Мовні конфлікти з перспективи лінгвоконфліктології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовні конфлікти з перспективи лінгвоконфліктології

Орися Демська

Стаття започатковує дослідження в галузі української лінгвоконфліктології. Розглянуто три групи конфліктів, у межах яких безпосередньо або опосередковано з'являється мова. Залежно від того, чи мова є засадничим елементом конфлікту, чи лише принагідно слугує конфліктові, йдеться про конфлікт у мові, мовний конфлікт і конфлікт, пов'язаний з мовою. Кожен із типів конфлікту проілюстровано прикладами з внутрішньої та зовнішньої історії української мови.

Ключові слова: мова, конфлікт, мовний конфлікт, лінгвоконфліктологія.

Європейський континент добре знайомий з конфліктами. Конфліктні явища різного типу в цій частині світу, як зрештою і в інших, над-звичайно поширені, починаючи від найдавніших часів і до сьогодні. Європейці взагалі вважають конфлікт передумовою еволюції. Тому конфлікт-ні практики тут пов'язані з вивченням, аналі-зом, осмисленням, розв'язанням тощо. Один із цих багатьох конфліктів має мовний характер, а соціальний досвід неодноразово підтвердив справедливість твердження П. Недле про те, що «з погляду лінгвістичного, конфлікт між різними етнічними групами часто виникає внаслідок мов-них контактів. Проблеми, які зазвичай розгляда-ють як політичні, економічні або соціологічні, за своїм характером часто закорінені в мовному конфлікті» (Nedle, 1987, р. 33). Це твердження слугує нам точкою відліку під час аналізу три-валого, складного мовного конфлікту в Східній Європі, оскільки яскраво ілюструє українську мовну ситуацію синхронно і діахронно. український лінгвоконфліктологія мова

Теоретичне підґрунтя

Поняття конфлікт визначимо суголосно з по-ширеним у соціології поясненням. Зазвичай воно звучить так: «Конфлікт дефініюємо як боротьбу за цінності, претензії на статус, владу й обмежені ресурси, де метою сторін протистояння є не лише досягнення бажаного, але також нейтралізація, пошкодження або ліквідація своїх суперників; конфлікти можуть відбуватися між окремими осо-бами або між спільнотами» (Coser, 2002, р. 106).

За умови, коли у сферу конфлікту потрап-ляє мова, починаємо говорити про конфлікти з лінгвальним відтінком, серед яких передо-всім виділяють безпосередньо й опосередковано мовні конфлікти. Б. Мурман-Кімакова пропонує розрізняти власне ці дві групи конфліктів, як «конфлікт за участю мови як основного мотиву, а також конфлікт за участі мови, але не мотиво-ваний мовними суперечностями» (Moormann- Kimakova, 2014, р. 8). Перше стосується без-посередньо чи власне мовного конфлікту, а друге - опосередковано мовного конфлікту, чи конфлікту, пов'язаного з мовою.

Цю двопозиційну типологізаційну модель поширює М. Вінґендер і пропонує класифікува-ти лінгвістичні конфліктні ситуації як `Konflikt in Sprache - Konflikt tiber Sprache - Konflikt mittels Sprache'. Konflikt in Sprache - це кон-флікт у мові (conflict in language), Konflikt Uber

родові травми імперського мовного будівниц-тва, що явно не надто сприяє засадничому вирі-шенню проблем.

Репертуар найвищих офіційних національ-них документів Республіки Україна, які обґрун-товують мовну складову держави, складають Конституція України, Декларація прав націо-нальностей України, закони України «Про за-сади державної мовної політики», «Про рати-фікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про національні меншини в Україні», «Про ратифікацію Рамкової кон-венції Ради Європи про захист національних меншин», «Про освіту» та ін., низка затвердже-них Верховною Радою міжнародних договорів у сфері використання мов.

Перший в історії УРСР закон про право-вий статус і порядок використання мов - Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», - зокре-ма й української, датований 1989 роком. Цей закон є одним із шести аналогічних мовних законів, прийнятих колишніми радянськими республіками: Білоруссю, Естонією, Латвією, Литвою і Молдовою - між 1988 і 1990 роками, згідно з якими титульні мови республік стали державними мовами.

Статті 2, 3 і 4 Закону УРСР «Про мови в Українській РСР» 1989 року закладають мовні стратегії, реалізація яких триває сьогодні і, найімовірніше, триватиме ще якийсь час.

Стаття 2. Державна мова Української РСР: «Відповідно до Конституції Української РСР (888-09, 254к/96-ВР) державною мовою Укра-їнської Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. <...> Республіканські і міс-цеві державні, партійні, громадські органи, під-приємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення укра-їнської мови та поглибленого оволодіння нею».

Стаття 3. Мови інших національностей в Українській РСР: «Українська РСР створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей в республіці. <...> В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, роз-ташованих у місцях проживання більшості гро-мадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пунк-ти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови».

Стаття 4. Мови міжнаціонального спілку-вання: «Мовами міжнаціонального спілкуван-ня в Українській РСР є українська, російська та інші мови. <...> Українська РСР забезпечує вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР».

Особливо цікавою є стаття 6 Закону, яка вза-галі звільняє людину від необхідності володін-ня державною мовою.

Стаття 6. Обов'язок службових осіб во-лодіти мовами роботи органів і організацій: «Службові особи державних, партійних, гро-мадських органів, установ і організацій по-винні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності - і іншою націо-нальною мовою в обсязі, необхідному для ви-конання службових обов'язків. <.> Незнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прий-нятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою ро-боти органу чи організації в обсязі, необхідно-му для виконання службових обов'язків».

Усі наступні офіційні документи разом із Конституцією України фактично є репліками цих засад. Наприклад, стаття 10 Консти-туції: «Державною мовою в Україні є укра-їнська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій тери-торії України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гаран-тується Конституцією України та визначаєть-ся законом»; рішення Конституційного Суду України ⁶: «<...> Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “дер-жавною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повно-важень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, робо-ти, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя,

⁶ Рішення Конституційного Суду України у справі за кон-ституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у на-вчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови). м. Київ, 14 грудня 1999 року, № 10-рп/99, Справа № 1-6/99.

які визначаються законом <...> Поряд з дер-жавною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органа-ми Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використо-вуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначають-ся законами України», незважаючи на те, що в межах судового процесу була представлена окрема думка судді Конституційного Суду України Мироненка О. М., датована 16.12.1999. Й не цитуючи вже Закон «Про засади держав-ної мовної політики» № 5029-VI 2012 року, не-офіційна назва якого «закон Колісниченка-Кі- валова», що спричинив низку опосередковано мовних соціальних конфліктів і став квазіпри- чиною початку анексії Криму та військових дій на Сході України.

До моменту законодавчих мовних колізій та їхніх наслідків (публікації в ЗМІ, круглі столи, конференції, Мовний Майдан) йдеть-ся про власне мовний конфлікт. Далі вже по-чинають діяти умови конфліктів, пов'язаних з мовою, де мова, хоча й присутня, але не є ви-значальним чинником. Сфера власне мовного конфлікту в суспільстві не така вже й вели-ка. Значно більше місця займають конфлікти, пов'язані з мовою.

Залежно від того, за що саме точиться бо-ротьба, чи з приводу чого виникає протистоян-ня - за статус, владу, ресурси (часто обмежені) або цінності - такого типу конфлікти, пов'яза-ні з мовою, розгортаються перед нами. Якщо мова постає інструментом статусу і боротьба йде за політичні впливи, то маємо політичний конфлікт. Трактування мови як інструменту влади, а самої влади як ресурсу («символіч-на влада» за П. Бурдьє; «соціальна влада» за Р. Блакаром), відповідно, прагнення отрима-ти, зберегти і примножити цей ресурс спри-чинить ресурсний конфлікт. Також можливий варіант ресурсного конфлікту за умови, коли носіїв мови трактують як ресурс. Аналогічно, визнання мови як незаперечної цінності та прагнення її захистити перед різними загро-зами стимулює ціннісний конфлікт. Розуміння того, що мова є важливою формою «культур-ного капіталу», і намагання реалізувати цей її аспект усупереч, а не завдяки, експлікує куль-турний конфлікт. Усі ці конфлікти пов'язані з мовою, але не вона є основним мотивом, навпаки, часто мовним конфліктом прагнуть приховати справжні мотиви зіткнень.

Так, звуження сфери впливу й скорочення ринків збуту лежать в основі конфлікту навко-ло переходу на українську мову книговидання й аудіовізуальних засобів масової інформації. Оскільки «мова є важливою формою культур-ного капіталу, з огляду на те, що вона має по-тенціал для перетворення на символічний капі-тал і, отже, на інструмент забезпечення кращих соціальних позицій як людей, так і громад <...> Такий символічний статус встановлюється через соціальні та дискурсивні практики, по-кликані прикріплювати певні цінності мові та її користувачам; ці методи також лежать в основі побудови й обігу мовних ідеологій» (Fina and King, р. 164), тому йдеться про опосередковано мовний ідеологічний, чи політичний конфлікт з елементом економічного конфлікту, у який втягнена мова.

Винятковими умовами політичного кон-флікту, пов'язаного з мовою, можна розгляда-ти стан речей, коли: «мешканці країни лінгвіс-тично однорідні, мова може сприяти єдності та політичній стабільності держави. Однак, коли країна має значні меншини, що говорять різ-ними мовами, можуть виникнути конкурент-ні мікронаціоналістичні рухи, які становлять серйозні виклики створенню держави» (Shabad and Gunther, р. 443).

Ресурсним конфліктом ⁸, у якому задіяна мова, ба більше, на перший погляд цей кон-флікт видається власне мовним, постає угор-сько-український фрагмент протистояння, каталізатором якого стала 2017 року стаття 7 Закону України «Про освіту»: «Мовою освіт-нього процесу в закладах освіти є державна мова». Від моменту ухвалення цього закону Угорщина устами свого посла в Києві Ерно Кешкеня і міністра закордонних справ Угор-щини Петера Сійярто висловилася не лише проти засад цієї статті, паритетних, скажімо, з аналогічними засадами в Німеччині, Франції, інших країнах Європи, а й спричинила чима-лий ажіотаж в інформаційному полі Європей-ського Союзу.

Угорський наратив стосовно цієї ситуації оперує такими формулюваннями: «Угорщина не підтримуватиме жодну ініціативу Украї-ни на міжнародній арені до скасування мовної статті закону “Про освіту”», «Ми не будемо підтримувати жодної української пропози-ції» (Ерно Кешкень ⁹); «...цей закон створює гіршу ситуацію на теренах освіти для угорців і представників інших нацменшин в Україні, ніж за часів колишнього СРСР. Такого ми не можемо дозволити» (Петер Сійярто ¹⁰).

В експертному середовищі побутують інші, відмінні від «турботи про мовні права націо-нальної угорської меншини», пояснення такого стану речей. Кілька з пояснень: «однією зі стра-тегій провладної угорської партії “Фідес” є створення ворогів» ¹¹; «українська історія ви-явилася дуже доречною <...> криза у відноси-нах із Будапештом показує: новим східноєвро-пейським трендом є обмін їхньої підтримки на наші поступки»; «Угорщина - трохи ізольована країна. Цій країні дуже бракує людей, які б пра-цювали. Але туди не сильно хочуть їхати через низький рівень зарплати, який серед країн Цен-тральної Європи - найнижчий. І угорська мова дуже складна. Тим, хто володіє українською, буде нелегко працювати в Угорщині. Тому Угорщина може розраховувати тільки на руму-нів і мешканців Закарпаття. Але румуни швид-ше поїдуть у Францію чи Італію. І залишається тільки Закарпаття, де живе близько 150 тисяч людей». Опосередкованим підтвердженням останньої позиції є залученість до конфлікту міністра людських ресурсів Угорщини Золтана Балога, який в офіційному листі до Лілії Грине- вич попросив про особисту зустріч з приводу Закону «Про освіту».

Угорсько-український конфлікт є лише фрагментом комплексного ресурсно-політич- но-ціннісного конфлікту, пов'язаного з мовою: для Угорщини - це ресурсний конфлікт; для ЄС - політичний конфлікт; для українського суспільства - ціннісний.

Дослідження в галузі лінгвоконфліктології на сьогодні дозволяють нам говорити не про мовний конфлікт як такий, а про систему кон-фліктів, що мають у своєму складі мовний ін-гредієнт різного характеру інтенсивності. Це конфлікти у самій системі мови, власне мовні конфлікти й конфлікти, пов'язані з мовою. Ро-зуміння природи цих типів конфліктних ситу-ацій, їхньої засадничої відмінності між собою сприяє коректному добору засобів не лише розв'язання, але й запобігання сутичкам, що й формує перспективу лінгвоконфліктологіч- них досліджень у наш не зовсім простий час.

Список використаної літератури