщеному т.з. «рідномовному катехизисі» «Наука про рідномовні обов'язки», він пропагує «ясний і простий стиль», легкий для розуміння як найкращий. Тут дається взнаки його просвітницька настанова, тому він заперечує «поділ способів думання на «інтелігентський» і «народний»», а відповідно й доречність «інтелігентського» способу писання [6, с.75]. Однак слід брати до уваги контекст і спрямування таких міркувань науковця, який дав вагомі ґрунтознавчі дослідження, навряд чи зорієнтовані на неосвіченого читача.

Будь-яке упередження науковця впливає на якість його наукового дослідження, бо задає певне спрямування, яке змушує підтасовувати факти. Особливо коли йдеться про літературу, що має конфесійний характер. Прикладом цього, на думку Огієнка, можуть слугувати дослідження, присвячені Кирилу й Мефодію, яким бракує об'єктивізму, адже на висновки впливають «аж занадто виразно знати національні та релігійні переконання автора» [8, с.201]. Слід сказати, що й сам вчений у своїх богословських працях демонструє приналежність до певної позиції «конфесійну» і вказує на її правдивість, бо вона ґрунтується на текстах канонічних. Ця позиція не свідчить про суб'єктивізм автора, а відповідає усім правилам еристики і може асоціюватися з тим, коли науковець окреслює межі свого методу дослідження, що вже вказує на певні обмеження підходу, але не вказує на його свідоме тяжіння до суб'єктивізму чи спотворення фактів. Ще в передмові до «Українського стилістичного словника» (1924), Огієнко сформулював свій «моральний науковий імператив», якому намагався відповідати упродовж свого наукового життя: «з особливим натиском підкреслюю, що ніде я не виступаю законодавцем мови, - скрізь я тільки об'єктивний історик того, що було і що єсть в житті нашої мови. Ніде я не осуджую ніякої форми, - бо всі вони витвір живого життя, - я лише констатую самий факт, яким він єсть» [7, с.9]. Цей принцип Огієнко поширює і на вивчення і літературних, і культурних фактів, чого не можна сказати про його публіцистичну діяльність як богослова, але це інша царина його діяльності.

Якщо коротко підсумувати наріжні риси наукових принципів Огієнка, то варто вказати наступне. Принцип зміщення вектору наукового дослідження, який пропонує Огієнко, важливий для розуміння методологічного увиразнення філологічного методу й поглиблює мотиваційне розуміння методологічних рефлексій науковця.

В цілому у своїх міркуваннях про метод Огієнко прагне виявити загальні закономірності наукового поступу. Вказує на те, що будь-яка теорія повинна мати історичне й логічне обґрунтування. Через помилки, побудову й спростування гіпотез наука здобувається на власний інтелектуальний продукт, а становлення нової теорії супроводжується поваленням пануючої. Розбір численних теорій і вияв їхніх затруднень дає йому можливість збагнути логіку розгортання наукової теорії як такої, і вказати на можливі парадигмальні зміни в гуманітаристиці.

Список використаних джерел

1. Листи громадських діячів, представників української науки, культури і церкви до Івана Огієнка (митрополита Іларіона) 1910-1969 / упор.: І. Преловська та ін. К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2011.

2. Огиенко И.И. Издания Неба Нового Иоанникия Галятовского: Из истории старопеч. книг / И.И. Огиенко. К.: Журн. «Искусство», 1912. 69 с.

3. Огиенко И.И. Легендарно-апокрифический элемент в «Небе новом» Иоанникия Галятовского, южно-русского проповедника XVII века / И.И. Огиенко. К.: Тип. Т.Г. Мейнандера, 1913. 60 с.

4. Огиенко И.И. Отголоски современности и местныя черты в «Ключ разумныя» Иоанникия Галятовскаго, южно-русскаго проповедника XVH-го века [Текст]: из филологическаго семинария В.Н. Перетца ; из «Русск. филол. Вестника» / И.И. Огиенко. Варшава: Тип. Варшавскаго учебнаго округа, 1914. 12 с.

5. Іван Огієнко і сучасна гуманітарна наука

6. Огиенко И.И. Проповеди Иоанникия Голятовского, южно-русского проповедника XVII века / И.И. Огиенко. Х.: Тип. «Печ. дело», 1913. 32 с.

7. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Рідна мова / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) ; упоряд., авт. передмови та коментарів М.С. Тимошик. К.: Наша культура і наука, 20. 436 с.

8. Огієнко І. Український стилістичний словник: підручна книжка для вивчення української літературної мови / І. Огієнко. Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1924. 496 с.

9. Огієнко Іван Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність: історично-літературна монографія / І. Огієнко. Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1970. Ч. 2. 401 с.

10. Огієнко Іван. Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність. Історичнолітературна монографія / Іван Огієнко. Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1970. Ч. І. 330 с. (11)

11. Огієнко Іван. Нариси з історії української мови: система українського правопису / Іван Огієнко. 2-е вид. Вінніпег: Накладом товариства «Волинь», 1990. 230 с.

12. Огієнко Іван. Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян / Іван Огієнко. 2-е вид. Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1976. 301 с.

13. Огієнко Іван. Тарас Шевченко[Текст] / І. Огієнко ; упоряд., авт. передм. і комент. М.С. Тимошик. К.: Наша культура і наука, 2003. 432 с.

14. Пам'ятки: [археогр. щорічник]. Т. 2: Епістолярна спадщина Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1907-1968) / Держкомархів України, УДНДІАСД; упоряд.: В.П. Ляхоцький, Н.П. Московченко, І.М. Преловська. К., 2001. 477 с.

15. Пастух Т. Філологічний метод В. Перетца та його відображення у сучасному літературознавстві / Т. Пастух // Філологічні семінари. 2014. Вип. 17. С. 19-28.

16. Перетц В.Н. Краткий очерк методологии истории русской литературы / В.Н. Перетц. Пг.: Academia,1922. 164 с.

Размещено на Allbest.ru