Із спостережень над контекстом дієслова укландати

Размещено на http://www.allbest.ru/

Із спостережень над контекстом дієслова укландати

У тексті казки № 50 “Змій” (видання І. Рудченка) виступає дієслівна форма “пошлиж його ще медвежого достать молока; там певно вже ведмеді укландають його” [Рудченко, 134]. Автори Етимологічного словника української мови, подаючи діалектну форму кландати `благати', наводять і діалектне дієслово укландати `умовити', треба думати, вилучене з розгляданого тексту казки [ЕСУМ 2, 453]. Щоправда, значення `умовити' для цієї форми ніяк не обґрунтовано (очевидно, вирішальну роль у визначенні семантики слова відіграла сучасна форма кландати та префікс у-). Проте з погляду цілого тексту казки дієслово укландати просто не може мати тут такого значення. Мова йде про те, що Змій, щоб звести героя казки Івана “зі світу”, посилає роздобути лисячого (далі - вовчого та ведмежого) молока. Ясна річ, “як він прийде туда, дак там його лисиці и згризуть на смерть'' [Рудченко , 133]. Якщо лисиці Івана “згризуть на смерть ', то чому “вже ведмеді укландають його” [Рудченко, 134], тобто `умовлять'?

У збірнику І. Рудченка подано три варіанти цього сюжету [Рудченко, 115-141], але дієслово, що нас цікавить, трапляється лише один раз в одному тексті. Додамо, що схожі казки є у збірнику І. Манжури, але і там цього слова немає.

Наскільки нам відомо, у словниках дієслово укландати найраніше фіксує Уманець, подаючи переклад до російських дієслів укокать, укокошить = уколошкати, уколошматити, укландати. Певно медвідь його укландав. п. к. [УмСп 4, 147]. Паспортизація (п. к. = народна казка [п. - друкарська помилка. - М. В.]) вказує на видання казок або І. Рудченка, або І. Манжури [УмСп 1, Х], ці тексти, як відомо, пов'язані з північно-східними та східними говірками української мови. Оскільки розгляданого слова в казках, записаних І. Манжурою [Манжура], ми не знайшли, то це означає, що приклад (з певними змінами) до словника взято з видання І. Рудченка.

Відповідно до поданих у цьому ж словнику дієслів кокать, ся, кокнуть, ся `1. ударити, ся, бйти, ся. 2. товкати, навбйтки бйти ся' та кокошить `бйти, лупйти, лупцювати і т. д.' [УмСп 2, 25] можемо здогадуватися, що дієслівна форма укландати, принаймні для Уманця, означала `бйти, лупйти, лупцювати'. Але й ця семантика погано узгоджується з текстом розгляданої казки, оскільки текст вимагає не `бйти', а `вбйти'.

Здається, не помилимося, коли висловимо здогад, що форма укландати для укладачів словника була невідомою й семантично затемненою, оскільки цього кореня немає в статтях просить, ся [УмСп 3, 208] та упрашивать, упросить, ся [УмСп 4, 18]. Тобто поза текстом казки у виданні І. Рудченка укладачі більше цього слова ніде не зустріли. Чи не означає це, що слово було, найвірогідніше, або новим, або вузькодіалектним?

Принагідно вкажемо, що пізніші російсько-українські словники С. Іваницького і Ф. Шумлянського [РУС, 483] та В. Дубровського [СМУ, 501] подають дієслівну форму укландати за Уманцем, тобто нічого нового обидві праці не додають до розуміння семантики й можливих шляхів постання слова. А вже О. Ізюмов. у своєму “Російсько-українському словнику” в статті укокошить подає тільки одну українську форму уколошкати, -каю [Ізюмов, 603]. Треба думати, укладач відкинув слово укландати як непевне.

В Етимологічному словнику української мови вказано, що дієслово [кландати] `благати' ... “неясне; можливо, афективне утворення” [ЕСУМ 2, 453].

Спробувати пояснити форму кландати `благати' як похідну від кланцати `клацати зубами` (< ікла / ікланці `ікла і зуби тварин; зуби, великі зуби') [ЕСУМ 2, 453] не дозволяють кілька причин: по-перше, викликає труднощі нетипова для східних говірок зміна приголосних кланцати ~ кландати, по-друге, надто різким - отже, малоймовірним - має бути семантичний перехід від `клацати зубами' (тобто або бути голодним, або погрожувати) до `благати'. І найголовніше, форма дієслова кланцати побутує в західних говірках (Б. Грінченко взяв до свого словника форми кланцати та кланцатий `зубастый' зі словника Є. Желехівського, а іменник кланці `клыки зверей и зубы' - з праці І. Верхратського [Гр. 2, 248]), а в східних - тільки клацати [Гр. 2, 248]. Вторинна форма зі вставним сонорним кламцати, потрапила до праці Б. Грінченка зі збірника

М. Номиса [Гр. 2, 247], де вказано, що приказку № 360 “Миже двома дубами кламцає баба зубами (Id). Яц.” [Ном., 300] записано в Ново-Ушицькому повіті на Поділлі. А на Полтавщині та Херсонщині відповідно побутує конструкція “... клаца вовк зубами” [Ном., 300], так само й для Харківського повіту клацун `тот, кто клацает зубами Вовк-клацун.' с. Солнцевка, Харьк. у. [Я., 354]. Тобто насправді територіально близькими виступають лише форми кландати та клацати. Отже, ніякого словотвірного зв'язку між словами кландати та кланцати немає.

Здається, можна ствердити, що дієслово кландати є оригінальним похідним утворенням від польського з походження [Br., 305-306] (що своєю чергою продовжує німецьке) дієслова ландати “бродяжити; нишпорити, грабувати Ж; байдикувати МСБГ; повільно ходити МСбГ” [ЕсУм 3, 190]. Цікаво відзначити, що дієслово ландати відоме на значній частині української території, наприклад: ландати, ландувати, ландиґувати `vagabundieren; 2) stцbern, plьnden' [Ж. 1, 396].

Це ж слово фіксує й “Словник бойківських говірок” М. Онишкевича, хоча упорядник подає не власний запис, а власне тлумачення до прикладу з “Галицько-руських народних приповідок” І. Франка: ландати `працювати, докладати зусиль для виконання чого-небудь' [О. 1, 403]. І. Франко не тільки записав приказку в Нагуєвичах, а й подав відповідний коментар: “27. Як не буде бідний ландати, то буде голодати (Наг.) Мусить ходити сюди-туди, щоб придбати поживи” [Франко, 55]. Тобто значення дієслова таки буде `ходити', а не `працювати, докладати зусиль для виконання чого-небудь' [О. 1, 403]. Цілком очевидно, що семантика `бродити, ходити туди-сюди' закономірно послужила основою для розвитку значення `просити', пор. ландати `1. знев. ходити без діла, байдикувати. 2. Повільно ходити, важко переступаючи ногами' [МСБГ 5, 12], ландувати `ходити' [ Москаленко, 47] та захід- новолинську форму ландате `просити' [ Корзонюк, 152].

Як думаємо, на поширення дієслова ландати може вказувати і контамінована форма ландрувати (ландати + мандрувати) [1, 68], зафіксована в Люберському районі Житомирської та Со- кирянському районі Чернівецької областей [АУМ 2, 96, 99].

Від дієслова ландати у західноукраїнських говірках відомий похідний іменник ланда `бродяга, ледар; грабіжник' [ЕСУМ 3, 190], який потрапив і до білоруської мови ланда `пляткарка' [ ЭСБМ 5, 223-224]. На сході української території побутував іменник ландарь, очевидно, з таким самим значенням `бродяга, ледар; грабіжник', пор. сучасний іменник-пріз- вище Ландарь (дві форми) [КТ, 363, 364].

Повертаючись до дієслова, зазначимо, що в західнополіських говірках знаходимо форму клёндати знев. `швендяти' та, слід думати, віддієслівний іменник клёнда знев. `1. нога 2. людина, яка ходить без мети' [Аркушин 1, 225]. Якщо в діалектній мові в дієслові відбулася зміна наголошеного голосного -а- після сонорного на голосний -е-, то це, по-перше, вказує на те, що дієслово, найвірогідніше, східноукраїнського походження, оскільки маємо наголошеним перший, а не другий (передостанній) склад, пор. звичні західноукраїнські форми ландати [Ж. 1, 396; О. 1, 403], зокрема й територіально сусідню західноволинську форму ландате [Корзонюк, 152]. По-друге, західноволинська дієслівна форма клёндати, слід думати, виказує, що спочатку від дієслова ландати утворено афективну форму кландати з тим самим значенням, а вже пізніше семантика закономірно змінилася від `ходити без діла' до `просити, благати'. У північно-східних говірках, де власне, як вважаємо, й виникла афективна форма кландати, семантичну зміну `ходити без діла' > `просити, благати' могла, на наш погляд, підтримувати зворотна позика з російської мови клянчить (генетично полонізм) [Ф. 2, 259-260], пор. клянчить `канючити, циганити' [УмСп 2, 20], у нижньонаддіпрянських говірках клянчить `канючити' [СГНН 2, 179] та форму лірницького арґо клёнчити `ставати на коліна і співати пісню про Сина Божого, Марію і Святого Духа, випрошуючи собі милостиню' (1889 р.) [Я., 355-356].

В українській мові, крім західнополіського віддієслівного іменника клёнда знев. `1. нога 2. людина, яка ходить без мети' [Аркушин 1, 225], вживані ще подібні афективні форми з початковим приголосним к- Питання особливостей функціонування глухого к- на початку слова в арґотично-жарґонному словнику “потребує детальнішого вивчення” [2, 110]. (етимологія яких, зрозуміло, тут мало важить): клиби `большие, “невковирні” ноги' [Я., 356], клизати `шагать (слово низкое)' [Б.-Н., 185]; іменник клиша `человЪкъ, на ходу задівающій ногою за ногу въ косточкахь'

Борз. у. [Гр. 2, 251] та відповідні прикметники клишавий `косолапый' НВолын. у. [Гр. 2, 251]; клишоногий `косолапый' [Гр. 2, 251]; а також іменники, що характеризують людину, книпоть `неотеса (бранное слово)' [Я., 360], кнюхало, кню- хедло `увалень; вялый, неповоротливый человек' [Я., 360]. Здається, яскраво засвідчує афективний характер початкового к- іменник клепотон, утворений як прикладка-рима до власної назви Антон-клепотон. Харьк. губ., Куп. у. `много разъ одно и тоже толкующій; встречается въ виді эпитета къ собственному имени Антонъ' [ Я., 358].

Сказане, вважаємо, дозволяє реконструювати можливий розвиток аналізованого дієслова: ландати `ходити' > ландати `ходити без мети' > кландати `швендяти' > кландати `випрошувати, благати'. Причому, на наш погляд, семантичний перехід від `швендяти' до `випрошувати, благати' міг статися лише на території, де попередній уплив польської мови був уже зупинений, тобто йдеться про північно-східні говірки української мови. Для західноукраїнських говірок, де польська мова “підтримує” форму ландати `ходити', така зміна не характерна. Але показово, що тут від дієслова ландати афективні форми утворено за допомогою [о] після м'якого приголосного [3, 830-831], напр.: західноукраїнська форма льондати `дибати', ходити льондом `нічим не займатися, байдикувати', льонда `повія' [ЕСУМ 3, 347].

Чи не можна за текстом казки визначити місце постання утворення кландати `випрошувати, благати'? Видавець указує, що казку № 50 “Змій”, передруковано з “Чернігівських губернських відомостей” (№ 21 за 1858 р., текст записав невідомо де О. В. Шишацький-Ілліч). Мовні особливості досліджуваного тексту дозволяють, по-перше, ствердити північне (Чернігівщина) походження оповідача, а по-друге, виказують також помітний уплив східних говірок, тобто мова, очевидно, має йти про територію, суміжну між лівобережними та серед- ньонаддніпрянськими говірками:

1) немає розрізнення ненаголошених голосних е та и в словах седить (130) ², седіти (132), (132), битемеш (133), мині (133);

2) голосні о та е залишаються без змін у закритому нена- голошеному складі: старость (130), погреб (138);

² Тут і далі в круглих дужках подаємо номер сторінки тексту казки за виданням Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко. Вып. 1. К. 1869.

3) після шиплячого голосний е заступлено голосним о: чо- пурна (133);

4) на початку тексту казки виступає форма у Бога святого , а далі - лише форми колодезь (135) колодєзь (136), гле- дить (136), єзик (135);

5) сполука ст ' міняється на сц' у слові щасцю сирицькому , але подасть (133), єсть (133), костяна (135);

6) послідовно виступає твердий приголосний р перед голосним а та в кінці слова: страхнуть (131), звіра (131), бовдур , але порівняймо у семантично затемненому зачеряпила `зачерпнула'? (136);

7) кінцевий приголосний ц твердий мокрец (138), але уда- лець (138);

8) кінцевий шиплячий ч переважно пом'якшений: чотири форми хочь (136) проти двох хоч (136), на-плачь (138);

8) перед початковим голосним о виступає приставний гострить (137), у цій позиції протетичний приголосний “типовий для південно-київських говірок” [4, 168];

9) між префіксом і коренем після голосного приголосний й переважно не зникає, напр.: 12 форм прийшли (131), пийде (131) та 11 форм пійди (134), прійшов (135) проти чотирьох форм пішли (131), пішов (133). У конструкції віри поняв (132) дієслово виступає без й;

10) у давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -у та -ови / -ові: Ивану (132), братови (132) / братові (132). Пор. ще форми братіка (132) та братуха (133);

11) в орудному відмінку флексії іменників першої відміни під землею (138), дорогою (132), товкачем (135);

12) у називному множини іменники середнього роду мають форму гиллє (131) [4, 165];

13) прикметники чоловічого роду в називному однини втрачають кінцевий -й: жовти (130), кволи (136) [4, 165], але такий густий (134), другий (137);

14) прикметник та вказівні займенники мають нестягнені форми другеє (131, 132), до сеєйі Гали (131), сеє молоко (135), теє море (136);

15) указівний займенник переважно (13 прикладів) виступає у формі оцей (дві фіксації без початкового голосного ціх (130), це (135)) проти восьми форм сеє (134), сей (138). У корені виступає голосний і: ціх (130), оці (133), оціми (136) пор. [4, 165];

16) займенник третьої особи однини в непрямих відмінках після прийменника вживаний здебільшого без приставного н-: на йійі (131), з йім (133) (8 форм), але биля нейі (132), коло нейі (2 форми);

17) у дієсловах виступає лише суфікс -ова-: будовати (131), ціловать (132), дивовався (137);

18) кількісно переважають інфінітивні форми з суфіксом -ть (50 фіксацій) над формами з суфіксом -ти (24 фіксації);

19) у першій особі однини в дієсловах другої дієвідміни д змінюється на ж [4, 168]: посажав (137);

20) у третій особі однини дієслів другої дієвідміни не під наголосом виступає закінчення -ить [4, 165]: нудить (132), приносить (134), уходить (137);

21) фіксуємо “типовий черніговізм” [5, 62] - прийменник к животу (134);

22) послідовно вживаний тільки прийменник од (131);

23) при помітному пануванні прийменника коло йійі (138) (6 форм) один раз ужито прийменник биля нейі (132);

24) сполучники дак (130), да (134) вживаються в єднальній та протиставній функції;

25) виступають виразно поліські лексичні одиниці бовдур `димар' (132), нудити `змушувати' тощо.

Окремо відзначимо вживання в тексті казки слів російської мови, які або безпосередньо перенесені до української, напр.: щоб попреков людских не терпіти (131) (пор. попрёкъ `докір, ..., нарікання, догана, наладь...' [УмСп 3, 114]), або, треба думати, скальковані з російської, напр.: и на дворі гарно, вдовольно, и в господі согласно, примірно (131). Прислівник вдовольно в цьому контексті, очевидно, має позначати `добре, хороше', тобто слово треба було б розуміти як семантичний дериват від прикметника довольный `довольний, задоволений ..., радий' [УмСп 1, 184], але форма спонукає до думки, що маємо справу з похідним від російського вдоволь `досить, доволі, вдосталь і т. д.' [УмСп 1, 67], ще пор. дальші прислівники согласно `у згоді' та примірно `як приклад'. Прикметно, що псевдо(?)російська форма виступає як синонім до української, тобто оповідач уводить до тексту слова чужої мови, щоб “прикрасити” текст. Такою самою прикрасою, безперечно, виступає в тексті й прикметник пивнолика, білолиця та румяна (131), що є очевидним відштовхуванням від звичних повновидий, повнолиций [Гр. 3, 224] за допомогою російсько- церковнослов'янського іменника лик `лицо' [Ф. 2, 495-496]. Привертає увагу, що ці слова разом зі слов'янізмом навожде- ніе (131) виступають компактно на початку тексту.

Іменник капут (135) `край, кінець' [УмСп 2, 8] оповідач казки міг перейняти або безпосередньо з російської мови, або опосередковано - з мови фольклору: збірник Номиса фіксує вживання приказки № 4323 “Там ёму й капут” на території Брацлавщини (Вінницька область), на територіях Зіньківсько- го, Лохвицького та Лубенського районів Полтавської області, а також у Прилуцькому районі Чернігівської області [Ном., 84]. Б. Грінченко у статті капут `конець, смерть, гибель' додає ще приклади з “Чорної ради” П. Куліша та з творів С. Руданського [Гр. 2, 219].

На наш погляд, лексичний склад розгляданої казки № 50 “Змій” засвідчує, що оповідач, мабуть, хизуючись перед “добродієм” (130) знанням багатьох незвичних слів, уводив до тексту слова, значення яких сам докладно не знав. Безсумнівно, дієслово укландати - одне з них. Це значить, що для з'ясування особливостей розвитку утворення кландати та території постання цієї форми текст казки нічого дати не може, оскільки оповідач, найімовірніше, десь почув нове (модне?) слово, яке при нагоді й ужив, однак неправильно.

Через вісімнадцять років після того, як у “Чернігівських губернських відомостях” надруковано текст казки, дослідники зафіксували дієслово кландати в Катеринославській губернії у Маріупольському “Пішов Нечипір і давай хландать кума” [Драгоманов, 398] (с. Ольгинское) та Новомосковському повітах “Вхопив гроші у його з рук та й заховав. Давай вони його кландать, шоб оддав” [Гр. 2, 247-248]. Дієслово й нині активно побутує на цій території кландать / кландять `упрошувати, вговорювати' [ СГНН 2, 175], тому припускаємо, що форма кландати найімовірніше постала у першій половині ХІХ ст. на території Нижньої Наддніпрянщини.

Література

укландати дієслово український польський

1. Гриценко П.Ю. Ареальне варіювання лексики. К. 1990.

2. Ставицька Л. Арґо, жарґон, сленґ. Соціяльна диференціяція української мови. К. 2005.

3. ШевельовЮ. Історична фонологія української мови. Харків. 2002.

4. Шевельов Ю. Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови // Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. Львів; Нью-Йорк. 1996.

5. Shevelov G. Y. Die “Grammatik der kleinrussischen Mundart” von Pavlov- skij und ihr Autor // Zeitschrift fьr slavische Philologie Band XXVII. Heft 1. 1958.

6. Аркушин Г.Л. Словник західнополіських говірок: в 2 т. Луцьк. 2000.

АУМ

7. Атлас української мови: в 3 т. К. 1984-2001. Білецький-Носенко П. Словник української мови / Підгот. до вид. В.В. Німчука. К. 1966.

Размещено на Allbest.ru