Мстислав Глібович, великий князь Чернігівський

Однак О. В. Майоров із цим не погоджується, пишучи: «Важко припустити, щоб у документах, що вийшли з однієї канцелярії з інтервалом у півтора роки, одна й та сама рицарська корпорація могла виступати під цілком різними назвами. Ще важче припустити, що у 1237 р. мазовецькі князі могли сприймати «рицарів дому Храма», тобто тамплієрів, у якості членів ліквідованого папою Добжинь- ського ордену. Отже, надання Дорогичина тамплієрам мало відбутися пізніше.

Таке надання, з усього видно, також було здійснене Конрадом Мазовецьким. І хоча акт передачі Дорогичина тамплієрам не зберігся, факт надання підтверджується булою папи Іннокентія IV, що збереглася у виді регести: «У 1250 році

Іннокентій IV підтверджує даріння тамплієрам замків на річці Бух, котрі Конрад, князь Лєнчицький, [надав] тамплієрам за спокутування гріхів».

Дослідники одностайні в тому, що папа санкціонував передачу тамплієрам разом із іншими поселеннями на Бузі також і Дорогичинського замку, котру лєнчицький та мазовецький князь Конрад здійснив кількома роками раніше, перед своєю смертю у 1247 р. (насправді так не вважав, принаймі, А. Юсупович - див. вище. - С. К.).

Таким чином, Данило Галицький не міг відбити Дорогичин у тамплієрів ні у 1237, ні у 1238 рр. Ледве чи це могло відбутися у 1239 чи 1240 рр., оскільки наприкінці 1240 - початку 1241 р. Данило, рятуючись втечею від татар та не знайшовши притулку в Угорщині, знайшов укриття в мазовецького князя Болеслава Конрадовича». «За думкою Юсуповича, вибити тамплієрів з Дорогичина та захопити в полон магістра й частину рицарів Данило зміг у 1243 р. Запропоновані дослідником аргументи, на наш погляд, заслуговують уваги. Не можна, однак, виключати, що відвоювання Дорогичина могло відбутися й кількома роками пізніше» (там само, с. 84-88).

«Отже, первісно єдине оповідання про відвоювання Данилом Дорогичина у тамплієрів виявилося потім розділеним на дві частини, подібно до оповідання про здобуття Чернігова татарами. Обидва тексти приблизно рівні між собою за об'ємом, і, якщо правильне припущення, що оригінал ГВл представляв собою рукопис малого формату (in octavo), або текст у ньому супроводжувався мініатюрами, то первісний текст оповідання про Дорогичин (як і оповідання про Чернігів) міг вміщатися на одному аркуші» (там само, с. 89-90).

Насправді ми не маємо жодних причин, аби заперечувати реальність першого походу Данила на Дорогичин саме у 1237 р., а другого - на початку 1240-х рр. Надання Конрада Мазовецького 1237 р. адресоване рицарям колишнього Доб- жинського ордену, напевне, тому, що вони тоді ще зберігали певну автономію в складі Ордену тамплієрів. Протягом же наступних 2,5 років добжинці, вірогідно, остаточно злилися з тамплієрами, що й відбилося у наданні князя Болеслава від 1 жовтня 1239 р. У будь-якому разі, надання Дорогичина 1237 р. загалом могло стосуватися лише Ордену тамплієрів (А. Юсупович), адже колишні добжинці навряд чи могли діяти самостійно, поза межами якогось офіційного рицарського ордену. А отже, у 1237 р. Данило Галицький цілком міг воювати з рицарями, які носили на плащах червоний тамплієрський хрест.

Галицький літопис повідомляє, що вперше Данило здобув місто (Дорогичин) у березні, тоді як надання добжинцям-тамплієрам датоване 3 березня 1237 р. Подібний збіг говорить сам за себе. Дивує лише оперативність Данила, який напав на рицарів практично відразу після їх утвердження в Дорогичині. Але літопис цілком задовільно пояснює і це: виявляється, що взагалі-то Романовичі виступили в похід проти ятвягів, але зупинилися під Берестям через те, що «рекамъ наводнившимся», і тоді Данило вирішив повернути війська на Дорогичин. Цілком логічно буде припустити, що таке рішення князь прийняв відразу після того, як довідався про зайняття Дорогичина хрестоносцями - сталося так, що він перебував поблизу зі вже готовими військами. До речі, така хронологічна послідовність також є аргументом на користь реальності Дорогичинського походу 1237 р. Можна ще зазначити, що після його завершення Романовичі «возъвратися [в] Володимеръ» - до міста, яке було столицею Данила саме у 1237 р., тоді як у 1240-х рр. там сидів Василько. Майоров же вважав, що похід 1240-х рр. здійснив один Данило (с. 87); таким чином, виходить, що він повернувся не до свого стольного Галича чи Холма, а до братового Володимира (хоча, враховуючи відому солідарність братів, це б і не було чимось невірогідним).

Нарешті, у повідомленні Галицького літопису під 6748 р. (за Іпатським списком) про другий похід Данила є пряма вказівка на те, що колись раніше він здобув Дорогичин силою: «Се градъ мои, преже бо прияхъ и копьем». Майоров відносить ці слова Данила до подій 1217/18 р. (с. 89), але серед міст, які повернули тоді Романовичі, Дорогичин не вказаний. Більшість цих міст лежали на південь від Берестя, причому літопис прямо говорить, що їх держав Лєшко (Білий, князь Краківський), а не його молодший брат, князь Конрад Мазовецький, якому належав Дорогичин у 1237 р. Біографія Данила описана в Галицькому літописі досить детально, і немає підстав сумніватися, що у 1240-х рр., нагадуючи про відвоювання Дорогичина, він мав на увазі саме похід 1237 р. І взагалі, реконструкція Майоровим «первісно єдиного тексту» про Дорогичинський похід, потім нібито розділеного на чотири уривки, вміщені по два під 6748 та 6743 рр. (с. 91-92), виглядає зовсім непереконливою.

Література

1. ПСРЛ. - Т. V. - Вип. 1. - Стб. 278-281; Галицько-Волинський літопис.

2. С. 85-87. Найхарактерніші деталі: «Василка же не бі в Володимирі, млад» (у Галицькому літописі правильно: «Василка жє нє бі, бі бо в Володимєри младъ»); імена галицьких воєвод, Юрія Домамирича та Держикрая Володислави- ча; найдетальніші подробиці про участь у битві Данила Галицького та його бояр; про Мстислава Німого (князя Луцького) та його особисті відносини до Данила.

3. Майоров А. В. Повесть о нашествии Батыя в Ипатьевской летописи. Ч. I. - С. 35-37.

4. Голубовский П. История Северской земли до половины XIV столетия. - К., 1881. - С. 193.

5. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. - Біла церква, 2006. - С. 409.

6. Горский А. А. Русские земли в XIII - XIV веках: пути политического развития. - СПб., 2016. - С. 116.

7. Хрусталев Д. Г. Русь: от нашествия до «ига». 30 - 40 гг. XIII в. - СПб., 2008.

8. С. 162.

9. Зотов Р В. О Черниговских князьях по Любецкому синодику... - С. 76.

10. Там само. - С. 194.

11. Павленко С. Князь Михайло Чернігівський. - С. 25, 29.

12. Галицько-Волинський літопис. - К., 2002. - С. 217, 236.

13. Голубовский П. История Северской земли до половины XIV столетия.

14. С. 193; Зотов Р В. О Черниговских князях. - С. 76, 154.

15. ПСРЛ. - Т I. - Стб. 469.

16. Галицько-Волинський літопис. - С. 103; Грушевський М. С. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. - С. 30-31.

17. Цитата М. М. Карамзіна з якогось Синодального літопису № 52, під 6753 (1245 г.) (Карамзин Н. М. История государства Российского. - СПб., 1842. - Кн. I. - Т. IV. - Стб. 22, прим. 62); ПСРЛ. - Т. XV. - Вып. 1. - Стб. 31 (під 6754 р.).

18. Плано-Карпини Д. дель. История монголов. Рубрук Г. де. Путешествие в Восточные страны. - М., 1957. - С. 29-30.

19. Там само. - С. 30.

20. Квашнин-Самарин Н. По поводу Любецкого синодика // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1873. - М., 1874. - Кн. IV. - Отд. V. - С. 214-215.

21. Поменник Введенської церкви. - С. 18; Синодик Любецкого Антониевского монастыря. - Арк. 18 зв.

22. Зотов Р В. О Черниговских князях. - С. 93-94.

23. Зотов Р В. О Черниговских князях. - С. 69-70.

24. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. - Біла церква, 2006. - С. 410, 412, 413.

25. Поменник Введенської церкви. - С. 17; Синодик Любецкого Антониевского монастыря. - Арк. 18.

Размещено на Allbest.ru