Юридична лексика - практика перекладної термінографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 81.373.:340.11

ЮРИДИЧНА ЛЕКСИКА - ПРАКТИКА ПЕРЕКЛАДНОЇ ТЕРМІНОГРАФІЇ

Тема науково-технічної термінології вже упродовж двох століть займає почесне місце в галузевих дослідженнях. Наукова термінологія, як система динамічна, здатна розвиватись, змінюватись, віддзеркалювати реалії сучасності. Історія розвитку науки, зміна наукових поглядів, широка інтеграція, культурні зв'язки, вплив лексико-семантичної системи мови - все це віддзеркалюється як у термінологічній картині, так і знаходить відображення в частині окремих термінів.

Відтворення історії української наукової термінології є предметом багатьох наукових досліджень. Мовне питання в праві під різним кутом розглядається мовознавцями, юристами, істориками (О.А. Сербенська, І.Б. Усенко, Ю.Є. Зайцев, С.П. Кравченко, О.О. Тараненко, Ю.Ф. Прадід, Н.В. Артикуца). Дослідники по-різному вирішують проблему виявлення термінів у тій чи іншій підмові, використовуючи при цьому різні визначення терміна, пропонуючи свої методики відбору термінів, критерії їх відбору тоді, коли система понять ще не склалася й немає чіткої границі між терміном і не терміном [1, 85]. Під терміносистемою розуміється сукупність термінів, пов'язаних логічними, семантичними, словотвірними та іншими зв'язками. Як свідчать писемні пам'ятки, на всіх етапах становлення державності в Україні й формування власного правового простору, не останнє місце займали проблеми юридичної лексики й термінології.

Визнаючи важливість комплексного, лінгвістично-правового підходу, у дослідженні юридичної термінології, слід звернути увагу на історичні фактори формування терміносистеми. Унаслідок дії історико-по- літичних чинників, етапи вільної природної розбудови лексики, домінування в ній власне української основи, використання запозичень без нав'язування мові участі мови-посередника, чергуються з етапами штучної, подеколи насильницької русифікації лексики української мови з одночасним вилученням з обігу слів, створених на українському мовному ґрунті [2].

З цієї позиції історія юридичної термінології наглядно простежується в лексикографічних працях різних періодів. Виділення лексикографії в окремий розділ мовознавства зумовлене практичними потребами пояснення незрозумілих слів, яке здійснювалось ще у вигляді глос. В Україні лексикографія починає активно розвиватись упродовж XIV-XVII ст. Основні праці цього періоду залишилися в рукописах. Це переважно загальномовні словники, джерелами яких виступала церковнослов'янська лексика, перекладена староукраїнською літературною мовою. Найвищім досягненням української лексикографії середньовічної доби визнається “Лексиконъ славено- росскій и именъ тлъковаше” Памва Беринди, виданий у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 р.

Значна увага мовознавцями приділяється роботі, яка названа початком нового етапу й найбільшою лексикографічною працею за минулі століття (27 000 статей) - “У1ексиконъ латинскій” Епітафія Славинецького (середина XVII ст.). Він став основою для створення вітчизняних і зарубіжних словників загальномовного й галузевого характеру.

Перекладні словники займають особливе місце в лексикографічному класифікаторі. Поява цього виду робіт є свідченням розширення політичних, ділових, культурних зв'язків України й ознакою нового етапу історії української мови. юридичний термінологія перекладний словник

Кінець XVII ст. - початок XIX ст. відзначається лексикографічною активністю, до роботи залучаються історики, громадські діячі, письменники. Результатом стає укладання багатьох перекладних, переважно двомовних словників. Автори намагалися поєднати функції перекладу з функцією тлумачення понять. Роботи були різними, їх рівень, як правило, свідчив про недостатній лексикографічний досвід.

У 1849 р. в Австрії, під впливом історико-політичних чинників, групою учених-славістів (Я. Головацький, Г. Шашкевич, Ю. Вислобоцький таін.) розпочато роботу над систематизацією правничої термінології. Виданий у 1851 р. “з метою усталити правничу термінологію, співзвучну духові двох мов, відповідно до потреби сучасного законодавства та врядування, почасти взяту з давніших правничих джерел, почасти створену з природних багатств різних говорів, на яку можна було б спиратися спершу при виданні збірника державних законів, а відтак і в загальному щоденному вжитку”, словник “Юридично-політична термінологія слов'янських мов. Окреме німецько-руське видання” вважається чи не першою в історії українського юридичного термінознавства перекладною лексикографічною працею [3].

Користуючись попереднім досвідом укладання словників юридичної мови, К. Уіевицький у 1892 р. видає “Німецько-руский словар висловів правничих і адміністраційних”. Погоджуючись з дослідниками, які називають працю новим кроком у формуванні української літературної мови в Галичині, слід підкреслити вагомість обох робіт для розвитку мови права. Юридична лексика, поряд з економічною, військовою й політичною, представлена поняттями правозастосування (доказ, позивник, жалібник, сказатель); юридичної відповідальності (арештъ, дозоръ, підбурюване, казнити); назвами документів і органів влади (манифестъ, законъ, грамота урядова, виказ, відділ, управа, міністерство); термінами на позначення юридичної діяльності. У словниках цього періоду поряд зі сталими термінами співіснують слова, вживання яких можна назвати експериментом і які не знайшли подальшого відображення навіть в історичних словниках.

Якщо до XX ст. список юридичних термінів, які б мали еквіваленти в інших мовах і потребували перекладу, був окреслений умовно, то сьогодні перед перекладачами виникають проблеми вибору правильних відповідників спеціальних термінів, номенклатури, назв організацій. Комплексне розуміння значення спеціального терміна доступне тільки фахівцям, і тут не обійтись без співпраці лінгвістів, правознавців та істориків. Лише такий підхід може гарантувати створення правильної мовної форми, оптимальну передачу правового змісту й врахування історичної природи слова.

Неоднозначним сьогодні залишається питання про повернення забутих слів [4]. Інтернаціоналізація української юридичної терміносистеми є процесом природним, разом з тим, слід рішуче боротися як проти прямого запозичення іншомовних термінів, так і проти втрати контекстом ознак сучасності в результаті “реанімації” того чи іншого терміна.

Якщо на початку XX ст. упорядники “Російсько-українського словника правничої мови” свідомо “повводили в словник багато слів із давньої правничої української мови, щоб з'ясувати зв'язок сучасної мови з давньою, підвести під сучасну правничу мову історичний ґрунт і показати, яку силу слів із давньої правничої мови заховує сучасна мова України” [5, 8], то на початку XXI ст., коли юридичні терміни представляють собою сформовану, хоча і динамічну систему, доцільно говорити про укладання окремого словника застарілих юридичних термінів і понять.

У XX ст. термінографічна робота проходила під гаслом становлення української державності й переходом української мови на державний рівень. Юридична лексика першої половини XX ст. віддзеркалює соціалістичну природу суспільства: остаточно відмовились від церковних термінів, староукраїнських слів, від багатьох слів іншомовного походження. Водночас своє право на існування та універсальність довели латинські терміни. Поява словників правничої мови, серед яких переважна більшість перекладні російсько-українські, стає значним компромісом у відносинах української та російської мов. Видані в цей період словники були спрямовані на задоволення практичних потреб соціального життя: “Кишеньковий російсько-український правничий словник для адвокатів та урядовців” (Київ, 1918 р.); “Московсько-український словник для військових” (Київ, 1918 р.); “Короткий московсько-український словник судівництва та діловодства” (Полтава, 1918 р.); “Московсько-український правничий словничок” (Київ, 1919 р.); “Російсько-український словник найпотрібніших у діловодстві слів” (практичний порадник; Харків, 1926 р.).

Над виробленням загальних стандартів українського термінотворення працювали державні організації й установи (правничо-термінологічна комісія при Академії наук, Інститут української наукової мови), разом з тим, переклад науково-технічної термінології проводився безконтрольно, вибір мовного відповідника фактично покладався лише на автора.

Особливе місце серед багатьох термінографічних праць займає “Російсько-український словник правничої мови” за редакцією А.Ю. Кримського (67 000 слів), виданий у 1926 р. Основоположні національні принципи лексикографії, обсяг джерельної бази й виваженість авторського підходу, дозволяють визнати роботу основою вітчизняної правничої лінгвістики. Враховуючи обсяг використаних джерел і значну увагу авторів до давньої української мови, словник може бути названий “Російсько-українським історичним словником правничої мови”.

Подальша термінографічна історія перекладної мови права (1930-50 рр.) характеризується помітним звуженням роботи, уніфікацією української лексики, виданням “російсько-російських” словників. З послабленням ідеологічного тиску (1950-80 рр.) і науково-технічним прогресом зросла кількість словників технічної термінології, однак спеціальних наукових досліджень у сфері правової лексики на академічному чи державному рівні практично не проводилось. У 1957 р. при Президії АН УРСР створено спеціальну Словникову комісію під головуванням академіка Й.З. Штокала, у 1978 р. естафету по реалізації державотворчої політики приймає Комітет наукової термінології. У 1985 р. під загальною редакцією академіка Б.М. Бабія виходить “Русско-украинский словарь юридической терминологии”, який зберігає актуальність і сьогодні.

На сучасному етапі правнича термінологія переживає нову хвилю національного відродження. З часів проголошення незалежності з'явилось безліч різноманітних термінографічних праць різного статусу й ґатунку. Сьогодні вже постає питання про перехід термінографічних показників від кількості до якості. Наслідком наукових дискусій між лінгвістами й спеціалістами різних сфер стало вироблення низки пропозицій щодо підвищення якості термінологічної діяльності (створення чіткої державної структури термінологічних організацій, унормування терміносистем, прийняття державних стандартів, міжнародні контакти та ін.). Разом з тим, актуальним залишається питання методології укладання спеціальних словників, вироблення науково-обґрунтованих принципів відбору спеціальної лексики відповідно до типу словника. Виробленню методології сприятиме прийняття класифікації термінологічних словників (за обсягом лексики; за способом опису лексичного значення слова; за історичною природою термінів; за структурою; за формою носія; за способом документування; за первинністю видання; за цільовим призначенням).

Література

1. Шуневич Б. Методика укладання словників нових терміносистем // Проблеми української термінології: Вісник ДУЛП. - Львів, 2000. - № 402. - С. 85-87.

2. “Вісник” Державного університету “Львівська політехніка”: Матеріали 6-ї Міжнародної наукової конференції. - № 402. - Львів: Видавництво Державного ун-ту “Львівська політехніка”, 2000. - 420 с.

3. Російсько-український словник правничої мови: Понад 67000 слів: Праця Правниче-термінологічної Комісії при Соціально-економічному відділі Академії наук / Гол. ред. А.Ю. Кримський. - К., 1926. - 226 с.

4. Комова М. Класифікація термінологічних словників. // “Вісник” Державного університету “Львівська політехніка”: № 620. - Львів: Видавництво Державного ун-ту “Львівська політехніка”, 2008. - С. 144.

Анотація

Стаття презентує коротку характеристику тер- мінографічної історії юридичної лексики. Перекладні юридичні словники, видані в Україні в різні періоди її історії віддзеркалюють динаміку становлення як окремої терміносистеми, так і української мови загалом.

Статья представляет короткую историю терминографической деятельности в сфере права. Речь идет о юридических словарях, подготовленных под влиянием определенных исторических факторов и отражающих состояние юридической лексики. Сделан акцент на отсутствии конкретной современной лексикографической методики.