Діалектний текст як засіб презентації граматичних форм частин мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діалектний текст як засіб презентації граматичних форм частин мови

Лесюк Микола Петрович

Івано-Франківськ, Україна

The article describes grammar forms of noun, adjective, pronoun, numeral and verb in the dialect spoken language of Kovalivka village from Kolomyia district. It shows the origin of these forms, their difference from the respective standardized forms. The article contains numerous examples from the village dialect in question.

Відомо, що народні говори відрізняються від літературної мови цілим комплексом специфічних рис, причому не тільки в лексиці, але й у фонетиці, морфології, синтаксисі тощо. Як не дивно, але ці специфічні риси в більшості випадків відбивають історичні, архаїчні форми, які застигли на певному етапі розвитку мови. Літературна мова часто під чужомовними впливами змінюється, відкидаючи історичні, закономірні форми та засвоюючи нові, навіяні, аналогійні. Створюється парадоксальна ситуація, коли запозичені чи навіяні форми домінують, стають нормативними, а закономірні, історичні відсуваються на периферію, вважаються діалектними, регіональними, ненормативними тощо. говор граматичний діалектний

Західноукраїнські говори (хоча не тільки вони) вважаються архаїчними, оскільки майже суцільно зберегли давньоукраїнські граматичні форми в усіх частинах мови. У цьому можна переконатися, переглянувши, наприклад, тексти говірки села Ковалівки Коломийського району, що на Івано-Франківщині, яка відбиває в собі риси гуцульсько-покутського мовного порубіжжя.

Як відомо, в давньоукраїнській мові іменники першої відміни відмінювалися за двома варіантами - твердим (іменники із суфіксом а-основ) та м'яким (іменники на ]а-основ). Твердий варіант переважно зберіг історичні форми і в однині, і в множині, хоч з деякими відхиленнями. Що ж до м'якого варіанта, то в давальному та місцевому відмінках однини ці іменники мали закінчення -і, яке закономірно в сучасній українській мові мало перейти в /и/, як це сталося в інших випадках (порівняй: тіхо - тихо, вєлікь - великий, нізькь - низький, піті - пити і под). Отже, форми на зразок зємлі, волі, душі мали змінитися на земли, воли, души, як це відбулося в західних говорах, зокрема в ковалівській говірці, наприклад: йаґ неи було дужеи прикро ї т 'ижшко татови їмамі на души / то уни заводили спіу1 і учили дітиї співати // а знали уни убидвойі сотки співанок! ; Отчеи наш... наї будеи вол 'і Твоуа йаґ на небі / так і на земли //. Отож слід було очікувати й у літературній мові на такі закінчення. Але зміна давньоукраїнського /і/ на /и/ відбувалася одночасно зі ствердінням приголосного перед /е/ та /и/, що походить з /і/, і саме так сталося в західних говорах української мови. Однак у говорах Центральної та Східної України приголосний у бага-тьох випадках, і в цьому зокрема, зберіг м'якість, а закон складового сингармонізму сучасної української літературної мови не допускає поєднання м'якого приголосного та голосного /и/. Отже, відбувається акомодація, і голосний /и/, пристосовуючись до попереднього м'якого приголосного, переходить в /і/. У цьому разі навряд чи треба шукати якихось аналогій, впливу твердого варіанта, як зазначають деякі дослідники [4, 76]. Тут були впливи, але не внутрішні (твердий / м'який варіант), а зовнішні, коли під впливом інших говорів приголосний зберіг м'якість і зумовив перехід очікуваного /и/ в /і/. Отже, в західних говорах давньоукраїнські форми землі, межі, волі закономірно змінюються на земли, межи, воли, де відбулася зміна /і/ на /и/ та ствердіння приголосного, а в східних говорах приголосний не ствердів, відповідно /и/ не міг уживатися після м' якого, тому перейшов знову в /і/ чи, можливо, просто залишився на стадії /і/, не встигши перейти в /и/.

В орудному відмінку іменників на -а, -]а-основ давньоукраїнських закінчень -ою, -ею в західних говорах не зафіксовано, але можна вважати, що тут збереглися ще праслов'янські форми (щоправда, дещо видозмінені). Як відомо, у праслов'янській мові в орудному відмінку був носовий /о/ (/о/) з попереднім ] (*уо^о, *2ет]е_)о), який у східнослов'янських мовах перейшов у ротовий /у/. Інтервокальний /)/, як відомо, має властивість випадати (це явище засвідчено в різних слов'янських мовах, зокрема в українській; особливо широко спостерігається в сучасній російській мові, а під її впливом і в українському мовленні окремих індивідів), після чого утворюється збіг двох голосних, які уподібнюються, а потім стягаються, як правило, в один. Отже, в цьому випадку збіглися ротовий /о/ з носовим /о/, потім стяглися в один носовий, який у кінці слова вимовляється як низхідний дифтонг /оу/, підтвердження цього - така вимова в кінці слів у сучасній польськіймові. Дифтонг /оу/ вимовляється в орудному відмінку також у чеській та словацькій мовах, тому можна говорити про спільне мовне явище, яке охопило західні слов'янські мови та західні діалекти української мови. Ось деякі приклади: Мама... ус 'ичиним помагала чоловікови / підтримувала роботоу / доб- роу порйдоу і лйгіднистеиу //; сам він ніколи / навіт 'малім / неи буу мацЄитоу / (`пестуном') буу жвавим / чемним до роботи / мудрим і дотепним бахурцем //; переид С'вітоу Вечереиу діти віходили надвір і шукали першу зірничку на небі.

У називному відмінку однини іменники м'якого варіанта в покутсько-гуцульських говірках не успадкували давньоукраїнського закінчення /'а/, яке закріпилося в сучасній літературній мові. Під наголосом тут вимовляється /еи/ чи /ие/, а в ненаголо- шеній позиції - /і/: зеимлеи, душ 'еи, але волі, долі, вишні, вулиці тощо: Сеименова вулиці славиласі тим / шо на ці вулици було дужеи богато дітий.

Іменники з колишнім м'яким приголосним (земля, воля, душа, ноша тощо) мали у спільноіндоєвропейській мові варіант суфікса ]а - ]ж, який дав у старослов'янських та давньоукраїнських іменниках на зразок поустьіни, рабьіни закінчення -и, а в сучасних західноукраїнських говорах рефлектувався в /еи/ чи /ие/, або в ненаголошеній позиції в /і/. Отже, прафор- ми цих іменників могли мати такий вигляд: *2ет_)$, *ршїуп)$. Можливо, у вказаній позиції був довгий /е/, тобто суфікс ]е, бо в старослов'янських пам'ятках іменники м'якого варіанта мали в називному відмінку закінчення -%: строуі, юноші, стьзі [1, 254] і под. Цим можна, очевидно, пояснити закінчення -і в іменниках типу волі, долі, шаблі, греблі, кнігині, господині, рабині тощо, які вживаються в досліджуваній говірці, хоч українські автори вважають інакше: “Форми наз. відм. однини на -і, -е, що фіксуються в наддністрянських, гуцуль-ських і деяких карпатських говорах, не становлять собою залишків старих форм на - і: закінчення -і, -е є тут фонетично зміненим -а після м'яких приголосних, у тому числі й після шиплячих” [4, 74]. Такий погляд на заміну нібито етимологічного /а/ після м'яких приголосних на /е/, /и/ чи /і/ в мовознавстві не новий. Саме так пояснював це явище А. Мейе, зазначаючи, що після пом'якшених приголосних це а (яке утворилося на місці колишнього довгого /е/ через стадію %) нібито знову перейшло в /е/, що ілюстрував прикладами з деяких слов'янських мов [7, 39-40]. Так само трактував ці зміни відомий український діалектолог А. Залеський, розглядаючи різноманітні приклади, в яких на місці літературного /'а/ вживаються західноукраїнські континуанти /е/, /и/, /і/ [3].

Питання неоднакової рефлексації голосного після м'яких приголосних у діалектах і в літературній мові потребує коментарів, оскільки така невідповідність трапляється не тільки в іменниках м' якого варіанта в називному відмінку, але й у багатьох інших випадках. Факт уживання голосного /'е/ чи його варіантів після м'якого приголосного в говорах української мови привертав увагу багатьох дослідників (О. Потебня, Ю. Шевельов, О. Курило, Є. Тимченко, Б. Кобилянський та ін.). Здебільшого мовознавці орієнтувалися на старослов'янську мову, як це робив і А. Мейє, стверджуючи, що довгий праіндоєвропейський /е/ перейшов у %, але % після м'яких уживатися не міг і тому змінився на /а/. Пізніше після пом'якшених приголосних цей /'а/ знову перейшов у /е/. Але можна припустити й іншу гіпотезу. Довгий /е/ був близький до /а/, він міг зазнати дивергенції і в одному ареалі змінитися на /а/, а в іншому - на /е/, як це пізніше сталося з %, який має різні конти- нуанти в різних слов' янських мовах і навіть у межах однієї мови. Тобто довгий /е/ змінився або на /а/, або на /е/, що підтверджують факти з інших слов'янських мов. Подібне констатують і українські дослідники: це був “своєрідний довгий голосний неоднорідного утворення типу 'еа” І далі: “Найбільш імовірним здається припущення, що вона [фонема] мала характер дифтонга висхідного типу з вузьким приступом (приблизне позначення 'еа), хоча можливі були і певні діалектні чи позиційні видозміни її звучання. Умовно ця фонема позначається буквою е, з якою пов'язується назва церковнослов'янської букви і” [2, 57]. Це саме стосується й носового /^/, який в українській літературній мові дав рефлекс /'а/, а в західних діалектах та інших слов'янських мовах тільки деназа- лізувався (докладніше про це див. [5]).

Продовжуючи питання про граматичні форми, зазначмо, що в множині іменники твердого варіанта нинішньої І відміни в ковалівській говірці мають ідентичні форми з літературними. Однак м'який та мішаний варіанти мають відмінності в давальному, орудному та місцевому відмінках. Щоправда, ці відмінності мають фонетичний характер - замість /'а/ у не- наголошеній позиції вимовляється /і/: зеимл 'ие: землім (дав.), земліми, на земліх; бурі `буря': бурім, буріми, на буріх. У наголошеній позиції відповідник літературного /'а/ вимовляється як /ие/: шаблі `шабля': шабл 'ием, шабл 'иеми, на шабл 'иех.

Цікаво, що іменники І відміни з кінцевими основи задньоязиковими /к/ і /ґ/ у родовому відмінку однини мають у досліджуваній говірці закінчення -і: жили-смо там у зеимл 'анках / зеимл 'анки валилисі / л 'удиї привал 'ували / двері відкривалисі надвір //рано зеимл 'анку заріунают бурани / на роботу віти неи можш / то мусимо двері зривати / сніг розгрібати / би вілізти з зеимл 'анкі // робїіли-смо у таїзі / сніг по шийу/ а ми кач 'ийімосі від смеирекі до смеирекі / бо їти неи можш; то такій грубезний пан 'аґа / шо такого пан 'аґі пеуно / би-с ніґде неи наїшоу //.

Друга відміна в ковалівській говірці, як і в літературній мові, за відмінковими формами надзвичайно строката. Відзначимо, що в давальному відмінку однини всі іменники чоловічого роду мають закінчення -ови, -еви; у молодших мовців закінчення -у (-ю) в зазначеній позиції пояснюємо впливом сучасного (не завжди правильного) мовлення. Зауважмо, що саме такі закінчення були очікувані в літературній мові, де голосний /и/ під впливом попереднього пом'якшеного приголосного змінився на /і/. Інші відмінкові форми твердого варіанта збігаються з літературними. У м'якому варіанті іменників чоловічого та середнього роду є суттєві відмінності. У родовому відмінку на місці літературного /'а/ під наголосом фіксуємо /ие/: ікон 'ие, Васил 'ие, нож 'ие, воротар 'ие, плеич 'ие тощо, а в ненаголошеній позиції - /і/: хлопці, лікарі, гості, товариші, місці, полі, напр.: потому Никола Васил'и Дмитрїішиного ікос меині поміг устройітисі на транспорт 'ор на шахту; Мар 'ійа Моус 'учка вібігайі і кладе меиніу долон 'у огризок олівц'и ї адреис; нійак неи могли-смо віпровадити цего непрошеного гості зс хати; с цего полі мали-смо малиїхосен. Для іменників-істот такі самі форми спостерігаємо в знахідному відмінку; іменники-неіс- тоти мають форми, ідентичні з називним, і ніколи ніхто не скаже, що шукає ножа, пише листа і под.

У місцевому відмінку уживаються ті ж варіанти закінчень, що й у літературній мові, але замість закінчення -і після колишнього м' якого або шиплячого приголосного вимовляється закономірне, історичне /'и/ і відповідно твердий приголосний: на кони, на ножи, на стілци, на кінци тощо: У сорок сем'ім у к'інци тато нас забрали з Уралу //; У сорок чеитвертому у квітни місіци нас девйіт ' хлопціу забрали у Чорниї ліс / сеило Йаворіука // там “Різун” тогди ше буу куріним / була молодіжна сотн 'а “Гамалійа ” //. Такі самі закінчення були в іменників м'якої та мішаної груп середнього роду: У поустанс- кі армійі дужеи строга дисципліна була // йаґби так буу у когос з л 'удиї уз 'иу шос / ікус річ / то розстріл 'ували на місци //; хлопці віходили з крийівкі тиї трохі сі відігрівали на сонци //; ци сапала-м мандабурку / ци ж 'ила-м пшеиниц 'у на поли / діти були коло менеи / бо неи було зс ким йіх лишити дома //.

Іменники на позначення осіб мають переважно закінчення -ови, -еви: на Василеви, на хлопцеви.

У множині, як відомо, давньоукраїнські парадигми іменників ІІ відміни не збереглися, тому в давальному, орудному та місцевому відмінках закінчення (відповідно) -ам (-ям), -ами (-ями) та -ах (-ях) виникли під впливом І відміни. Твердий варіант засвоїв ці закінчення без трансформацій, а в м'якому та мішаному відбулися зміни, описані вище: замість /'а/ після м'якого чи шиплячого (який теж був м'яким) приголосного виник звук /еи/ чи /ие/: нож'ием, нож'иеми(ма), на нож'иех; місц 'ием, місц 'иеми(ма), на місц 'иех: у нас були болгари у сотни / шчо робили шевц 'иема / а у менеи чеиреивикі подерлисі // меине післали до них //.

У сучасній другій відміні об'єднані, як відомо, іменники чоловічого та середнього роду з чотирьох колишніх відмін, тому в їхніх парадигмах можна знайти сліди кожної з них. Зокрема, закінчення родового -у, давального -ові, -еві (у говірці -ови, -еви) в однині, -ове в називному (панове) та ов > ів у родовому множини успадковані від колишньої відміни на *й-основ; закінчення род. множини -ей (у говірці -ий - гро- ший, гостий, гусий) та орудн. -ми (кіньми) - від колишньої відміни на *ї-основ. Звичайно, в більшості відмінкових форм збереглися й закінчення відміни на -о, -]о-основ: Колис він буу добриї ґазда / мау пару фаїних кониеі / у загороді поуно курйі / гусйі і ус 'икойі инчойі жиуности / а потому приїшли совіти тиї ус 'о забрали //. Зауважмо, що саме закінчення -ий, яке побутує в західних говорах, історично зумовлене. Як відомо, у цій формі був напружений /ь/, який перед наступним // мав закономірно змінитися на /і/, який потім переходив у /и/, пор.: бьи > бий, шья > шия, синьи > синий, гостьи > гостий і под. У російській мові напружений /ь/ під наголосом дав /е/ (бьи > бей, шья > шея), тому думаємо, що сучасні літературні форми грошей, гусей, гостей тощо виникли під впливом говірок, у яких напружений /ь/ вимовлявся ближче до /е/, ніж до /и/, або таки під російським впливом.

Іменники сучасної третьої відміни в ковалівській говірці зберегли однинну парадигму без змін, за винятком орудного відмінка: піч - печи - печи - піч - печеиу - (на) печи; радість - радости - радости - радість - радостеиу - (у) радости. Отже, орудний відмінок “запозичив” закінчення від іменників м'якого варіанта першої відміни: Мама... ус'тиним помагала чоловікови / підтримувала роботоу / доброу порадоу і лагіднистеиу //. У літературній мові закономірне /и/ після м'якого приголосного, про що вже йшлося, змінилося на /і/ (радості, печі). У множині ці іменники відмінюються за зразком першої відміни (дав., орудн., місц.), але з голосним /і/ замість закономірного в літературній мові /'а/: ночім, ночіми, ночіх; костием, костіми (кіст 'ми), костеих. У родовому множини збережено історичну форму: солиеї, ночиеї, костиеї.

До сучасної четвертої відміни входять лише шість-сім іменників середнього роду з колишнім суфіксом еп-основ (ім'я, вим'я, тім'я, сім'я, плем'я, стрем'я (`стромовина') та рідкісне - врем 'я), які в говірці зберегли давньоукраїнські форми (ім'я - імени - імени - ім'я - іменем - (на) імени). Отже, знову спостерігаємо закономірний /и/ та стверділий /н/. Крім цих іменників, у четвертій відміні є ще близько трьохсот іменників на позначення малят із колишньою основою на пі-основ, у яких також у трьох відмінках збережений, на противагу літературній мові, історичний голосний /и/ (теил 'ие - теил 'иети - теил 'иети - теил 'ие - теил 'иетеим - теил 'иети): - йак сі чуйіш / Ганус 'ко? - иї/ неипитаї! йак корова по теил 'йети\

У колишній відміні на приголосний-основи були ще два іменники із суфіксом -ег, але іменник дочка “перейшов” до першої сучасної відміни, а іменник мати - до четвертої. Останній у літературній мові зберіг давній суфікс основи (матері - матір - матір 'ю), але в ковалівській говірці в таких формах він не трапляється (зафіксовано лише пестливі форми мама, матінка, матусі, мамусі). Єдиний випадок, де є цей суфікс, - це форма маттери (з подвоєним /т/), що уживається в прокльоні: маттери твойі гарбуз або в “міцнішому” - серу маттери твойі!

Прикметник. Повні форми прикметників, які утворилися додаванням вказівного займенника и, я, є до коротких форм, спочатку відмінювалися в обох складових частинах, а пізніше, після низки різноманітних фонетичних змін, прийняли парадигму вказівного займенника твердого варіанта тъ, та, то. У називному відмінку в західних говорах, зокрема в ковалівській говірці, збережені історичні форми зі стверділим приголосним та голосним /и/: довгий, тихий, добрий, жовтий, синий, крайний, великодний, дорожний, третий, четвертий і под. Аналогічно в середньому роді: жовте, сине, крайне, великодне, дорожне, трете, четверте тощо. У літературній мові, як про це вже йшлося, давньоукраїнський /і/ не завжди переходив в /и/ (а, можливо, перейшов, але потім знову повернувся в /і/). Тому мовці часто помиляються при виборі закінчення; тут не обійтися без словника: городній чи городний, загородній чи загородний, народній чи народний, чому третій, але четвертий? Чіткого критерію розмежування форм немає, потрібно або запам'ятати, або заглядати за кожним разом у словник. Додамо, що в місцевому відмінку в говірці переважає первісна форма - на добрім, жовтім, синім; у множині - синих, синим, синими, на синих. Нестягнені форми в говірці ніколи не вживаються, хіба що в піснях, які є загальноукраїнським надбанням. Навіть більше, стягнення відбулося й у давальному та місцевому відмінках однини в жіночому роді: приїшла така пишна - у веилйкі сині фустці зс тороками / у шілінові спінници //.

Займенник. Спостерігаємо чимало розходжень із літературними формами, але стосуються вони переважно фонетичного оформлення. Серед особових займенників нерідко вживаються короткі (енклітичні) форми: в давальному ми, ти, си, у знахідному - мні, ті, сі: даїми Божеин 'ку, сили дочеикати від теипер за рік; слухаї, хло, даї си на стримані, бо дам ти позавуш!; л 'убйу ті / йак сіл 'у оці; помйани мні / Господи /у великі милости Твойі! У займенниках на позначення третьої особи (крім чол. роду) редукується голосний /о/: уна, уно, уни (`вона, воно, вони'). У жіночому роді в родовому та давальному відмінках фіксуємо стягнену форму йі `її', `їй': - йа йі питайу / а уна мовчит // - ет / даї йі спокії //. У знахідному відмінку особовий займенник уна `вона' поряд із формою йі може мати ще форму н'у: йа так діівйус 'і на н'у - а уна умерла... Редукція голосного відбувається й у формах чоловічого роду, але в непрямих (родовому, давальному та знахідному) відмінках: він - йго (або йіго), йму (або йіму): йа йго старайусі шос научити, а йму хот'кіл на голові теиши! В орудному відмінку в жіночому роді в усіх займенниках зникає інтервокальний І]І і редукується ІуІ (переходить у ІуІ, як у іменниках та прикметниках): неу, тоу, цеу, мойоу, твойоу, нашоу, вашоу, йакоус, чійоус, нійакоу, нічійоу, такоу, ус 'иекоу та ін.

Фіксуємо редупліковані форми займенників тота, тото, цес, циес 'и, циесе, у множині - тоти, цисі: ої Марічко І шо тото, шо тото, твойе личко побито І побито? тиї у Украйіні неима добра І І тотй комуністи І шо л 'удиї моурдували І далі хочут кірувати І неи дайут ті Украйіні на ноги устати... Форма чоловічого роду тот уживається рідко, наприклад: приїшоу тот І шо дре рот (сон).

Серед узагальнено-якісних займенників жіночого роду в говірці трапляються лише стягнені форми: та, тойі, ті, ту, тоу, на ті; ц 'ие, цейі, ці, цю, цеу, на ці; мойі, твойі: нашому Васил 'кови було десіт ' неиґ'іл ' ІІ оце-во мален 'кеі нашеи 11 то мама отак слїіноу трохі протре очи ті дитїіні І даст дитині змочениї сухарик І бо молока у мами неи було; ну І тиї Анна зостайес 'і з тоу мален 'коу дитіїноу І з Васил 'ком І дес йі забирайут у їк'іїс там гуртожиток; отаке дитинство було... тиї ше ї теипер за тоу системоу плачут 11 алеи це тотй плачут І шо неи б 'ідували І тотй І шо нас в 'івозили тиї голодом морили; тотй комуністи... неи дайут ті Украйіні на ноги устати...; йа йіму одної, а він цейі тиї тойі!; у великі милости Твойі ІІ.

У неозначених займенниках відбувається ствердіння свистячого Іс'І: хтос, когос, комус, зс кимос, шос, чогос, чомус тощо. Для аналізованої говірки характерне усічення частини закінчення родового відмінка в заперечному займеннику нічого (нічо): нічо, нічо, ше прийде коза до воза! ше меш мене просити, алеи будеи пізно! Означальний займенник усе має форму ус 'о (ус 'о), хоча ІоІ після м'яких приголосних для західних говорів не характерне. Інакше, як впливом займенника то, тут годі пояснити. У присвійних займенниках жіночого роду наша, ваша фіксуємо закінчення -і, як в іменниках м'якого варіанта типу волі, долі, вулиці: туда уже неи їдут ці вагони І пойізд уже неи їде І а їкас дреизіна та ї оці-во вузкі платформи І шо беиз нічого 11 так нас туда привеезли у їкіїс барак / і нічо там ниема / лиш дошками стіни уббйті // дали нам йікус кімнату / мама наші лежйт / уже ус'о / уже неи говорит уже нічо //. Наведемо ще уривки з текстів із різними займенниками: йакраз коло мене11 ше поклали оц'у ... Міхайла Чукура маму / і уна конайі // а йа так дйвйусі на н'у - а уна умерла... там двері лиш ікіс відкртисі і йі лиш - туда! потому ше кімуйу / шо баба Сиемениха відкіс молока принесла у скл 'йноц ':і і ус'о // йа ни знайу / ци ми шли то молоко / де баба ділас 'і?; потому меині хтос казау / шо баба умерла.

Форми числівників у ковалівській говірці не відрізняються від форм в інших говірках західноукраїнських сіл. Від літературних окремі з них відрізняються фонетичним оформленням - здебільшого це заміна /'а/ варіантами фонеми /е/ на місці колишнього Ъ або носового /^/: пйиет ', девйіт ', десіт ', одинаціт ', дванаціт ', штирнаціт '... дваціт ', трйціт ', підиес'йет', шісдиес'йет'... девйідиес'йет'. У числівнику штй- ри зредукувався /о/ в першому складі та відбулася дисиміляція сполучення /чт/ > /шт/. Складний числівник на позначення двох сотень за аналогією до числівників триста, чотириста замість історичної форми двоїни дьві еьті має форму двіста, у числівниках пйиет 'сот - деивйіт 'сот приголосний /т'/ зберіг давню м'якість. Щодо відмінкових форм, то в ковалівській го-вірці уживаються тільки нові форми, що виникли під впливом числівника два: пйіт 'ох, пйіт 'ом, на пйіт 'ох, підиес 'иет 'ох, в орудному - пйіт 'ма, підиес 'иет 'ма. Форми типу пйатй, шестй, підиесітй не вживаються. У числівнику підиес 'йет ' \ після губного випадає.

У системі дієслова є також чимало відмінностей від літературних форм. У першій особі однини після губних зник епентетичний /л'/: л 'убйу, ловйу, ломйу. Як відомо, вставний /л'/ занепав у південних та західних слов'янських мовах, цей процес захопив, очевидно, й західні говори української мови. До речі, у формах першої особи однини в західних говорах, і в ковалівській говірці зокрема, наголошений переважно перший склад: ношу, ходжу, пишу, л 'убйу і под. У третій особі однини в дієсловах другої дієвідміни відбулося ствердіння кінцевого /т'/: сидит, робит, любит тощо. У першій особі множини уживається лише закінчення -мо; закінчення -м не засвідчено. У третій особі множини в дієсловах першої дієвідміни кінцевий /т'/ також ствердів (несут, пйшут, читайут), а в другій дієвідміні взагалі зник. Крім того, голосний /'а/, що виник у літературній мові на місці колишнього /$/, тут, як уже про це йшлося, передається під наголосом через /ие/, а в ненаголо- шеній позиції через /і/: сид'ие, кричие, хот'ие, фал'ие(`сидять, кричать, хочуть, хвалять'), але носі,робйі, л 'убйі, воді (`носять, роблять, люблять, водять'). Цікаво, що в одних західних говірках кінцевий /т/ чи /т'/ зберігся, а в інших занепав. Можливо, це явище поширилося вибірково від західнослов' янських мов (польська, чеська, словацька), у яких історичний кінцевий Л/ зник і в однині, і в множині. В українській мові він зник повсюдно лише в дієсловах першої дієвідміни в однині.

Є певні відмінності з літературною мовою в наказовому способі. У першій особі множини після наголошеного і < і фіксуємо тільки закінчення -м: несім, печім, скажім, ведім тощо. Форм типу несімо не засвідчено. У другій особі множини в цих самих дієсловах не спостережено закінчення -те, а кінцевий /т/ вимовляється твердо: нест, пишіт, ведіт, скажіт. Інших дієслів це не стосується: читаїмо, граїмо, читаїте, граїте, стіїте тощо.

У минулому часі збереглися залишки колишнього перфекта. Якщо в літературній мові форми дієслова бути втрачені і вживаються хіба що зі стилістичною метою, то в західних говорах української мови вони функціонують у здеформованому вигляді і як приростки можуть “прилипати” до будь якого слова в реченні. Для першої особи однини характерний приросток -м, другої --с, першої множини --смо та другої множини --сте. У чоловічому роді в першій та другій особах однини можлива евфонічна вставка і, ї: приїіхали-смо додому / а тут неизадоуго тата заарештували... йак ми бідували... меине на роботу ніхто неи хочеи брати / бо ше шіснаціт' рік неима... (перша ос. множ.); казау меині Остриї / началник ел 'ектростанційі / аби-м ішла діти бавити; а йак-ім сі найіздила та навозила пеиреидач татови/ йак тата уз 'или // сідайіш на коубпкі / на лісовоз / у вухах свищеи; і так у ті сорочині відправки-м чекала; робила-м на погрузці у шахті / у лаві / скідали вугол 'на реиштаки (перша ос. одн.); ми робили у лісі // йакі йа коубпкі двигала веиличезні на плечих / шо би-с неи повіриу! // там на лісоповалах такі наших л 'удш погинуло неимало (друга ос. одн.); шо-сте хотіли / то майітеи! (друга ос. множ.).

Майбутній час у говірці с. Ковалівка, крім простої форми, має ще дві складені. Зокрема, збережена аналітична форма з допоміжним дієсловом мати у препозиції: меш вйдіти, мемо писати, мете писати. Форми складного майбутнього, які вживаються в літературній мові типу читатиму, читатимеш, не засвідчені: йак меш йіхати до Коломййу, то би-с неи забув купйти брйндзі; ми ше доуго мемо памнітати / тиї наші унукі, кілко нам зла наробйли ці прокл 'аті москалі!

В умовному способі вживається тільки частка би (частку б не спостережено); до неї приєднується залишок дієслова бути в теперішньому часі, як у колишньому перфекті: йакбй-м знала, шо упаду, то була би-м сіла; просйли мама і тато, і йа вас прошу / йакбй-сте могли / то приїдіт на нашеи вісіл 'йе.

У ковалівській говірці, як і в західних говорах загалом, інфінітиви вживаються тільки із суфіксом -ти. Усічених інфінітивів не зафіксовано, за винятком лексеми діковат' `дякувати' з наголошеним третім складом. Походження його поки що не зрозуміле.

Зрозуміло, що в поданому матеріалі представлені не всі граматичні форми досліджуваної говірки. При докладнішому огляді можна виокремити й інші моменти, які не так яскраво виявляються в мовленні ковалівчан, але які живуть і функціонують споконвіків у цій милозвучній і приємній народній мові.

Литература

1. Ван-Вейк Н. История старославянского языка. М. 1957.

2. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов. К. 1966.

3. Залеський А.М. Континуанти праслов'янських ^ та а (після м'яких приголосних) у говорах української мови // Мовознавство. № 3. 1970.

4. Історія української мови. Морфологія. К. 1978.

5. Лесюк М.П. Динамічні процеси в говорах Прикарпаття // Мовознавство. № 4. 2011.

6. Лесюк М. Мовний світ сучасного галицького села. Івано-Франківськ. 2008.

7. Мейе А. Общеславянский язык. М. 1951.

Размещено на Allbest.ru