Актуальні проблеми лінгводидактики

Summary

This article studies the concepts of “speech act of agreement”, “speech act of disagreement”, “speech act of refusal” and the peculiarities of teaching these speech acts in the foreign-language audience. The system of exercises for provision of effective mastering the given material and promote the formation of communicative competence at foreign language speakers has been given.

Key words: methodology of teaching Ukrainian as a foreign language, communicative competence, speech act, agreement, disagreement, refusal, exercises.

Основним завданням сучасної методики викладання української мови як іноземної є формування комунікативної компетенції в іншомовців, що передбачає розвиток практичних умінь володіння мовою як засобом спілкування у різноманітних життєвих ситуаціях залежно від мети спілкування [9, 129]. Формування комунікативної компетенції передбачає “знання лінгвістичних і суміжних комунікативних конвенцій, в межах яких мовці повинні створювати та підтримувати комунікативну співпрацю” [14, 209], тобто знання не тільки мовних кодів, а й того, що, кому і в якій ситуації сказати та як правильно це сказати. Іншими словами, комунікативна компетенція включає в себе структурні, соціальні, культурні та функціональні знання, необхідні для ефективної комунікативної взаємодій [12, 4]. Адже мова складається із граматики та прагматики, де граматика є абстрактною формальною системою для створення та інтерпретації повідомлень, а прагматики - набором стратегій і принципів для досягнення успіху в спілкуванні за допомогою граматики [15, 76].

Вибір певного фрагмента мови регулюється трьома основними міркуваннями: функцією, яку повинно виконувати висловлювання; структурою висловлювання (його лексичне та граматичне оформлення); ситуацією, в якій висловлювання буде використано. Тобто речення висловлюють для конкретних цілей (спонукання, інформування, запитання), і це означає, що основним засобом формування комунікативної компетенції є засвоєння іншомовцями особливостей реалізації різних типів мовленнєвих актів.

Мовленнєвий акт є мінімальною реалізацією спілкування і визначається як цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється відповідно до принципів та правил мовленнєвої поведінки, прийнятих у суспільстві. Це одиниця нормативної соціомовленнєвої поведінки, що розглядається в межах прагматичної ситуації. Основні риси мовленнєвого акту - інтенціональність, цілеспрямованість та конвенціональність [1, 412]. Він складається з іллокуції - наміру мовця, локуції - мовного оформлення висловлювання та перлокуції - результату мовленнєвої дії.

Застосовуючи комунікативно-діяльнісний підхід до вивчення української мови як іноземної, мовознавці вже описали особливості викладання імперативних мовленнєвих жанрів (О. Даскалюк), мовленнєвих жанрів прохання (М. Баліцька) та жарту (Г. Швець).

Мета цього дослідження - розкрити особливості викладання мовленнєвих актів згоди, незгоди та відмови в іншомовній аудиторії. Ці мовленнєві акти є реакцією на пропозицію, питання чи спонукання адресанта та передають відповідно стверджувальні/заперечні відповіді.

Мовленнєвий акт згоди актуалізує позитивна відповідь або реакція на думку чи волевиявлення співрозмовника, тим самим вказуючи на прийняття поглядів мовця або відповідність сказаного дійсності [7, 19]. Він є реакцією на певний комунікативний стимул, іллокутивне призначення якого визначається попередньою реплікою-стимулом (інформативним, спонукальним чи питальним висловлюванням) [3, 86].

Основними засобами реалізації мовленнєвого акту згоди є стверджувальні частки авжеж, так, що в повній мірі заміщують увесь зміст реакції-підтвердження, одну або кілька предикативних одиниць залежно від ситуації мовлення [5, 295]. Мовці використовують речення із прислівниками добре, звичайно, звісно, певно, справді, що забезпечує повне схвалення визначеної адресантом дії, або ж вигуки та частки а, але, ж, ну, що ж, які виражають непевність мовця, у своєму рішенні, його байдужість, вимушеність згоди. Ще одним засобом вираження згоди є дієслова, наприклад, дієслово дійсного способу перечити у сполученні з часткою не. Також згоду передає повна/коротка форма прикметника згодний. Часто використовують повтори слів/речень або поєднання декількох лексичних засобів, що надає згоді додаткового стверджувального відтінку. Іллокутивну силу згоди може посилювати інформація про аналогічну з адресантом позицію, що передають розповідні речення.

Мовленнєвий акт незгоди - це “реактивний акт, який відображає протилежну позицію адресата відносно позиції адресанта й виражений інформативним або оцінним висловлюванням із різноманітними емоційними відтінками” [10, 134]. Передумовою виникнення незгоди є висловлювання адресантом питання, прохання, пропозиції, запрошення, оцінка адресатом сказаного, намагання дотримуватися принципів увічливості [4, 6].

Найпоширеніший спосіб вираження заперечення полягає в повторенні раніше сказаного або очікуваного та використанні певних морфологічних показників заперечення (часток не, ні, годі, прийменника без, префіксів не-, ні-, анти- тощо) [2, 172]. Також незгода реалізується за допомогою особових дієслів заперечую, не погоджуюся, суперечу або сполучення особового дієслова та модального слова (не можу погодитися), що сприяє зменшенню категоричності. Засобами вираження заперечення можуть виступати семантично спеціалізовані, синтаксично не членовані або слабко членовані слова-речення (Неправда; Брехня; Дурниці; Нісенітниці; Казна- що). Мовці використовують засоби аргументації, можуть просити вибачення за свою позицію тощо.

Мовленнєві акти згоди та незгоди можуть мати таку структуру: звертання + формулювання власне згоди/незгоди (підтвердження власного рішення) або звертання + формулювання власне згоди/незгоди + обґрунтування. Граматичні засоби їх вираження - це об'єднані в речення моделі та структури, за допомогою яких мовець у процесі комунікації висловлює стверджувальну/заперечну відповідь щодо якої- небудь ситуації спілкування.

Мовленнєвий акт відмови є реакцією на ініційовану першим комунікантом дію у вигляді повідомлення про небажання брати на себе пропоноване адресантом зобов'язання, ухиляння від нього [6, 71]. Відмова сигналізує про неготовність мовця до співпраці, оскільки він порушує максиму великодушності, яка вимагає від учасників спілкування зменшувати протиріччя, збільшувати згоду та брати на себе додаткові зобов'язання [11, 61]. Відмовляючи, мовець дбає про власні інтереси, нехтуючи інтересами партнера, та негативно впливає на психоемоційний стан партнера, оскільки нереалізована мета викликає в адресанта ефект

зламаних очікувань [8, 12]. Мовленнєвий акт відмови мовці часто використовують для висловлення небажання відповідати на запитання.

Для мовного вираження відмови характерні такі засоби: сполучення особових дієслів із заперечною часткою не, заперечна частка ні та їх поєднання. Також характерним є використання додаткових засобів, що її пом'якшують та пояснюють позицію мовця, наприклад, висловлення жалю або вибачення стосовно відмови, вдячності за пропозицію тощо. Відмова може виражатися частково за допомогою повідомлення про можливість виконання прохання за інших обставин чи в інший час.

У процесі комунікації мовці використовують непрямі засоби вираження відмови: висловлення здивування щодо позиції мовця, інформування про свою нездатність щось виконати, негативна оцінка спонукання та висловлення, приховування правди. Експресивність відмови забезпечують висловлювання образи, обурення, прокльону, погрози чи застереження.

Засвоєння цього теоретичного матеріалу передбачає розроблення низки вправ, в основу яких покладено зіставлення комунікативної мети та засобів її вираження. Це дозволить вивчати не тільки лексико-граматичну організацію мови, але й поміркувати над різними способами організації свого повідомлення з урахуванням соціального та культурного контекстів (статус і вік співрозмовника, ситуація спілкування тощо) [13, 250].

Вправи. Учитель/викладач може запропонувати учню/студенту виконати наступні вправи:

1. Згрупуйте подані фрази у три колонки за метою висловлювання (згода, незгода, відмова):