Інтеграція гуманітарної науки й освіти в процесах державотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтеграція гуманітарної науки й освіти в процесах державотворення

В.І. Кононенко

Постановка проблеми. В умовах загострення ідеологічної боротьби, посилення інформаційного тиску на свідомість, передусім молоді, функціонування гуманітарної сфери в житті українського суспільства набуває підвищеної ваги. На порядок денний постали питання протистояння сугестивній агресії, впливу різного роду засобів навіювання, які проектуються через мас-медіа, ресурси інформаційних технологій, що відкрилися завдяки поширенню інтернету, й покликані нав'язати читачеві чи слухачеві психологію деструктивізму, зневіри в національні цінності, антиукраїнські настрої. Опрацювання стратегії контрсугестії передбачає визначення подальших кроків, зокрема за участю наукового середовища, задля посилення в освітньому просторі достовірного знання щодо процесів політичного й економічного розвитку в Україні, використання навчальної продукції, мовного ресурсу викладача як засобу контрпропаганди.

Визначальним стає завдання поєднання зусиль науковців і працівників освітніх структур у виробленні спільної програми дій, спрямованих на прищеплення молоді національних пріоритетів; досягненню цієї мети має бути підпорядкована діяльності вчених багатьох галузей гуманітарних знань --від історіософії до етнології, від філософії до політології, від психології до лінгвістики. Враховуючи, що університети нині суттєво скоротили курси гуманітарних наук у системі аудиторних занять, центр тяжіння в утвердженні суспільно значущих для суспільства цінностей переміщується в площину обґрунтування методологічних засад, осмислення історичних, політико-правових, етнічних, культурологічних процесів за рахунок скорочення фактологічного матеріалу, перенесення частини необхідних для освіченої людини гуманітарних знань у річище самостійного вивчення, розширивши для цього можливості інтернету, викладання через систему онлайн.

Аналіз джерел та публікацій. Гуманітарна наука в усіх її відгалуженнях окреслила нові перспективи розвитку, потреби в науковому осмисленні, ідеологічному забезпеченні національно орієнтованого навчального процесу, у використанні вербальних і віртуальних ресурсів впливу на свідомість сучасної молодої людини. Опрацьовано засади вивчення впливу на учнів і студентів мас-медійних засобів, звернуто увагу на необхідність посилення протидії політичним та іншим маніпуляцям і протидії їм, пошуку нових шляхів утвердження ідей національно-патріотичного спрямування.

У працях українських філософів, соціологів, істориків, психологів (В.Г. Кременя, Л.В. Губерського, І.Д. Беха та ін.), мовознавців висвітлено широке коло соціокультурних чинників, що впливають на формування національно свідомої людини, зокрема молоді. Водночас в останній період у зв'язку з загостренням інформаційної війни питання спротиву сугестивній агресії суттєво актуалізувалися; постало завдання об'єднання зусиль суспільствознавців для відсічі ідеологічному впливу. У системно організованій протидії ворожій щодо України сугестії мають бути використані напрацювання в різних галузях гуманітарних знань.

Звернімося до деяких проблем української історії. Вчені-історики, мовознавці, археологи, культурологи обґрунтовують нині нові теоретичні позиції щодо походження українського народу, неприйнятності антидержавницьких поглядів на “спільну колиску трьох братніх народів”, утвердження ідеї відмінних історичних шляхів, що їх проходили в своєму розвиткові українці, росіяни й білоруси. Відкинуті як антиукраїнські спроби об'єднати українців в одну давньоруську народність зі східними слов'янами, тим самим суттєво змістити в часі постання на історичній арені українського етносу. Мовознавча наука переконливо довела, що українська мова не є відгалуженням єдиної давноруської мови, що “українська і російська мови мають окремі історії” [6; 294]. Період формування української мови пересунутий у глиб історії і пов'язаний із часом виділення окремих слов'янських мов із давньої праслов'янської (спільнослов'янської) мови. Обмірковані положення про виникнення староукраїнської літературної мови ще в давньокиївську добу, обґрунтована думка, що творчість Тараса Шевченка суттєво вплинула на формування нової літературної мови [див.: 5; 10-13]. Шкільна й університетська освіта мають виходити з того незаперечного факту, що геніальна пам'ятка культури України-Руси “Слово о полку Ігоревім” має власне народну образну основу, а її текст включає чимало слів і форм власне української мови {Там само; 36-38].

Від гуманітарної науки залежить утвердження позицій -- як в освітній сфері, так і серед широкого загалу -- щодо самодостатності відмінної української ідентичності, ментальності українства як явища планетарного масштабу. Складність послідовного відстоювання цих концепцій посилюється в ситуації включення в дію російської пропагандивної машини, обманливих постулатів щодо так званого російського світу, претензій на права й самостійний розвиток українського народу. Наука володіє сьогодні достатньою аргументацією, щоб переконливо довести фундаментальне положення щодо існуючих відмінностей різних за походженням народів: “реалії сучасного життя показують, що й нині між росіянами та українцями існують величезні розбіжності в суспільних і життєвих пріоритетах, у моральних цінностях, у традиціях і звичках, менталітеті загалом” [4; 8].

Чи достатньою мірою здійснено запобіжні заходи, щоб провести в життя опрацьовані на сьогодні й приступні для вчительського й викладацького корпусу положення українських науковців? Як видається, далеко не всі. Аналіз, зокрема шкільних підручників, засвідчує, що в курсах історії України, української мови за поданням розширеної фактології часом не простежено визначальні методологічні позиції, відсутній критичний аналіз щодо імперської політики Росії впродовж довготривалого часу, її спроб спотворити історичну правду з тим, щоб виробити в молоді імунітет проти ворожої антиукраїнської та антидержавницької пропаганди, яку поширюють московські засоби масової інформації, представники російської наукової еліти.

Відомі намагання московських правителів різних часів претендувати на спадщину Київської Русі, всіляко применшити самосвідомість українського народу, посилюючи водночас національний гніт, придушуючи українську культуру, русифікуючи українську мову. У розпорядженні вчительства достатньо друкованої продукції, щоб по-новому осмислити історичні факти, побачити за агресивними діями Росії в Криму й на сході України продовження імперської політики нищення українства, позбавлення його давніх історичних прагнень жити в незалежній державі.

У цьому сенсі вимагають більш глибокого розгляду такі, зокрема, питання, як давнє походження українського етносу, Київська Русь як протоукраїнська етномовна держава, права на споконвічні українські землі, місце Галичини в українській історії, Крим як невід'ємна складова частина України тощо. Засвоюючи цей навчальний матеріал на ґрунті історичних джерел, з посиланням на наукові праці, учнівська молодь стає на міцні національно-патріотичні позиції.

У сенсі вивчення широкої гуманітарної парадигми, яка лягає в основу подальших наукових пошуків, що їх бере на озброєння українська освіта, постає комплекс таких онтологічних проблем, як визначення національного психотипу, ментального складу українців, мовного типу особистості. При всіх можливих розбіжностях ментальних рис українського населення, що часом усіляко наголошуються в окремих публікаціях (скажімо, щодо різних психотипологічних ознак “східняків” і “західняків”), сучасна наукова думка визначає спільність загальної структури української нації. Не можна без застережень стверджувати, як це спостерігаємо передусім у публіцистичних статтях, що відмінності психічного складу носіїв різних мов, що проживають на теренах України (українців, росіян, білорусів тощо), начебто не дають змоги встановити спільні ментальні параметри, визначені належністю до українського народу, системою культурних цінностей, історичним досвідом, шкільною освітою, етнічно-побутовими умовами, зрештою, національними пріоритетами.

Провідна роль у подальшому формуванні української нації, що її називають політичною, належить власне українському етносу, національному характеру українців, українській мові як запоруці творення спільної концептуальної картини світу. Однак не можна применшувати й історико-культурний вплив на подальшу долю української нації способу життя, традицій, звичаїв інших народів, що проживають на теренах нашої держави. Питання національного психотипу, ментальності -- при посиланні на відмінності в житті національних меншин, в умовах збереження толерантних відносин у суспільстві -- мають увійти в систему освіти як невід'ємні постулати.

Варто враховувати й сучасні дослідження в сфері вивчення самоідентифікації українців, визначення української нації із соціально-психологічних, історичних, культурологічних позицій. Мають бути переглянуті відомі положення, згідно з якими характерні ознаки українця відтворюється швидке за народницькою традицією, аніж з огляду на постать нашого сучасника. Часом всіляко пропагується ідея “української душі” передусім як емоційно-почуттєвої, пісенно-поетичної цілісності. Достатньо звернутися до визначення українського характеру філософом із діаспори Д. Чижевським: “По-перше, безумовною рисою психічного укладу українця є -- емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм...”, далі згадуються такі національні риси, як індивідуалізм, стремління до свободи, неспокій і рухливість [7; 17]. Етнолог М. Шлемкевич уважає провідною ознакою української ментальності любов до народної пісні -- “протоплазми нашої душі, її праматерії, в якій вона народжується, росте, розцвітає, в'яне і вмирає” [8; 105]. Ці романтизовані погляди знайшли підтримку, особливо в перші роки незалежності України, в працях українських науковців.

Не можна скидати з рахунку й функціональний вплив на усвідомлення національного характеру класичної української літератури, народної пісні в їх нерідко емоційно-тужливій тональності. Досить згадати включене в шкільні програми вивчення творів Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, герої яких бідкаються, часто плачуть, жаліються на свою долю. Згадаймо відомий фрагмент із повісті М. Коцюбинського “Fata morgana”: “Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум”. Тексти оптимістичного звучання, з уславленням героїки минулих часів і сьогодення лише зрідка потрапляють у поле зору авторів підручників і навчальних посібників з української літератури.

Типізований образ страдника-українця нерідко зображений і в сучасних художніх творах, у публіцистиці. Як же тоді пояснити мужність, волелюбство українських козаків, героїв національно-визвольних значень? Високі зразки патріотизму, стійкості, незламності духу являють нині добровольці, воїни, що відстоюють незалежність і суверенітет нашої держави. Так, ми емоційні за вдачею, любимо співати народні пісні, але пам'ятаємо й Шевченкові слова: “Борітеся -- поборете, вам Бог помагає”. Наша нація -- нація цивілізованих європейців, будівничих і вояків, нація з віковою культурою, в її історії чимало героїчних постатей, що слугують ідеалом для сучасної молодої людини.

Подальшого удосконалення вимагає викладання української мови. Якщо порівняти нове покоління шкільних підручників української мови з виданнями, виконаними у попередні десять і більше років, можна побачити суттєві зрушення, спрямовані на засвоєння державної мови як національного феномену, високорозвинутої європейської мови. Відбулися зміни в самих підходах до визначення головних пріоритетів у цій загальнодержавній справі. Вивчення мови поступово переміщується з переважання розгляду граматичного матеріалу на опрацювання живого мовлення. В основу ознайомлення школярів із мовними багатствами покладено звернення до змістовних прикладів. Водночас чимало вагомих напрацювань мовознавчої науки й лінгводидактики авторами підручників із мови не використовується, ці праці залишаються невідомими загалу вчителів-словесників. Назріла потреба знайти можливість донести до школи надбання сучасного українського мовознавства.

Розглянемо, зокрема, проблему опрацювання в школі художніх текстів. Не можна не брати до уваги, що в останні десятиріччя розвинулися нові напрями досліджень, такі, як лінгвокультурологія, лінгвоконцептологія, лінгвокогнітологія, етнолінгвістика, в підґрунтя яких покладено розгляд національної мови через систему добірних текстів як культурологічного явища в його зв'язках із народним мовленням, сучасними мовними процесами. Згідно з цими концепціями, утверджується погляд на текст як дискурс, як мовно-культурне утворення, “занурене в життя”, як комплекс знань, підґрунтя творення наукової й національно-мовної картини світу [див.: 2; 14-19].

З огляду на ці принципи художні тексти, репрезентовані у підручниках, мають розглядатися, по-перше, в аспекті відтворення в них національно-культурних пріоритетів, етнокультурних знань, по-друге, в сенсі мовно-естетичних засад, із виокремленням образної природи художнього мислення, по-третє, з орієнтацією на вироблення в молодої людини культурно-мовленнєвих компетенцій. У той же час чимало наведених у діючих підручниках текстів не відповідає критеріям високої художньої культури, дібрані за ознакою лише наявності тих чи інших граматичних показників, не спрямовані на поширення загальнокультурних знань, не викликають зацікавлення учнів.

Має бути проведене опрацювання принципів добору художніх творів, що їх представляють підручники з української мови й літератури. Значна кількість наведених у них текстів належать українському класичному письменству минулих часів або творам радянського періоду. Потяг молодої людини до читання таких текстів послаблений або й зовсім відсутній. З лінгвокультурологічних позицій вивчення художніх текстів має здійснюватися з виходом на культурологічну парадигму, світоглядну й поняттєву системи мислення сьогочасного учня. Варто визнати, що молодь, зокрема й завдячуючи можливостям інтернету, звертається передусім до творів сучасних авторів; народницька література минулого, попри її художню досконалість, опинилася на узбіччі зацікавлень, тим паче, що її вивчення, здійснюване в курсі української літератури, внаслідок недосконалого методичного забезпечення, часом лише перешкоджає прагненню захоплюватися з нею.

Школа не може стояти осторонь пошуків молоді читати сучасну художню продукцію, яка відповідає її запитам. Орієнтація на актуальні твори має бути підкріплена вивченням запитів учнів, що пізнають світ у його глобалізованих масштабах, зокрема й через патріотично орієнтовані тести, які б виявили те коло українських письменників, зокрема нової генерації, до думок і потягів яких прислуховується молодь. Не виключено, що в окреслений у такий спосіб ряд потраплять передусім тексти письменників, популярність яких в Україні незмінно зростає, -- від Валерія Шевчука й Марії Матіос до Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана та інших.

Не ігнорувати зацікавленість молоді творами “новомодних” письменників, а спрямовувати їхню увагу на своєрідність творчої манери, пошуки нової образності нинішніх майстрів слова -- на такі рішення мають бути спрямовані зусилля вчителя-словесника. Як видається, навряд чи потребують підтримки спроби “розвінчати” творчі здобутки представників так званого модерністського чи постмодерністського напрямів; їхні тексти, писані сучасною літературною мовою, з опрацюванням оновленої метафорики, ускладненої символіки, зануренням у психологію людини, являють неоціненний лінгводидактичний матеріал.

Посилання на начебто “засмічену” мовну палітру сучасних творів, де можна зустріти елементи молодіжного сленгу, жаргонні вислови, вияви словесної “вседозволеності”, навряд чи можуть ставати перешкодою для звернення до сучасного художнього дискурсу. Адже не можна не рахуватися з тим, що це компонент мовлення нинішньої молоді, отож не помічати цього означає водночас не одержати підґрунтя для підвищення рівня культури мовлення учнів і студентів, очищення його від ненормативних елементів, забезпечення вимог літературного слововживання. Між іншим, учені-філологи здійснили фундаментальні дослідження лінгвопоетики сучасної молодіжної української прози й поезії, й звернутися до цих праць, зокрема через електронні засоби, немає перешкод.

У більш широкому осмисленні постає проблема опрацювання тенденцій розвитку сучасної української мови. Не можна не брати до уваги, що літературний стандарт нашої мови за останній час зазнав суттєвих змін, зумовлених суспільно-політичними, економічними й культурними чинниками, внутрішніми синергетичними процесами її самоудосконалення. В активний обіг повертається багато питомих за походженням слів і граматичних форм минулих часів, суттєво поповнюється науково-технічна термінологія, з мови усуваються нав'язані русифікаторською політикою не властиві українській мові слова й звороти й замінюються напівпризабутими споконвічно народними мовними засобами.

У соціумі продовжується жваве обговорення доцільності введення деяких новоутворень на кшталт летовище, гвинтокрил, автівка, шпиталювати і под., але не слід забувати, що вони звучать із екранів телевізорів, входять у публіцистичні тексти; стояти осторонь цього слововживання -- при продовженні дискутування щодо їх доцільності -- було б щонайменше непедагогічно. Не маємо відкидати й можливості подальшого вдосконалення українського правопису. Водночас виникають застереження щодо небажаного збільшення в українській мові запозичень з англійської мови, проникнення в літературний узус, передусім через західноукраїнський регіон, частини полонізмів. Ці явища сучасного мовного життя України мають бути на озброєнні педагогічної громадськості.

Суттєвого вдосконалення вимагає опрацювання в школі нових елементів сучасного українського лексикону. Особливої ваги набувають інновації, зумовлені політичними, соціально-економічними й культурними процесами, що відбуваються в Україні, в глобалізованому світі. Важливого значення в засвоєнні змін у системі слововживання набуває звернення до нових словників різного типу, розрахованих на широкий загал, у тому числі на учнівську й студентську молодь. Якщо ознайомитися, наприклад, із виданим нещодавно словником “Нові слова та значення” [3], то з нього можна дізнатися про вживання, з одного боку, таких слів загального вжитку, як державність, нардеп, речник, очільник, копанка, з другого, численних термінів на зразок маркетинг, дилер, менеджер, брокер, лізинг, іпотека, конверсія, кліринг, тендер і под., володіння якими готує молоду людину до активного включення в умови політичного життя, ринкової економіки.

Не менш корисно звернутися в школі до сучасних процесів словотворення, що ґрунтуються на використанні питомих основ, що дозволяє продемонструвати учням невичерпні резерви подальшого вдосконалення лексичного арсеналу української мови [див.: 1; 134-141]. У пошуках оновленого лексикону не виключене ознайомлення з окремими статтями перших томів нового 20-томного “Словника української мови”. Варто посилатися на Корпус української мови -- багатотисячну картотеку українських слів і ілюстрацій до них, представлену в інтернеті. До речі, підручники майже не містять завдань, пов'язаних зі зверненням до мережі інтернету, до навчальних телевізійних програм, газетних публікацій, у той час як для молоді це потужне джерело інформації й не враховувати цього означає відставати від її запитів.

Поза увагою авторів підручників і вчителів не може опинитися термінологічна лексика, що репрезентує робітничі професії, форми професійної діяльності українців. Бажано звернутися до термінів, що ними користуються, скажімо, будівельники, металісти, фермери, фахівці інших професій. Назріла потреба ввести в обіг військову терміносистему; молода людина, що має володіти навичками військової справи, повинна знати назви видів сучасної зброї, військових звань, військової амуніції тощо. Публіцистика надасть достатню текстову площину для введення цих словникових запасів в активний обіг.

Висунуте як загальнодержавне завдання зробити англійську мову другою мовою, якою володіють українці, вимагає докорінних змін у системі її вивчення. Навчити говорити, розуміти співрозмовника, а не перекладати зі словником -- єдиний критерій знання чужої мови. Якою мірою засвоєна учнем чи студентом та чи інша граматична форма -- це, зрештою, вторинно в навчанні мови, головне -- чи витримує він іспит на спілкування. Бажано було б досягнути такого рівня володіння англійською мовою, який би дав змогу, принаймні для випускників вишів, одержати відповідний сертифікат на її достатньо високе знання.

Науковці розробили принципи комунікативної лінгвістики, теорії мовленнєвих актів, в основу яких покладено засади опанування живим мовленням. Опрацьовані прийоми активної взаємодії викладача й слухача, що передбачають переважну увагу адресатові мовного спілкування, ступеню засвоєння ним курсу, а не виконанню тих чи інших письмових вправ. Кардинальним змінам у викладання англійської мови могло б сприяти ґрунтовне знання, можливо, й видання в Україні західноєвропейських підручників і посібників для різних категорій слухачів, котрі оволодівають цією мовою.

З огляду на культурологічні підходи до вивчення мови має бути суттєво розширена база даних про історію, культуру, традиції, спосіб життя носіїв англійського менталітету, розвинуті мотиваційні стимули. Як складова частина навчання має розглядатися ознайомлення учнів і студентів із кращими зразками художньої літератури англійською мовою, з орієнтацією на твори, скажімо, не лише Ч. Діккенса чи Марка Твена, а й на сучасні тексти із захоплюючим сюжетом, цікавими оповідями. Без кардинальних змін у викладанні англійської мови педагогічна громадськість України не досягне бажаної мети -- підготувати молодь увійти в європейський простір із тим, щоб на рівних спілкується з мешканцями різних країн, мати змогу вчитися й перебувати в розвинутих країнах світу.

Сучасна українська гуманітарна наука докладає чимало зусиль, щоб стати врівень із потребами часу, надати освітній сфері достатньо обґрунтовані результати досліджень у різних галузях суспільних знань. Недостатньо опрацьовані механізми цієї взаємодії, проте поступальний рух у напрямі інтеграції гуманітаристики й освітніх програм посилюється, зацікавленість і науковців, і педагогів у плідній співпраці зростає. Стає очевидним, що широка проблематика наукових досліджень, спрямована на утвердження національних цінностей, протидію ідеологічній агресії, має знайти нове прочитання в молодіжній аудиторії для обговорення, дискутування, оволодіня патріотичними переконаннями.

Література

лінгвокультурологія гуманітарний освіта сугестія

1. Клименко Н.Ф., Карпіловська Є.А., Л.П. Кисляк. Динамічні процеси в сучасному українському лексиконі: монографія / Н.Ф. Клименко, Є.А. Карпіловська, Л.П. Кисляк. -- Видчий Дім Д. Бураго, 2008. -- 336 с.

2. Кононенко В.І. Українська лінгвокультурологія: навч. посібник для студентів / Віталій Кононенко. -- К.: Вища школа, 2008. -- 327 с.

3. Нові слова та значення. Словник / Ін-т укр. мови НАН України; уклали Л.В. Туровська, Л.М. Василькова. -- К.: Довіра, 2008. -- 271 с.

4. Півторак Г.П. Українці, білоруси, росіяни: три народи -- три історії / Григорій Півторак. -- Газ. “День”, 16-17 жовтня 2015 р., № 187-188. -- С. 8.

5. Русанівський В.М. Історія української літературної мови: підручник для студентів / Віталій Русанівський. -- 2-ге вид. -- К.: АртЕк, 2002. -- 424 с.

6. Царук О.В. Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри / Олександр Царук. -- Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. -- 324 с.

7. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Дмитро Чижевський. -- 2-ге вид. -- Мюнхен: Український вільний ун-т, 1983. -- 175 с.

8. Шлемкевич М. Душа і пісня / Микола Шлемкевич // Українська душа; відп. ред. В. Храмова. -- К.: Фенікс, 1992. -- С. 97-112.

Размещено на Allbest.ru