Багатовимірна реальність діалектного тексту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Багатовимірна реальність діалектного тексту

Руснак Наталія Олександрівна

Гуйванюк Ніна Василівна, (Чернівці, Україна)

Внутрішній розвиток мовознавства, антропологічні виміри дійсності зумовили виокремлення одиниці спілкування - тексту. “Функціональний аспект у вивченні мови, орієнтація на комунікативний процес зумовили виділення комунікативної одиниці вищого порядку, за допомогою якої і здійснюється мовленнєве спілкування. Такою одиницею є текст, який мислиться передовсім як динамічна одиниця, організована в умовах реальної комунікації, і як така, що має екстра- й інтралінгвістичні параметри” [3, 7] або ж “Вчені вже давно прийшли до ідеї «первинності» тексту: з одного боку, у процесі комунікації ми говоримо не окремими розрізненими реченнями, а текстами, з іншого - саме текст отримує дослідник мови як матеріал для аналізу” [7, 115]. У лінгвістиці виокремилась галузь знань - текстологія, в українській діалектології на часі вивчення діалектного тексту (далі - ДТ).

Статус ДТ потребує зіставлення його з іншими суміжними поняттями, актуалізує необхідність простежити, у яких зв'язках перебуває ДТ із мовленням, дискурсом.

Тривалий час у мовознавстві панували два розуміння тексту - широке й вузьке. Широке тлумачення пов'язане з усним і письмовим текстом, а вузьке лише з письмовим. І.Р Гальперін, прибічник вузького розуміння тексту, стверджує: “Текст - твір мовленнєвого процесу, який є завершеним, літературно опрацьованим відповідно до типу документа; твір, що складається із заголовка і ряду особливих одиниць (надфразних єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, і має певну цілеспрямованість та прагматичну настанову” [4, 18]. Усні спонтанні тексти давно вже перебувають у полі зору лінгвістів. “Спільною рисою письмового і усного тексту є субстанціональність знакової послідовності” [11, 23].

У тлумачення тексту кожен дослідник вкладає своє розуміння, виходячи з постулатів тієї науки або напряму, представником якої він є. Відома думка Ф. де Соссюра про те, що не об'єкт визначає погляд дослідника, а навпаки, погляд створює сам об'єкт.

Визначення тексту різняться ще й ступенем узагальнення, врахуванням специфіки кожного типу тексту. У багатьох визначеннях тексту міститься вказівка на його прагматичну спрямованість, пор.: “складна комунікативна одиниця найвищого порядку, продукт і предмет комунікативно-пізнавальної діяльності” [5, 135]; “...будь-яке комунікативне утворення, яке відповідає комунікативній меті співрозмовників” [1, 12]. Лінгвістику тексту інтерпретують як “наукову дисципліну, мета якої описати сутність і організацію передумов і умов людської комунікації. Текст - упорядкована сукупність речень, об'єднана різними типами лексичного, граматичного, логічного зв'язку, здатна передавати певним чином організовану і спрямовану інформацію” [17, 11]. Є. Бартмінський у визначенні тексту, оперуючи поняттям макрознак, зосереджує увагу на структурному аспекті цієї складної мовної одиниці: “Текст - це надфразна мовна одиниця, макрознак, який має певні жанрові та стилістичні ознаки (кваліфікато- ри тексту), підлягає цілісній семантичній та комунікативній інтерпретації, відзначається структурною інтегрованістю й тематичною зв'язністю, дозволяє внутрішнє семантичне членування, а у випадку розлогих текстів - логічне та композиційне” [2, 290]. Дефініцію тексту О.О. Леонтьєва характеризує смислова ущільненість та лаконічна форма, як-от: “Текст є функціонально завершеним мовленнєвим цілим” [9, 28]. В.О. Лукін розглядає знакову послідовність одиниць як наріжний камінь тексту. Пор.: “Текст як двопланове утворення має формальний аспект і змістовий. Послідовність знаків утворює форму тексту. Вона завжди лінійна для отримувача в першому акті сприйняття: або знаки йдуть один за одним у часі (усний текст), або розташовуються один за одним у просторі (письмовий текст). Автор в силу традиційної конвенції (для відповідних систем письма) таким чином вибудовує свій текст, щоб його первинне сприйняття створювало ефект лінійності” [11, 22].

ДТ розглядаємо як миттєву вербалізацію свідомості у формі мовної семіотичної одиниці, що відповідає прагматичній настанові комунікації. Комунікативна мета є одним із визначальних текстотвірних чинників. “Для мовленнєвої організації тексту визначальними є зовнішні, комунікативні чинники. І саме тому породження тексту і його функціонування прагматично орієнтовані, тобто текст створюють з появою мети і функціонує він у певних комунікативних умовах” [3, 7].

ДТ існують у трьох виявах: ДТ1 - вільні спонтанні ДТ; ДТ2 - узуальні (частково регламентовані); ДТ3 - жорсткі, клішовані, це фольклорні ДТ - визначають усність та спонтанність реалізації. Усно-спонтанний характер ДТ зумовлює елементи театральності у його репрезентації, спричинені звуковою субстанцією та паралінгвістичними засобами комунікації.

Теоретичне обґрунтування ДТ вимагає порівняння характеристики художнього тексту (далі - ХТ) і ДТ; між цими різновидами текстів є спільні та відмінні риси. Передовсім їх відрізняє форма існування - письмова (ХТ) і усна (ДТ). Однак усний текст завжди можна відтворити на письмі, при цьому зберігається структурно-семантична цілісність, хоча втрачається акустично-соматичне відтворення. Спільними рисами обох різновидів текстів є їх семіотичний характер, створенню будь- якого тексту передує задум. Однак інтенція автора у ДТ, на відміну від задуму автора у ХТ, реалізується миттєво. Об'єднує ХТ і ДТ системний характер, але ХТ - закрита система, має чіткі межі - початок і кінець, а ДТ - відкрита система, що не має чітко визначених меж, особливо кінцевої, а тому такі тексти можуть бути продовжені. Будь-який текст є центром комунікативного акту: автор - текст - реципієнт, проте ХТ вибудований за схемою ідея - художній образ - мова, а ДТ відповідає моделі ідея - мова. Відповідно, у ДТ реалізується первинна моделю- вальна система (згідно з положеннями тартуської школи), тобто мова у її спонтанному вигляді, у ХТ - вторинна моделювальна система. Отже, мова у ХТ і ДТ має різні ступені сублімації [10]. Ця ідея тартуської школи, увиразнюючи роль слова, підкреслює онтологічну відмінність між ними. У ХТ зазвичай переважає експресивний виклад інформації, у ДТ - раціональний. Конститутивними ознаками обох типів тексту є зв'язність і цілісність. Різняться обидва типи текстів конструктивною одиницею. Структурною одиницею ХТ є надфразна єдність, а структурною одиницею ДТ - висловлення, яке складають синтагми.

У широкому розумінні ДТ - це живе діалектне мовлення, яке відповідає комунікативній меті, згідно з якою воно створене. Діалектне мовлення і ДТ розмежовує комунікативна мета.

Поштовхом до виокремлення лінгвістики тексту як галузі мовознавства було розмежування мови і мовлення, започатковане В. фон Гумбольдтом. Услід за Ф. де Соссюром мову стали сприймати як сукупність систем, які діють у свідомості мовця, мовлення - як реалізацію, тобто функціонування мови у просторі і часі. Мова і мовлення - різні сторони одного і того ж явища. Загальновідоме твердження про те, що мова - це мовлення з погляду загального та сталого, а мовлення - це мова з погляду одиничного та змінного. Отже, мова і мовлення перебувають у співвідношеннях абстрактне і конкретне, як і мовні одиниці кожного мовного рівня, від фонеми - звука і до текстеми - тексту; у такий спосіб завершуючи дихотомію абстрактне - конкретне, яка відповідає вимозі науки - робити узагальнення на основі вивчення конкретних фактів.

Л.В. Щерба увів поняття мовленнєва діяльність, яке об'єднує процеси - створення мовлення - говоріння і письмо - та сприйняття мовлення - слухання і читання [20]. Унаслідок мовленнєвої діяльності, використовуючи мовні явища (мову), маємо справу з мовленням (текстом). Лінгвісту для спостереження дається мовленнєвий матеріал (текст), який звучить, або його письмовий відповідник (відтворення). Таким чином, з'явилась ланка (мовленнєва діяльність), яка об'єднує мову і мовлення, механізм, який продукує, “робить” з мови мовлення. “Мовлення - реалізація мови у звуковій і писемно-друкованій формах мовленнєвої діяльності” [15, 360]. Продовжуючи традицію виділення абстрактної та конкретної одиниці, поряд із мовленнєвою діяльністю вводиться поняття конкретний мовленнєвий акт - конкретна реалізація мовленнєвої діяльності в комунікативній ситуації.

Три аспекти мовних явищ розподілено між трьома мовознавчими дисциплінами. Мовну систему вивчає традиційна лінгвістика; мовленнєву діяльність (мовленнєві акти) - процеси говоріння і розуміння - психолінгвістика; мовні тексти - лінгвістика тексту [19]. ДТ стосується всіх понять. Текст - це зафіксований продукт мовленнєвої діяльності. У всіх визначеннях тексту є вказівка на його мовленнєву природу. Отже, ДТ - це живе діалектне мовлення, породжене одиничним мовленнєвим актом.

Існуючи в усній розмовній формі, діалектне мовлення має багато спільного з літературним розмовним мовленням, обидва феномени мають спільну психофізичну природу, тому діалектне мовлення можна розглядати як територіальний різновид розмовного мовлення. “Розмовне мовлення може містити у своєму складі компоненти ширшого і вужчого профілю, які характеризують його як загалом, так і окремі жанрові різновиди. Компоненти ширшого профілю за своєю природою зазвичай пов'язані з усною формою мовлення і саме тому мають найближчі аналогії у діалектному мовленні і навіть у мовленні споріднених мов; вони здебільшого виявляють історичну стабільність, яку репрезентують у тій чи тій формі у деяких жанрах найдавніших оригінальних пам'яток культури”, - зазначає О.О. Лаптєва [8, 16]. 1.1. Ковтунова вбачає причину спільних рис розмовного літературного мовлення та діалектного в тотожності комунікативних ситуацій, у яких функціонують усні тексти. Вона стверджує: “Наявність спільних синтаксичних рис у розмовно-літературному та діалектному мовленні, а також панхронізм особливостей розмовного мовлення пов'язані зі спільними умовами комунікації” [6, 59]. Розмовне мовлення чітко протиставлене книжно-літературному. Т.М. Ніколаєва зауважує: “Так зване розмовне мовлення становить дещо принципово специфічне: з одного боку - за інтонацією, з другого, - за структурою, вибором і розташуванням одиниць лінійного синтаксису” [12, 6].

Отож, специфіку діалектного мовлення, з одного боку, визначають особливості розмовного мовлення, психофізична природа мовлення, та тотожні комунікативні ситуації, в яких функціонують усні тексти, а з іншого боку, - особливості мовної системи говірок.

Теза про те, що ДТ є одиницею не тільки мовленнєвою, але й мовною, дає змогу говорити про наявність рівня тексту в діалектній системі. Рівень тексту у мовній системі не заперечують такі вчені, як О.І. Москальська, 1.1. Ковалик, Л.І. Маць- ко, М.Я. Плющ та ін., хоча існує і протилежна думка [9, 18].

Наявність рівня тексту обґрунтовується функціональним підходом. Текст, виконуючи комунікативну функцію, становить найскладнішу одиницю, у побудові якої беруть участь одиниці нижчих рівнів. Услід за Ф. Данешем, рівень мовної системи тлумачать як клас однорідних одиниць, що має один ступінь функціональної складності і виконує одну конструктивну функцію. Текст, і ДТ зокрема, відповідає цьому визначенню.

Виділення рівня тексту можна обґрунтувати і когнітивним підходом: морфема є носієм незакінченого поняття, слово - носій закінченого поняття, речення виражає судження, текст вербалізує знання, точніше, типи знань.

Видається аргументованим виділення рівня тексту у мовній системі взагалі і говірок зокрема. Таке твердження відповідає спрямуванню нашого дослідження, яке ґрунтується на функціональному та когнітивному підходах.

Виділення рівня тексту в діалектній системі потребує введення інваріантної одиниці цього рівня. У текстології на позначення інваріантої одиниці текстового рівня мови використовують термін текстема. Дихотомія текстема - текст на текстовому рівні є виявом філософської єдності абстрактне - конкретне. Отже, текстема - текст перебувають у тих самих співвідношеннях, що і фонема - звук, морфема - морф, словоформа - граматична форма слова. Між узагальненою одиницею і конкретною, текстемою і ДТ, існує ще одна проміжна одиниця - надтекст. Надтекст - це сукупність ДТ однієї теми. Наприклад, усі розповіді діалектоносіїв про рільництво становлять один надтекст, усі розповіді про Різдвяний цикл свят - один над- текст, усі розповіді про особисте життя - один надтекст тощо. Уведення такої одиниці, на нашу думку, є закономірним, оскільки на кожному мовному рівні між абстрактною і конкретною одиницями є проміжна ланка. Так, між морфемою і морфом є клас суфіксальних, кореневих, префіксальних морфем тощо. Отже, тріада текстема - надтекст - текст (ДТ) відповідає принципу ізоморфізму мовної системи.

Розмірковуючи над проблемами лінгвістики тексту, О С. Кубрякова з покликанням на Т Енквіста та Ф. Данеша говорить про експансіонізм лінгвістичної теорії. Експансія лінгвістики тексту передовсім полягає у розширенні “спектру об'єктів, що вивчає ця галузь мовознавства (як свого часу текст із матеріалу став об'єктом дослідження, так тепер до нього приєдналися дискурс, інтертекст, гіпертекст)” [11, 16].

Одним із популярних термінів сучасної філологічної науки є дискурс. У філології виокремлено новий напрям - дис- курсологію. Багатозначність терміна дискурс і дискусійність проблем, пов'язаних з його дослідженням, зумовлені новизною й нерозробленістю цієї галузі мовознавства. Термін дискурс має багато значень, однак майже усі дослідники визнають його реалізацію у текстовій формі, пор.: “не можна не визнати, що новий напрям (дискурс) наукового аналізу пов'язано з усвідомленням тієї реальності, що текст є основним, але не єдиним елементом у складно організованій системі людської комунікації. Визнання цієї обставини зумовило переорієнтацію дослідницьких інтересів від питань внутрішньотекстової організації до процесів текстопородження і сприйняття. Теоретичним висновком з цього виявилося розмежування тексту як результату комунікативно-когнітивної діяльності і дискурсу як самого процесу” [18, 43]. Таким чином, поняття текст і дискурс, перебуваючи у відношеннях включення (дискурс “вбирає” у себе текст), протиставляються як статичність динамічності, результативність комунікативного акту процесуальності, тобто дискурс - це текст, який розглядають з урахуванням комунікативної ситуації.

У сучасній теорії комунікації й дискурсології це поняття вживається з різними значеннями, зокрема: 1) зв'язний текст у контексті численних супровідних фонових чинників - онтологічних, соціокультурних, психологічних тощо; текст, занурений у життя; 2) замкнена цілісна комунікативна ситуація (подія), складниками якої є комуніканти й текст як знаковий посередник, зумовлена різними чинниками, що опосередкують спілкування й розуміння (соціальними, культурними, етнічними умовами й особливостями); 3) стиль, підмова мовного спілкування; 4) зразок мовної поведінки у відповідній соціальній сфері, що має набір змінних ознак [15, 119].

В останніх наукових публікаціях поняття дискурс звужено. Так, В.Є. Чернявська пропонує два визначення дискурсу, в яких враховано, по-перше, залежність тексту від комунікативної ситуації, по-друге, узагальненість та конкретність тексту: дискурс 1 позначає конкретну комунікативну подію, яку фіксують у письмових текстах і усному мовленні, здійснюють у когнітивно та типологічно зумовленому комунікативному просторі; дискурс 2 розуміють як сукупність тематично співвіднесених текстів: тексти, які об'єднують у дискурс, звернені до однієї загальної теми. Зміст (тема) дискурсу розкривається не одним окремим текстом, а інтертекстуально, у комплексній взаємодії багатьох окремих текстів [18, 143-144].

Ю.С. Степанов у визначенні дискурсу підкреслює особливе використання мови, що відображає ментальність її носіїв: “Дискурс - це особливе використання мови для вираження специфічної ментальності, або ж ідеології (як у роботі Патріка Серіо “Анализ советского политического дискурса”), особливе використання спричиняє активізацію відповідних рис мови і насамкінець відповідної граматики і особливих правил лексики. І зрештою, створює особливий ментальний світ” [16, 38-39].

У мовознавчій літературі знаходимо тлумачення дискурсу, яке спирається на поняття мова і мовлення, тобто термін дискурс інтегрує мову, мовлення і текст. “Під текстом слід розуміти абстрактну одиницю мови найвищого рівня, яка є предметом теорії мовної здатності носія мови. Дискурс становить прояв мови, який можна спостерігати як соціально-психологічну систему у вигляді емпіричного знака тексту (тобто реалізацію тексту в мовленні) і в той же час об'єкт досліджень, спрямований на створення теорії використання мови. У реальному мовленнєвому спілкуванні носії мови мають справу з дискурсами” [14, 76].

Сьогодні термін дискурс є загальнонауковим, його активно використовують філософи та філологи. Філософи розуміють під дискурсом тип мовної комунікації, що передбачає раціональне, критичне осмислення цінностей, норм, правил соціального життя з єдиною метою - досягнення взаємного розуміння. Літературознавці у дискурсі підкреслюють “зану- реність у життя”, тобто екстралінгвістичні фактори [13].

Наведені теоретичні положення щодо дискурсу дають підстави розглядати ДТ як дискурс. Тому записи діалектних текстів трактуємо як діалектний розмовний побутовий неінституцій- ний, особистісно орієнтований дискурс. Записи текстів з буковинських говірок південно-західного наріччя української мови відображають територіальний різновид національної мови, який має свої фонетико-граматичні та лексичні особливості.

Таким чином, ДТ - це діалектний дискурс, який функціонує у певних ситуативних (комунікативних) умовах, які й зумовлюють його структурно-семантичну організацію.

Література

1. Акишина А.А. Структура целого текста. Ч. 1. М. 1979.

2. Бартминьский Е. Языковой образ мира: очерки по этнолингвистике. М. 2005.

3. Валгина Н.С. Теория текста. М. 2003.

4. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М. 1981.

5. Дридзе Т.М. Социально-психологические аспекты порождения и интерпретации текстов в деятельности речевого общения // Аспекты изучения текста: сб. науч. тр. М. 1981.

6. Ковтунова И.И. Современный русский язык: Порядок слов и актуальное членение предложений. М. 1976.

7. КрасныхВ.В. “Свой” среди “чужих”: миф или реальность? М. 2003.

8. Лаптева О.А. Русский разговорный синтаксис. М. 1976.

9. Леонтьев А.А. Понятие текста в современной лингвистике и психологии // Психолингвистическая и лингвистическая природа текста и особенности его восприятия. К. 1979.

10. Лотман Ю.М. Структура художественного текста. М. 1970.

11. Лукин В.А. Художественный текст: Основы лингвистической теории. Аналитический минимум. М. 2005.

12. Николаева Т.М. Фразовая интонация славянских языков. М. 1977.

13. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: монографія. К. 1999.

14. Психолингвистическая и лингвистическая природа текста и особенности его восприятия. К. 1979.

15. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. Полтава. 2006.

Размещено на Allbest.ru