Варіантність у мові Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Варіантність у мові Тараса Шевченка

Коць Т.А.

Анотація

Ключові слова: варіанти, літературна норма, мова Шевченка.

В статье проанализировано функционирование вариантов в языке Тараса Шевченко в связи с тенденциями литературной нормы. Особенное внимание обращено на направления развития грамматической системы украинского языка.

Ключевые слова: варианты, литературная норма, язык Шевченко.

Key words: variant, literary norm, Shevchenko's language.

Вже понад два століття “від Котляревського і до початку ХХІ століття українська мова зберігає ті характерні ознаки літературного стандарту, які по-перше, вирізняють її з-поміж інших літературних мов, по-друге, відрізняють саме цей часовий відтинок від попередніх віків писемно-літературної практики” [2, с. 258]. Т. Шевченко творив у період, що М.М. Пилинський охарактеризував як виявлення і уточнення майбутніх норм на всіх рівнях мови, особливо в лексиці. У суспільно-політичних умовах, коли навіть М. Максимович, хоча й обстоював незалежний статус української мови, не заперечував поширеної думки про її функцію нарощення лексичного потенціалу російської мови і вважав придатною лише для народної поезії, Т. Шевченко зумів створити літературний зразок, еталон, навколо якого об'єднався увесь національний простір, усі його сучасники і всі наступні покоління. Саме всенародне сприйняття змісту і форми промовленого слова утвердило митця в статусі основоположника літературної мови. У 1847 році у передмові до другого нездійсненого видання “Кобзаря” поет наголошував на необхідності піднесення рівня національної літератури шляхом глибокого пізнання життя народу, оволодіння рідною мовою, завдяки свідомій чіткій позиції літераторів і громадських діячів. Митець зазначав: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди” [10, т. IV, с. 314]. В умовах бездержавності поет став об'єднувальним стрижнем українського простору, символом української нації насамперед тому, що він сам завжди був народом, жив його життям і поняттями, промовляв його простою, зрозумілою мовою, йшов на багато років попереду в осмисленні національних, загальнолюдських категорій.

Творчо використавши надбання попередніх епох, Т.Г. Шевченко створив свою власну стильову манеру, що поєднує романтичну на фольклорно-пісенній основі, і епічно-розмовну форми, з багатством усіх виражальних (максимально доступних для сприйняття) мовних засобів.

Шевченкове слово й досі залишається класичним зразком літературної мови, яка з благословення поета жила і розвивалася. Проте з часу життя Тараса Шевченка минуло більш ніж півтора століття, і все те, що для нього було єдино можливим, правильним, стилістично чи функціонально виправданим, новаторським, ми сьогодні оцінюємо і сприймаємо по-іншому. Незаперечним є той факт, що поет зумів максимально відійти від книжної традиції, яка була особливо відчутною в І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших митців нового періоду історії української літератури, і утвердити народнорозмовну стихію.

Час пошуків літературного стандарту, коли творив Тарас Шевченко, був причиною функціонування в писемній мові варіантних різновидів через залучення до вжитку розмовних і діалектних форм слів, що часто зберігають фонемний склад староукраїнської мовної системи. Це насамперед іменникові і прикметникові форми з відмінностями у складі голосних фонем: запечку, крихотний, розкошний, война, веселля, річей, Межигор'я. Як варіанти функціонують регот і регіт, явор і явір, радость і радість, молодость і молодость, корень і корінь, осень і осінь тощо. Послідовне чергування [о] з [і], [е] з [і] відбувалося ще в староукраїнській мові княжої доби. Воно є однією з характерних ознак сучасної української літературної мови і стосується форм, у яких крім закону відкритого і закритого складів діє закон аналогії. Вживання застарілих варіантів підтримував живий струмінь діалектної мови, зокрема наддніпрянських говірок [1, с. 141-168], напр..; Щоб мечі-шаблі гострили / Та збирались на веселля, / На веселе погуляння, /На кроваве залицяння [9, т. ІІ, 56]; Нездужає Катерина,/Ледве-ледве дише... / Вичуняла та в запечку дитину колише [9, т. І, с. 94]; Іди, Петре, в Межигор'я /Молитися Богу [9, т. І, с. 166]; Розказали кобзарі нам/про войни і чвари [9, т. ІІ, с. 45]. У народнорозмовній лексиці давні фонетичні варіанти трапляються набагато рідше, а досить часто є явищем поодиноким, напр. веселля вжито всього один раз, весілля - п'ятнадцять, запечку - два, запічку - 6 [3, т. І, с. 200, 587], напр.: Розвернулося весілля. /Музикам робота. І підковам. Вареною / Столи й лави миють [т. ІІ, с. 95]. Слово книжного походження війна натомість мало лише стару форму - война [3, т. І, с. 263].

В цілому можна стверджувати, що в мові поета староукраїнські, книжні варіанти відходять на задній план, найуживанішими стають народнорозмовні форми, які стали нормою літературної мови, зокрема і в нових закритих складах, напр.: ніч-ночі, рік-року, рід-роду, кінь-коня, попіл-в попелі, курінь-курені.

Збереження давнього о можна простежити і у вживанні форми прийменника-префікса од та відсутності форми від, що було поширеним явищем у рідних говірках письменника: одвертались, одпочили, оддали, од рук, од сонця, од людей тощо, напр.: Од споконвіку і донині/Ховалась од людей пустиня, / А ми таки її найшли [9, т. ІІ, с. 59]; Отут, бувало, із-за тину/ Вилась квасоля по тичині, / Із оболонками вікно / В садочок літом одчинялось... [9, т. ІІ, с. 17].

Варіантність поширена і в словах з так званим вторинним, а також давніми о, ъ, які змінилися на і в префіксах, у закритих за походженням складах [4, с. 254-256]. Так Тарас Шевченко вживав форми піду, підеш, зійшло, розігнати, діждати і зострінуться, зострівсь, дознавшись, возьміть, зо мною, напр.; А зо мною зострінуться - / Мов недобачають [9, т. І, с. 82]; Нащо живеш? / Чого бажаєш? / І, не дознавшись, умираєш, / А покидаємо діла [9, т. ІІ, с. 53]; Возьміть мої гетьманськії / Клейноди, панове, / Та однесіть москалеві.„ [9, т. ІІ, с. 165]. Тут перерозподіл між варіантами приблизно однаковий, напр. дієслівні форми возьміть, возьмеш і т. ін. вжито 18 разів, діждати, діждеш тощо - 17 [3, т. І, с. 263, 412].

Відбиттям живої народної мови є вживання іменників птаха, співа, вірша в жіночому роді (літературна норма засвоїла птах, спів, вірш у чоловічому роді), напр.: Ще був тойді... От як на те / Не вбгаю в віршу цього слова... / Тойді здоровий-прездоровий [9, т. ІІ, с. 87]. Форми жіночого роду, як засвідчують граматики і мовна практика, активно функціонували до другої половини ХХ століття і вийшли з ужитку лише в 70-х роках.

Однією з ознак української мови першої половини ХІХ століття, зокрема й наддніпрянського діалекту [9, т. I, с. 136], було непослідовне вживання протетичних приголосних в і г, що знайшло відбиття і в мові Шевченка. Без приставного приголосного вжито слова в усі, по улиці, огонь, овця, по оріхи, напр.: Кругом, як в усі, все мовчить. / Аж гульк - з Дніпра повиринали / Малії діти, сміючись [9, т. І, с.75]; Пішов кобзар по улиці - /З журби як заграє [9, т. І, с. 88]. Проте форми він, вона, воно, віконце, відсіль, відтіль тощо уже засвідчували тенденцію до поширення протетичних приголосних, що й усталилося в літературній мові.

Варіантністю була позначена відмінкова парадигма іменників. Не мали чіткого розмежування форми родового відмінка іменників ІІ відміни чоловічого роду, паралельно вживалися закінчення -у (-ю) і -а (-я): закона, ліса, лісу, народа, часа, часу, світа, світу, напр.: - / Може, пташкою прилине / Милий з того світа [9, т. І, c.14]; Сторожа стане з того світу, / Не дасть святого розпинать [9, т. І, c. 154]. В абстрактних іменниках переважало закінчення -у світу - 32 рази, світа - 24; часу - 8, часа - 1 [3, т. ІІ, с. 1570, 1988]. Як варіанти такі відмінкові форми кваліфікували українські граматики ще і в другій половині ХХ століття [6, с. 73]. В іменниках чоловічого роду ІІ відміни з суфіксом -ин, випадним у формі множини в називному відмінку під впливом народнорозмовної традиції було поширене закінчення -е: люде, цигане, християне, римляне. Як варіанти ці самі іменники функціонують з флексією -и (напр. християни вжито 3 рази, християне - 2 [3, т. ІІІ, с. 1964]), що й усталилася в літературній мові, напр.: Та й тілько ж то! Ми не погане, / Ми настоящі християне...[9, т. І, с. 345]; Вже повимирали /Тії люде, мої свідки, / Праведнії люде [9, т. ІІ, с. 240]. Нема кращого й не буде. / - Дивуйтеся, люди! / Нема кращого, а долю... / Долю роздобуде [9, т. І, с. 258].

На тлі тогочасного літературного процесу помітним є вживання закінчення -ах у місцевому відмінку множини з прийменником -по (у письменників XIX століття переважала флексія -ам): по улицях, по селах, по нотах, по келіях, по шляхах, напр.: По горищах, по коморах, / По льохах, усюди / Всіх уклали, все забрали [9, т. І, с. 161].

Вживав поет під впливом книжної традиції старослов'янські повні закінчення в орудному відмінку однини в іменниках жіночого роду: кровію, смертію, напр.: Людською кровію шинкує / І Рай у найми оддає! [9, т. ІІ, с. 289]. У знахідному відмінку поодиноко вжито давню книжну форму о смерті: у місцевому варіанти - у гаї (33 рази), у гаю (14 разів); в родовому множини - звірей тощо, напр.: Так ти, і Украйна, /1 Дніпро крутоберегий, /1 надія, брате, / Не даєте мені Бога / О смерті благати [9, т. ІІ, с. 61]; У гаї пташка не співає - / Й її з собою занесла, / В яру криниця завалилась.. [9, т. І, с. 14]; Промовила: “Не вернуся! / В далекому краю / В чужу землю чужі люди мене заховають [9, т. І, с. 97]; І праведно Господь великий, / Мов на звірей тих лютих, диких/ Кайдани повели кувать [9, т. І, с. 54].

Природними для мови ХІХ століття було вживання нестягнених форм прикметників в називному та знахідному відмінках однини жіночого та середнього роду і називного відмінка множини: Боже небо голубеє/1 те помарніло [9, т. ІІ, с. 36]; Злая доля, може, по тім боці плаче, / Сироту усюди люде осміють [9, т. І, с. 91]; Щоб понесли буйнесенькі /За синєє море / Чорнявому зрадливому / На лютеє горе [9, т. І, с. 84]; Літа мої молодії/ Марно пропадають [9, т. І, с. 84]. Такі форми активно функціонували в мові й на початку ХХ століття, що засвідчують тогочасні граматики [5, с. 98]. У мові Кобзаря вони часто виконують стилістичні функції, надають поезії народнопісенного звучання: І думнеє / Чоло похмарніло./ Мабуть, щось тяжке, тяжкеє, / Вимовить хотілось [9, т. ІІ, с. 42]; Гори мої високії, / Не так і високі, / Як хороші, хорошії / Блакитні здалека [9, т. ІІ, с. 39]. Проте в той час виразно простежувалася тенденція до вживання стягнених форм прикметників, напр.: Вміла мати брови дати, / Карі оченята, / Та не вміла на сім світі / Щастя-долі дати [9, т. І, с. 95]; А без долі біле личко - /Як квітка на полі... [9, т. І, с. 96]; Якби сама, ще б нічого, /А то й стара мати [9, т. І, с. 92].

У місцевому відмінку однини прикметників функціонували варіантні закінчення -ім/-ому. Форми на -ім залишалися продуктивними ще й на початку XIX століття [7, с. 118]. Природними вони були й для Тараса Шевченка, напр.: Поставили в Іржавиці / В мурованім храмі. / Отам вона й досі плаче / Та за козаками [9, т. ІІ, с. 46]; Чи очі карі тебе шукають / На небі синім? Чи забувають? [9, ІІ, с. 35]. Тут відчутна тенденція до вживання форм на -ім в конструкціях з прийменником на, -ому - з прийменником по-, напр.: Плавай, плавай, лебедонько! / По синьому морю - / Рости, рости, тополенько! [9, т. І, с. 87].

У Шевченкових поезіях часто вживані форми особового займенника 3-ї особи однини без епентетичного н у прийменникових конструкціях в усіх відмінках однини і множини, крім орудного та прийменникових форм родового і знахідного відмінків однини жіночого роду: до його, коло його, за його, по їй, до їх, напр.: Коло його стара мати / Сидить на ослоні [9, т. І, с. 96]; Ведуть коня вороного, /Розбиті копита.../ А на йому сіделечко, Хустиною вкрите [9, т. ІІ, с. 57]. Такі форми займенника поширені в мові усіх письменників ХІХ століття. Як нормативні зразки, властиві літературній мові їх кваліфікували усі граматики початку ХХ століття.

Сильна на той час книжна традиція позначилася на збереженні суфікса -ова- в дієсловах недоконаного виду (такі форми переважали зокрема в Івана Котляревського): будовати, муровати, полудновать, бенкетовати, рятовати, куповали, сумовати, торговать, напр.: Як погнали на болото / Город будовати. /Як плакала за дітками/ Старенькая мати [9, т. ІІ, c. 45]; І цілу ніч бенкетовали / Ченці, барони... всі пили... [9, т. І, c. 295]; Минулося. Іди лишень / Полудновать лагодь, / Гуляючи, як той казав, / Шматок хліба з'їсти [9, т. І, c. 300]. Про намагання Тараса Шевченка відійти від застарілих форм свідчить вживання варіантів будовати - будувати, руйновали - руйнувати, пановали - панували, шановати -шанувати, наповати - напувати тощо.

У Шевченковій мові виразно виявляється зміна д у кінці основи1-ої особи однини теперішнього і майбутнього часу дієслів ІІ дієвідміни на ж (в літературній мові усталився варіант з дж), хоч у наддніпрянських діалектах був поширений варіант з пом'якшеним д (ходю, сидю, будю, водю) [8, с. 183-185]: похожу, провожала, сижу, насажу, напр.: Сижу собі та все дивлюся / На хрест високий із тюрми [9, т. ІІ, с. 245].

Характерним для мови ХІХ століття, як засвідчує вся художня література, була традиційна форма теперішнього часу від дієслова бути єсть, яка вийшла з ужитку лише в першій половині ХХ століття, напр.: Єсть на світі доля /А хто її знає? / Єсть на світі воля, / А хто її має [9, т. І, с. 98]; Не плач, серце, єсть у мене /1 сила, і воля, /Люби мене, моє серце, /Найду свою долю [9, т. ІІ, с. 201].

Для мови Шевченка характерне вживання давніх форм наказового способу дієслова ІІ особи однини і множини під наголосом на передостанньому складі, а також у формах із суфіксом -ну- в інфінітиві після приголосного (ІІ дієслівний клас давньоруської мови), у дієсловах з основою на л або р після приголосного: прилини, в'яжіте, моліте, молітесь, любіте напр.: Беріть мене! Беріть, в'яжіте, /Ведіть до пана у світлицю [9, т. ІІ, с. 10]); Любітеся, брати мої, / Украйну любіте / І за неї, безталанну, / Господа моліте [9, т. ІІ, с. 11]; Прилини до мене / Хоть на одно слово / Та про Украйну заспівай [9, т. I, с. 91]. У мові Кобзаря такі форми поряд з іншими церковнослов'янськими елементами (на фонетичному, морфологічному, лексичному і синтаксичному рівнях) мають стильове призначення - для збереження сакральності, урочистості, особливої тональності. Функціональні можливості підтримують збереження імперативних варіантів, зокрема в художньому стилі, впродовж усієї історії літературної мови.

Засвоєний літературною мовою займенник цей мав староукраїнську форму сей, напр.: Тяжко мені сиротою /На сім світі жити [9, т. І, с. 84].

Відображенням ще неусталених у мові, різноманітних книжних, діалектних форм є вживання варіантів прислівників тоді, ніде( тайді, тогді, тоді, нігде, ніде), напр.: Тогді, хвиля, неси з милим; / Куди вітер віє! [9, т. І, с. 80]; Тайді повісили Христа. / Й тепер не втік від Марії! [9, т. ІІ, с. 38]; Тоді я веселий, / Тоді я багатий, Як буде серденько / По волі гуляти [9, т. І, с.199]; Нігде невесело мені, / Та, мабуть, весело й не буде [9, т. ІІ, с. 38].

Мовне чуття, освіченість, талант допомагали Кобзареві знаходити правильні форми для вираження думок, прагнень українського народу. Тарас Шевченко йшов попереду своєї епохи не лише в осмисленні національних, соціальних проблем, а й у доборі мовних засобів, які стали справжнім естетичним, літературним зразком для всього мовного простору, для всіх поколінь українців.

мова шевченко діалектний

Література

1. Атлас української мови. - Т. І. - К.: Наукова думка, 1984. - 784 с.

2. Єрмоленко С.Я. Мова й українознавчий світогляд / С.Я. Єрмоленко. - К., 2007. - 350 с.

3. Конкорданція поетичних творів Т. Шевченка. - Т. І. - !V. - Нью-Йорк, 2001.

4. Курс сучасної української літературної мови. - К.: Наукова думка, 1951. - 386 с.

5. Синявський О. Норми української літературної мови / О. Синявський. - Х., 1931. - 198 c.

6. Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за ред. В.М. Русанівського. - К. : Наукова думка, 1969. - 452 с.

7. Тимченко Є. Українська граматика / Є. Тимченко. - К., 1917. - 204 с.

8. Шахматов О.О. Нариси з історії української мови / О.О. Шахматов, А. Кримський. - К., 1924. - 246 с.

9. Шевченко Т. Зібрання творів: у 6 т. / Т. Шевченко. - К.: Наукова думка, 2003.

10. Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 6 т. / Т. Шевченко. - К.: Наукова думка, 1964.

Размещено на Allbest.ru