Укрен та українець: проблеми стереотипізації

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Успішна реалізація національної ідеї, ментальності, духовності є ключовою для забезпечення перспектив самоідентифікації особистості й подальшого суспільного поступу держави. Стан проблеми самоідентифікації виявляється через сформовані стереотипи, відображені, зокрема, у культурно-мовному середовищі. Дискурс художньої літератури інтегрує у своєму складі стереотипи через низку опозицій ситуаційної семантики я / інший, свій / чужий. Бінарність опозиції я / інший визначають як «ідеологічну, мовну, філософську, психоаналітичну та ідеальну конструкцію, що постулює стан ідеального існування проти стану не-існування, де «я втілює все позитивне, актуальне, значиме, здатне само реалізуватися» [8, с. 477]. Обертаючись у глобальній орбіті та власній, етнічній, компоненти опозиції індивіда я / інший схематично втілюються в колективній опозиції свій / чужий, що є основою стереотипу. Останній визначають як «спрощене, схематичне зображення осіб, груп, суспільних відносин, сформованих на підставі неповних або фальшивих знань, однак закріплене в традиції» [15, с. 1291]. Дослідження національного стереотипу - як синтезу історичного, соціологічного, етнічного, політичного, філософського, психологічного, лінгвокультурологічного, літературознавчого тощо - дає змогу передати й отримати певну інформацію про світосприймання.

Національні стереотипи формуються протягом тривалого часу, зазнають змін, варіюються, зберігаючи незмінними свої основи. Попри різноманітні підходи до суспільних проблем у період сучасних глобальних змін, коли окремі дослідники розглядають етнічне і як атавізм [11, с. 199], через засвоєння національних стереотипів здійснюється сприйняття національної ідеї, самоусвідомлення особистості. Стереотип канонізує картину світу, містить емоційну оцінку, виконуючи при цьому ряд функцій: когнітивну (засвоєння певних орієнтаційних схем), емоційну (ставлення до когось), суспільну (підтримування внутрішньої єдності групи щодо інших груп) [1, с. 98].

Україна завдяки географічним та історичним чинникам протягом сторіч була місцем схрещення релігій і культур, зокрема римської та візантійської. На думку дослідників-мовознавців, на рубежі двох світів - грецько-слов'янського й латинсько-слов'янського - сформувався особливий український дихотомічний світ [22, с. 10]. Він не вписаний національними діалогами, у яких збережена цілісність і самобутність питомої культури. Це химерний сплав маргіналії та закомплексованості як на рівні окремого представника етносу, так і нації загалом, чому сприяла перманентна відсутність України на політичній карті Європи протягом віків та лише формальні контури як однієї з пострадянських республік до кінця ХХ ст. Такою ж «своєрідно амбівалентною й одночасно певним чином серединною, проміжною, як українська культура», визначають мовознавці й українську мову на слов'янському фоні [22, с. 11]. Стереотипізація пов'язана з поняттями нація, національний характер, національна свідомість, мова, хоча дослідники по-різному оцінюють роль цих зв'язків - від міфу та характеристики як конструктів - до ключової ролі як кодів етнічної культури [11, с. 204].

Однією з форм національної стереотипізації є автостереотип, яким homo nationalis характеризує саму себе. Є. Бартмінський підкреслює незмінний етноцентризм автостереотипів, їхню залежність від визнаних систем вартості, історичних і культурних традицій [20, с. 7-8]. Саме поняттю автостереотипу властива нейтралізація негативних наслідків, а погляд носіїв етносу на себе має бути ідеальним, автоцентричним. На матеріалі текстів художнього дискурсу простежимо кореляцію понять автостереотип і стереотип українця за виміром негативне / позитивне оцінної шкали з урахуванням мовно-культурних критеріїв.

Поняття норми (нейтрального) вузьке, суб'єктивоване, тому слід було б припустити, що автостереотип українця має бути саме таким, що відображає на шкалі відтинок норми, позитиву, ідеалізації. Проте існує й інший полюс відхилення від норми в ролі опозиції позитивного, а саме негативне; воно більш різноманітне, бо відповідає необмеженим можливостям відхилення від норми, оскільки існує «сфокусованість повідомлень на відхиленнях від норми й стереотипу життя» [2, с. 305].

Існують різні методики описування національних стереотипів, зокрема лінгвокультурологічні, які є комплексними й ураховують набір різноманітних характеристик - відоб'єктних і відсуб'єктних, а саме урахування походження, мовлення, місця мешкання, біологічних характеристик, менталітету (рис характеру, звичок, інтелекту, релігійності тощо), емоційно-оцінних, соціальних характеристик (ставлення до свого оточення, впливу на інші культури тощо) [3, с. 47-67]. Існування опозиції позитивне / негативне з безперечним переважанням останнього простежуємо в автостереотипізуванні українців за мовно-культурним критерієм, що не має бути закономірним і обґрунтованим у ставленні народу до самого себе.

Художній текст як джерело дослідження національного стереотипу й автостереотипу, на нашу думку, є важливим джерелом суб'єктної самохарактеристики українців, зокрема за критерієм ставлення до рідної мови, поняття патріотизму тощо. Із іншого боку, тексти художньої літератури є також джерелами об'єктної характеристики українців. На матеріалі художнього дискурсу розгляньмо кілька прикладів, що відображають: 1) негативну самохарактеристику як домінантну ознаку автостереотипу українця як суб'єкта; 2) набагато менш агресивну характеристику з елементами норми й позитиву стереотипу українця як об'єкта.

Уже з другої половини ХІХ ст. розпочинається новий етап формування автостереотипу українця, набуваючи постфольклористичних форм: «За постромантичного періоду поглиблюється розуміння культурної й національної самобутності, окремих історій і традицій та різних доль» [6, с. 156]. Домінантним у світовідчутті є прагнення асимілюватися, мімікруватися, що майстерно відображають оповідні й монологічні уривки художніх творів відомих митців слова. Стереотип поведінки «звиклого українця на чужині» (як слід поводитися, що й кому говорити, якою мовою, як диференціювати своє ставлення за критерієм «великорос - малорос») виписав Т. Шевченко в діалозі українця з «землячком» у Петербурзі [19]. Українець чітко усвідомлює свою вторинність, не соромиться цього, цурається патріотизму: Нам, українцям, воно якраз і не до лиця (надміру любити Україну. - В. П.). Нам більше треба політикою брать: там промовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих. Од того голова чи ноги не одпадуть, гляди, й пощастить у чомусь [5, с. 458].

Автостереотип асимільованого малороса надзвичайно живучий, а коріння його сягає глибоко в історію. Наведемо один лише факт. У XVIII ст. у своєму «Діаріуші» - щоденнику, що охоплює півстоліття, генеральний хорунжий М. Ханенко кілька разів згадує наближеного (через модну на той час українофільську традицію) до московського царського двору сліпого українського бандуриста Любистка, який 1743 р. став дворянином, а згодом і полковником на прізвище Любистков [17, с. 38, прим. 43].

Вторинним для автостереотипу українця є, зокрема, ставлення до рідної мови - негативне загалом, із широкою гамою почуттів - від байдужості до приреченості, що його сатирично зобразив В. Винниченко: Вже ж і я сам люблю неньку Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отако вже тільки й думати про те, то це вже я не можу [5, с. 464]; Найшов дурного, щоб усяке бачило, що я українець[5, с. 458]; Чи буде колись одна мова чи ні - про те не нам знати [14, с. 147-148]. Як актуальна нині неминучість, приреченість сприймається відсутність будь-яких перспектив на батьківщині й ототожнення себе з довічними вигнанцями: Не віднині йдуть наші дівчата на торги до Константинополя, Смирни та Александрії, а тепер повно їх і в Індії, і в Єгипті, і в Турції, і в Бразилії... Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: «А хоч би ... продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословляти, щоби тілько видобутися геть звідси [16, с. 480]. Зацитуємо М. Куліша: Злиденніших нема братів у світі, як ми, братове українці [10, с. 27]. Автостереотип такого собі пересічного українця довершив у своєму «Щоденнику» О. Довженко у ХХ ст. Це автопортрет українця, надзвичайно схильного до асимілювання, пасивного, байдужого до своєї історії перекинчика, непошанівного до мови, гнучкого й заціпенілого водночас, зрадженого й зрадливого: Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують, У нього велике, дебеле листя, а цвіту де- не-де [7, с. 178]. Ці приклади засвідчують негативний автостереотип українця, який сатирично, іронічно вимальовують автори, почуваючись, проте, частиною цього народу, уживають у монологах займенники я, ми, наш тощо.

Ці автокомплекси меншовартості за ключовими критеріями зумовлюють вироблення стереотипу сприйняття українця іншими етносами, оскільки «стереотип є узагальненням складників уявлення й експериментально підтвердженого, що формується з внутрішнього етосу, з автостереотипу» [21, с. 111-127]. Лише родовою номінацією Укрен (за назвою етнічної локації) замість антропонімної чи принаймні перифрастичної ідентифікації на кшталт «Іван із України» називає швед українця у творі В. Винниченка [5, с. 627].

На рівні об'єктивного стереотипу українці в контексті авторської характеристики в опозиції позитивне / негативне посідають обидва відтинки шкали. Вони постають працьовитим народом, який спромігся, проте, лишити тільки етнографічний слід в історії, засвідчений самобутнім фольклором; народом, який ніколи не зазіхав на чуже, проте не зумів гідно поцінувати свої творчі здобутки: Чудний народ. Він створив чудесну музику і надзвичайне малярство... Він скомпонував епічні пісні, незгірші від кодексів Гомера... І от цей самий мистецький народ,.. цей народ зовсім не розуміє краси [9, с. 99].

Із наведених 105 епітетів до лексеми народ у «Словнику епітетів української мови» 40 % мають негативну оцінку: багатостраждальний, бездержавний, безталанний, без'язикий, бідний, голий, дикий, дурний, забутий, замучений тощо [4, с. 215].

Із перервою в кількадесят літ побували в Україні австрійський письменник Й. Рот (1926 р.) та німецький М. Целлер (2004 р.) і зафіксували своє бачення амбівалентності українців: Варто нації втратити державну незалежність, як вона починає панувати в оперетах і вар'єте; великий народ пущено в непам'ять; народ темний, убогий, розділений і чудовий; український націоналізм ґрунтується на спротиві, а не на спонтанно-позитивній ідеї; у підручниках... українці вирізняються не так ясно, як насправді, - і в цьому їхня згуба [12]; Одна країна, дві мови. Від цього не втекти. Уже з першим словом, яке ти тут вимовляєш, ти потрапляєш у лещата. Або я говорю «Харків», як прийнято офіційно після проголошення в 1991 р. держави України, або я вживаю російське «Харьков», як сьогодні говорить переважна частина населення міста. В залежності від цього - й реакція співбесідника: хтось підморгне жартома, хтось прореагує роздратовано, різко; національна ситуація в Україні, для якої вибір мови є показовим, не в останню чергу в літературі, і на сьогодні лишається больовою точкою [18, с. 11-12].

Проблема національної, історичної, культурної самоідентичності українців не вирішена, й заклик Українче, спізнай самого себе! [10, с. 235] не втрачає своєї актуальності. Мовний контекст проблеми залишається невирішеним, маргінальний психологічний стан породжує негативні комплекси: «В нове тисячоліття українська особистість входить із вираженим моральним надломом, а також із психокомплексом - страхом перед мовою» [22, с. 41].

Комплексна реалізація критеріїв національної самоідентифікації, забезпечення функціонування української мови як універсального коду культури в усіх сферах є необхідною передумовою успішного поступу України. У чинних тлумачних словниках української мови відсутня лексема «українськість», на відміну від, наприклад, польських, де «польськість» (polskosc) - «сукупність цілей польських, польський характер чогось, належність до польського народу» [24]. Оказіонально вжиту лексему українськість трактує письменниця Н. Сняданко як «синонім сумного, трагічного, нереалізованого, непрожитого, всілякого негативного досвіду» [13]. Польський поет і сценарист Л. Маковецький засади польськості вбачає в людській мудрості, непідкупності, відвазі, боротьбі з безпам'ятством, бо лише «духом сильні світ виграють, а не зникають безслідно» [23].

Автостереотип українця та його стереотип збігаються на відрізку негативної емоційної оцінки; в опозиції свій / чужий знижену самооцінку має свій. Стереотип українця містить, на відміну від автостереотипу, і позитивну частину шкали. Критерії національного в стереотипі й автостереотипі не мають комплексної реалізації та мігрують до межі етнічного.

Література

автостереотип національний самоідентифікація

1. Акимова Е. Еще раз о стереотипах в этнолингвистике / Е. Акимова, А. Гудавичюс // Etnolingwistyka. - 2003. - № 15. - Lublin. - S. 97-110.

2. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт / Н.Д. Арутюнова. - М.: Наука, 1988. - 341 с.

3. Березович Е. Л. Homo ethnikus в зеркале язика: к методике описания / Е.Л. Березович, Д.П. Гумк // Etnolingwistyka. - 2002. - № 14. - Lublin. - S. 47-67.

4. Бибик С.П. Словник епітетів української мови / С.П. Бибик, С.Я. Єрмоленко, Л.О. Пустовіт. - К.: Довіра, 1998. - 431 с.

5. Винниченко В. Краса і сила / В. Винниченко. - К.: Дніпро, 1989. - 750 с.

6. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка / Г. Грабович. - К.: Основи, 1997. - 608 с.

7. Довженко О. Зачарована Десна. Оповідання. Щоденник (1941-1956) / О. Довженко. - К.: Дніпро, 2001. - 505 с.

8. Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста і Тейлора ; пер. з англ. В. Шовкун; наук. ред. пер. О. Шевченко. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003 . - 503 с.

9. Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо... / М. Йогансен // Кур'єр Кривбасу. - 2000. - № 133. - 80-113.

10. Куліш М. Твори: у 2 т. / М. Куліш. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2. - 876 с.

11. Миронова Г. До питання «якого ми роду-племені? (національна психологія, етнічна пам'ять, мова, культура) / Г. Миронова // Ukraina midzy jzykiem a kultur. - Krakow, 2003 - S. 199-205.

12. Рот Й. Білі міста / Й. Рот. - К.: Смолоскип, 1998. - 213 с.

13. Сняданко Н. Українськість - це синонім трагічного...

14. Старицький М. Драматичні твори: у 6 т. / М. Старицький. - К.: Дніпро, 1989. - Т. 2. - 575 с.

15. Універсальний словник-енциклопедія. - К.: Ірина, 1999. - 1551 с.

16. Франко І. Твори: у 20 т. / І. Франко. - К.: Держлітвидав, 1951. - Т. 6. - 508 с.

17. Ханенко Н. Діаріуш или Журналъ / Н. Ханенко. - К., 1874.

18. Целлер М. Блюз грають на Сході / М. Целлер // Березіль. - 2004. - № 5. - С. 3-13.

19. Шевченко Т. Твори: у 5 т. / Т. Шевченко. - К.: Дніпро, 1984. - Т. 1. - 431 с.

20. Bartminski J. Stereotyp jako przedmiot lingwistyki / J. Bartminski // Z problemow frazeologii polskiej i slowianskiej. - Т. 3. - Wroclaw, 1985. - S. 25-53.

21. Mihajlowa K. Pewne cehy polskiego stereotypu Bulgara // Etnolingwistyka / K. Mihajlowa . - 2003. - № 15. - Lublin. - S. 111-127.

22. Wieczorek D. Украинский язык: Slavia Romana - Slavia Byzantina. Очерки по глагольности / D. Wieczorek. - Wroclaw: Wydawnictwo Universytetu Wroclawskiego, 1997. - 135 c.

Размещено на Allbest.ru