Фраземіка української мови на тлі народної духовної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фраземіка української мови на тлі народної духовної культури

Фраземіка кожної мови, у тому числі й української, є тим феноменом, що формує особливу «підмову», в якій в усталеній формі зберігаються і передаються уявлення народу про світ, культурне і й історико-міфологічне відтворення дійсності та внутрішній рефлексивний досвід народу. Як і О. О. Селіванова, вважаємо, що фразеологізми як номінативні одиниці мови є продуктом культурно-гносеологічної здатності етносу фіксувати як стереотипне власне антропометричне відношення до об'єктивного світу, що з часом перетворюється на прототипове в етносвідомості. Стереотипи поведінки етносу представлені в його культурі, традиціях, звичаях тощо, а вербалізовані, зокрема, й у мовній фразеосистемі [5, с. 11]. Фразеологія останніми десятиріччями привертає до себе дедалі більшу увагу дослідників-мовознавців, оскільки вона є, на думку Ф.П. Медведєва, одним із найважливіших джерел для глибокого вивчення словесних естетичних цінностей народу [3, с. 3]. Услід за Ф.П. Медведєвим, Л.В. Савченко зазначає, що духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Вона є продуктом суспільного розвитку, її основне призначення полягає в продукуванні свідомості. Завдяки закріпленню в знаках та символах, а тепер і в комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною стосовно її творця - людини. Однак духовність наших предків глибоко проросла в мовний світ і так вплелася у фразеологічну канву, що відшукати її фрагменти у фраземах науковцям надто складно. У мовній картині світу різними способами закладено ціннісний зміст, декодування якого розкриває світоглід культурного соціуму. Сучасна лінгвістика вважає мову культурним кодом нації, а не просто знаряддям комунікації та пізнання. Зацікавлення фразеологією народної культури слов'ян поглиблює вивчення етнокультурних і мовних матеріалів у діахронному та синхронному аспектах, сприяє виявленню лінгвоетнічних особливостей народу. У більшості фразеологічних одиниць культурну інформацію можна отримати з внутрішньої форми, у якій наявні сліди культури - міфи й архетипи, звичаї й традиції, історичні події та елементи матеріальної культури. Ця інформація ніби воскресає в конотаціях, які відображають зв'язок асоціативно-образної основи з культурою (архетипами, еталонами, символами, стереотипами) [див.: 4, с. 8-11].

Як цілком умотивовано зазначає В.Д. Ужченко, серед актуальних напрямів сучасного мовознавства усе більше утверджується когнітологічний напрям, найтісніше пов'язаний із теорією картин світу. Лінгвокультурологічний аналіз рівноцінний пригадуванню сюжетів, осіб, які дали основу для словосполук або ж виявлення тла, контексту, що сприяли утворенню стійких словосполучень. Культурна інформація перебуває переважно в латентному, тобто невиявленому, стані. У центрі культурного простору перебуває людина. Мовний образ людини, сфера її емоційної й раціональної поведінки, її життя, смерть і доля відтворені культурою. Знання змістового обсягу мовного знака залежить від освіченсті реципієнта, його життєвого досвіду, обставин самого життя, оскільки мовна семантика тісно пов'язана з мовною картиною світу, а вона різна у представників різних соціальних, вікових тощо груп [10, с. 291-292].

Ключовим у сучасному лінгвокультурологічному підході до концепту є, насамперед, поняття духовної цінності: суспільні уявлення про добро і зло, прекрасне і потворне, справедливість, смисл історії і призначення людини тощо. Прямим наслідком ціннісного характеру цих ментальних одиниць, вказує М. В. Скаб, є «переживаність». Другим наслідком аксіологічного забарвлення культурних концептів є семіотична щільність, тобто представленість у плані вираження цілою низкою мовних синонімів (слів і словосполучень), тематичних рядів і полів, прислів'їв, приказок, фольклорних і літературних сюжетів і синонімізованих символів (творів мистецтва, ритуалів, поведінкових стереотипів, предметів матеріальної культури), що пояснюється їх значущістю в житті людини [6, с. 24].

Цікавою є думка М. Л. Ковшової, яка вважає, що фразеологізм зароджується на перетині мови й культури, він з самого початку насичений культурою, і це робить його потенціально культуроносним знаком. Фразеологізм, який використовується в мові для непрямого, образного позначення світу, для вираження оцінки того, що відбувається в світі, крім того, оживляє в свідомості того, хто говорить, і транслює ту свою суть, яка є джерелом його створення. Створюється особливе коло фраземи в культурі - від культурно зумовленого його зародження до актуалізації його культурних смислів у процесі культурної інтерпретації фразеологічної одиниці [1, с. 147-148].

Услід за Т.А. Сироткіною, спостерігаємо у досліджуваному матеріалі, що в свідомості кожного народу, зокрема й українського, наявні етнічні образи і стереотипи, пов'язані з оцінкою представників свого й чужого етносів [7, с. 152]. У фразеології української мови є чимало стійких одиниць, які виступають маркерами національно-культурної свідомості.

Наведемо приклади найбільш репрезентативних із них. Зокрема, із ключовим словом хліб зафіксовано у словнику понад 140 стійких виразів, які відображають широку палітру особливостей народної духовної культури українського народу, наприклад: водити хліб-сіль - `бути з ким-небудь у дружніх стосунках, товаришувати', дати хліб у руки - `допомогти кому-небудь здобути засоби для існування', ласкавий (проханий, прошений) хліб - `милостиня', обміняти хліб святий - `дати або дістати згоду на шлюб; домовитися про одруження', дурно хліб їсти - `не приносити ніякої користі ', їсти сухий хліб - `жити у нестатках, бідності, у нужді', їсти чужий хліб - `бути на чиємусь утриманні', відривати шматок хліба від рота - `1. Відмовляти собі у найнеобхіднішому, заради кого-, чого-небудь; 2. Позбавляти кого-небудь найнеобхіднішого, забираючи його собі ', ділитися останнім шматком хліба -`виявляти співчуття, доброту, людяність у ставленні до когось' , як тиждень хліба не їв - `1. Дуже повільно, мляво; 2. Тихо, неголосно' , і хлібом не годуй, а… - `уживається для вираження чиєї-небудь пристрасті до чогось' [9]. Переважна більшість із фразем з ключовим словом хліб мають аналогічне або близьке значення в інших слов'янських мовах, це засвідчує спорідненість наших духовних культур. У досліджуваному матеріалі зафіксовані фраземи як із позитивною, так і з негативною конотацією.

Оригінальними є стійкі вирази, ключовим словом у яких виступає калина. Калина - це символ вогню, сонця; неперервності життя, роду українців; України, батьківщини; дівочої чистоти й краси; вічної любові, вірності; гармонії життя та природи; материнства; плодючості; символ нескореності й стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам'яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв. Наприклад: а ми тую червону калину та й підіймемо, а ми нашу славну Україну та й розвеселимо!; без верби й калини нема України; а дівчина, як калина, (ширше - народження й смерть). Перший берег вже за спиною (на мості), попереду другий берег, і зворотного шляху немає [8, с. 142]. Червоний колір калини відображає красу, біле цвітіння - невинність. Калина прикрашала весільний обряд, використовувалась і під час поховань, але кожного разу - як ознака любові, доброїзгадки про людину. Калина водночас має і прикмети жалю, туги за коханим. Калина хитається - `дівчина сумує'; калина чорніє - `чиєсь горе'; зламати калину - висловити жаль за загиблим; а в тієї калиноньки аж до землі віти гнуться; а в тієї дівчиноньки аж до землі сльози ллються; посадіть ми, мої сестри, в головах калину, нехай кожен о тім знає, що з кохання гину. Образ-символ калина зберігає міфологічні погляди на перевтілення дівчини в дерево. Підтримане народнопоетичною традицією, таке уявлення трансформоване в художній прийом, персоніфікація здобуває світоглядне підґрунтя: став у полі козак терном, а в долині дівчина калиною! Вийшла синова мати того терна рвати, дівчинина мати калини ламати. Калина поширена по всій Україні, відзначена зовнішньою красою, вона викликає в народі високу позитивну характеристику, ототожнюється з рідним краєм, з самою Україною : та знаю: мене колисала калина в краю калиновім тонкими руками, і кров калинова, як пісня єдина, горить в моїм серці гіркими зірками [див.: 2, с. 180-182].

Звернемо увагу на фразему чотири броди - символ тернистого шляху кожної людини; гідного людського віку; людських знань, досвіду; невідомого, часто небезпечного життєвого вибору; історії і долі українського народу. За тлумачним словником брід - «мілке місце ріки або озера, зручне для переходу або переїзду». У стійких виразах: розлилися води на чотири броди; не спитавши броду, не лізь у воду. Брід у незнайомій життєвій ситуації - воді - є останньою надією на порятунок. У житті трапляються випадки, коли людині необхідно зробити рішучий крок, що повністю змінить її життя. Чи перейде людина успішно «ріку життєвих невдач», чи спіткнеться й упаде? У такому розумінні брід може бути символом людських знань, досвіду, норм моралі, що утримують від хибного кроку. У тяжкі хвилини такі знання допомагають людині вийти з критичної ситуації. У М. Стельмаха є роман «Чотири броди». Це своєрідний гімн красі й мудрості народу, його відданості рідній землі, лебедина пісня письменника. Слово брід стає символом, що найповніше розшифровується в тексті Сагайдаком: «А от є інші в людини броди: блакитний, як досвіт, - дитинства, потім наче сон, - хмільний брід кохання, далі безмірної роботи і турботи, а зрештою - онуків і прощання». Отже, чотири броди - це тяжкий життєвий шлях, який має пройти кожна людина. І на тому шляху зустрінуться броди боротьби за добро й правду, кохання й пристрасті, біль і розлуку, що людина пізнає за життя [8, с. 329-330].

Чумацький Шлях - один із символів національної історії та культури. За словником - це срібносяйне скупчення зірок, що навпіл перетинає нічний небосхил. Крім цієї назви, побутували щей такі: Зоряна Дорога, Солом'яна Дорога, Дорога Молокова, Чумацька Дорога, Дорога в Єрусалим, Сріблиста Дорога, Туманна Дорога, Дорога Овець, Варта Ночі, Тещина Дорога, Дорожні Зірки, Небесна Тріщина, Зорі Дівочі. Та все ж найбільш поширеним є сполучення Чумацький Шлях. Дослідники пов'язують її з чумаками, торгівцями XV - XIX ст., які були головними експортерами-імпортерами солі в Україні, їх шлях був довгим і небезпечним, политим солоним потом і кров'ю. Вночі вони орієнтувалися саме за цим сузір'ям. Отже, Чумацький Шлях усимволізовував нелегкі життєві дороги, своєрідний орієнтир у пітьмі, хаосі. Нині Чумацький Шлях усимволізовує велич і трагізм української історії, національної духовної культури: Упаду я зорею, мій вічний народе, на трагічний і довгий Чумацький твій Шлях (В. Симоненко) [див.: 8, с. 332-333].

Обрядовий зміст слова рушник знайшов відбиток у низці стійких зворотів на позначення заручин, весілля тощо. Зокрема: брати (подавати) рушники - `давати згоду на одруження'; вернутися з рушниками - `засватати'; готувати (дбати) рушники - `готуватися до засватання, весілля'; посилати за рушниками - `засилати старостів'; на рушнику стати - `брати шлюб, одружуватися'. Основні компоненти символічного смислу - `щастя', `доля', `сім'я', `шана'. У традиціях українців - використання вишитого рушника як предмета-символу гостинності. Це давній оберіг від усього злого. Хай стелиться доля рушниками - кажуть, бажаючи людям добра й щастя. І рушник вишиваний на щастя, на долю дала… Я візьму той рушник, простелю, наче долю… [див.: 2, с. 273-275].

Слово шабля з часів козацтва вживається на позначення відваги, сміливості, мужності, завзяття: береженого Бог береже, а козака шабля стереже; блиснем шаблями, як сонце в хмарі. Слово нерідко набуває сентиментально-пісенних конотацій (шабля начебто замінює козакові родину, матір, стає найпершим другом): шабля й люлька - вся родина, сивий коник - то мій брат. Зменшено-пестливі форми (шабелька, шабеленька, шабелечка) засвідчують ставлення високої шани, любові щодо цієї найулюбленішої серед козаків зброї: із-під бока шабеленьку витягає. Основні компоненти символічного смислу - `відвага', `сміливість', `мужність', `завзяття', `щось дуже рідне', `близьке, дороге', `дружба', `побратимство' [див.: 2, с. 281-282].

Проведене дослідження стійких виразів української мови, в яких відображені особливості духовної народної культури, дає підстави для твердження про те, що за допомогою цих мовних одиниць створена цілісна фразеологічна картина світу з неповторними ознаками української ментальності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

фраземіка мова український культура

1. Ковшова М.Л. Лингвокультурологический метод во фразеологии: Коды культуры. Изд. 2-е. - М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. - 456 с.

2. Кононенко Віталій. Символи української мови: монографія. - 2-ге вид., доповн. і перероб. - К., Івано-Франківськ: Вид-во Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника, 2013. - 440 с.

3. Медведєв Ф.П. Українська фразеологія. Чому ми так говоримо. - Харків: Вища школа, 1977. - 232 с.

4. Савченко Л.В. Феномен етнокодів духовної культури у фразеології української мови: етимологічний та етнолінгвістичний аспекти: монографія. - Сімферополь: Доля, 2103. - 600 с.

5. Селіванова Олена. Нариси з української фразеології (психокогнітивний та етнокультурний аспекти): монографія. - К.- Черкаси: Брама, 2004. - 276 с.

6. Скаб Марія. Закономірності концептуалізації та мовної категоризації сакральної сфери: монографія. - Чернівці: Рута, 2008. - 560 с.

7. Сироткина Т.А. Фразеологизмы с этническим компонентом как маркеры национально-культурного сознания // Фразеологизм и слово в национально-культурном дискурсе (лингвистический и лингво-методический аспекты): Междунар. науч.-практ. конф., посвящ. юбилею д.ф.н., проф. А. М. Мелерович (Кострома, 20-22 марта 2008 г.). - М.: ООО «Изд-во «Элпис»», 2008. - С. 152-153.

8. Словник символів культури України / за заг. ред. В.П. Коцура, О.І. Потапенка та ін. - 3-тє вид. - К.: Міленіум, 2005. - 352 с.

9. Словник фразеологізмів української мови / уклад. В.М. Білоноженко та ін. - К.: Наук. думка, 2003. - 1104 с. - (Словники України).

Размещено на Allbest.ru