Стереотипізація персонажного мовлення

Антропоцентричність сучасних лінгвістичних розвідок акцентує увагу на особливій ролі людини, її свідомості та світобаченні в організації й використанні мови як засобу спілкування, зберігання, обробки й передачі знань. Антропоцентрична пара- © Морозова І.І., 2018 жах наук, предметом яких безпосередньо є поведінка людини, наприклад у межах психології, так і у межах дотичних гуманітарних наук, наприклад психолінгвістики або історичної прагмалінгвістики, де стереотипи комунікативної поведінки персонажів літературних творів, створених у попередні століття, можуть стати надійним джерелом ілюстративного матеріалу та надати сучасному науковцеві ґрунтовну базу для висновків.

Стереотипізація - це побудова образу на основі вже існуючого стійкого уявлення про членів певної соціальної групи, наприклад, гендерної чи етнічної, яка має місце там, де відбувається соціальна взаємодія [10, с. 495]. Когнітивною основою цього процесу є селекція, обмеження, категоризація великої маси соціальної інформації, яку отримує людина у своєму повсякденному житті; мотиваційною основою - оціночна поляризація на користь своєї соціальної групи. У свою чергу, вже створені та функціонуючі стереотипи спрямовують соціальну взаємодію в таке русло, що індивід, який сприймається стереотипно, починає своєю поведінкою підтверджувати типізовані уявлення про себе [там само]. Науково доведено, що стереотипи можуть створювати власну реальність, або лінгвокультур- ний простір, що своєрідно відбиває мовлення, поняття, ідеї та концепти, тобто складові картини світу окремої особистості та загальної для епохи інваріантної картини дійсності, а також цілі, мотиви, інтереси, настанови особи, стереотип якої створюється у певному соціумі (порівн. [3]). Стереотипи поведінки мовців знайшли своє місце в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених: були розглянуті стереотипи сучасних лінгвокультурних спільнот (наприклад, [1; 5]), стереотипи героїв сучасних ігрових кінотворів (наприклад, [4; 18]), жіночі й чоловічі стереотипи мовлення (наприклад, [7; 17]), тощо, проте стереотипізація мовлення персонажів літературних, зокрема драматургічних, творів, досі не отримала всебічного висвітлення. Отже, актуальність цієї роботи визначається, з одного боку, необхідністю дослідження утворення стереотипів певної соціальної групи певної лінгвокультурної спільноти у певний історичний період її розвитку (представниці вищого/середнього класів вікторіанської Англії); а з іншого, інтересом сучасної наукової спільноти до вивчення вербальних та невербальних проявів стереотипізації у їхній нерозривній єдності.

Метою роботи є вивчення особливостей утворення стереотипу персонажного мовлення, зокрема жіночого. Досягнення поставленої мети вимагає розв'язання наступних завдань: виокремлення теоретичних підвалин характеризування жіночої комунікативної поведінки, що формується чо- ловіками-драматургами вікторіанської доби, та опис вербальних і невербальних сторін стереотипу героїні вікторіанської драматургії.

Об' єктом розгляду є комунікативний стереотип представниці вікторіанської лінгвокультурної спільноти, а предметом - вербальні (мовленнєві) та невербальні (жестові, проксемічні та інтонаційні) елементи, з яких складається цей стереотип. Матеріалом дослідження слугують п'єси британських драматургів другої половини ХІХ ст., в яких виокремлюємо вербальні (автентичне персонаж- не мовлення, представлене у вигляді діалогу) та невербальні (із авторських ремарок) компоненти стереотипу, що розглядається.

1. Утворення стереотипу героїні вікторіанської п'єси

Нижче буде розглянуто механізм створення стереотипу жіночої комунікативної поведінки із залученням ілюстрацій із п'єс Е. Балвер-Літтона, Г.А. Джонса та О. Уайльда.

1.1. Теоретичні підвалини дослідження стереотипу комунікативної поведінки в лінгвістиці

Комунікативна поведінка людини може бути розглянута як маркер її приналежності до певного соціуму, як одна з найважливіших складових соціо- культурної поведінки мовця, вона входить у набір поведінкових стереотипів, які створюються певним суспільством в ході його історичного розвитку [8]. Існуючі в сучасній науці трактування поняття «стереотип» можна розділити на два блоки: перший бере за основу когнітивний характер процесів стереотипу і розглядає його як перебільшене переконання (думку), асоційоване з категорією; в його функцію входить пояснення нашої поведінки в зв'язку з цією категорією [16, с. 3]; як «форму раціонального пізнання світу, яка спрощує та прискорює обробку інформації» [1, с. 45]. Другий блок визначень стереотипу розкриває його соціальний характер: стереотип - це соціокультурно маркована форма поведінки представника певної етнокультури, яка реалізується в мовленнєвому спілкуванні у вигляді нормативного уявлення про доступні для нього ситуації [11]. У нашому дослідженні ми, дотримуючись традицій вітчизняного мовознавства (див., наприклад, [14, с. 16]), об'єднуємо обидва підходи і розглядаємо стереотип як певне уявлення фрагмента навколишньої дійсності, фіксований скрипт, який є відображенням у свідомості особистості типового фрагменту світу [5, с. 231-232], зокрема спрощених ментальних репрезентацій різних категорій людей, що перебільшують подібності між ними та ігнорують відмінності [6, с. 286]. Стереотип пов'язаний з певним національно-, соціально- та історично-детермінованим вибором тієї чи іншої стратегії поведінки в певній ситуації [5, с. 233]. Конкретизуючи ці трактування стереотипу, вважаємо такі комунікативні одиниці стереотипами мовленнєвого спілкування або стереотипами мовленнєвої поведінки. У результаті внутрішнього утворення стереотипів виникають т.зв. екзостереоти- пи, що складаються у представників однієї культури про іншу, та ендостереотипи, або уявлення про самих себе [6, с. 291]. Слід зазначити, що в реальності ці різновиди стереотипу нерозривно пов'язані; роз'єднувати їх доцільно тільки для побудови наукової моделі опису.

Критичне переосмислення психолінгвістичного розуміння стереотипу, запропонованого В.В. Красних [5], для потреб аналізу дискурсу дозволяє, використовуючи ідеї І.С. Шевченко, визначити його як стійку схему мовленнєвої поведінки комуні- кантів в певних типізованих ситуаціях дискурсу на підставі стереотипного образу комунікативної поведінки, який реалізується у вигляді стереотипного ментально-лінгвального утворення. Оскільки стандарти (мовленнєвої) поведінки співвідносяться з реальною стратифікацією суспільства, вважаємо, що стереотип вікторіанської жінки можна розглядати як самоідентифікацію в жіночій свідомості і як уявлення про неї, що склалося у чоловіків-вікто- ріанців. У цьому дослідженні ми робимо спробу аналізу вербальної сторони соціального екзостере- отипу представниці вікторіанської лінгвокультурної спільноти.

Усе вищесказане дозволяє нам на основі визначень стереотипу вітчизняними і зарубіжними вченими трактувати стереотип особистості вікто- ріанської жінки як елемент британської картини світу, що містить уявлення про етичні / лінгвістичні норми поведінки представниці середнього / вищого класів і відображає очікувану від неї поведінку в дискурсі. У цьому дослідженні ми розглядаємо соціально-мовний портрет вікторіанської жінки, або стереотип її комунікативної поведінки, і стереотип- уявлення про її мовленнєву поведінку, що склався у інших членів суспільства та що відбиває морально-етичні і соціально-культурні норми і цінності епохи. Тим самим відкриваються можливості отримання достовірних відомостей про стереотипи мовленнєвої поведінки вікторіанської жінки на матеріалі художнього дискурсу, створюваного тільки авторами-чоловіками, оскільки драматургічних текстів, створених вікторіанськими жінками недостатньо для отримання статистично релевантної вибірки.

Стереотипізацію персонажного мовлення пропонуємо розкрити за допомогою вибірки вжитих вікторіанською жінкою стратегій увічливості, оскільки остання є стрижневою для британської лінгвокультури [20]. У межах теорії ввічливості здійснюються спроби вирішити такі питання, як концепція ввічливості (стратегії відходу від конфлікту і типи соціальної індикації); порушення комунікативного принципу ввічливості; соціально-психологічні чинники, що визначають форми та функції увічливої поведінки; увічливість і типи дискурсу; вербалізація принципу увічливості, тощо. Послуговуючись розвідками кінця ХХ ст. - початку ХХІ ст., увічливість розуміємо як принцип поведінки, в т.ч. мовленнєвої, заснований на однойменному концепті і спрямований на збереження позитивного / негативного соціального обличчя учасників інтеракції відповідно до ціннісних настанов певної лінгвокуль- турної спільноти, який історично є прерогативою вищих верств суспільства [9, с. 10]. У свою чергу вербалізовану ввічливість ми розуміємо як систему комунікативних стратегій та притаманних їм конвенціональних мовних засобів.

П. Браун та С. Левінсон [15] пропонують найбільш детальну розробку реалізації принципу ввічливості в мовленні. В основі їхньої теорії лежать поняття «соціального обличчя» [там само, с. 61]. Воно існує в двох формах, на яких базується поділ увічливості на позитивний і негативний підтипи. Перший спрямовано на демонстрацію солідарності з адресатом, а другий - на збереження дистанції між мовцем і слухачем, на прояв поваги до останнього. Іншими словами, вступаючи в контакт необхідно наблизити до себе співрозмовника, скоротити дистанцію за допомогою стратегій позитивної увічливості. Проте, в англомовній лінгвокуль- турі для того, щоб залишитися ввічливим, не слід скорочувати дистанцію до мінімуму; для демонстрації поваги до співрозмовника слід задіяти стратегії негативної ввічливості [там само]. Стратегії позитивної увічливості (яких існує п'ятнадцять, за П. Браун і С. Левінсоном) слугують зближенню комунікантів через мінімізацію загрози позитивному обличчю співрозмовника: забезпечують отримання схвалення, підтримки оточуючих, задовольняють позитивну самооцінку мовця і полягають у вираженні солідарності зі слухачем [там само, с. 102-13 0]. Десять стратегій негативної увічливості полягають у наданні свободи дій слухачеві, у «дис- танціюванні» від адресата [там само, с. 131-211].

Стратегії увічливості реалізуються в дискурсі. Базуючись на сучасних визначеннях дискурсу [13] як особливого використання мови для відображення особливої ментальності, у нашому дослідженні жіночої, як соціальної діяльності у межах певного соціуму, у нашому дослідженні вікторіанського, цілеспрямованої соціальної дії, компоненту, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їхньої свідомості, вважаємо, що вікторіанський жіночий дискурс - це мисленнєво-комунікативний феномен, процес та результат мовленнєвої діяльності британської жінки, який відбиває її соціальний стан і ментальність цього історичного періоду.

1.2. Типізована мовленнєва поведінка героїні вікторіанських п'єс Наші дані свідчать, що найбільш уживаними для типової представниці британської лінгвокультурної спільноти, як на думку тогочасних чоловіків-дра- матургів, стратегіями зближення комунікантів є стратегії Р2, Р4, Р5, Р7, Р10, Р11, Р12 і Р13. Екзо- стереотип змальовує вікторіанський жіночий дискурс як підвищено емоційний, що виражається вживанням емоційно-забарвлених прикметників та дієприкметників типу wonderful(ly), awful(ly), extremely (стратегія Р2); як оптимістичний (стратегія Р11 реалізується словами, словосполученнями та реченнями, які об'єднані семою «надія» - to hope, to be certain, to be sure/surely, no doubt, of course); націлений на взаємодію із співрозмовниками (стратегія Р13 - інформування про спонукальні причини дій мовця та запитування про причини вчинків слухача). Так, леді Статфілд висловлює занадто емоційну підтримку співрозмовниці, яка, у свою чергу, інформує її про причини та наслідки необережної світської поведінки:

Mrs. Allonby: One advantage of playing with fire. Lady Caroline, is that one never gets even singed. It is the yeoyle who don't know how to play with it who get burned up.

Lady Stutfield: Yes; I see that. It is very, very helpful (Wilde, 100).

Стереотипні стратегії ввічливості вікторіан- ського жіночого дискурсу представлені різними мовними одиницями: на рівні слова - уживанням інклюзивних займенників we, us (стратегія Р12); на рівні словосполучення - звертаннями на власне ім'я та у формах (ту) dear/darling + ім 'я до подруг і родичів, звертаннями типу (ту) dear + ім 'я/ титул до світських знайомих (стратегія Р4); на рівні речення - сегментованими питаннями і повторами у діалогах (стратегія Р5); на рівні мовленнєвого ходу у дискурсі - стратегією пошуку тем, цікавих для обох співрозмовників (стратегія Р7) і обіцянок (стратегія Р10). Наприклад, стереотипною реалізацією стратегії Р7 є розповсюдження пліток:

Lady Clarice. Professor Rawkinson and the Bishop of Malmesbury were fighting to get her an ice.

Наведені стратегії зближення є мовленнєвим проявом стереотипної вікторіанської жінки, яка розглядає світ як співтовариство індивідів і прагне комунікативного наближення до співрозмовників у дискурсі.

Стереотип комунікативної поведінки героїні британських п'єс вікторіанського періоду реалізується уживанням в її дискурсі стратегій дистанцію- вання N2, N3, N5, N6 та N7.

Великий спектр мовних засобів реалізації стратегії N2 зумовлений її природою, бо комунікації представників англійської лінгвокультурної спільноти притаманним є дистанціювання мовця і слухача. Стратегія N2 у вікторіанському жіночому дискурсі представлена: питальними реченнями, у т.ч. еліптичними (у такий спосіб жінка реалізує закладену в її ментальності потребу говорити невпевнено); модераторами якості (вставними реченнями I believe, I suppose, I think, It seems (to me) та прислівниками perhaps, anyhow); модераторами кількості (прислівниками міри та ступеня really, quite, simply, a little); хеджингом-цитатою (I hear, I am told, they say); хеджингом, який виражений простим чи складносурядним реченням із сполучником or; дієслівними формами умовного способу; маркером релевантності (пом'якшення мовленнєвого акту квеситиву за допомогою вставного речення з інфінітивом to ask у складеному дієслівному присудку); підсилювальною емфатичною часткою do. Наприклад, леді Статфілд, натякаючи на погану репутацію лорда Іллінгворта (яка насправді приваблює її), посилається на думку світського товариства; вона не вживає особовий займенник you, замінюючи його офіційним титулом; тим самим створюється враження, що йдеться зовсім про іншого чоловіка:

Lady Stutfield: The world says that Lord Illingworth is very, very wicked (Wilde, 101). Стратегія N5 функціонує у стереотипному вікто- ріанському жіночому дискурсі у формі гоноріфічн- хи звертаннь sir..., Lord..., Lady..., Mr..., Mrs..., Miss..., а також емоційно-забарвлених синоніми дієслова “to ask”: pray, implore, beseech, beg. Уживання цих засобів сприяє підвищенню соціального обличчя співбесідника, без чого неможливий нормальний процес комунікації (стереотип підкреслено увічливої жінки):

Sir John. (...) I've been thinking since that I ought perhaps tell Mr. Evelyn that the letter was yours - shall I?

Clara. No, Sir; I beg you will not. I -1 - (Bulwer- Lytton, 80).

За допомогою стратегії N3 вікторіанська жінка сигналізує, що не впевнена в необхідності дії, про яку йде мова, і не наполягає на її виконанні (стереотип «невпевненості» жіночої поведінки). Стратегія N3 реалізується дієслівними формами умовного способу, питально-заперечними реченнями або питальними реченнями з модальним дієсловом- присудком. Соціокультурні норми накладають відбиток на всю комунікативну діяльність жінки: вона пом'якшує мовленнєві ходи, удаючись до вибачень - to be (so) sorry, to beg/ask one's pardon (стратегія N6). Щоб зняти із себе відповідальність за сказане, жінка удає, що мова йде про сторонніх людей (стратегія N7) і використовує безособові займенники замість особових, вказівні займенники, дієслівні форми пасивного стану, замінює особовий займенник I іменником на позначення класу людей (English women, the people, the world). Наприклад, Мейбл Чілтерн висловлює невдоволення співрозмовником, який не прийшов на побачення, у непрямий спосіб; висловитись прямо - значить порушити стереотип скромності вікторіан- ської жінки:

Mabel Chiltern (...): People who don t keep their appointments in the Park are horrid.

Lord Goring: Detestable (Wilde, 259 - 260). Наведені стратегії дистанціювання розкривають стереотип невпевненої у собі жінки, яка усіляко намагається підкреслити вищій статус своїх співрозмовників та зняти з себе відповідальність за зміст свого висловлення.

1.3. Невербальна складова стереотипу героїні вікторіанських п'єс Невербальні елементи становлять невід'ємну частину загальної картини комунікативної поведінки представника лінгвокультурної спільноти, оскільки вони окремо й у поєднанні з вербальними знаками сприяють створенню комунікативно значущих повідомлень [12]. Зазвичай невербальні компоненти комунікації поділяються на кінесичні (жестові та мімічні), проксемічні (зміни особистого простору) та просодичні (інтонаційне оформлення) [там само, с. 35-38]. Драматурги другої половини ХІХ ст. використовують ці елементи у якості вторинного засобу створення екзостереотипу своєї сучасниці. Ремарки вікторіанських п'єс дозволяють узагальнити типізовані характеристики жінки наступним чином.

У світському оточенні її жести є формалізованими згідно з етикетом: bows with icy coldness (Wilde, 22); after examining Cecily carefully through a lorgnette (Wilde, 64). Дівчина може поводитись у присутності молодого чоловіка досить нестримно як на сувору вікторіанську мораль: puts her arm round Blunt's chair (Bulwer-Lytton, 60); puts her fingers through his hair (Wilde, 60). Несхвалення старшими такої поведінки змушує її повернутись до формалізованих форм невербальної поведінки: Georgina catches her father's eye, and removes her arm (Bulwer-Lytton, 60). Проксемічний фактор типізованої невербальної поведінки героїні вікторіанських п'єс також підпорядкований вимогам тогочасної моралі, оскільки жінка повинна бути люб'язною до оточуючих (moving to her and shaking her hand (Wilde, 63)), але не втрачати власної гідності за жодних обставин: Lady Bracknell sweeps out in majestic indignation (Wilde, 34). Отримані автентичні зразки просодичних компонентів невербальної поведінки вікторіанської жінки уможливлюють надати характеристику увічливої та стриманої представниці тогочасної лінгво- культурної спільноти: вона розмовляє with elaborate politeness (Wilde, 68), sweetly (Wilde, 69), thoughtfully /meditatively (Wilde, 67). З іншого боку, жінці дозволяється у деяких випадках прилюдно демонструвати свої емоції: вона не порушує норм поведінки, говорячи hysterically (Bulwer- Lytton, 76), bitterly (Wilde, 51) або glibly (Wilde, 27). Наведені приклади невербальної комунікатвної поведінки представниці британської лінгвокультурної спільноти ХІХ ст. демонструють відповідність отриманим автором висновкам про стереотип жіночої комунікативної поведінки.

Висновки