1. Державна мова - центральне, визначальне поняття законопроектів. Проте, як не дивно, в українській юридичній літературі йому немає прийнятної дефініції. Зрештою, наявність називального слова чи словосполучення і водночас брак його дефініції є виявом лакунності як одного із серйозних недоліків української правничої термінології.

В одному із помітних українських юридичних видань маємо аж шість значень цього словосполучення (тут подаємо зі збереженням графічного оригіналу):

ДЕРЖАВНА МОВА -

мова офіційного спілкування гр-н певної д-ви

офіційна мова діяльності органів держ. влади та органів місц. самоврядування;

мова, обов 'язкова для вивчення у закладах освіти, що існують на території певної д-ви;

мова держ. ЗМІ;

осн. мова в діяльності політ. партій та ін. громад. об 'єднань;

офіц. мова політ., осв., наук. та ін. форумів (зборів, зібрань, з'їздів, конференцій тощо) [13, с.96].

Не вдаючись до повного й детального аналізу, зауважу окремі нюанси такого тлумачення:

- це не скільки визначення (чи кілька визначень) державної мови, як намагання перерахувати галузі, у яких необхідно ії використовувати (але всіх галузей так і не названо);

- якщо зважати на третє визначення, то нині державною в Україні є англійська мова;

- п'яте і шосте визначення, з одного боку, є виявом різного розуміння суті державної мови (основна мова й офіційна мова), а з іншого - накладання одного і того ж: точніше - цілого на частину, наприклад, мова діяльності політ. партій і мова політ. форумів.

З огляду на вимоги до терміна говорити про дефініційність цих визначень не доводиться. До того ж у четвертому томі цього видання офіційну мову подано не як синонім державної, а поєднано із робочими мовами - „у міжнародних відносинах - мови, що застосовуються для спілкування у сфері міжнародних відносин. Офіц. мовою вважається мова, якою ведеться обговорення тих чи ін. питань на засіданнях міжнар. органів і організацій, видаються їхні документи тощо. Роб. мовою є одна з офіц. мов. ” [14, с.379].

Звичайно, наявність дефініції державної мови сама собою могла б зняти багато проблем.

У контексті наших реалій державна мова не є мовою у загальноприйнятому розумінні - це (політико) правове поняття, яке стосується статусності мови. Тож і визначати її треба не через сфери діяльності: державна мова - правовий статус мови, яку визнано невіддільним і обов'язковим атрибутом держави з визначеними законом функціями (як правило, такий статус має мова титульної нації).

Розумію, що немає меж досконалості - можна додати ще якісь необхідні і достатні ознаки для відмежування державної мови від інших мов: зрештою, в кожній державі як особливому неповторному соціально-політичному й мовному утворенні може бути різноманітний набір-перелік визначених функцій державної мови. До того ж такий перелік за потреби можна змінювати. Ось чому не треба дивуватися відмінностям у розумінні і трактуванні державної мови в різних країнах і відмінностям такого розуміння від нашого; саме тому не треба сліпо копіювати чужий досвід (у тім числі й термінологічний).

2. Офіційна мова. В аналізованих законопроектах поруч із означником державна використовують і означник офіційна мова. Які ж особливості використання цього терміна і значення його в праві? Яке місце в законопроектах?

У правовій літературі і в аналізованих законопроектах термін використовують непослідовно. Як свідчить згадане вище енциклопедичне визначення, державну мову трактують через прикметник офіційна. У законопроектах їх подано як замінники:

Єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова [4, ст.1 ч.1];

Джерелом статусу української мови як державної (офіційної) є державне самовизначення української нації [6 ст.1 ч.2.2].

Передусім зверну увагу на таке: парне (взаємозамінне) позначення використано в законопроектах лишень один раз - в усіх інших випадках державна мова. Звичайно, це можна сприймати як недогляд, як механічну помилку. Проте в законах помилки-недогляди призводять до великих негараздів. Вважаю, що використання пари державна (офіційна) суперечить як терміноприписам, так і загальним правилам лексиковикористання. Для такого твердження є кілька причин. Тут назву найвизначальніші.

Банальна причина - синонімія є чужою для правничої термінології і для мови права загалом, оскільки спричиняє недотримання точності як визначальної риси мови правника загалом і терміна зокрема.

Загальномовна причина: лексема офіційний в українській мові має кілька значень:

запроваджуваний, регульований урядом, урядовою установою або службовою особою; урядовий, службовий;

витриманий відповідно до встановлених правил, формальностей;

позбавлений невимушеності, безпосередності; холодноввічливий, підкреслено ввічливий, стриманий, діловий [12, с.817].

Як видно, у цьому разі жоден із синонімів слова офіційний (урядовий-службовий, формальний, стриманий-діловий) не входять у синонімічні зв'язки зі словом державний, яке має одне значення: прикм. до держава.

У цьому разі наявний мовний парадокс: жодне зі значень слова офіційний не є синонімом до значення слова державний, проте чомусь у правничій мові ці слова використовують як синоніми.

Стилістично-асоціативна причина: у межах української літературної мови з-поміж інших наявний офіційно-діловий стиль. Хочемо чи ні, означник офіційний завжди асоціюватиме державну мову тільки з цим стилем. Фактично таке асоціативне сприймання буде причиною звуженого розуміння поля функціювання і державної мови.

Внутрізаконові суперечності: далі в інших розділах законопроектів з'являються нові словосполучення зі складником офіційна: офіційні мови Європейського Союзу [4, ст.17 ч.6], офіційні мови Ради Європи [4, ст.49 ч.4], спроби запровадження в Україні офіційної багатомовності [4, ст.1 ч.7] і спроби запровадження офіційної багатомовності [6, ст.1 ч.3], навмисне спотворення української мови в офіційних документах і текстах [6, ст.1 ч.4]. Для експерименту спробуймо у цих зразках замінити слово офіційний на державний! Чи виступають вони синонімами?

У зазначених зразках використання слова офіційний свідчать про його різні значення:

позначення чужих (не українських реалій) - про Європейський Союз і Раду Європи;

тип документів (офіційно-ділові на відміну, наприклад, від наукових);

важко сказати, яке значення наявне у словосполучення офіційна багатомовність.

Можна припустити, що на особливості використання в аналізованих законопроектах означників державна й офіційна вплинула специфіка їхнього використання в європейських міждержавних організаціях. Якщо вірити точності перекладів, то використання цих прикметників має двоякий підхід. Перший підхід є послідовним: використано або прикметник державна або офіційна:

захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності їх вивчати [2];

застосування мов меншин жодним чином не порушує статусу офіційної мови (офіційних мов) держави. знання офіційних мов є чинником суспільної злагоди та єдності [8];

державна мова може бути ефективним інструментом - політика щодо застосування державної мови становить - знання державної мови є вигідним для осіб - володіння державною мовою підвищує можливості - надана можливість опанувати державну мову - доведеться застосовувати державну мову [10].

Другий підхід виказує деяку непослідовність у використанні:

надати одній чи кільком мовам статус офіційної або державної. - для таких держав офіційна мова є однією з. - надаючи відповідній мові статус офіційної (державної). - у понятті офіційної мови закладене існування певних. [11];

Висновки Венеційської Комісії: можливість застосовувати офіційну мову на всій території країни (CDL-AD (2010) 035, § 42); збереження державної мови як інструмента єднання суспільства (CDL-AD (2011) 047, § 41); віднайти істотно прийнятніші способи підтвердження верховенства української мови як єдиної державної мови (CDL-AD (2011) 047, § 42).

Крім того, можна також припустити, що невпорядковане використання означників державний і офіційний зумовлено різноназиванням одного і того ж статусу мови в конкретно взятій країні: в одній країні така мова має назву офіційної, в іншій - державної. Для наочності звернемо увагу на останню цитату: коли йшлося про реалії українські - використано саме словосполучення державна мова.

Як підсумок, можна стверджувати, що в українських мовних реаліях термін офіційна мова не має референта (реального мовного явища, яке можна так назвати) - отже, сам термін є надлишковим.

3. Стандарт державної мови

В обох законопроектах ідеться про мовні стандарти і відповідальність за їх порушення:

застосування української мови з порушенням стандартів української мови, вульгаризація української мови та змішування її з іншими мовами. мають наслідком відповідальність, установлену цим Законом [6, ст.1 ч.4];

застосування української мови з порушенням стандартів української мови, мають наслідком відповідальність, встановлену Законом [4, ст.1 ч.9] (у цьому законопроекті стандартові присвячено окремий розділ VII „Забезпечення стандартів державної мови”).

На жаль, термінологічного визначення стандартові немає. Постає логічне запитання: що ж воно таке стандарт державної мови?

В Україні державною є українська мова (і законопроекти зберігають таку норму - статус). Разом із тим, в законопроектах передбачено відповідальність за порушення стандартів української мови (як державної). Зазначені вище формулювання приховують правову небезпеку - фактично така норма `зависає', є 'мертвою' і незастосовною. Чи можна, наприклад, притягнути до відповідальності вуйка з Карпат чи дядька з Полтавщини? Відповідь: можна і водночас не можна.

Причини невизначеності криються в мовних явищах, які законотворець не врахував:

у законопроектах ідеться про стандарти української мови, проте стандартів української мови загалом не існує;

українська мова як мова національна є багаторівневою структурою з її складниками: територіальні й соціальні діалекти, просторіччя, літературна мова;

стандартним (унормованим) є лише один із названих складників - літературна мова. Саме літературна мова, маючи історичні й сьогочасні стандарти-норми, дякуючи наявності в ній сформованих стилів, може обслуговувати всі сфери державного буття - тобто бути всезагальним, всефункційним атрибутом і водночас інструментом держави, з одного боку; а з іншого - своєрідним правовим `вирівнювачем чи урівнювачем' громадян держави.

Поняття державна мова (як поняття статусне) і українська мова (як явище історично-національне) не тотожні, не дорівнюють один одному. Отже, визначаючи ту чи ту мову державною, варто не тільки її назвати, не тільки окреслити межі її функціювання. Важливим є визначення того, який саме складник національної мови може бути найкращим утілювачем статусу державності.

Як це зробити? І чи можна це зробити? Адже в ст.10 Конституції України чітко записано: Державною мовою в Україні є українська. Щоб змінити норми першого розділу Конституції, необхідно пройти затяжну процедуру. Проте сама Конституція дає законотворцю право внести певні корективи до визначення державної мови. Зокрема в ч.4 ст.10 записано: Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом [7]. Тобто саме до завдань закону віднесено визначення порядку застосування мов, сфери, обсягу, вимог до мови тощо.

У правничій практиці і науці існує два способи окреслення понять:

1) дати визначення (дефініцію) і 2) лишень подати відповідну назву чи вичерпний перелік чогось. Спираючись на таку традицію, пропоную в законі зауважити незначне за обсягом, але важливе суттю доповнення: Державною мовою в Україні є українська мова, а саме її літературний стандарт.

За такого формулювання-доповнення спрацьовуватимуть визначені законом норми і покарання щодо їхнього порушення.

Як один із виявів стандарту (зокрема письмового) у законопроектах згадано Український правопис. Цьому творові треба надати правового статусу - обов'язкового для використання і дотримання в державі (статусу закону чи законодавчого акту). Справа в тому, що наш Правопис має всі ознаки юридичних кодексів: розділи, частини, параграфи, пункти. Окремими своїми особливостями він навіть перевершує юридичні кодекси (наприклад, ступенем регламентованості й кодифікованості). У зв'язку з цим його можна перейменувати на Український правописний кодекс.

Якщо попередні термінопроблеми безпосередньо стосувалися державної мови, то наступні стосуватимуться терміновпорядкування інших (недержавних) мов, як протиставлення державній: регіональна мова, міноритарна, мови національних меншин, етнічна мова. В обох законопроектах ці терміни або ототожнюють, або протиставляють, або унезалежнюють:

Мови національних меншин та регіональні (міноритарні) мови [6, ст.2];

регіональні або міноритарні мови [6, ст.2 ч.4];

У законопроекті № 5669 названі мови знаходяться у таких стосунках:

державна (мова титульної нації) і мови корінних народів протиставлені мовам нацменшин (= іноземні мови) і регіональним (міноритарним) мовам [6, ст.2 ч.1, 3];

мови нацменшин (= іноземні мови) у свою чергу протиставлені регіональним (міноритарним) мовам [ст.2] - використано сполучник та (у значенні і); і водночас ніби синонімізовано, зроблено замінниками: використано сполучник або: застосування мов національних меншин або регіональних (міноритарних) мов (6, ст.11 ч.7).

МОВИ ДЕРЖАВНАКОРІННИХ ІНОЗЕМНІ МОВИ РЕГІОНАЛЬНІ (титульної нації) НАРОДІВ = мови нацменшин (МІНОРИТАРНІ)

4. Про мови корінних народів:

їх правильно об'єднано з державною на підставі `корінності', проте їх також необхідно протиставити українській як корінній, але іншій (протилежній) за статусом державності;

визначення не потребує - такі мови треба чітко назвати у законі: кримськотатарська, караїмська, кримчацька, гагаузька.

Зрештою, для цього закону термін мови корінних народів є зайвим (про це пізніше).

5. Про регіональні (міноритарні) мови

Мабуть, буде простіше спочатку з'ясувати, що автори законопроектів ховають за назвою регіональні-міноритарні мови (тим паче, що не зрозуміло - хто є носієм цих мов чи мови). Передусім ще раз звернемо увагу на специфіку послідовного позначення цих мов на письмі - регіональні (міноритарні) мови; за такої графіки їх треба сприймати як синоніми - замінники. Проте вважаю, що це різні, не пов'язані між собою назви. Таке твердження ґрунтується на вагомих причинах.

Передусім зауважу суто мовно-термінологічну особливість: прикметник регіональний походить від слова регіон, відповідно вказує на територіально-просторову ознаку; міноритарний - вказує на кількісний вияв (а саме менший як протиставлення більшому). Отже, ці прикметники у своєму значенні не мають спільного значеннєвого елемента, на підставі якого їх можна було вважати замінниками. Їх не можна поєднувати і з огляду на низку інших особливостей. Про міноритарні мови логічно говорити у контексті мов національних меншин. Ось чому й назви регіональна мова і міноритарна мова розглядаємо окремо.

Спробуємо з'ясувати, як регіональна мова корелює із реальним українським мовним буттям і законами.

У ст.2 ч.3 законопроекту №5669 дано визначення регіональної (міноритарної) мови: Регіональною (миноритарною) мовою в Україні є мова, відмінна від української та яка традиційно застосовувалася в межах території [не територій] України громадянами України, що становлять кількісно меншу групу, ніж решта населення України [6].

Визначення розпливчасте: не можна зрозуміти, про яку ж конкретну мову (мови) із нині сущих в Україні йдеться. Зрозуміло єдине: йдеться не про мову за територіально - просторовими ознаками, а про мову будь-якої національної групи, меншої від титульної української - тобто про мови усіх національних меншин. Тобто тут мови протиставлено не за територією, а за статусом: мова державна (титульної нації) - і недержавні мови (інших націй).

За таких обставин означ ник регіональний не має сенсу.

Прикметник регіональний позначає ознаку за віднесеністю до регіону. Отже, щоб використовувати цей прикметник, треба мати термінологічне визначення регіону. Загальномовне значення слова регіональний: Певна територіальна одиниця (район, область, зона, що вирізняється з-поміж інших таких же одиниць специфічними рисами (географічними, економічними й та ін.) [1, с.1206]. Відповідно в різних термінозбірках названо різновиди регіонів: етнокультурні, історичні, релігійні, географічні, соціально - економічні тощо.

У контексті цієї праці нас цікавить регіон як суто правове поняття-явище, а ще краще мовно-правове. Це ж визначення не стосується проблем мовно-правових - таких регіонів в Україні не існує.

Звернімося до використання слова регіон у законодавчих актах. Так от, у Конституції України слово регіон використано один раз (`збалансованість соціально - економічного розвитку регіонів) ', проте визначення йому немає [7, ст.132]. Про таке визначення можна лише щось припускати. В одному із законодавчих актів зокрема зазначено: У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: регіон - територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя [5, ст.1]. Повернемося знову до Конституції - у ч.2 ст.133 названо склад України: Автономна Республіка Крим, області [названо кожну], міста Київ та Севастополь.

Фактично за цими двома законами поняття регіон накладається на найбільші адміністративно-територіальні утворення (територіальні одиниці так званого республіканського підпорядкування).

Спираючись на згадані законодавчі акти, небезпідставно висновуємо таке: регіональна мова - це мова кожної із 25-ти областей, мова Севастополя, мова Києва і мова АРК. Загальна кількість регіональних мов в Україні неодмінно повинна становити число 28. Звичайно, мабуть, і школярі першого класу знають, що таких мов в Україні не існує.

Проте в Україні реально існують інші територіальні мови і їхні різновиди. До того ж територія їхнього поширення не дорівнює території названих регіонів. Для цих мов є давно апробовані, усталені терміни, беззастережно використовувані не тільки в українській, а й у зарубіжній науці: діалект, говір, говірка.

У зв'язку з викладеним у контексті законодавчо-правовому необхідно говорити про номінативний парадокс: у законопроектах є назва регіональна мова, проте не існує такої реалії (референта).

Отже, враховуючи викладені законодавчі норми і справжні українські мовні реалії, назву (не термін) регіональна мова треба вилучити із законодавства як лінгвістичний і законодавчий нонсенс. Попросту - як абсурд, дурницю.

6. Про мови національних меншин

Визначення цим мовам немає. На підставі ознаки чужоземства їх протиставлено мовам корінним (що частково правильно і природно). Але водночас протиставлено й об'єднано з регіональними (міноритарними) мовам.

Тут, як кажуть, і куций не тільки ногу вломить, а на всі чотири упаде.

У межах мовного закону має бути бінарне протиставлення: мова національної вільшини (такою є мова титульної нації) і мови національних меншин (всі інші, сущі в Україні мови). Фактично йдеться про українську мову (державну) і мови усіх нацменшин в Україні. Проте самі меншини різняться між собою помітними видільними ознаками, які зумовлюють і їхній статус в Україні.

По-перше, меншини відрізняються кількістю їхніх представників, а для цього закону відповідно важливим є кількість носіїв тієї чи тієї мови (порівняймо для прикладу російську меншину і гагаузьку).

По-друге, меншини в Україні відрізняються тим, що частина з них поза межами України має державні утворення, де така меншина становить більшину; відповідно й мови таких меншин на тих територіях мають статус державних - визначальних, захищених їхнім державним статусом (польська, угорська, російська тощо); інша частина меншин (значно менша) не має таких особливостей.

Зазначені особливості уможливлюють об'єктивне виділення двох груп національних меншин і їхніх мов, об'єднаних спільністю ознак:

1) державність/недержавність за межами України;

2) кількість носіїв і відповідно поширеність/непоширеність їхньої мови. Визнання цього факту вимагає від держави і спільноти зовсім різних підходів у мовній (і не тільки) політиці. Відповідно і різного правового статусу таких мов. То є загальноєвропейська практика - вона ніяк не суперечить і нашим українським уподобанням.

Власне згаданий раніше термін міноритарна мова і стосується мов, носіями яких є незначна кількість осіб порівняно з кількістю носіїв інших мов.

Зрештою, саме непоширеність цих мов, незначна кількість їхніх користувачів - носіїв становить реальну загрозу їхнього зникнення. Ось чому синонімом до чужомовного терміна міноритарна мова має бути не беззмістовна назва регіональна мова, а загрожена мова. Оскільки таких мов в Україні небагато, а прозорість мотивації терміна сама говорить про його суть, тому в законі термін не потребує дефініції - вистачить вичерпного переліку таких мов. Як не парадоксально, але до загрожених належать саме мови корінних народів України: караїмська, кримськотатарська, кримчацька, гагаузька.

У законопроектах наявні недоцільні (надлишкові для закону) терміни:

етнічні мови - зважаючи на принцип термінологічної доцільності, уведення цього терміна є надлишковим - всі мови є витвором того чи того етносу;

мова міжнародного спілкування - така назва наявна в ч.3 ст.10 Конституції і радше є даниною реаліям часів прийняття Конституції;

офіційні мови Європейського Союзу, Ради Європи [4, ст.17 ч.6] - ці назви є надлишковими не тільки в правному сенсі, а й у дотриманні демократичних норм і культурних устремлінь: колись нас обмежували вивченням російської мови, тепер ми самі обмежуємо себе іншими мовами (чому тільки мови європейські? А азійські, африканські нам зась?).

Для мовного закону важливими є не всі названі в законопроектах мовні аспекти і різновиди мов. На відміну від попередньої (невмотивованої і розбалансованої) мовно-правової схеми подаю простішу зі складниками, важливими саме для цього закону, а не для філософсько-культурологічних розмислів.

Размещено на Allbest.ru