Поняттєві сфери термінів для номінації спонукальної модальності

Анотації

Постановка проблеми.

У сучасному українському мовознавстві актуалізовано вивчення речень спонукальної модальності, адже досі семантичну, семантико-синтаксичну, формально-граматичну та комунікативну структуру речень досліджували переважно на матеріалі речень із розповідною модальністю.

Успішний опис мовної системи значною мірою залежить від чіткого окреслення лінгвістичного об'єкта. Інструментом адекватного опису є поняттєво-термінологійний апарат. Становлення й успішний розвиток семантичного синтаксису в лінгвістиці супроводжується не тільки появою нових термінів, але й залученням традиційних дефініцій для представлення мовних фактів і явищ. Цей процес неминучий, однак важливо, щоб він не спричинив поняттєво-термінологійної плутанини.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню категорії спонукальної модальності на матеріалі різних мов присвячено значну кількість праць. На початку ХХ століття науковці звернули увагу на проблему засобів вираження спонукання (Л.А. Булаховський, В.В. Виноградов, О.М. Пєшковський, О.О. Потебня, О.О. Шахматов). Із погляду лексичної семантики питання спонукальної модальності досліджували Н.Д. Арутюнова, Л.В. Бережан, О.П. Володін, В. Г Гак, В.С. Храковський, Н.В. Швидка; структурно-семантичні та функційні відповідності - Л.В. Бережан, О.П. Володін, В.С. Рябенко та ін.

За останні роки великого поширення набула інтерпретація спонукання в аспекті прагмалінгвістики (Ю.Д. Апресян, Н.Д. Арутюнова, В.В. Богданов, В.Г. Куликов, Г.Г. Почепцов, І. П. Сусов, О.В. Шабанова).

Парадигма дослідження поняття спонукальної модальності в українській лінгвістиці охоплює такі напрями: аналіз способових форм дієслів (К.Г. Городенська, А.П. Грищенко, Л.О. Кадомцева, О.С. Мельничук, М.Я. Плющ, В.М. Русанівський), Шило С. Поняттєві сфери термінів для номінації...як різновид речення за метою висловлення (І. Р. Вихованець, А.П. Загнітко, С.В. Мясоєдова, І. І. Слинько, Н.В. Швидка).

Попри давню традицію вивчення категорії спонукальної модальності, відсутнє однозначне тлумачення термінів, що й зумовлює актуальність наукового пошуку.

Мета статті - окреслити поняттєві сфери для номінації спонукальної модальності, з'ясувати співвідношення термінолексем, їхні спільні та відмінні ознаки.

Виклад основного матеріалу дослідження. Опис категорії спонукання - один із найбільш динамічних напрямів сучасної теорії пізнання. Імператив як найдавніша семантична універсалія представлений майже у всіх мовах і має глобальне значення в комунікації та людській діяльності. Відомо, що будь-яке спілкування неможливе без спонукання до дії. Люди постійно звертаються один до одного з різноманітними спонукальними фразами. Проблема спонукання поставала об'єктом зацікавлення зарубіжних і вітчизняних лінгвістів. У роботах сучасних дослідників представлені різні підходи до розуміння та структуризації цієї категорії.

Термін "спонукальна модальність" витлумачений у кількох вимірах. Перший вимір - лінгвістичний - передбачає її дефініцію як морфологічної та реченнєвої категорії. Другий - психолінгвістичний - вивчає це явище як форму психологічного впливу одного комуніканта на іншого задля зміни його поведінки, що реалізована в акті волевиявлення. Цей акт волевиявлення передбачає обов'язкову наявність мовця, що називає дію, яку необхідно виконати, і слухача, який повинен забезпечити її виконання (невиконання) [12, 8].

Мовознавці надають перевагу різним термінам для номінації спонукальної модальності: "імператив", "імперативність", "директив", "модус" тощо. Часто ці поняття взаємозамінювані для уникнення тавтології. Однак це не завжди виправдане, адже виокремлені терміни можуть бути не тільки рівноправними, а й ширшими чи вужчими один стосовно одного. Вибір понять залежить від завдань, які дослідник ставить перед собою під час написання роботи, та від мови досліджуваного матеріалу.

Категорія імперативності завжди привертала увагу дослідників. Основним засобом вираження спонукання є імперативні висловлення, які мають широкий спектр відтінків та форм.

У сучасному мовознавстві існує тенденція синонімічного використання термінів "імперативність" і "спонукання". Зокрема, Ю.Д. Апресян переконаний, що імператив, або спонукання, - це повідомлення про бажання мовця, щоб адресат виконав певну дію, та спроба каузувати його виконання адресатом [1, 9]. С.В. Мясоєдова також уживає як синоніми терміни "спонукання" й "імператив", "спонукальні висловлення" та "імперативні висловлення" [9, 4].

О.Л. Даскалюк кваліфікує імператив як граматичну категорію, що виражає волевиявлення мовця стосовно слухача (слухачів) для спонукання його (їх) до певної дії [6, 124]. Дослідниця пропонує вирізняти такі диференційні семи імператива: "адресованість", "волевиявлення", "спонукання", "каузацію", "потенційність дії", "повинність" / "необхідність" і за умови наявності її в меті комунікації "бажаність".

В. Є. Йосифова, навпаки, заперечує синонімійне вживання понять "імператив", "спонукання" та "волевиявлення" і пропонує їх розрізняти. На її думку, імператив - це мовна категорія, що поєднує риси абстрактності й конкретності, форми та змісту, відтворюваності й індивідуальності та становить складну сукупність аспектів мови і мовлення. Спонукання - мовленнєва реалізація імперативу, змістовий бік імперативної форми, конкретний вид спонукання (прохання, порада, наказ тощо), що є виявом імперативу. Волевиявлення - ширше поняття, ніж спонукання, адже будь-яке спонукання є волевиявленням, але не кожне волевиявлення є спонуканням. Наприклад, мовець може висловити своє бажання, прагнення у формі повідомлення (Яхочу поговорити з твоїми батьками) [8, 4].

О.С. Сагалова дотримується подібної думки і стверджує, що спонукання не варто прирівнювати до імперативу, оскільки імперативність за своїм значенням вужча, ніж спонукання, і форми імперативу - лише один із засобів актуалізації спонукальної модальності [11, 9].

У "Великому тлумачному словнику сучасної української мови" представлено такі визначення аналізованих понять: "Волевиявлення - виявлення волі" [4, 155], "Імператив - 1. Беззастережна, категорична вимога; веління, наказ. 2. Те саме, що наказовий спосіб" [4, 396], "Спонукання - дія зі значенням спонукати" [4, 1178], "Спонукати - викликати у кого-небудь бажання робити що-небудь; змушувати, схиляти, заохочувати до якоїсь дії, певного вчинку" [4, 1178]. Отже, навіть у самих дефініціях помітні деякі відмінності.

Терміни "модальність" і "модус" пов'язані між собою з позицій об'єкта і того, що становить зміст об'єкта, причому вихідним є поняття "модус", від якого утворена лексема "модальність". Однак у лінгвістиці більш поширеним є останнє поняття, оскільки в ньому втілено граматичне значення, реалізоване лексичними і морфологічними засобами. Крім того, уживання терміна "модальність" реалізувало протиставлення граматики і логіки.

Коли в лінгвістиці кінця 70-х років XX ст. утвердилося розуміння того, що неможливо проводити аналіз мовних явищ і конкретного висловлення, відмежовуючись від логіки, психології, психолінгвістики, мовознавці повернулися до поняття модусу. Терміни "модальність" і "модус" стали вживатися паралельно, не дублюючи один одного.

Питання співвідношення модальності та модусу вивчав Ш. Баллі, який дав широке тлумачення категорії модальності, прирівнявши її до модусу. Він започаткував дослідження протиставлення в структурі висловлення диктуму та модусу. Ш. Баллі трактував модальність як "мовну форму вираження інтелектуальної оцінки, або емоційної оцінки, або волевиявлення" [2, 215].

В.Д. Шинкарук кваліфікує модус як "комплекс суб'єктивних значень, які виражає мовець у процесі комунікації стосовно змісту речення й адресата" [13, 17]. Дослідник дійшов висновку, що модус і модальність - поняття неідентичні. Їхні відношення ґрунтуються на однаковому принципі - орієнтації на мовця, проте ця орієнтація різна: "у сфері модусу вона означає будь-яке відношення - до предмета мовлення, змісту висловлення, співрозмовника, форми мовлення, порядку, ходу думки, а поза сферою модусу модальність виражає ставлення мовця до змісту повідомлюваного з погляду його реальності / ірреальності" [13, 21]. Отже, лінгвіст доводить, що модальність є вужчим поняттям, ніж модус.

На переконання О. І. Ніки, "модус є когнітивною ознакою, оскільки вербалізує в тексті результат когнітивного процесу мовця, який оцінює, виявляє певні характеристики дискурсивної ситуації, що постулюється ним як актуалізована (категорія локації), розглядається крізь призму знання мовця (категорія епістемічності), її реальності / ірреальності (категорія модальності), ступеня впевненості щодо встановлюваних ним відношень (категорія персуазивності), як і відомості про неї, що ґрунтується на власних перцептивних характеристиках чи переосмислена мовцем через свідомість "іншого" (категорія евіденційності)" [10, 21]. Щоб уникнути синонімічності, потрібно, уважає дослідниця, визначити модус як метакатегорію, а модальність - як одну з модусних категорій, що позначає реальність / ірреальність повідомлюваного дійсності з погляду мовця й перебуває у взаємозв'язках з іншими категоріями [10, 21].

Розмежування потребують і поняття "спонукання" та "директив". Директив - це прагматичний тип речення, комунікативно-інтенційним змістом якого є пряме спонукання адресата до дії [7, 124]. У директивних, чи спонукальних, реченнях наявний вольовий складник у семантиці, а також їм притаманна спрямованість на регулювання поведінки адресата. Мовець, називаючи деякі дії чи стани, прагне з більшою або з меншою наполегливістю змусити адресата стати його виконавцем, тобто змінити реальний стан справ.

Директиви поділяють на три основні типи: 1) прескриптивний (наказ, розпорядження, заборона, інструкція, дозвіл, замовлення); 2) реквестивний (прохання, запрошення, благання); 3) сугестивний (порада, пропозиція, застереження) [3, 21]. Директиви постають на підсвідомому рівні, тобто в тексті немає категоричних наказів чи прохань, а є лише сигнал, настанова, що збуджує нервові імпульси.

Універсальні характеристики директива полягають у домінантній характеристиці вираження волі адресанта, у визнанні адресантом здатності адресата зрозуміти й виконати те, що йому кажуть, у праві адресата не виконувати звернений до нього директив, у посиленні директива обертонами різної аргументації: із позицій сили, здорового глузду, емоційного впливу, маніпуляції, із пом'якшенням засобами ввічливості. З огляду на це вважаємо, що термін "директив" вужчий, ніж "спонукання". Ототожнювати аналізовані категорії недоцільно, і навіть взаємозаміна їх для уникнення тавтології недоречна.

Отже, лінгвісти послуговуються різними термінами для номінації спонукальної модальності, однак це не завжди виправдане. Аналіз уживання "модусу" та "модальності" засвідчив, що "модус" - поняття ширше, ніж "модальність", оскільки своїм змістовим обсягом охоплює логіко-синтаксичний та комунікативно-синтаксичний аспекти речення. Їх синонімійне використання стає причиною сплутування, стирання меж між дефініціями. Структура спонукального висловлення складніша, ніж сукупність аналізованих термінів. Висловлюючи спонукання, мовець виражає свою волю стосовно того, що має виконати слухач, і водночас повинен умотивувати своє спонукання, аби переконати слухача в правильності, доцільності, необхідності виконання дії.