Виділення членів речення в лінгвістичній науці ХІХ ст. - початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 81'365.5”18/20”

Виділення членів речення в лінгвістичній науці ХІХ ст. - початку ХХ ст.

Маторін Б.

- старший викладач кафедри російської мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету

Анотація

речення лінгвістичний граматист синтаксичний

У статті подано оцінку наукових позицій граматистів щодо проблеми статусу членів речення і принципів їх виділення в лінгвістичній науці ХІХ ст. - початку ХХ ст. Встановлено, що нового було внесено лінгвістами в розв'язання цієї проблеми і яке це має значення для мовознавства. Окреслено перспективи подальшого дослідження членів речення.

Ключові слова: лінгвоісторіографія, члени речення, принципи виділення членів речення.

Аннотация

Маторин Б.

- старший преподаватель кафедры русского языка и литературы Донбасского государственного педагогического университета

Выделение членов предложения в лингвистической науке ХІХ в. - начала ХХ в.

Ключевые слова: лингвоисториография, члены предложения, принципы выделения членов предложения.

Annotation

Matorin В.

- Senior Lecturer, Russian Language and Literature Department, Donbas State Teachers' Training University

Separation of members of sentence in linguistic science of the 19th - the beginning of the 20th centuries

Key words: Linguistic Historiography, parts of the sentence, the principles of classification of members of the sentence.

Постановка проблеми. На сьогодні в лінгвістиці однією з суперечливих й актуальних залишається проблема статусу членів речення і принципів їх виділення. Сьогодні потребує нового переосмислення синтаксична категорія членів речення, теоретичне обґрунтування якої сформувалося історично в традиційній лінгвістиці. Це зумовлено тим, що поняття членів речення сучасні науковці намагаються переосмислити на тій підставі, що воно не висвітлює суті синтаксичних явищ у реченні, а самі члени речення не завжди однозначно відображають семантичні його аспекти.

Аналіз останніх досліджень. При розв'язанні окресленої проблеми заслуговують на увагу наукові позиції граматистів ХІХ ст. - початку ХХ ст., а саме: М. І. Греча, О. Х. Востокова, Ф. І. Буслаєва, О. О. Потебні, О. М. Пєшковського, Д. М. Овсянико-Куликовського, О. О. Шахматова та інших мовознавців.

Метою статті є лінгвоісторіографічне дослідження проблеми членів речення і принципів їх виділення, а також висвітлення різних поглядів на окреслену проблему в працях граматистів ХІХ ст. - початку ХХ ст.

1) Ця мета конкретизується в таких завданнях:проаналізувати позиції граматистів ХІХ ст. - початку ХХ ст. щодо проблеми вивчення членів речення;

2) встановити, що нового було внесено лінгвістами в розв'язання цієї проблеми і яке це має значення для мовознавства;

3) окреслити перспективи подальшого дослідження членів речення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Загальна теорія визначення й розмежування членів речення має складну і тривалу історію. Історія наукового синтаксису об'єднує кілька етапів, які характеризуються різними напрямами пізнання й опису синтаксичних об'єктів. Відповідно до цього у граматиці відомі три напрями, які науковці виділяють у певній хронологічній послідовності, - логічний, психологічний і формальний. Науковий синтез цих напрямів покладено в основу традиційного (нормативного) синтаксису, що послідовно запроваджували у шкільній практиці. Проте у 20-і - 40-і рр. ХХ ст. новітні наукові дослідження граматистів спричинили перегляд традиційного розуміння сутності речення і його компонентів - членів речення. На відмінних від традиції засадах почали розвивати нові напрями, створювати нові концепції синтаксичної теорії. Такі підходи щодо вивчення членів речення пов'язані передусім з комунікативним і семантичним аспектами речення.

Наявність низки теорій членів речення в лінгвістичній науці свідчить про те, що мова - складна структура, яка об'єднує неоднорідні за властивостями і функціями елементи. Досліджуючи речення як своєрідну формально-синтаксичну мікросистему, сучасні вчені зосереджують увагу, насамперед, на синтаксичних зв'язках і компонентах речення, що виділяють на їхній основі. Традиційне визначення членів речення ґрунтується на одночасному врахуванні їхніх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації неоднорідних площин.

Отже, проблема класифікації членів речення є однією із актуальних і складних у синтаксичній теорії. Вагомий внесок у вивчення теорії членів речення зробили такі українські й російські мовознавці, як:М. І. Греч, О. Х. Востоков, Ф. І. Буслаєв,

О. О. Потебня, О. М. Пєшковський, Д. М. Овсянико-Куликовський, О. О. Шахматов та ін. Дотепер віддають перевагу (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційному поділу членів речення на п'ять класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення. Речення загалом, і його формально-синтаксичні компоненти зокрема, посідають центральне місце в синтаксичній системі слов'янських мов.

Як зазначено раніше, за традицією, виділяють головні (підмет, присудок) та другорядні (означення, додаток, обставина) члени речення. Прийнято вважати, що в основу цього поділу покладено неоднозначні відношення членів речення щодо побудови реченнєвої структури. Критерієм розрізнення головних і другорядних членів речення пропонована суто формальна ознака. Це означає, що основна відмінність між головним і другорядним членами речення визначається їх статусом у структурі речення: головні члени речення обов'язкові для структурної схеми речення, другорядні члени двоскладних речень здебільшого є факультативними. Ще одним здобутком традиційного вчення є високий ступінь граматичної абстракції у виділених членах речення. Це можна простежити в помітному абстрагуванні від комунікативної та смислової організації речення. Із комунікативної точки зору вагомість будь-якого члена речення визначають не його роллю у створенні синтаксичної структури речення, а значущістю реалізації комунікативного завдання. Нерідко у традиційному вченні при кваліфікації другорядних членів речення використовують такі граматичні ознаки, а саме: морфологічні показники члена речення, характер синтаксичного зв'язку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і головним компонентами речення. Щоправда, деякі лінгвісти заперечують традиційну теорію членів речення, пояснюючи, насамперед, це тим, що все розмаїття мовлення не вкладається в рамки цієї класифікації. Адже традиційні п'ять членів речення, хоча і є найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, проте, усієї різноманітності синтаксичних категорій. Іншу причину такого заперечення вбачають у випадках невідповідності форми і змісту, відсутності чітко закріплених за членами речення засобів вираження. Як наслідок маємо в теорії мови критичний перегляд багатьох положень теорії членів речення. Саме це призвело до істотних змін у понятійно-термінологічному апараті, зокрема й заміни традиційних назв структурно-семантичних компонентів речення новими.

Синтаксичне значення членів речення утворюють два складових елементи: реальне значення самого члена речення - речове (смислове) значення і значення відношень між членами речення - граматичне значення. У синтетично вираженому члені речення смислове і граматичне значення об'єднано в одному слові. Як зазначали дослідники, речове значення члена речення не є простою сумою лексичних значень його компонентів: воно не тотожне лексичним значенням слів, хоча ґрунтується на ньому. Це означає, що вживання терміна «смислове значення» замість «лексичного значення» цілком виправдане. Граматичне значення члена речення виявляється у його відношеннях до іншого члена речення на рівні синтаксичного зв'язку. Вочевидь, речове і граматичне значення в структурі члена речення співвідносяться як конкретне й абстрактне.

Проблема диференціації членів речення залишається актуальною як для українських і російських, так і європейських мовознавців. Учені продовжують наукові пошуки основних ознак принципів класифікації членів речення та критеріїв їх розрізнення. Окремі лінгвісти вважають недосконалим термін «член речення» і пропонують власну термінологію.

Уперше найповнішу систему членів речення в русистиці запропонував М. І. Греч, до нього переважно послуговувалися терміном «частини слова», який застосовувався на морфологічному й синтаксичному рівнях мовної системи [3]. У граматиці М. І. Греча окреслено уявлення про головні та другорядні члени речення, про їх співвідношення, запропоновано терміни додаток й означення, намітилася тенденція виокремлення обставини. Так, мовознавець виділяв у реченні: 1) «поняття про предмет» [3, с. 74]; 2) «поняття про приналежність предмету» [там само, с. 74]; 3) «вираження буття або відсутності цієї приналежності в предметі» [там само, с. 75]. На думку М. І. Греча, речення повинно складатися з трьох компонентів: підмета, присудка і зв'язки - це необхідні члени речення. Крім них учений виділив додаток, який займає провідне місце разом з підметом і присудком. Вочевидь, аналіз структури речення у дослідженнях М. І. Греча цікавий лише окремими деталями.

Проблему членів речення та принципів їх виділення висвітлено і в працях О. Х. Востокова [2]. Мовознавець виділяв члени речення за логіко-граматичним принципом. Досягнення вченого полягає у тому, що О. Х. Востоковим було зруйновано тричленну систему членів речення М. І. Греча, і доведено те, що речення формують лише два компоненти: підмет та присудок, до складу якого може входити і допоміжне дієслово бути. Востоківське відкриття двочленності можна поставити на один щабель із значними відкриттями в мовознавстві. Крім підмета і присудка головними членами речення вчений вважав також означальні слова (прикметники, прислівники) й додаткові слова (іменники у непрямих відмінках, займенники). Проте О. Х. Востоков ще не виділяє обставину як окремий другорядний член речення. Науковець до означальних слів зараховує, крім прикметника і прикладки, прислівник, який вказує на міру, спосіб, час та місце, виражене прикметником чи дієсловом. Додатковим словом учений, крім непрямих відмінків іменника та займенника, вважав також інфінітив.

Проблему, пов'язану з членами речення, порушував Ф. І. Буслаєв у праці «Историческая грамматика русского языка» [1].

Проте проблему членів речення і принципів їх виділення в дослідженнях Ф. І. Буслаєва розглянуто стисло. Основним принципом класифікації членів речення вчений вважав граматичний. Мовознавець співвідносить головні члени речення з членами судження, другорядні члени речення виділяє за їх синтаксичною функцією та за значенням. До головних членів речення Ф. І. Буслаєв відносив підмет і присудок. Ядерним серед головних членів речення Ф. І. Буслаєв вважав присудок. Ф. І. Буслаєв першим не вважав зв'язку членом речення. Дослідники помітили, що суперечливий та нечіткий характер запропонованої Ф. І. Буслаєвим системи робить її неприродною як у теоретичному, так і у практичному відношенні. Водночас, синтаксична теорія мовознавця оновлює вчення про члени речення, а саме: 1) виокремлення обставини як члена речення; 2) диференціація другорядних членів речення за семантикою та формою синтаксичного зв'язку.

Відмінний підхід розв'язання проблеми виділення членів речення запропонував О. О. Потебня. Учений ототожнював члени речення з частинами мови, запропонував брати за основу синтаксичної категорії членів речення граматичну категорію частин мови; диференціював головні і другорядні члени за різновидами семантико-синтаксичних відношень між членами речення в структурі речення [6]. Концептуальні засади О. О. Потебні щодо частин мови сформувалися остаточно у зв'язку з виконуваними ними синтаксичними функціями, основні положення цієї концепції є значущими й для сучасної граматики. Ґрунтовні дослідження О. О. Потебні категорії членів речення й дотепер користуються підвищеною увагою науковців, є предметом наукових дискусій і мають своїх послідовників. Серед суттєвих положень можна виділити такі: 1) найбільш самостійним членом речення є присудок, який один може обійтися без інших членів речення; 2) концептуальне твердження О. О. Потебні щодо взаємообумовленості частин мови і членів речення; 3) науковець порушив питання щодо впливу типів синтаксичних зв'язків на визначення другорядних членів речення; 4) учений ґрунтовніше за попередників охарактеризував основні ознаки додатків, означень, обставин; виокремив прикладку як окремий різновид другорядних членів речення [6].

Як відомо, О. М. Пєшковський підтримав позицію О. О. Потебні стосовно критеріїв виділення членів речення [5]. У вченні О. М. Пєшковського підмет постає як компонент формально- граматичної структури речення. Оскільки визначальним критерієм виділення другорядних членів речення мовознавець вважав тип підрядного зв'язку, то він відмовився від дефініцій «додаток», «означення», «обставина» і запропонував назвати їх керованими (непрямі відмінки іменників з прийменниками і без них), узгодженими (непредикативні і несубстантивовані прикметники) та прилеглими (прислівники, дієприслівники, інфінітиви) другорядними членами речення. Слушною була думка О. М. Пєшковського щодо походження обставин і синкретизму семантики окремих членів речення. Цілком природно, що, на думку вченого, це мотивується тим, що «...всі обставини (крім дієприслівників) виникли з додатків» [5, с. 20].

Відповідно, О. М. Пєшковський, беручи за основу вчення про члени речення три види підрядності (узгодження, керування прилягання), кваліфікував звертання, вставні слова, вигуки як елементи, позбавлені статусу членів речення, оскільки щодо цих елементів не можна встановити ні узгодження, ні керування, ні прилягання.

О. М. Пєшковського вважають одним із фундаторів теорії членів речення, яку вчений тлумачив, зважаючи на формально- синтаксичні ознаки. Отже, дослідивши наукову спадщину мовознавця, можна виділити такі його досягнення: 1) аналізуючи члени речення, О. М. Пєшковський зосереджував увагу на способі вираження та характері зв'язку; 2) ототожнював члени речення з частинами мови; 3) основним членом речення учений вважав присудок; 4) замінив традиційні терміни «додаток», «означення», «обставина» на «керовані другорядні члени», «узгоджувані другорядні члени», «прилеглі другорядні члени» тощо.

Наукова спадщина Д. М. Овсянико-Куликовського [4] щодо теорії членів речення також не залишилася поза увагою науковців. Учений виокремлює члени речення, здебільшого, на формальних засадах. Так, зокрема, Д. М. Овсянико-Куликовський визначав підмет, базуючись на понятті про присудок, не враховуючи роль підмета як складового предикативного центра речення. Д. М. Овсянико-Куликовський послуговується такими поняттями як «фіктивне» означення (будинок сестри) й «фіктивна» обставина (гуляв у лісі). Пізніше мовознавець диференціював обставини на два класи. Такий поділ (власне обставини та «фіктивні» обставини) заслуговує на увагу лінгвістів.

Д. М. Овсянико-Куликовський одним із перших звернув увагу на перехідний характер окремих членів речення і частин мови, поєднання в їх семантиці кількох ознак. Саме у цьому полягає заслуга вченого.

Дослідження О. О. Шахматова, присвячені класифікації членів речення й принципів їх класифікації, постійно привертають увагу науковців. Ученого вважають одним із представників формально-граматичного напрямку в мовознавстві, представники якого вважали граматичну форму єдино важливою в синтаксисі, ігноруючи граматичне значення відповідних синтаксичних явищ.

О. О. Шахматов переконливо довів, що функцію головних членів речення виконують стрижневі слова у складі панівних єдностей, усі інші слова є другорядними членами речення. О. О. Шахматов також розрізняв головні і другорядні члени речення, проте виокремлює їх із різних позицій. Так, зокрема, науковець при аналізі обставин виділяв групу так званих означальних обставин, виражених прислівниками способу, дієприслівниками, і навіть дієприслівниковими зворотами.

О. О. Шахматов співвідносив граматичні категорії з психологічними. Мовознавець не заперечував можливості вживання різних частин мови як членів речення; критикував «дифірамб» присудкові його попередниками й чільне місце надавав підметові; розширив межі розуміння морфологічної структури присудка, заперечив думку про дієслівність як необхідну ознаку присудка й дослідив його як головний член залежного складу; побіжно досліджував проблему синкретизму, найповніше ним було досліджено другорядні члени речення синкретичного вияву тощо. Отже, у дослідженнях О. О. Шахматова можна виокремити декілька суттєвих положень: 1) тезу, що підмет важливіший за присудок; учений послідовно обґрунтував головне значення підмета в реченні; 2) виокремлення основних типів синтаксичних зв'язків; 3) виділення «предикативного означення»; 4) подання тричленної класифікації речення, виділення ще й зв'язки як необхідного члена будови речення [7].

Висновки

Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки.

Проблема членів речення має досить тривалу історію дослідження, проте на жодному етапі її вивчення в лінгвістичній науці не існувало єдиної точки зору щодо принципів їх виділення. В одних випадках домінував формальний принцип класифікації членів речення, в інших - семантичний. Проведене нами дослідження дозволяє стверджувати, що аналіз засобів вираження членів речення, зокрема їх аналітична структура, здійснювався з різних позицій, які науковці обґрунтували логічними категоріями й психологічними судженнями; зосереджували увагу на формальному вираженні членів речення й синтаксичних зв'язках.

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо в поглибленому вивченні низки актуальних питань проблеми членів речення і принципів їх виділення на сучасному етапі розвитку мовознавства, бо зрозуміло одне, що традиційне вчення про члени речення не спроможне пояснити всі синтаксичні явища, хоча воно й приваблює своїми фундаментальними вихідними поняттями.

Література

1. Буслаев Ф. И. Историческая грамматики русского языка / Фёдор Иванович Буслаев. - М. : Учпедгиз, 1959. - 624 с.

2. Востоков А. Х. Русская грамматика по начертанию его же сокращенной грамматики полнее изложенная / Александр Христофорович Востоков. - СПб. : Типография И. Глазунова, 1831. - 258 с.

3. Греч Н. И. Практическая русская грамматика / Николай Иванович Греч. - М. : Наука, 1936. - 344 с.

4. Овсянико-Куликовский Д. Н. Синтаксис русского языка. - 2-е изд. / Дмитрий Николаевич Овсянико-Куликовский. - СПб., 1912. - 322 с.

5. Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении / Александр Матвеевич Пешковский. - М. : Государственное учебно-педагогическое изд-во, 1938. - 452 с.

6. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике : в 4-х т. / Александр Афанасьевич Потебня. - М. : Учпедгиз, 1958. -

Т. 1. - 1958. - 161 с.

Т. 2. - 1958. - 549 с.

7. Шахматов А. А. Синтаксис русского языка / Алексей Александрович Шахматов. - М. : Эдиториал УРСС, 2001. - 624 с.

Размещено на Allbest.ru