"Своє та чуже" в лінгвістичній термінології слов’ян на позначення частин мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 008

"Своє та чуже" в лінгвістичній термінології слов'ян на позначення частин мови

Ігор Шистеров

Порівняльне дослідження розвитку лінгвістичної термінології на позначення частин мови у слов 'янських мовах.

Ключові слова: частина мови, термінологія, слов 'янські мови, ком- перативістика.

Сравнительный анализ развития лингвистической терминологии для наименования частей речи в славянских языках.

Ключевые слова: часть речи, терминология, славянские языки, компаративистика.

Comparative analysis of the development of linguistic terminology for the name ofparts of speech in the Slavic languages.

Key words: parts of speech, terminology, Slavic languages, comparative.

Аналіз здобутків дослідників, котрі присвятили свої роботи розгляду граматики української мови, дозволяє стверджувати, що коріння осмислення й вивчення мови та поступового формування українського мовознавства сягають у XVI століття. Протягом наступних чотирьох століть мовознавство на українських землях розвивалося під впливом живої народної української мови та суспільно-політичних реалій, що безпосередньо впливали на всі галузі науки та культури тієї доби. Остаточно українське мовознавство як наука сформувалося у XX столітті. Спробуємо простежити шлях поступового становлення української лінгвістичної термінології, котра певним чином відтворює картину цього процесу, але водночас демонструє галерею особистостей, які своєю участю, докладаючи значних зусиль, намагалися зробити вагомий внесок у створення самобутнього, з одного боку, але й пов'язаного з іншими слов'янськими мовами, з другого, термінологічного фундаменту для майбутніх генерацій мовознавців.

Цілком зрозуміло, що з розвитком мовознавчих дисциплін, створенням граматик і словників виникала необхідність у становленні власної сталої лінгвістичної термінології. Загальновідомо, що в часи середньовіччя прикладом для слов'янських мовознавців слугували, безсумнівно, латинські та, насамперед, грецькі мовознавчі роботи та термінологія, що була в них використана. Так, зокрема, найчастіше терміни на позначення частин мови калькувались, а згодом автори майбутніх граматик слов'янських мов прагнули їх вдосконалити. Матеріалом для створення мовознавчої термінології слугувала згодом жива народна мова, що засвідчує сучасний стан термінологічних понять української лінгвістики. Аналіз розробок вчених XVI--XVII століття свідчать про їхній значний внесок у майбутній розвиток не лише української, мовознавчої термінології, але йусієї східнослов'янської, що яскраво іллюструють дослідження таких видатних вчених, як, перш за все, представника раннього українського просвітництва й європейського просвітника М. Смо- трицького (Батько якого, Герасим Смотрицький, був ректором славетної Острозької академії, знаним письменником і поетом; це він разом з Іваном Федоровим видрукував Острозьку Біблію. Див. детальніше: http://incognita.day. kiev.ua/meletij-smotriczkij-publiczist- vchenij-i-patriot.html (7.05.2017)), Л. Зизанія та І. Ужевича. лінгвістичний термінологія мова

Як уже ми і зазначали, традиційно в давньоукраїнських граматиках було згадано про вісім «видів/частин слова», які сьогодні називаються частинами мови: имя, мзстоименїє, глаголь, причас- тїє, нарзчьє, предлогь, союзь, междометїє (запроваджено власне М. Смотрицьким, замість греко-латинського артикль). Частини мови мовознавці поділяли на відмінювані та невідмінювані, причому імена мали власні відміни, а дієслова дієвідміни. Власна термінологія використовувалась і для назв відмінків. Варто підкреслити, що термінологія, котру запропонував М. Смотрицький, досі вико- ристовуєтьсяу слов'янському мовному ареалі, у зміненому вигляді або без змін [3, с. 45-47].

При створенні термінів деякі мовознавці тяжіли до використання питомих слів народної мови, особливо цей своєрідний національний «пуризм» був характерний для другої половини XIX століття. Так, зокрема, західноукраїнський дослідник і педагог, автор української шкільної граматики «Методична граматика язика малоруского» (1865 р.) П. Дячан запропонував власний погляд на термінологію частин мови в такий спосіб: передметовникь, мзстоіменникь, связникь, словокь. У роботі невідомого автора «Практична граматика нэмецкого языка» також вжиті власні терміни: сущникь (іменник), приложишь (прикметник), предложишь (прийменник), прислово (прислівник), соключникь (сполучник), числовникь (числівник), чувственникь (вигук), дзєслово (дієслово) [3, с. 45-47]. Слід зазначити, що частина з них досить прозора (напр., дієслово, предложникь, прислово, числовникь), але інші, на нашу думку, можуть викликати деякі проблеми з трактуванням.

Слова, що виконували роль обставини, ще вчені у XVII ст. називали обставинними словами, котрі існують лише при іншому слові, наприклад, як доповнення до дієслова. Таким чином, обставинні слова стали називатися прислівником (спочатку нарєчієм і приді- єслівником) [1, с. 187-193].

У відомій граматиці С. Смаль-Стоцького (1893 р.), автор створює та використовує деякі особливі лінгвістичні терміни, що в більшості своїй майже не відрізняються від сучасної кодифікованої української лінгвістичної термінології: прикметник, злучиш, оклик, іменник, заіменник, числівник, прислівник, пріменник, дієслово.

Початковим етапом розвитку чеського мовознавства можемо вважати початок XVI століття, коли писались і друкувались перші граматики старочеської мови. Протягом наступних п'яти століть чеське, як і українське, мовознавство розвивалось під впливом тих чи інших історичних подій, переживало як відродження, так і занепад. Першою структурованою працею прийнято вважати книгу, що була надрукована у 1533 році під назвою «Grammatika ceska» або також «Mluvnice Namcst'ska». працювало над нею три автори - Benes Optat, Petr Gzel a Vaclav Philomathcs. Цілком логічно, що в ті часи у Європі, безсумнівно, панували у наукових сферах латинська та грецька мови. Дана робота, а також усі наступні мовозначі праці писались латинською мовою та як зразок використовувалась саме латинська структура опису граматичних явищ. Саме тому, почина- ючи від даної граматики ще декілька століть у колишньому чесько- словацькому мовному ареалі панувала класична термінологія. Частини мови та їхні різноманітні підгрупи чи розряди у таких працях називались не інакше ніж verba, substantiva, adverbia temporis, numeri, loci і так далі.

Період Відродження відзначився пануванням німецької мови при описі чеських граматик. Найзначущішою роботою тієї доби традиційно вважають граматику Йозефа Добровського (Josef Dobrovsky), яку було видано у 1808 році. Для нас буде важливішим її переклад і перевидання, яке здійснив чеський мовознавець Вацлав Ганка (Vaclav Hanka). У ньому вперше вживається не латинська чи німецька термінологія, а власна чеська. Приблизно тоді ж (1846 рік) світ побачив напрацювання словацького автора Людовита Штура (Eudovit Stur) під назвою Nauka reci slovenskej. Термінологія в цих виданнях виглядала так: а) чеська: jmeno statue, jmeno pridavne, namestka, cislo, sloveso, prlslovka, predlozka, spojka, vykricnik; б) словацька: samostatnuo meno, pridavnuo meno, vsemeno, pocot, sloveso, prlslovka, predlozka, spojka, vykriknik. Згодом, приблизно за півстоліття, видають наступні чеські та словацькі граматики (авторів J. Gebauer і S. Czambel), де для називання прислівників використовують уже сучасну термінологію [4, с. 136-142].

При створенні української термінології з погляду словотвору відповідних лінгвістичних термінів, значну роль відігравав суфікс -икАник у поєднанні з питомими коренями [3, с. 48]. Як свідчать зібрані матеріали у нижченаведеній таблиці, зазначений суфікс є продуктивним не лише для української мови, але і для польської, кашубської, білоруської, словенської, сербської, хорватської та частково македонської. Термінологія болгарської та російської мов ідентична завдяки дотриманню напрямку церковнослов'янської традиції.

Таблиця сучасної лінгвістичної термінології на позначення частин мови основних слов'янських мов:

Кашубська термінологія

Доречно згадати, що у 2005 році в м. Пряшів (Словаччина) вийшов посібник із правилами русинської мови, де автори представили термінологію на позначення частин мови в такий спосіб: [2]

Звичайно, кожна із зазначених вище мов чи говорів може використовувати також класичну латинську термінологію. Так, зокрема, у сучасних чеських наукових колах і відповідних текстах можна, приблизно з однаковою частотою, можна натрапити як на чеські, так і на латинські терміни на позначення частин мови, або й інших мовних термінів.

Варто також згадати лужицько-сербські мікро-мови, де фігурують латинські терміни, хоча паралельно існують і пуристичні питомі, котрі вже здебільшого вийшли з активного вжитку.

Отже, побіжний огляд сучасної лінгвістичної термінології на позначення частин мови в усіх слов'янських мовах свідчить про те, що вона утворена, переважно, однаковим способом, тобто калькуванням із латинської назви з використанням словотворчих моделей і словотворчих афіксів як спільнослов'янського походження, так і питомих, притаманних лише одній-двом мовам тієї чи іншої мовної підгрупи.

Література

1. Божко Ю. О. «Особливості прислівника як самостійної частини мови в сучасній українській мові. Збірник наукових праць». - К: Лінгвістика №3 (24) II частина. - 2011.

2. Ябур В., Шишкова А. Русиньскый язык у зеркалї новых правил про основны і середні' школы з навчанём русиньского языка - 2. - Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2005. http://www.unipo.sk/public/ media/11523/Rusi risky J azy kvzrkadle .pdf (7.5.2017).

3. Яолшевич І. Становлення й кодифікація української морфологічної термінології. In: Українська мова, Київ, 2010, № 3.

4. Nase fee, rocnik 59 (1976), cislo 3.

5. UCHWALA NR 7/RJK/12 Z DNIA 29.06.2012 R. W SPRAWIE STOSOWANIA SLOWNICTWA ZWIAZANEGO Z TERMINOLOGIA GRAMATYCZNA - FLEKSJA. http://skarbnicakaszubska.pl/uchwala-nr- 7-rjk-2012/ (7.5.2017).

Размещено на Allbest.ru