Джерела вивчення історії української мови у студіях Є.К. Тимченка

The article stated that Ye. K. Tymchenko made a significant contribution to solving the problem sources study of the Ukrainian language. Analyzed a number of capital works of scientists that entered the golden fund of domestic linguistics. It is proved that the priority source for the history of language in Ye. K. Tymchenko's works were modern dialects; material ancient written records were classified as among the most important auxiliary sources.

Key words: the sources of the study of the history of, ancient manuscripts, modern dialects.

Євген Костянтинович Тимченко (1866 - 1948) - видатний український мовознавець, педагог, перекладач. Дослідник успішно працював у різних царинах лінгвістики.

У першій третині ХХ ст. Тимченко - поряд із П. О. Бузуком, В.М. Ганцовим, Г. А. Ільїнським, А. Ю. Кримським, К. Т. Німчиновим, С.Й. Смаль-Стоцьким - став одним з найбільш яскравих представників генетичного мовознавства в Україні.

Постановка проблеми. Завдяки Тимченку українська лінгвістика отримала низку капітальних праць, що увійшли в золотий фонд вітчизняного мовознавства.

Значними є заслуги Тимченка як лексикографа. Так, у кінці ХІХ ст. редакція журналу «Киевская старина» зусиллями кореспондентів зібрала величезний матеріал для словника сучасної української мови. Тимченко плідно співпрацював з редакцією, завершивши 1998 р., за участю В. П. Науменка, первинне редагування лексикографічного матеріалу. Пізніше кінцеву редакцію, з додатком власних матеріалів (третина), зробив Б. Д. Грінченко, який почав працювати над словником у 1902 р. [2, с. 84; 8, с. 562563; 11, с. 6-7], і в 1907-1909 рр. вийшов у чотирьох томах славнозвісний «Словарь української мови» [13].

Надзвичайно вагомим є внесок Тимченка в українську історичну лексикографію [9, с. 68; 11, с. 7].

Учений плідно досліджував - у синхронії й діахронії - фонетику, лексику, словотвір, морфологію, синтаксис української мови, залучаючи до дослідження 1) факти сучасної української мови та інших слов'янських (і ширше - індоєвропейських) мов (Тимченко звертався до явищ і літературних мов, і діалектів), 2) матеріал давніх писемних пам'яток [3, с. 229; 9, с. 64; 7, с. 632].

Це яскраво виявилося, зокрема, в синтаксичних розвідках українського лінгвіста. Так, Тимченко є автором низки ґрунтовних праць, присвячених синтаксису відмінків української мови. Серед них «Функции генитива в южнорусской языковой области» (1913), «Льокатив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Як відзначав М. Г. Булахов, «висновки вченого видаються достатньо переконливими у зв'язку з тим, що він залучає різноманітний матеріал зі споріднених індоєвропейських мов і при аналізі його користується порівняльно-історичним методом» [3, с. 229].

Подібну оцінку ще 1913 р. подав О. О. Шахматов у відгуку на першу з названих синтаксичних праць Тимченка [14]. Монографію «Функции генитива в южнорусской языковой области» Тимченко подав у вчену раду Санкт-Петербурзького університету як магістерську дисертацію. На захисті, що відбувся 23 лютого 1913 р., Шахматов виступив у ролі офіційного опонента [4, с. 51].

Відгук Шахматова на дисертацію українського колеги довго зберігався в архівах, і тільки в 1965 р. його опублікувала Е. І. Коротаєва [10]. Крім відгуку, Шахматову належать і більш значні за обсягом «Наброски возражений на диспуте Тимченка. 23 февраля 1913 г.», опубліковані В. А. Глущенком у 1984 р. [17]. В. А. Глущенко подав і лінгвоісторіографічний коментар до цієї праці (з методологічних позицій) [4, с. 51-52; 5, с. 106]. Серед зауважень Шахматова [17] В. А. Глущенко відзначив орієнтацію автора дисертації переважно на фольклорні джерела, недостатнє використання матеріалу з творів української художньої літератури ХІХ ст., неповноту й непослідовність порівняльно-історичного висвітлення матеріалу (що відбилася у відсутності історичних довідок там, де вони сприяли б розкриттю суті мовного явища, у певній безсистемності паралелей з іншими слов'янськими мовами) [4, с. 51]. Важливою для української компаративістики стала книга Тимченка «Курс історії українського язика : вступ і фонетика» (1927; 2-е вид., 1930). Ця капітальна праця, адресована студентам-філологам, стала значним науковим досягненням. Фонетичну систему української мови розкрито тут і в синхронії, і в діахронії. Як відзначив М. А. Жовтобрюх, книга «містить глибокий за змістом і докладний матеріал про фізіологію українських звуків та історію становлення системи сучасного українського вокалізму й консонантизму» [9, с. 64]. За словами лінгвоісторіографа, «з такою всебічною характеристикою їх розвиток, починаючи від праслов'янського періоду й до нашого часу, розглядається в науці вперше, причому в зіставленні з відповідними фактами інших слов'янських мов, а часто з діалектними; як ілюстративний матеріал про фонетичні явища пізнього періоду використовується свідчення писемних джерел» [там же]. Праці Тимченка притаманний системний підхід до звукових одиниць: «кожний звук розглядається не ізольовано, а в його зв'язках з іншими звуками, що може впливати на різну рефлексацію в його подальших змінах» [там же].

Вагомим є внесок Тимченка в розробку проблеми джерел вивчення історії української мови.

Аналіз останніх досліджень. Однак це питання в лінгвістичній історіографії залишається недостатньо вивченим. Стисло про джерела вивчення історії мови в українській і російській компаративістиці ХІХ ст. - початку ХХ ст. писав В. А. Глущенко [5, с. 37-39; 49-51; 110-121]. Проблемі джерел вивчення історії мови в українському мовознавстві 10-х - 30-х рр. ХХ. ст. присвячено статтю В. А. Глущенка й І. М. Рябініної [6]; докладно про джерела вивчення історії мови в українському та російському мовознавстві ХІХ ст. - 30х рр. ХХ ст. ідеться в монографії І. М. Рябініної [12]. Тут проаналізовано й відповідні погляди Тимченка. Проте спеціальних праць, присвячених внеску вченого в розробку проблеми джерел вивчення історії української мови, у лінгвістиці немає. Сподіваємося, пропонована стаття заповнить цю прогалину.

Метою нашої статті є розкриття поглядів Тимченка на джерела вивчення історії української мови у контексті української й російської компаративістики 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. ХХ ст., установлення внеску Тимченка в дослідження зазначеної проблеми.

Ця мета конкретизується в таких завданнях: 1) розкрити погляди на джерела вивчення історії мови попередників і сучасників Тимченка; 2) установити внесок Тимченка в дослідження проблеми кола джерел вивчення історії української мови; 3) виявити, які твердження Тимченка зберегли свою цінність для мовознавства ХХ ст. - початку ХХІ ст.

Виклад основного матеріалу дослідження. Для вчених Харківської, Казанської та Московської шкіл пріорітетним джерелом вивчення історії мови виступали сучасні діалектні дані; матеріал давніх писемних пам'яток було кваліфіковано як найважливіше серед допоміжних джерел [5, с. 49-51; 12, с. 50-54, 60-61]. Такий підхід відбився й у працях П. М. Селіщева та О. Б. Курило [12, с. 61, 65].

У книзі Смаль-Стоцького і Т. Ґартнера «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache» єдиним джерелом вивчення історії української мови виступають сучасні мовні дані без урахування їхнього походження та відносної хронології (у поєднанні зі спрощеною локалізацією) [5, с. 110-111; 12, с. 54-56].

О. І. Соболевський, М. М. Каринський і А. Ю. Кримський вважали пріоритетним джерелом матеріал давніх писемних пам'яток, причому сучасним діалектним даним було відведено констатувальну роль [5, с. 112-116; 12, с. 56-59; 16, с. 328-329].

Цей погляд поділяв Бузук. Проте проведений І. М. Рябініною аналіз [12, с. 64] книги Бузука «Нарис історії української мови» [1] свідчить, що матеріал давніх писемних пам'яток і сучасні діалектні дані є в цій праці рівнозначними джерелами вивчення історії української мови.

Як рівнозначні джерела вивчення історії мови виступають матеріал давніх писемних пам'яток і сучасні діалектні дані в студіях Л. Л. Васильєва, О. М. Колесси, Ганцова, Німчинова [12, с. 65-66].

Розглянемо в цьому контексті вже згадувану нами книгу Тимченка «Курс історії українського язика».

Висвітлення історії української мови Тимченко починає з «того часу, коли ми маємо писані його (язика - В. Г., І. Р., К. Т.) пам'ятки, беручи за «точку еволюції» момент, гіпотетично відбудований на підставі порівняння звуків і форм, засвідчених у найдавніших пам'ятках всіх слов'янських язиків» [15, с. 20-21]. Історія української мови, на думку вченого, починається з другої половини ХІ ст., «бо перші пам'ятки, де відбилися прикмети нашої мови, сягають саме цієї доби» [там же, с. 21].

Світські пам'ятки X!V ст. (у вигляді різних актів: купчих, записів, наказів тощо) Тимченко вважав багатим джерелом студіювання історії української мови [там же, с. 29].

Писемні пам'ятки XV - XV! ст., з погляду Тимченка, дають ще більше фактичного матеріалу для дослідження історії української мови: таким матеріалом є церковні пам'ятки, різні акти, описи замків, київські пом'яники XVІ ст. і низка перекладів українською мовою [там же].

За спостереженнями Тимченка, від XVN і XVШ ст. залишилася значна кількість різноманітного літературного матеріалу. Це акти, релігійно-полемічні трактати, переклади Святого письма, казання, мемуари, літописи, драматичні твори, вірші, граматики, словники і т. ін. Їхня мова різною мірою близька до «живої» української мови [там же].

Щодо давніх писемних пам'яток, то вони, як вважав Тимченко, мають значні недоліки. Вадами пам'яток духовного змісту найдавнішої доби (ХІ - ХІІ ст.) є те, що вони писані старослов'янською («староболгарською») мовою й лише списані в Україні; власне українських пам'яток цієї доби немає [там же]. Дослідник відзначав: «Пізніших мовних здобутків, як, наприклад, «Слово о полку Ігоревім» і літописи, ми не маємо в українських правописах чи списках: вони загинули в історичних перевертах... Крім того, церковні здобутки нашої мови XIV - XV ст. знаходились під впливом тогочасної графічної моди середньоболгарських пам'яток, і таким чином під тією модою знаходяться фонетичні прикмети української мови» [там же].

Пам'ятки світського змісту, за Тимченком, також спочатку підлягали графічним впливам церковних пам'яток; пізніше впливали білоруська й польська мови тощо. Автор прийшов до висновку, що саме через це відповідні матеріали мають значні недоліки, які, з погляду Тимченка, не дозволяють назвати писемні пам'ятки пріоритетним джерелом вивчення історії мови.

Тимченко був переконаний: перевагу слід віддавати «живим» говорам: «Всі вказані хиби наших здобутків мовних не дозволяють бачити в них вагоме джерело, цю вагу належить класти на дослідження живої мови у всій різноманітності людських говірок. Виходячи з сучасної системи мови, ми можемо підноситися до найдавніших діб, ідучи за законами зміни звуків і форм і щоразу коригуючи подання пам'яток мовних» [там же, с. 30].

Значення цих тез Тимченка важко переоцінити. Наші спостереження свідчать, що в критиці давніх писемних пам'яток як джерела вивчення історії Тимченко йшов за вченими Харківської, Казанської та Московської шкіл. Особливом значним був вплив Шахматова, з яким упродовж багатьох років співпрацював видатний український лінгвіст. Відзначимо також, що в Тимченка, так само як у вчених Харківської, Казанської та Московської шкіл, пріорітетним джерелом вивчення історії мови виступали сучасні діалектні дані; матеріал давніх писемних пам'яток було кваліфіковано як найважливіше серед допоміжних джерел.

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо у фронтальному поглибленому вивченні студій Тимченка, присвячених історії української мови на різних рівнях.