Науковий доробок О. Потебні у процесі становлення і розвитку східнослов’янського мовознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Людмила Довбня, Тамара Товкайло

Анотація

У статті розглядається науковий внесок О. Потебні в розвиток східнослов'янських мов. Зосереджується увага на доробку вченого в галузі загальномовознавчої теорії, а також в історії становлення вітчизняної лінгвістичної думки. Аналізуються погляди дослідника у сфері фонетики (бачення ним історико-фонетичних законів), акцентології (реалізація ідеї порівняльно-історичного вивчення слов'янського наголосу), лексичної семантики (розробка вчення про внутрішню форму слова та зміни лексичних значень слів), граматики (розгляд найважливіших постулатів морфології і синтаксису).

Ключові слова: східнослов'янське мовознавство, українська мова, російська мова, фонетика, внутрішня форма слова, лексична семантика, морфологія, синтаксис, О. Потебня.

Аннотация

В статье рассматривается научный вклад А. Потебни в развитие восточнославянских языков. Сосредоточивается внимание на наследии ученого в области общеязыковедческой теории, а также в истории становления отечественной лингвистической мысли. Анализируются взгляды исследователя в области фонетики (видение им историко-фонетических законов), акцентологии (реализация идеи сравнительно-исторического изучения славянского ударения), лексической семантики (разработка учения о внутренней форме слова и изменении лексических значений слов), грамматики (рассмотрение важнейших постулатов морфологии и синтаксиса).

Ключевые слова: восточнославянское языкознание, украинский язык, русский язык, фонетика, внутренняя форма слова, лексическая семантика, морфология, синтаксис, А. Потебня.

Annotation

The article studies scientific contribution of О. Potebnya in the development of East Slavonic languages. The attention is concentrated at scientist s works in the area of general linguistic theory as well as in the history of formation of home linguistic thinking. Researcher s opinions in the realm of phonetics (his vision of historical and phonetic laws), accentuation (realization of idea of comparative and historical studies of Slavic emphasis), lexical semantics (working of the study on internal form of the word and change of lexical meaning of the words), grammar (examination of the most important postulates in morphology and syntax) are analyzed.

Key words: East Slavic phylology, Ukrainian language, Russian language, phonetics, internal form of the word, lexical semantics, morphology, syntax, О. Potebnya.

Чільне місце в розвитку слов'янського мовознавства посідає наукова спадщина О. Потебні, яка охоплює не лише різноманітні філологічні аспекти, а й психологічні, філософські, народознавчі тощо [6-13]. Лише перелік назв основних його праць засвідчує всеосяжність наукових інтересів і незбагненний потенціал інтелекту митця й дослідника: «Про деякі символи у слов'янській народній поезії», «Малоросійська народна пісня», «Слово о полку Ігоревім», «Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень», «Про міфічне значення деяких обрядів і повір'їв», «Думка і мова», «Про зв'язок деяких уявлень у мові», «До історії звуків російської мови», «Наголос», «Етимологічні замітки», «Про повноголосся», «Із записок з російської граматики», «Значення множини в російській мові», «Із лекцій з теорії словесності», «Із записок з теорії словесності», «Мова і народність» тощо. Дослідженням багатогранної наукової діяльності вченого займалися В. Виноградов, Р. Будагов, В. Харцієв, О. Білодід, І. Кримський, В. Колесов, В. Русанівський, С. Бевзенко, потебня мова фонетика лексичний

М. Жовтобрюх, В. Франчук, О. Воробйова та інші. Їхні напрацювання є неабияким внеском у розвиток мовознавчої науки, зокрема славістики, проте деякі аспекти потребують не лише констатації та опису, а й детального аналізу та деяких інтерпретацій та уточнень з огляду на сучасність, у чому, власне, і полягає актуальність і наукова новизна дослідження.

Мета статті - здійснити науковий аналіз лінгвістичного доробку О. Потебні з урахуванням вимог і потреб мовознавства початку ХХІ ст.

У працях лінгвіста-теоретика значна увага приділяється питанням фонетики. Так, у його дослідженні «Два исследования о звуках руськогоязыка» [6] зіставляються давньоруські і старослов'янські форми слів, а також їхні кореляти з інших слов'янських та неслов'янських мов. На основі цього вчений робить висновок про особливості розвитку східнослов'янського повноголосся. Він зосереджує увагу на таких південно- та східнослов'янських корелятах, як о // е напочатку слова, у // о носовий у позиції перед приголосними та наприкінці слова, 'а // е носовий, ж // жд, ч // шт, а також звертає увагу на препозицію голосних неповного творення ь //ъ стосовно плавних за умови, якщо ці сполучення стоять між приголосними (търгъ, смьрть, пор. із ст.-сл. тръгъ, смрьть). У розвідці вчений простежує шляхи диференціації голосних і приголосних української та російської мов. Компаративний підхід засвідчує праця О. Потебні «Заметки о малорусском наречии», де автор аналізує процеси становлення власне українських форм.

Не залишилися поза увагою великого вченого вагомі питання слов'янського наголосу. Йому належить перша у східнослов'янському мовознавстві робота з питань акцентології та її наукового опису «Ударение». У ній дослідник висловлює припущення, «що вчення про наголос складатиме окрему галузь лінгвістичної науки [13, с. 162]». Мовознавець вивчає акцентологічні явища у зв'язку з морфологією, розглядаючи наголос кожної частини мови. У першій частині праці «Ударение» простежуються взаємні тонічні відношення теперішнього часу й інфінітива, висвітлюється наголос у наказовому способі, аористі, імперфекті, прислівниках і дієприслівниках; друга частина присвячена наголосу іменників і прикметників. Учений користувався тими матеріалами з української акцентології, які відтворені в різних збірниках народної творчості (видані А. Метлинським, М. Костомаровим). Він і сам збирав їх у фольклорних записах. Отже, український фольклор поряд із літературними творами став одним з основних джерел вчення О. Потебні про словесний наголос. Дані з акцентології української мови О. Потебня черпав із граматики О. Востокова, котрий уперше звернув увагу на існування в російській мові слів із рухомим наголосом і виділив науку про наголос у самостійний розділ «Слогоударение», зазначаючи: «Який же саме склад слід вимовляти як наголошений, того навчаємося з ужитку і зі словника, тому що не створено ще для цього певних правил [3, параграф 183]».

При дослідженні наголосу О. Потебня використав також три статті Я. Грота. Останній поставив за мету не визначення законів наголосу в українській мові, а лише з'ясування питання, чи є можливість їх визначити. Аналізуючи внесок своїх попередників в акцентологію, О. Потебня зазначав: «Обидва ці вчені (О. Востоков і Я. Грот) мають на увазі одну лише російську літературну мову і, вказуючи на факти, не вдаються ні в які історичні пояснення, оскільки наголоси в давній російській мові за пам'ятками поки що невідомі [13, с. 164]».

У деяких дослідженнях ученого, зокрема, у статті «О полногласии», окреслено можливість типологічного вивчення наголосу. У ній дослідник розкриває низку фонетичних явищ мови, співвідносячи їх зі словесним наголосом. Кілька сторінок згаданої статті відведено викладу основних відомостей про відповідність східнослов'янського наголосу сербському і про відношення сербського шокавського наголосу до чакавського [6, с. 39].

Якщо в 60-х рр. минулого століття вивчення російського наголосу перебувало в зародковому стані, то роботу над дослідженням наголосу інших східнослов'янських мов (української та білоруської) не було навіть розпочато. Основи наукового дослідження українського й російського наголосу створив О. Потебня. В історію східнослов'янської акцентології вчений увійшов, давши дослідникам української та російської мов і наголосу «чудове видання творів українського письменника Г. Квітки (Харків, 1887 і 1889) з дотриманням наголосу й тих місцевих особливостей харківських говорів, які були повністю нівельовані в петербурзькому виданні Куліша 1858 року [5, с. 52]». У листі до В. Ягича вчений розповідає про свою роботу: «Тепер редагую Малоросійські повісті Квітки, твори якого, що стали рідкістю, по-моєму, мають першорядне значення для вивчення малоросійської мови й колишнього побуту. Особливість і для редактора складність цього видання, крім відновлення початкового тексту, зіпсованого П. Кулішем, полягає в тому, що я ставлю два наголоси: - (по-старовинному оксію) на синтаксично головних членах мовлення і ' варію на членах підлеглих... Зрозуміло, що малоруська мова в згаданому відношенні багато в чому не відрізняється від інших, але де в чому вона відмінна [13, с. 89]».

О. Потебня не уявляв собі вивчення російської мови без взаємозв'язку з українською: «... літературна російська мова й великоруські говірки не становлять усієї російської мови. І тут, як і при вирішенні інших питань російської граматики, не можна оминути безкарно малоросійського наріччя [13, с. 21]».

У працях О. Потебні з морфології було знято протиріччя між акцентуацією та історичною граматикою, на яке вже у ХХ ст. звернув увагу відомий польський мовознавець Є. Курилович, зазначивши, що «... не можна досліджувати наголос, не враховуючи морфологічної будови слова, але докладний опис граматики, як це вже показала практика, цілком можливий без опису наголосу [13, с. 160]». У т. 4 «Із записок із російської граматики» [8] О. Потебня, розглядаючи відмінювання іменників, зазначає, що в російській мові іменники чоловічого роду зберігають старовинне закінчення двоїни -а, яке майже завжди відрізняється наголосом від збірної форми. «Ті іменники, які в родовому відмінку однини мають наголос на першому складі, зберігають цей наголос у двоїні (два глаза, оба берега) і переносять його на кінцеве -а у збірній формі (глаза, берега). Остання в сучасному російській мові приймається за називний відмінок множини. Іменників, що змінюють наголос називного відмінка в родовому відмінку (рукав - рукава) і не відрізняють двоїни від збірної форми, у російській мові небагато [17, с. 18]».

О. Потебня вперше у слов'янському мовознавстві запропонував і розвинув ідею порівняльно-історичного вивчення наголосу, зібрав і обробив акцентологічний матеріал східнослов'янських і південнослов'янських мов. Заслугою вченого слід вважати використання морфологічного критерію в акцентології - критерію, який згодом став «наріжним каменем акцентологічної теорії Є. Куриловича [13, с. 159]».

У наголосі О. Потебня вбачав прояв системності мови, проте він вивчав наголос не як окремо існуючу систему, а в його зв'язках із морфологією і словотвором. Проведений нами аналіз дає підстави констатувати, що О. Потебня вперше в історії славістики сформулював і реалізував ідею порівняльно-історичного вивчення слов'янського наголосу, дослідив акцентологічний матеріал східнослов'янських мов.

У працях О. Потебні значна увага приділяється питанням внутрішньої форми слова, поняття про яку становить неабиякий інтерес для сучасних дослідників мови і тлумачиться ними неоднозначно. Домінантною є думка про те, що внутрішня форма становить собою один із способів мотивації лексичного значення слова і характеризує семантичну і структурну співвіднесеність морфем у його складі. Внутрішня форма мотивує звукову оболонку слова. Ознака, покладена в основу номінації, у різних мовах може не збігатися: скажімо, укр. швець (<шити) і рос. портной (<порты). Унаслідок процесів історичного розвитку внутрішня форма слова може бути нечітко виражена або й цілком втрачена. Фактори втрати мотивації можуть бути різними: вихід із мовного вжитку слова із твірною основою, зникнення характерної раніше ознаки предмета, суттєвою зміною звукового оформлення (коса - чесати; рушник <ручник < рука). «Внутрішня форма слова може входити до конотації слова, впливати на його семантичну і стилістичну характеристики. Напр., з пари синонімів лелека і чорногуз тільки перший може вживатися з пестливим значенням щодо людини («Синочку мій, моя лелеко...» - В. Сосюра). Внутрішня форма фразеологізмів з тим самим поняттєвим значенням (напр., «дуже», «повністю, цілком», «багато») нерідко заважає їх повній синонімізації [15, с. 80]». О. Селіванова зазначає, що існують різні інтерпретації внутрішньої форми слова: енергетична (В. фон Гумбольдт), етнопсихологічна (Г. Штейнталь, В. Вундт), етимологічно- психологічна (О. Потебня), логіко-філософська (А. Марті, Г. Шпет), індивідуально-естетична (У. Фосслер), гносеологічна (Л. Вейсгербер) та ін. [14, с. 72].

У низці ранніх праць («О некоторых символах в славянской народной поэзии», «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», «О связи некоторых представлений в языке», «О купальских огнях и сродных с ними представлениях», «О доле и сродных с нею существах») учений вправно застосовує порівняльно- історичний метод, послуговуючись при цьому не лише лінгвістичним, а й етнокультурним матеріалом. О. Потебня «висловив думку про необхідність з'ясування законів і правил внутрішніх зчеплень і об'єднань значень у цілих групах слів, про необхідність дослідження семантичних рядів слів у зв'язку з розвитком мови і мислення, у зв'язку з історією народу. ...Сама думка про глибокий внутрішній зв'язок між різними семантичними рядами слів у мові, про необхідність вивчати системи чи ланцюги значень слів, що належать до однієї чи кількох суміжних лексико-семантичних сфер або групуються навколо однієї семантичної категорії, одного семантичного ядра, .мала для тієї епохи глибоко прогресивний характер [2, с. 182-183]». У названих вище працях звертається увага на вивчення законів змін лексичних значень слів. Навіть у дослідженнях фонетичного та граматичного аналізу учений подає семантичну історію слів на позначення місць проживання людей.Таке явище зафіксоване в нарисах «К истории звуков русского языка». У праці «Об изменении значения и заменах существительного», що є частиною відомої розвідки «Из записок по русской грамматике» [8], зосереджується увага автора на питаннях історичної семантики. Тут учений констатує, що особливої уваги заслуговує дослідження не звучання слів, яке при всій своїй важливості має лише службове значення, а їх значення. Автор вбачає основу історії мови саме в історичній семасіології. Однак він не лише звертає увагу на семантику конкретного слова в певній мові, а й прагне до створення лексично-семантичних універсалій, які повинні відкритися при порівняльно-історичному дослідженні. О. Потебня вперше у славістиці створив вагоме підґрунтя для подальшого розвитку історичної семасіології української та російської мов.

До сьогодні є не до кінця з'ясованим питання про розуміння вченим полісемії. У праці «Из записок по русской грамматике» [7] О. Потебня зазначає, що кожна контекстна реалізація значення уже є новим словом, проте це твердження згодом зазнало серйозної критики. З цього приводу Р. Будагов писав: «Потебні здавалося, що він розв'язав проблему полісемії, оголосивши кожне із значень багатозначного слова особливим, самостійним словом. Однак тут виникла лише видимість розв'язання питання. Насправді ж подібне розв'язання стало суперечити іншим ідеям Потебні, за якими слова у процесі розвитку мови прямують до дедалі більших узагальнень, одночасно зберігаючи свою здатність позначати найконкретніші предмети і явища... Чим пояснити суперечності позиції Потебні в тлумаченні полісемії? На мій погляд, ці суперечності можна пояснити так. З одного боку, дослідник вважав, що в кожному контексті слово неповторне, воно виступає як «акт творчості», а з іншого, - він же вбачав безперервний розвиток мови у всіх її сферах. Перше положення. приводило Потебню до заперечення полісемії, а друге. неначе переконувало вченого у протилежному: розвиваючись, слова «обростають» дедалі новими й новими значеннями й відтінками значень, тим самим вони стають полісемантичними [1, с. 98-99]».

Аналізуючи погляди О. Потебні на багатозначність, Л. Довбня зазначає: повертаючись до згаданої суперечності з погляду сучасності, необхідно пам'ятати, що в часи діяльності О. Потебні ще не набуло належного підґрунтя питання дихотомії мови і мовлення. «А тому, говорячи про те, що кожне слово має одне-єдине значення, а інше його значення - то вже нове слово, О. Потебня, можливо, мав на увазі певну контекстову реалізацію одного з потенційних значень слова (рівень мовлення). Ведучи ж мову про процеси «обростання» слова новими лексично-семантичними відтінками, лінгвіст виходив на рівень мови. Він вважав, що слово складається з трьох елементів: комплексу звуків, знака (так званої внутрішньої форми) і значення. Знак базується на значенні попереднього слова. У зв'язку з асоціативним мисленням людини значення може змінюватися, унаслідок чого виникають образні семеми. Ця думка пояснює процес метафоризації, а також підводить до застосування елементів методу компонентного аналізу в сучасних лексико-семантичних дослідженнях [4, с. 305]».

О. Потебня не оминув дослідницькою увагою і питання граматики. У монографії «Из записок по русской грамматике» [7; 8; 9] учений подає найважливіші постулати мови, до яких, зокрема, відносить поняття граматичної форми, взаємозв'язки граматики й логіки, звертає увагу на значення відмінків, засоби вираження членів речення тощо.

Аналізуючи лексико-граматичні розряди слів, О. Потебня зосереджує увагу на протиставленні імені й дієслова. Він зазначає, що останнє має найбільшу кількість граматичних категорій: особи, часу, способу, виду, стану й числа, а в минулому часі - і роду. «Звертаючись до імен, дослідник вказує на спільність походження іменника і прикметника, які в доісторичний період розвитку людства не диференціювалися. Вони розмежовувалися тоді, коли у свідомості носіїв мови чітко відділилася ознака предмета від самого предмета, тобто прикметники виникли внаслідок підсилення атрибутивності й ослаблення субстанціальності. Близькими до іменників та прикметників, на думку О. Потебні, є займенники й числівники. Однак іменники завдяки втраті ранньої атрибутивності в сучасних слов'янських мовах менше протиставлені займеннику, ніж у період, коли іменник та займенник чітко не диференціювалися між собою. О. Потебня виділяє також лексико-граматичний розряд прислівників. Інфінітив він відносить до проміжних форм і вказує на набуття іменною з походження формою (якою є інфінітив) дієслівних ознак, ще раз підкреслюючи своє теоретичне положення про те, що мовна система прямує до так званої «дієслівності» [4, с. 306]».

Справою всього життя вченого стало проаналізоване нами його багатотомне видання з порівняльної граматики східнослов'янських мов «Из записок по русской грамматике», де він «... використовує багатий фактичний матеріал народних говорів, пам'яток давньоруської писемності, літературних творів, залучає дані інших слов'янських мов, литовської, давньогрецької, латині, санскриту. Завдяки широті узагальнень, точності авторських спостережень, переконливості й документальності доказів, послідовному залученню до аналізу мовних фактів порівняльно-історичного методу ця праця стала класичним зразком висвітлення історії та сучасного стану східнослов'янських мов [16, с. 86]».

Значну увагу О. Потебня приділяв синтаксису, тому що всі категорії мови реалізуються лише в реченні, яке вчений теж вважав історичною, тобто змінною категорією. Дослідник виділяв дві стадії в розвитку речення: давню й сучасну. У давнину, як вважає вчений, домінував іменний тип, який із часом став замінюватися дієслівним. Розглядаючи проблему історичних змін речення, О. Потебня пов'язував її з розвитком людського мислення.

Розглянувши науковий доробок видатного вченого-теоретика, енциклопедиста, філософа, мовознавця, літературознавця й етнографа у процесі становлення східнослов'янської філології, слід констатувати, що ця непересічна геніальна постать, яку можна віднести до плеяди Великих Українців, є невипадковою в історії суспільства. О. Потебня зайняв свою, ніким не зайняту нішу в розвитку лінгвістичної думки; його наукова спадщина до сьогодні викликає неабиякий дослідницький інтерес і потребує подальших наукових трактувань та фахових інтерпретацій.

Дослідник східнослов'янських мов уперше в історії мовознавства розглянув питання про зв'язок мови і мислення, запропонував власне бачення історико-фонетичних законів, уперше в історії славістики сформулював і реалізував ідею порівняльно-історичного вивчення слов'янського наголосу, дослідив акцентологічний матеріал східнослов'янських мов; розробив учення про внутрішню форму слова; дослідив закономірності змін лексичних значень слів; розглянув найважливіші граматичні явища (граматичну форму, значення відмінків, засоби вираження членів речення тощо). Проте в науковій спадщині вченого залишається чимало нез'ясованих питань, які ще чекають на свого дослідника в порівняльно-історичному мовознавстві та історії становлення східнослов'янських лінгвістичних учень.

Література

1. Будагов Р.А. Портреты языковедов ХІХ-ХХ вв. Из истории лингвистических учений / Будагов Р.А. - М. : Наука, 1988. - 320 с.

2. Виноградов В.В. История русских лингвистических учений : учеб. пособие [для лингвистических специальностей ун-тов] / Виноградов В.В. - М. : Высшая школа, 1978. - 367 с.

3. Востоков А.В. Русская граматика Александра Востокова, по начертанию его же сокращенной граматики полене изложенная / Востоков А.В. - СПб. : в тип. И. Глазунова, 1831. - 408 с.

4. Довбня Л.Е. Постать О.О. Потебні в історії українського та російського мовознавства / Л.Е. Довбня // Наукові записки з української історії : зб. наук. статей. - Переяслав-Хмельницький, 2012. - Вип. 32. - С. 303-307.

5. Олександр Опанасович Потебня. Ювілейний збірник до 125-річчя з дня народження / [гол. ред. К.К. Цілуйко]. - К. : Вид-во Академії наук УРСР, 1962. - 110 с.

6. Потебня А.А. Два исследования о звуках руського языка (О полногласии) / Потебня А.А. - Воронеж, 1866. - С. 38-46.

7. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике / Потебня А.А. - М. : Учпедгиз, 1958. - Т. 1-2. - 1958. - 536 с.

8. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике / Потебня А.А. - М. : Просвещение, 1985. - Т. 4. - Вып. 1: Существительное. Прилагательное. Числительное. Местоимение. Член. Союз. Предлог. - 1985. - 287 с.

9. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике : в 4 т. / Потебня А.А. - М. : Просвещение, 1977. - Т. 4. - Вып. 2 : Глагол. - 1977. - 406 с.

10. Потебня А.А. Мысль и язык / Потебня А.А. - К. : Синто, 1993. - 191 с.

11. Потебня А.А. Слово и миф / Потебня А.А. - М. : Правда, 1989. - 282 с.

12. Потебня А.А. Собрание трудов. Символ и миф в народной культуре / Потебня А.А. - М. : Лабиринт, 2000. - 479 с.

13. Потебня А.А. Ударение / Потебня А.А. - К. : Наукова думка, 1973. - 173 с.

14. Селіванова О.О. Лінгвістична енциклопедія / Селіванова О.О. - Полтава : Довкілля-К, 2010. - 844 с.

15. Українська мова : енциклопедія / [за заг. ред. В.М. Русанівського]. - К. : «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана, 2000. - 752 с.

16. Франчук В. Академік Олександр Потебня / В. Франчук // Світогляд. - 2008. - № 5. - С. 83-87.

17. Франчук В.Ю. Вопросы акцентологии в трудах А.А. Потебни / В.Ю. Франчук // А.А. Потебня. - К. : Наук. думка, 1973. - С. 3-20.

Размещено на Allbest.ru