Про лінгвокультурологічну методику дослідження акумулюючої властивості слова та фразеологізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Про лінгвокультурологічну методику дослідження акумулюючої властивості слова та фразеологізму

Наталія Венжинович

Анотація

У статті розглядається лінгвокультурологічна методика дослідження акумулюючої властивості слова та фразеологізму. Авторка висловлює припущення, що здатність акумулювати культурні смисли є природною особливістю будь-якої живої мови, яка передається з покоління в покоління. У статті розрізняються два рівні прояву культурного фону: 1) відображення особливостей окремого слова або фразеологізму; 2) вплив світоглядного фактора на мову взагалі та її словниковий запас зокрема. Витоки конотації вбачаються в історії та культурі народу, що дає підстави стверджувати про наявність етимологічної пам'яті слова. Ось чому через вокабуляр ми можемо виявити й ідентифікувати культурно зумовлені специфічні конфігурації, характерні для різних народів світу. Помітну роль відіграють тут ключові або центральні слова, тобто ті, що здатні виявляти особливо значущі концепти конкретної культури. У статті робиться висновок про те, що культурний компонент значення є не тільки в безеквівалентній лексиці, але також і в тій, яка, знаходячись на поверхні, виступає еквівалентною в інших мовах. Лінгвокультура сьогодні стоїть перед необхідністю вироблення методології наукового пошуку, системи методів, методик і прийомів, адекватних глибині й витонченості зв'язків між словом і культурним смислом, який за ним стоїть.

Ключові слова: акумулятор культури, культурний фон, конотація, етимологічна пам'ять, культурна ікона.

Annotation

The article focuses on linguoculturological methodology of studying the accumulating properties of word and phraseologism. The author proceeds from the assumption that the ability of accumulating cultural connotations is an inherent quality of any living language being transferred from generation to generation. Two levels of revealing cultural background are distinguished in the article: 1) the reflection of specific features in a particular word or phraseologism; 2) the influence of a world outlook factor on language in general and vocabulary in particular. The origin of connotation viewed from the history and culture of a people gives grounds to speak about the etymological memory of a word. Therefore through vocabulary we may reveal and identify cultural specific conceptual configurations, peculiar for different peoples of the world. A marked role is played here by key or central words, that is, those which are capable of exposing especially significant concepts of a concrete culture.

A conclusion is made that a cultural component of meaning is not only in a non-equivalent vocabulary but also in the one which, being at the surface, turns out to be equivalent in other languages. Linguoculture today is confronted with the issues concerning methodology of scholarly research, the elaboration of the system of methods and devices, adequate to the profundity and refinement of relations between a word and its cultural connotation that is behind it.

Key words: accumulator of culture, cultural background, connotation, etymological memory, cultural icon.

Як відомо, слово і фразеологічна одиниця є не тільки ефективним засобом передачі інформації, але й інструментом думки та постійним акумулятором культури. Здатність акумулювати в собі культурні смисли є важливою властивістю живої мови, що передається з покоління в покоління. Саме тому мова відіграє значну, якщо не сказати вирішальну роль у формуванні особистості, національного характеру, етнічної єдності народу й нації.

Мета статті - висвітлити основні напрями лінгвокультурологічної методики дослідження акумулюючої властивості слова та фразеологізму.

Розглядаючи сьогодні питання про механізми накопичення і збереження культурної спадщини у слові або фраземі , дослідники виділяють два рівні прояву культурного фону в лексиці й фразеології.

Перший рівень - відображення в лексичному і фразеологічному складі мови та в окремому слові чи фраземі специфіки матеріальної культури. Наприклад, дієслова відкупорювати, закупорювати зберегли в пам'яті той час, коли все рідке й сипуче зберігалося у численних бочках, для яких потрібен був особливий спеціаліст - купаре “той, хто затикає, заробляє щілини в бочках, бондар”. Пор.англ.cooper. Пізніше необхідність у бочках різко зменшилася і зникла потреба в купаре, однак дієслова з коренем купар - збереглися як нагадування про колишню професію, що ввійшла в історію. У дієслові насолити у значенні “пошкодити, зробити неприємність” закріпилася пам'ять про чаклунський прийом розкидання солі з метою наслати хворобу, причину і т.ін.

В ідіоматиці мови, тобто в тому випадку, який є найбільш національно специфічним, зберігається система цінностей, суспільна мораль, ставлення до світу, людей, інших народів. Фразеологізми, прислів'я і приказки найбільш наочно ілюструють спосіб життя, географічне положення, історію і традиції тієї чи іншої мовної спільноти, об'єднаної однією культурою. Саме через свою яскраво виражену культуроносність, національну та стилістичну забарвленість ідіоматика завжди привертала посилену увагу як її дослідників, так і тих, хто вивчав іноземні мови. Очевидним є безпосередній зв'язок між мовною одиницею та культурою, способом життя, національним характером і т.ін., які здійснюються через образ і метафору, що лежать в основі ідіоми. Так, наприклад, “морські” ідіоми англійської мови походять від острівного мислення, від минулого життя, що цілком залежало від морського простору, який оточував Великобританію.

Другий рівень прояву культурного фону в лексиці - вплив на мову й лексику світоглядного фактора. Виявилося, що з'ясування шляхів і форм включення культурного фактора в хід історичного розвитку мови далеке від завершення [10, 137]. Це призвело до обговорення питання про наявність особливої “культурної пам'яті” слова, вузлами якої виступають синоніми. Так, в українській мові робота і труд - синоніми, різниця між якими зумовлена “пам'яттю” слів про те, що вкладали люди давно в їхній зміст. Зараз іменник труд пов'язаний із поняттям “великі, важкі зусилля, намагання”, а робота - з “виконанням самої дії”, а раніше труд позначав біду, хворобу, страждання і тому пов'язаний як із живими, так і неживими суб'єктами. Корінь іменника робота нагадує про те, що він пов'язаний із поняттям рабство. Саме з порівняння синонімів і виникло уявлення про конотації таких слів у англійській мові, як, наприклад, righteous - “праведний” і just - “справедливий”: у першому синонімі відобразилася етика поведінки на принципах релігії, а у другому - високоморальна поведінка. Конотація - це несуттєві, але стійкі ознаки поняття, що виражаються лексемою і втілюють прийняту в суспільстві оцінку відповідного предмета або факту, які відображають пов'язані зі словом культурні уявлення і традиції. Не входячи безпосередньо в лексичне значення й не будучи його наслідками, ці ознаки об'єктивно проявляються в мові, закріпившись у переносних значеннях, звичних метафорах і порівняннях, фраземах, напіввільних сполученнях, похідних словах (формулювання Ю.Д.Апресяна цит.по: [8, 102-103]). У сучасній лінгвістиці розрізняють шість типів конотації: 1) зображальний (представлення); 2) емоційно-чуттєвий; 3) культурно-цивілізований; 4) тематичний (семантичне поле); 5) інформативний (рівень знання); 6) світоглядний.

Мовним проявом конотації вважають переносні значення (свиня, ворона, пасинок), метафори і порівняння (напитися як свиня), похідні слова (свинарник, холостяцький), фразеологічні одиниці, приказки, прислів'я, (підкладати свиню), синтаксичні конструкції типу “Х” є “Х” (жінка є жінка). Спостереження показують, що в одного й того ж концепту в різних культурах і мовах можуть бути різні конотації: щур - англ.Rat “зрадник”; донощик, шпигун”; фр. rat “скупа людина, скнара”; нім.Ratte “людина, що працює із захопленням”; рос.крыса “нікчемна, принижена службою людина” [9, 52].

Витоки конотації вбачають в історії та культурі етносу, що дає підставу говорити про етимологічну пам'ять слова. У висловлюваннях типу: Іван - його права рука, вставати з лівої ноги, писати лівою рукою, ліві заробітки - збереглося давнє оцінне протиставлення правий - основний, добрий, чесний, надійний - лівому з полярною, різко негативною оцінкою. Словник, кореневі слова мови, сама наявність або відсутність тих чи інших слів свідчать про те, які предмети були найважливішими для народу в період формування мови, про що думає народ, синтаксис - як думає, а конотація слів - про те, як він оцінює предмет думки. Мова є найбільш чесним і пам'ятливим свідком історії та культури народу. “Те, що говорить мова, здавалося цікавішим від того, що говорить мовою людина” [1, 33].

Визнання того, що є значні кореляції між вокабуляром і пріоритетами суспільства, знайшло сьогодні відображення і в лінгвістичній теорії [див., напр., 12]. Мовці дають назви перш за все важливим сутностям і явищам у їхньому фізичному й соціальному світі. Отримавши відповідні назви, ці сутності й події, у свою чергу, стають більш помітними в культурному плані [11, 49]. Отже, лексичні варіації відображають культурні відмінності, вони є неоціненним інструментом вивчення культури й суспільства [16, 19]. У будь-якій мові є слова, що відображають важливі для суспільства поняття, і відсутні ті з них, які позначають несуттєві з них, тобто є так звана “безеквівалентна лексика”. Ось чому увагу лінгвістів, а також дослідників у галузі лінгвокраїнознавства традиційно привертали слова, що позначають реалії, унікальні для досліджуваної країни й культури: географічні назви, позначення культурних ікон (напр.: Мікі-Маус у США, самовар або матрьошка в Росії), назви характерних страв (гамбургери, борщ), позначення подій, традицій і соціальних інститутів, які не мають аналогів у інших країнах, тобто те, що можна назвати “маркерами культурної орієнтації” [7, 71]. Увага до лексичних одиниць такого типу зумовлена, з одного боку, їхньою значною роллю у представленні культурних ідей, явищ, артефактів нації, а з іншого - їхньою верифікованістю. Більшість необхідних одиниць позначають дискретні фізичні сутності й простежити їхній зв'язок із певною культурою досить легко. слово фразеологізм культурний словниковий

Надзвичайно важливим є дослідження лексичної семантики в ракурсі представлення нею культурних цінностей. Через вокабуляр ми можемо виявити й ідентифікувати культурно-специфічні концептуальні конфігурації, характерні для різних народів світу. Тут помітну роль відіграють ключові або центральні слова, тобто ті з них, які здатні розкривати особливо значущі концепти конкретної культури [6]. Крім того, що ключові слова частотні, їхня сфера вживання може обмежитися певною специфічною й культурно значущою галуззю і, нарешті, вони часто входять у фразеологічні єдності, прислів'я, приказки, тексти популярних пісень і т.ін. Для того, щоб виявити культурний компонент значення лексичних одиниць, можна йти двома шляхами: 1) семасіологічним - від значення слова до відображення в ньому культурної цінності та 2) ономасіологічним - від культурної цінності й культурних символів до того, як вони втілені у слові [11, 65] і перевіряти висновки лінгвістичних досліджень, зіставляючи їх із результатами власне культурних і соціологічних пошуків.

Особливої вагомості набуває розкриття культурного компонента значення у ключових словах таких двох категорій: тих, що відображають культурно-специфічні поняття, і, по-друге, у словах, які збігаються на поверхні у своїх лексичних значеннях, але різко відрізняються культурно забарвленими значеннями. Щодо першої категорії, то прикладом може слугувати слово privacy яке в англо-українському словнику М.І.Балли перекладається українською мовою у своєму першому значенні як “самота, самітність, відлюдність”. У словнику англійської мови й культури воно тлумачиться як “бажаний стан бути на відстані від інших людей для того, щоб вони не могли бачити або почути, що робиться, цікавитися чиїми-небудь справами і т.ін. У багатьох західних країнах цьому надається велике значення, і люди розраховують на повагу до їхнього особистого життя з боку інших” [13, 1063]. А.Вежбицька дає словосполученню have privacy таке тлумачення: “бути у змозі робити дещо таке, за чим не спостерігають інші люди, що хотілося б і в чому є потреба для кожного... припускають, що кожен індивідуум хотів би... мати невелику стіну навколо нього або неї. У всякому випадку деякий час, і це цілком природно й дуже важливо” [15, 47]. Неважко простежити невідповідність двох понять. Причина розбіжності полягає в тому, що в українській культурі аналог англійського поняття відсутній узагалі. Рrivacy - це не самітність і тим більше , - не відлюдність, це особиста свобода, незалежність і самодостатність, це пріоритет особистих інтересів на шкалі цінностей окремої особистості й утвердження її права на повний особистий контроль над ними без стороннього втручання. Це одне зі слів, яке найяскравіше експлікує наявність такої цінності, як “особиста свобода й автономність особистості” в англомовних культурах.

Подібний стан справ можна спостерігати і в семантиці англійського слова community, що перекладається українською мовою як “громада, община” і в такому перекладі пов'язане з цілим рядом конотацій, відсутніх в англійському значенні слова community як групи людей, що проживають разом і/або об'єднані спільними інтересами, релігією, національністю і т.ін. [14, 256]. Поняття спільних інтересів у англомовних культурах тісно пов'язане з мірою взаємної відповідальності та навіть взаємного контролю на соціальному рівні. Це не просто об'єднання людей для здійснення проектів, спрямованих на спільне благо - таких, як будівництво місцевих доріг, святкування на місцевому рівні і т.ін., community - це найменша одиниця соціального устрою суспільства, в якому громадяни вільні до тієї міри, до якої їхня свобода не зачіпає свободи інших. Крім того, community забезпечує механізм, який за допомогою контролю встановлює баланс інтересів особистостей [11, 48]. Слово община не тільки сприймається як архаїчне в українській мові, але й таке, що в жодному зі своїх значень не може відсилати нас до механізму суспільного контролю за балансом особистих інтересів через те, що такого механізму на теперішньому етапі розвитку української культури не існує.

Саме з метою наукового опису й можливості зіставлення обсягів та характеру культурних значень А.Вежбицька розробила універсальну семантичну мову. Ця мова складається з семантичних примітивів, які знаходять своє вираження в усіх мовах людини. Вони паралельні до частин мови й охоплюють такі поняття, як я, ти, хтось, щось, цей, такий самий, інший, думати, знати, хотіти, відчувати, бачити, чути, час, зараз, до того, потім і т.ін. [17].

Переходимо до розгляду другої категорії слів - таких, які не є культурно специфічними й зустрічаються в декількох мовах, але наділені при цьому різними культурними значеннями. Для прикладу візьмемо українське слово дружба і англ. friendship. Існує поширена думка про те, що поняття друг і дружба універсальні. Проте таксономічні класифікації стосунків людей специфічні в культурному й мовному плані. Так, А.Вежбицька простежує динаміку змін уявлень про дружбу в англомовних культурах та її відображення в значеннях відповідних слів без зміни їхньої форми. Результати такого дослідження свідчать про те, що якщо в рамках однієї й тієї ж культури можуть відбуватися вагомі зрушення значень з погляду культури, то ймовірність розбіжностей в різних культурах може бути досить суттєвою. А.Вежбицька демонструє, що значення слова friend із плином часу девальвувалося й розширило сферу свого застосування. Відбулося зрушення від “вертикальної глибини” до “горизонтальної всеосяжності” [17, 36]. У сучасній мобільній Америці, де люди змінюють місце проживання кожні 4-5 років, друзі нараховуються десятками й тому не розглядаються як вічні, а як тимчасові, яких можна змінювати, як машини. У розумінні самих американців така трансформація не має негативного характеру й репрезентує перехід від ідеалу вічної дружби до ідеалу змін, що ведуть до знайомства з новими людьми, які швидко називаються друзями. Друзі стали сприйматися не як люди, до яких звертаються під час потреби й труднощів, а як до таких, із якими приємно проводити час. Саме поняття дружби асоціюється із задоволенням, спільним досвідом позитивного плану і спільними заняттями. Висновок, до якого доходить А.Вежбицька, полягає в тому, що ідеал дружби як глибоких і тривалих стосунків поступився товариськості і приязні в обмежених і короткотермінових взаєминах. Під впливом демократичних процесів, динамічності й інтенсивності життя товариськість стала обов'язковою як засіб обговорення і розв'язання конфліктів при особистих стосунках [17, 54]. Лінгвістичним підтвердженням цьому є висока частотність уживання в англійській мові сьогодні слова friend у значенні знайомий, приятель, колега, з яким знаходишся у ближчих стосунках, ніж із рештою, сусід із яким можна разом зайнятися якимись справами і т.ін. Звідси випливає, що при вивченні англійської мови не можна засвоювати значення слова friend без експлікації культурних відмінностей, притаманних різним системам цінностей.

Підсумовуючи сказане, зазначимо те, що культурний компонент значення міститься не тільки в безеквівалентній лексиці, але і в тій, яка на поверхні виступає у вигляді еквівалентів у інших мовах. Він може мати як референційний характер, представляючи культурно-специфічні аспекти фізичного й соціального світу, так і індексальний, відсилаючи до специфічної системи культурних цінностей. Це означає, що для формування навичок і умінь ефективного спілкування необхідно включати роботу по засвоєнню культурного компонента лексичного значення у процес засвоєння іншомовної лексики. Така робота повинна починатися не етапі презентації, показуючи те, що словникові дефініції мають обмежений характер, а культурно зумовлений компонент значення того чи іншого слова необхідно шукати у системі цінностей, у способі життя, в моделях поведінки носіїв різних культур.

Перед лінгвокультурологією сьогодні гостро стоїть питання про методологію наукового пошуку, вироблення системи методів, методик і прийомів, адекватних глибині й витонченості зв'язків між словом і культурним смислом. Лінгвокультурологія має потребу в методиках системних, універсальних, незалежних від емпірики, які оперують великим масивом фактів, здатних узагальнити фактуру й органічно поєднувати змістовий аналіз із квантитативним. Отже, виникає нагальна потреба в методиках, які є взаємозалежними і взаємодоповнюють одна одну. Самі методи мають потребу в детальній експліцитній оцінці й переоцінці. Розглянемо деякі з них.

В етнолінгвістичних і лінгвокультурологічних дослідженнях найпопулярнішою стала методика концептуального аналізу, яка була розроблена й переконливо представлена Е.Бенвеністом [3]. Ядро методики - семантична реконструкція, суть якої полягає в тому, що «значення» лінгвістичної форми визначається всією сукупністю її вживань, її дистрибуцією, і типами зв'язку, що з них випливають. Реконструкція базується на уважному вивченні сукупності контекстів, де може бути вжита досліджувана форма [3]. З допомогою запропонованої методики очевидним стає зв'язок семантики й культури, а сама методика виявляється надійним інструментом з'ясування походження деяких важливих термінів сучасної культури. Численні публікації про так звані «ключові слова культури» у своїй більшості - спрощені зразки концептуального аналізу. Весь концептуальний аналіз ґрунтується на зіставленні сукупності словосполучень лексем, що реалізують той або інший концепт, з подальшою інтерпретацією смислових відмінностей у слововживанні.

На жаль, ефективність методики знижується через певну атомарність у підході до слова як автономної сукупності. Бажано при цьому враховувати також сукупність концептів із підвищеною увагою до відношень і зв'язків між ними, на чому ґрунтується методика кластерного аналізу.

Корпусна лінгвістика ґрунтується на використанні корпусу, тобто великого обсягу мовного матеріалу, добутого з різних джерел і зведеного в комп'ютерну систему. У дослідників відкривається доступ до великого обсягу текстів, що дозволяє уникнути неправомірних узагальнень про стан мови, які можливі при роботі з обмеженим і розрізненим емпіричним матеріалом [5].

Величезний масив мовного матеріалу, що постійно поповнюється й фіксує накопичення тих чи інших властивостей, дозволяє побачити те, що традиційним словникам не під силу. Виявляється, що багато слів і словосполучень мають тенденцію знаходитися в певному семантичному оточенні. Так, наприклад, дієслово happen, як правило, асоціюється з неприємними подіями. Стало очевидним, що між словами наявні семантичні асоціації, свого роду “семантичне тяжіння”. Помічено, що кожне слово тяжіє до певного місця або позиції у складі речення. Корпусні дослідження аргументують тезу про те, що семантичні й функціональні особливості слів знаходять відображення в частотності й контекстуальності мови.

Для лінгвокультурологів важливим є висновок прихильників корпусної лінгвістики про те, що цей напрям перетинається з конкретними дослідженнями, оскільки більшість мовленнєвих висловлювань мовця продиктовано певною культурою і залежить від нашого знання та розуміння світу. Звідси випливає ідіоматичний принцип мови, під яким розуміють специфічні й унікальні риси мовного вживання, що виводяться із звичок, традицій, навичок, норм і стандартів, прийнятих мовцями в побудові свого висловлювання. Корпусний підхід використовується і при вирішенні традиційних питань, наприклад, розмежування полісемії та омонімії.

У кінці ХХ століття в руслі зіставного методу розпочав складатися новий напрям наукових пошуків, орієнтований на семантику порівнюваних одиниць, що належать до різних мов. Цей напрям отримав назву “зіставна пареміологія” і є результатом серйозного прориву лінгвістики у мікросвіт мови, коли об'єктом скрупульозного аналізу стали не тільки окремі слова, але й різноманітні зв'язки між ними. Глибина лексикографічного опису зіткнулася тут із широким охопленням мовного матеріалу, взятого внаслідок проведення корпусного дослідження.

Першим, хто звернув увагу на евристичну могутність лексикографії у фундаментальних дослідженнях узагалі і у виявленні світогляду носіїв мови й культури, був А.Бєлий, який, зокрема, наголошував на тому, що “...Необхідна провідна нитка - матеріал слів, образів, фарб, розсортований точно й зібраний старанно” [2, 551-556]. Те, що було ясно А.Бєлому на початку ХХ століття, стає очевидним для сучасних лексикографів. Слова, “зібрані старанно” й “розсортовані точно”, здатні повідомити інформацію, яку іншим шляхом не можна отримати.

Подібної думки дотримується і відомий лексикограф Г.А.Богатова, коли пише про те, що “Слово і в тексті пам'ятки писемності несе конкретну історико-культурну інформацію, але у словнику воно потрапляє в особливе середовище, яке повністю висвічує зв'язки слова і краще хронологізує його семантичні зміни - адже слово “живе”, як правило, в кореневій групі, завдяки чому його історія начебто наповнює свою плоть, виникає ефект “райдуги” значень. Відкривається змога не тільки простежити за закономірностями еволюції лексики, але й поглянути на ті “прирощення семантики слова”, що пов'язані з соціальною, культурною ситуацією, в якій воно функціонувало, і зафіксувати їх у дефініціях за рахунок включення відомостей історико-енциклопедичного характеру, у системі позначок, у підборі ілюстрацій [4, 22]. Навіть одне порівняння словника в різні епохи діє змогу представити характер прогресу народу.

Слово є не тільки практичним пристроєм для передавання інформації, але й інструментом думки й акумулятором культури. Під таким кутом зору слово перетворюється в надійне сховище історії, думки й культури народу. І хоча думка про особливу - акумулюючу властивість слова виникла давно, до сьогодні не розв'язано питання про те, що входить у поняття “культурна пам'ять” слова, яким є механізм етнокультурної акумуляції, що представляють собою “вузлики пам'яті”. Слова, взяті з контексту і наведені у словниках різних типів, перетворюються в єдиний метатекст, здатний повідомити ту інформацію, яку іншим шляхом отримати не вдасться. Інформативною є сама наявність слова, оскільки воно, по-перше, є фактом концептуалізації світу, результатом його осягнення розумом, по-друге, назвою явища матеріальної, духовної та художньої культури. Завдяки слову, що збереглося в лексиконі, мова пам'ятає про те, що в теперішній час перестало бути актуальним. Інформативна відсутність слова в лексиконі - мовна лакуна. Вона виявляється у випадку наявності труднощів у визначенні концепту засобами рідної мови і частіше - у випадках зіставлення з іншими мовами, що відбувається у перекладацькій практиці. При цьому заслуговує на увагу вивчення таких рівнів: 1) тематичного зв'язку; 2) семемного зв'язку; 3) морфемного зв'язку; 4) конотації як особливої форми зв'язку слова.

Лексикографічний підхід органічно поєднує інтерес до кожного окремого слова з увагою до всієї сукупності слів, які складають весь словник або окремий його кластер. Унаслідок цього лексикографічний опис дає своєрідний гіпертекст - багатовимірну мережу, в якій кожна точка або вузол у вигляді як слова, так і словосполучення самостійно пов'язується з будь-якою іншою точкою або вузлом. “Мережа” гіпертексту в лексикографічному описі забезпечує можливість гарантовано “вловити” культурні смисли, акумульовані у зв'язках слів різного ступеня мотивованості, включаючи і фразеологізми, які утримують інформацію про особливості етнічного світобачення, світорозуміння й світовпорядкування. Зв'язки слів за ступенем стійкості розпадаються на постійні, що характеризують “каркас” світобачення, та епізодичні - точки розвитку світорозуміння. Навіть просте зіставлення валентності українського слова з валентністю його іншомовного еквівалента дає змогу виявити національну своєрідність семантичного змісту кожної з двох лексичних одиниць, що зіставляються. Саме цей аспект проблеми може стати предметом подальших досліджень.

Література

1. Арутюнова Н.Д. Национальное сознание, язык, смысл // Лингвистика на исходе ХХ века: итоги и перспективы.- М., 1995. - Т.1.-456с.

2. Белый А. Пушкин, Тютчев и Баратынский в зрительном восприятии природы // Семиотика. - М., 1983. - С.46-52.

3. Бенвенист Э. Общая лингвистика. - М., 1974. - 378с.

4.Богатова Г.А. Историко-культурный аспект лексико-грамматического описания русского языка и проблемы менталитета // Этническое и языковое самосознание. - М., 1995. - С.84-98.

5. Гвишиани Н.Б., Герви О.Ю. Корпусная лингвистика и грамматика речи // Вестник МГУ. - Серия 9. Філологія, 2001. - №2. - С.46-62.

6. Гуннемарк Э. Искусство изучать языки. - СПб.: Тесса, 2001. - 207с.

7. Кабакчи В.В. Английский язык межкультурного общения. - СПб.: Образование, 1993. - 200с.

8. Кобозева И.М. Лингвистическая семантика. - М.: Эдиториал УРСС, 2000. - 352с.

9. Комлев Н.Г. Слово в речи: денотативные аспекты. - М.: Изд-во МГУ, 1992.

10. Черепанова О.А. Культурный аспект в историческом изучении лексики русского языка // Вестник МГУ. - Серия 9. Филология, 1995. - №5. - С.136-146.

11. Bonvillain N. Language, Culture and Communication. The Meaning of Messages. Upper Saddle River, New Jersey: Prentice Hall, 1997. - 374p.

12. Halverson R.J. Culture and Vocabulary Acquisition: a Proposal // Heusinkveld P.R. (ed.). Pathways to Culture: Readings on Teaching Culture in the Foreign Language Class. - Yarmouth: Intercultural Press, Inc., 1997. - P.199-211.

13. Longman Dictionary of English Language and Culture. - Longman, 1992. - 1527p.

14. Longman Dictionary of English Language and Culture. - Longman, 1999. - 1568p.

15. Wierzbicka A. Cross-Cultural Pragmatics. The Semantics of Human Interaction. - Berlin: New York: Mouton de Gruyter, 1991. - 481p.

16. Wierzbicka A. Semantics, Culture, and Cognition. - New York, Oxford: Oxford University Press, 1992. - 487p.

17. Wierzbicka A. Understanding Culture through Their Key Words. English, Russian, Polish, German and Japanese. - New York. Oxford: Oxford University Press, 1997. - 317p.

Размещено на Allbest.ru