Лексичні опозиції в мовотворчості Миколи Руденка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лексичні опозиції в мовотворчості Миколи Руденка

Н. М. Бобух (Полтава)

Поезії Миколи Руденка притаманна глибока філософічність, суб'єктивність переживань, загострене сприйняття навколишньої дійсності; висловлені ним думки та „вічні” істини вистраждані, адже він належав до покоління, яке пережило найтрагічніші моменти людської історії.

Високою частотністю в мовно-художній картині світу М. Руденка відзначаються антонімічні лексеми, що є свідченням постійних зіткнень у душі поета ідеального й реального, земного й небесного, радісного й сумного. антонімічний лексема словник руденко

Мета пропонованої статті - проаналізувати лексичні опозиції в поетичному словнику Миколи Руденка.

Матеріалом дослідження є опозиційні пари, зафіксовані в найповнішій поетичній збірці М. Д. Руденка „Вибране : Вірші та поеми (1936-2002)” [Руденко 2004].

У віршованих творах антонімічні лексеми виконують різноманітні семантичні функції: характеризують поведінку й характер індивідуума, психічний стан, емоції, дії та стосунки з іншими людьми, номінують полярні предмети, явища й процеси об'єктивної дійсності.

Традиційним для поетичного словника М. Руденка є зіткнення контрастних лексем живий - мертвий, живі - померлі, жити - умирати (згаснути), життя - смерть (вмирання), народжуватися - умирати, помирати - воскресати, помирати - оживати, адже його юність збіглася з війною. З яким оптимізмом, з якими сподівання поверталося покоління переможців додому після війни, - наголошує Л. Талалай у передмові до книги вибраного. „Гордість за свою Батьківщину і природна людська радість - що пройшли крізь пекло і лишилися живими, - переповнювала груди. І, звичайно ж, обпікала глибока печаль за полеглими” [Руденко 2004: 7]. Напр.: І думав я: він жив і згас, / Як гасне полум'я ракет, / Прокресливши в пітьмі для нас, / Живих і сильних, путь вперед [Руденко 2004: 30]; Я не гість на землі… я родився, щоб ниву орати, / Щоб лугами іти із косою дзвінкою в руках. / Навіть смерть неспроможна це право у мене забрати: / Я солдат, / а солдат не вмирає - / живе у віках [Руденко 2004: 37]; Розсуну хмари, бурями подерті, / І поділюся з вами відкриттям: / Вмирання є, але немає смерті, - / Є вічне пізнання новим життям [Руденко 2004: 115]; - Проклятий світ! - я мовив після / бою, / Коли побачив трупи у траві - / Чому я мушу втішитись тобою, / Не знаючи, ми - мертві чи живі?.. [Руденко 2004: 345].

Метафори, побудовані на зазначених опозиціях, свідчать про універсальний характер антонімів життя - смерть: Чи в назвах справа?.. / Вічну круговерть / Давно уже збагнули мудрі люди: / Життя - це Світло, / Темрява - це смерть [Руденко 2004: 285]; Іще для нас уродить жито, / Переживем біду гірку. / Зерно вмирає, щоб ожити / У золотому колоску [Руденко 2004: 733].

Помітне місце в поетичному словнику М. Руденка посідають антонімічні пари, складники яких репрезентують релігійні уявлення людини, зокрема душа - тіло, дух - тіло, праведний - грішний, рай - пекло, святе - гріховне. Особливо продуктивні субстантивні опозиції душа - тіло й дух - тіло, у яких конституенти душа, дух (за релігійними уявленнями - безсмертна матеріальна основа в людині, що становить суть її життя, є джерелом психічних явищ і відрізняє її від тварин [СУМ ІІ: 445]), протиставляються компоненту тіло (умовна назва матеріальної оболонки людини як протилежності її духовному, психічному світу [СУМ Х: 138]). Образний корінь у лексемах душа й дух забутий. „Ніхто не думає про дихання, коли вживаються такі слова, як душа або дух, хоч етимологічно в основі тут лежить, безперечно, образ дихання” [Лосев 1982: 421]. Як синонім до слова тіло вживається лексема плоть (заст.).

Компоненти субстантивних опозицій душа - тіло, дух - тіло сполучаються переважно з прикметниками, що конотують позитивну оцінність: вільна, довірлива, непідлегла, трепетна, чесна, щира (душа), небесний, живий (дух) - власне (тіло), материнська (плоть): Зорі місять, місять без упину / Кожну душу - трепетну, живу. / Лиш сформує плоть якусь клітину - / Час її міняє на нову [Руденко 2004: 180]; Я вже звик. Я умію продертись крізь цеглу, / Власне тіло залишивши наглядачам. / Дніпре! Душу мою зустрічай непідлеглу, / Де рибалки рушають в обійми ночам [Руденко 2004: 463].

Художні означення грішний, замордований (дух) - грішне, смертне, замордоване (тіло), ветха, чужа (плоть) репрезентують негативну оцінність: Мій грішний дух опосіда журба: / В літах найближчих бачу ріки крові. / А далі за лаштунками століть, / В болячках замордованого тіла [Руденко 2004: 507]; Тепер чекай, коли Господь / Нараз відкине ветху плоть, / Щоб замордований твій дух / Із пастки темряви й недуг / Піднять перед своє лице [Руденко 2004: 619].

Табірні твори Миколи Руденка, - наголошує Л. Талалай, - вражають своїм оптимізмом, просвітленістю, навіть у порівнянні з мужніми, сповненими драматизму поезіями В. Стуса [Руденко 2004: 19]. Поет стверджує незламну силу людського духу та волі: Все одно я піду на волю - / Духом вийду, якщо не тілом, / Обійму, мов сестрицю, тополю, / Навтішаюся світом білим [Руденко 2004: 405]; Не хочу, щоб не боліло - / Хто стати мерцем поспіша? / Хай болем відлунює тіло, / Коли заспіває душа [Руденко 2004: 559].

У поетичному словнику М. Руденка зафіксовано метафори, у яких підкреслено, що душа, дух людини, за релігійними уявленнями, відлітають на небо, а тіло залишається на землі. Небеса, - зазначає Х. Керлот, - скрізь, за винятком Єгипту, вважаються частиною активного елементу, пов'язаного з поняттям духу [Керлот 1994: 336]. Напр.: Тепер себе я поділити мушу: / Півсерця - в зорях, пів - у хижій млі. / Неначе Бог забрав у небо душу, / А тіло залишилось на Землі [Руденко 2004: 362]; І хоч, здається, є для тіла / Той спокій, про який ти марив, - / Душа не спокою хотіла: / Їй треба линути за хмари [Руденко 2004: 404]; Очей не буде - серце стане зрячим, / Душа твоя підійметься до зір. / Замкнути можна тільки наше тіло, / А дух літатиме серед віків [Руденко 2004: 428].

В аналізованих поетичних творах засвідчена опозиція рай - пекло, у якій лексема рай (згідно з релігійними віруваннями - місце, де після смерті душі праведників живуть у блаженстві) протиставляється лексемі пекло (за релігійними уявленнями - місце під землею, де після смерті душі праведників живуть у вічних муках): А прийде година вмирати - вмирай, / Та так, щоб двигтіли небес оболоні. / Не муч себе думкою: пекло чи рай?.. / Кинь душу світанкам у вічні долоні [Руденко 2004: 88]; Хтось жорстокий, невидимий ребра / розгорне / І намацає серце, і душу мою / Непоквапно штовхає у полум'я чорне, / І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю [Руденко 2004: 284].

У переносному значенні конституенти опозиції рай - пекло вживаються для протиставлення чудового, спокійного, щасливого життя нестерпним, жахливим умовам, обставинам: Тут табірна душа - / Кухонна кочегарка. / Для когось - пекло, / А для мене - рай [Руденко 2004: 475].

Крім того, у поезії М. Руденка зафіксована й пов'язана з антонімічною парою рай - пекло опозиція праведний - грішний, компоненти якої також семантично марковані. Лексема праведний, використовуючись переважно в значенні множинного іменника, репрезентує позитивний оцінний зміст („той, хто дотримується заповідей, моральних принципів якоїсь релігії; безгрішний” [СУМ VІІ: 500]) й протиставляється субстантивованому прикметнику грішний (грішні), якому притаманна негативна оцінність (ті, що мають гріхи [СУМ ІІ: 172]): Де відшукаю, де роздобуду / Слово, що ходить пружно і дзвінко? / Грішні і праведні кличуть до суду / Совість мою - непочату сторінку [Руденко 2004: 211].

Праведними (святими) і грішними в поетичній мові можуть бути не тільки люди, а й предмети. Поєднання зазначених прикметників з назвами неістот створює образне уявлення про зображуване: І так самотньо стане, так, / Неначе світ кінчається на тім - / І вже нічого врятувать не можна / Ні в домі грішному, ні у святім [Руденко 2004: 433].

За допомогою субстантивованих прикметників святе - грішне (гріховне) протиставляють те, що узгоджується з релігійними приписами, тому, що сповнене гріхами: В самого Бога на виду / Тебе я в Сонце поведу / І ти дізнаєшся про те, / Що в світі грішне, що святе [Руденко 2004: 600]; Буду кидать смертне тіло те, / Розбивати об людську недугу - / Хай кричить і недругу, і другу: / Вбий гріховне - / оживи святе [Руденко 2004: 686].

Продуктивні в поетичному словнику М. Руденка й аксіологічно марковані номени протилежних абстрактних понять добро - зло. У віршованих текстах відзначена аналізована опозиція, у якій компонент добро („усе позитивне в житті людей, що відповідає їх інтересам, бажанням, мріям; благо” [СУМ ІІ: 323]) протиставляється конституенту зло („що-небудь погане, недобре” [СУМ ІІІ: 597]): Природа, вірив я, цілком ясна: / Добро - це трепетні жіночі вії, / А зло - отруйні підколодні змії… [Руденко 2004: 262]; Усе було - ерзац гучної слави, / Добро і зло, багатство і хула [Руденко 2004: 408].

Аналогічні полярні значення репрезентують і члени субстантивних контрастивів: добро - злоба, добро - лихо, доброта - зло тощо. Позитивна оцінність лексеми добро (доброта) підсилюється відповідними епітетними означеннями: святе, щире та ін., що протиставляються негативно оцінним прикметниковим означенням до лексеми зло (злоба, лихо): криваве, підступне, темне. Наприклад: Хто розкаже про підступну злобу / І про людську щиру доброту [Руденко 2004: 650].

Зв'язок між компонентами опозиції добро - зло взаємозумовлений і взаємовиключний, оскільки зло як морально-етична категорія „охоплює все ціннісно-негативне (в практичному відношенні), протилежне щодо блага і добра” [Філософський 2002: 227]. На цій особливості протилежностей ґрунтується їх єдність, яка полягає в тісному взаємозв'язку, взаємозумовленості і взаємопереходах: Я слухав Землю. І тому кажу: / Добро і Зло отак переплелися, / Що ні боги, ні душознавці лисі / Між них нездатні визначить межу [Руденко 2004: 262]; Я важко жив. Мені було / Не до розваг у світі цьому, / Де так сплелось добро і зло, / Як світло й тьма в відлунні грому [Руденко 2004: 388].

Полярна оцінність конституентів аналізованої опозиції підкреслюється й уживанням заперечної частки не перед негативно маркованим компонентом зло, яка змінює семантику синтаксичної конструкції, вносить додаткові відтінки в її значення, нівелює семантику того члена опозиції, перед яким вживається: Жили б ми завше у добрі - не в злі, - / І рай давно б уже прийшов до хати, / Якби на цій безрадісній землі / Людьми не вміла Темрява ставати [Руденко 2004: 284].

У поетичному словнику вживані й дієслівні метафори, у яких опозиція добро - зло поєднується з дієсловами важити, переважити й т. ін., які підкреслюють, що зазначені абстрактні поняття мають певну вагу: Я прагнув зважити Добро і Зло / На тих вагах, що ми в душі куємо - / Усе, що найпомітніше було / Від дня народження в житті моєму [Руденко 2004: 499]. Написання в наведених віршованих уривках лексем Добро і Зло з великої літери підкреслює символічний зміст зазначених контрастних понять.

У мовотворчості М. Руденка продуктивні також антонімічні пари та антонімічно-синонімічні парадигми на означення полярних почуттів, душевного стану індивідуума, психічних процесів або емоцій (веселощі - жалі; любити - ненавидіти; радість, радощі - горе, біда, біль, жалі, журба, лихо, мука, скорбота, смуток, сум, туга; сміх, регіт - плач, сльози; сміятися - плакати; щастя - біда, мука та ін.). Напр.: Обходячи засіяну ріллю, / Простую верболозами до лугу. / Я світ оцей ненавиджу й люблю, / Бо розпізнав здоров'я і недугу [Руденко 2004: 622]; А вигляне сонце, розвіються тучі, / Ти десь під вербою уп'єшся красою / І в радості тихій, в журбі неминучій / Сльозою умиєшся, наче росою [Руденко 2004: 260]; Дитинство дається для першого кроку, / Коли, завмираючи, тільце дитяче / Торкається кулі земної, нівроку, / А мати на ґанку сміється і плаче [Руденко 2004: 259].

Виокремлено антонімічно-синонімічні парадигми, у яких позитивно маркований компонент опозиції утворює антонімічні пари з кількома негативно маркованими конституентами: радість - муки, стогони, жалі; радості - страждання, скорботи та ін. Напр.: Чи то випадок, чи, можливо, Бог, / В осінній вечір звівши нас обох, / Вернув нам віру: є на цій землі / Не тільки муки, стогони, жалі. / Є радість єдності відкритих душ…[Руденко 2004: 419].

Характерною ознакою ідіолекту М. Руденка є кількаступеневі протиставлення, зумовлені ритмічною природою віршової мови, а також намаганням у часткових протиставленнях передати цілісний контрастний образ: Не знаю де - у пеклі чи в раю, / У день загибелі чи сотворіння / Гріховне і святе - / земне видіння / Запало в душу стомлену мою [Руденко 2004: 71]; Та не здобуде ні ладу, ні згоди / Хаос, розбуджений в череві гроз, - / Там, де відсутні оці антиподи: / Світло і темрява, спека й мороз. / Там не пізнаєш ні верху, ні низу [Руденко 2004: 171].

Крім симетричних антонімічних пар, компонентам яких властива семантична однорідність, засвідчені також асиметричні антоніми, складники яких містять семантичні відтінки, що підсилюють чи послаблюють значення протиставлюваних лексем, репрезентують різний ступінь вияву ознаки: плакати - радіти, світанкова - пізня, свята - потворна, сльози - регіт, щасний - лихий, щастя - кара та ін. - А в краплині - тихі зорі, / Світанкова й пізня, / Літні вечори прозорі / Та дівоча пісня [Руденко 2004: 63]; Я довго душу полум'ям орав, - / Лежать мої рядки, мов поле орне. / Тож я ні в кого не спитаюсь прав, / Щоб світ судити за святе й потворне [Руденко 2004: 274]. Відзначені в українській поезії й оксиморонні парадигми, виражені підрядними словосполученнями, в основі яких лежать опозиції добро - зло, добро - лихо: лихе добро (І. Драч), солодке зло (Є. Маланюк) тощо. Стилістичний ефект зазначених оксиморонів ґрунтується на поєднанні слів, що називають абстрактні поняття, які взаємно виключають одне одного. На відміну від антонімічних пар протилежні поняття в оксиморонах об'єднуються в одне значеннєве ціле, що є своєрідним джерелом експресії.

У поетичному словнику поширені предикативні оксиморонні синтагми, які базуються на аналізованих антиноміях: злом стає добро (Є. Маланюк); лютує зло в моїм добрі, зло ми бачили в добрі (Г. Чупринка); в якім добрі немає зла? (М. Руденко); ти мимоволі злом зачав добро (Г. Олійник); з добра зроста нерідко зло (П. Сингаївський) тощо.

У таких конструкціях зв'язок між компонентами, що містять ознаки “а” - не “а”, часто опосередкований. “Змістове навантаження всього сполучення різко збільшується й залежить від лексичного оточення” [Пастухова 1980: 24].

Оксиморони підсилюють емоційність поетичного мовлення, дозволяють у лаконічній і незвичній формі розкрити складність та суперечність зображуваних фактів, передати діалектику самого життя.

Для ідіостилю Василя Стуса показові оксиморони - стилістичні фігури, побудовані на антонімах. В основі оксиморонів лежать різні способи поєднання семантично протиставлюваних конституентів в одне змістове та структурне ціле. Оксиморонні синтагми утворюються поєднанням загальномовних антонімів. На відміну від протиставлення, контрастні поняття в них зливаються (одному денотатові приписуються одночасно протилежні ознаки, несумісні з погляду формальної логіки), напр.: Такий близький ти, краю мій / і безнадійно так далекий. / У вирій відлетять лелеки, / а ти пробудь один - і скній [Стус 2005: 395].

Оксиморони, зафіксовані в досліджуваних поетичних текстах, мають переважно форму підрядного словосполучення. За морфологічним вираженням головного слова оксиморонної синтагми розрізняємо: а) субстантивні: забута пам'ять, голосне мовчання, покірна непокора, рідна чужина, святошні будні, голосіння тиші, злигоднів розкоші, кінця початок, нещастя щасть, ніч дня; б) ад'єктивні: грішне без гріха; в) дієслівні: живцем помираю, звеселяєш смуту, ненавидячи любити, обрадіє з печалі, сниш явою.

Менш поширені оксиморонні синтагми, які мають форму сурядного словосполучення. У таких конструкціях граматично незалежні компоненти об'єднуються в одне змістове і структурне ціле за принципом морфологічної однотипності за допомогою сурядних сполучників: близький і далекий, грішна і свята, ніжна і жорстока, і радісний і тужний, рідне і чуже.

Зафіксовано оксиморони - оказіональні складні слова, утворені злиттям двох субстантивів, переважно за зразком композитів: життєсмерть, розлукозустріче, смертеіснування; оксиморони, утворені за взірцем юкстапозитів: будні-свята, дне-ночі, ноче-дні, радосте-біда.

Оксиморонні синтагми, виявлені в аналізованих віршованих текстах, виконують семантико-стилістичні функції увиразнення контрастного психічного стану людини: ...і що робити, як так марудно у цьому світі? / У необжитім? / Хіба ненавидячи любити? / Хіба ненавидячи кохати? [Стус 2005: 75]; ...і вся вона [мама] просмагла / від гару, вишневого сонця й розлуки, / журно всміхається витепленими очима [Стус 2005: 91].

Оксиморони підкреслюють суперечливу сутність зображуваних предметів і явищ об'єктивної дійсності - Над подимом долі, над сяєвом тьми / проходим поволі, мов тіні самі [Стус 2005: 537]; ...усе питаєш вітра в полі, / і наслухаєш душі голі, / просториш гомін тиші тиш [Стус 2005: 546].

„Ліричний герой поезії Стуса - сам він - знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї” [Неділько 1992б: 23]. Тож невипадково серед численних авторських афоризмів особливо виділяються оригінальні, трагічно забарвлені оксиморони, в основі яких лежать опозиції життя - смерть, живий - мертвий, жити - умирати: цей бенкет смерті в образі життя [Стус 2005: 129]; моє перейдене життя - то простір смерті [Стус 2005: 266]; смерть, що од життя миліш [Стус 2005: 497]; я відчуваю власну смерть - живою [Стус 2005: 211]; померти, аби жить [Стус 2005: 60]; коли, померлий, знову схочеш жить [Стус 2005: 329] та ін.

Негативно маркована лексема смерть поєднується з позитивно маркованим атрибутом: блаженна смерть, радісна смерть, жива смерть.

Для ліричного героя смерть - то справжня втіха; смерть - то найсолодша мить; смерть - неначе благовіст. Він не боїться смерті і впевнений, що прийде до народу, коли в смерті обернеться до життя - і в смерті з рідним краєм порідниться [Неділько 1992б: 23].

Отже, у поетичному словнику Василя Стуса широко представлені антонімічні лексеми, які дають змогу схарактеризувати предмет із полярних сторін, об'єднати протилежності, передати суперечливу сутність людських думок і почуттів. Особливу виразність у досліджуваних текстах мають оксиморони, що вживаються для передачі контрастного психічного стану людини та підкреслення суперечливої сутності зображуваних предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Література

Керлот 1994 - Керлот Х. Э. Словарь символов. - М.: REFL-book, 1994. - С. 393; Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф / А.Ф. Лосев. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. - 479 с. М. Д. Руденка „Вибране : Вірші та поеми (1936-2002)” [Руденко 2004]; СУМ 1970 - 1980 - Словник української мови: В 11-ти т. - К.: Наукова думка, 1970 - 1980; Філософський енциклопедичний словник / Головн. наук. ред. В.І. Шинкарук. - К.: Абрис, 2002. - 742 с.

Размещено на Allbest.ru