Акцентуація займенникових іменників у драмі-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня"

Анотація

займенниковий іменник наголос мова

У статті висвітлено закономірності наголошування займенникових іменників у драмі-феєрії «Лісова пісня». Порівняння наголошування словоформ у творі та сучасних лексикографічних джерелах, збереження відтягненого наголосу у відмінкових формах займенників із прийменниками в сучасній мові доводить вплив творчості письменниці на становлення сучасної акцентної норми.

Ключові слова: наголос, акцентуація, займенникові іменники, словоформа, енкліза.

Аннотация

В статье описаны закономерности ударения местоименных существительных в драме-феерии «Лесная песня». Сравнение акцентуации словоформ в тексте и современных словарях, сохранение оттянутого ударения в косвенных падежных формах местоимений с предлогами в современном украинском языке подтверждает влияние творчества писательницы на формирование современной акцентной нормы.

Ключевые слова: ударение, акцентуация, местоимение, словоформа, энклиза.

Annotation

The article highlights the patterns of stressing the pronouns in different cases in drama «Lisova Pisnia». The comparison of accentuation of word forms in text and in modern dictionaries proves that the writer influenced contemporary accent norm a lot. The same is resulted from the preserving the enclitic stress in word forms with the prepositions.

Key words: stress, accentuation, pronoun, word form, enclitic.

Виклад основного матеріалу

Сучасна акцентологія ґрунтується на морфологічній концепції, запропонованої Х. Стангом і О. Потебнею, розвиненою на українському ґрунті В. Скляренком і В. Винницьким. Відповідно до морфологічного принципу акцентологи основну увагу приділяють морфемі, унаслідок чого аналізують лексико-граматичні розряди слів. У парадигматичному плані основна функція наголосу полягає в тому, що він виступає засобом упорядкування парадигми слова і з іншого боку - засобом протиставлення, розрізнення граматичних класів слів [1, с. 23].

В. Винницький зазначає, що «акцентуація займенників і числівників не відіграє суттєвої ролі при висвітленні процесу становлення, розвитку і функціонування загальної акцентної системи і не пов'язане з акцентуванням основних граматичних класів слів» [1, с. 9]. Очевидно, це пояснюється тим, що більшість займенників зазначених лексико-граматичних класів є однослівними. Тому в мовленні вони набувають специфічних акцентуаційних ознак тільки на рівні фонетичних слів, синтагм. Зважаючи на те, що це повнозначні частини мови, що вони мають співвідносні граматичні категорії з іменниками, прикметниками та числівниками, а також мають власний наголос, вважаємо за необхідне з'ясувати особливості наголошуванні цих лексико-граматичних класів слів, зокрема в поетичному мовленні.

Відтак, мета цього дослідження - описати наголошування відмінкових форм займенникових іменників у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» та виявити закономірності їхньої акцентуації' у порівнянні із сучасною акцентною нормою.

У розвідці Т. Молодід «Наголос займенників та слів займенникового походження» для інформаційно- довідкового порталу «Культура мови на щодень», а також в Українському правописі [11] узагальнено правила акцентуації сучасних займенників. У дослідженнях особливу увагу приділено

- наголошуванню заперечних займенників ніхто, ніщо, які мають свої особливості наголошення: у непрямих відмінках кожному з них відповідають дві різні форми, у яких наголос диференціює значення. Наголос на частці (нікого, нікому, нічого, нічому і под.) означає відсутність будь-кого чи будь-чого; наголос на власне займенниковій частині слова (нікого, нікому, нічого, нічому і т. под.) означає небажання чи неможливість скористатися будь-ким чи будь-чим, хоч вони (хто-небудь, що-небудь) і є [6]. Однак у дослідженні відсутнє семантичне протиставлення за допомогою наголосу означальних займенників самий і самий та їх форм, що фіксується лексикографічними джерелами: наголос виконує диференційну функцію, розрізняючи синтаксичну транспозицію займенника зі значенням підкреслення найвищого ступеня вияву ознаки (самий) і означального займенника зі значенням «тільки один, без інших» (самий) (УЛВН, с. 588; Погр. ОС, с. 512);

- наголосу особових, особово-вказівних, зворотного, питально-відносних займенників хто, що, неозначених хтось, щось, субстантивованих той, цей, весь у родовому та знахідному відмінках, що залежить від наявності чи відсутності прийменника (наприклад, мене - до мене) [6; 11, с. 86-89].

Часткова реалізація цих положень відбувалась вже в «Енеїді» І. Котляревського [3, с. 6-9]. Загалом дослідження В. Желязкової акцентуації лексико-граматичних розрядів прикметників, займенників, числівників і прислівників на матеріалі віршованого твору є одним із небагатьох, пов'язаних саме із зазначеними частинами мови. Заслуговує на увагу висновок дослідниці про те, що наголошення в «Енеїді» переважної більшості прикметників, займенників, числівників і прислівників збігається з сучасним літературним, а якщо слово не вживається в сучасній літературній мові, - з наголошенням, засвідченим у «Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка [3, с. 12]. Таким чином, формування літературної акцентної норми можна віднести не просто до початку ХХ ст., що частково дозволяє зробити і наше дослідження акцентування частин мови Лесею Українкою, а ще до часів І. Котляревського.

На відтягнення наголосу на серединний склад фонетичного слова під впливом прийменників також вказував І. Огієнко в праці «Український літературний наголос». У монографії сформульовано основні закони українського наголосу, що функціонують і в сучасній українській літературній мові:

- більшість слів характеризується наголошеним другим з кінця складом, менше - останнім складом, іще менша кількість - наголошуванням третього складу з кінця, найменше випадків акцентуації 4-6 складів від кінця слова;

- нерухомим при відмінюванні наголосом характеризується трискладові й багатоскладові слова (вітрила, вітрилами, вітрилах), префіксальні слова з акцентованим префіксом (викуп, викупу, викупам), складені слова (Ярослав, Ярослава, Ярославом), слова з конотацією пестливості (матінка, матінки), слова з конотацією здрібнілості (бабуся, бабусям), майже всі іншомовні слова (поет, поета, поету);

- поширеним є явище енклізи - перенесення наголосу на початковий склад, рідше - на серединний (у три-, чотирискладових словах і под.). І. Огієнко виділяє різновиди енклізи відповідно до частин мови, в яких вона відбувається внаслідок словозміни або словотворення: іменникова або «приставкова» за термінологією науковця, що відповідає терміну «префіксальна» (куток - закуток), прикметникова (чутливий - спочутливий), числівникова (один - один по одному), займенникова (мене - до мене), дієслівна (тримати - стримати), прислівникова (зараз, напомацки), прийменникова (на ніч, зо сну);

- похідні відіменникові, відприкметникові, віддієслівні утворення зберігають наголос твірного слова (сила ^ сильний, посилити, знесилений). Те саме стосується вигуків та похідних від них слів (ах ^ ахати, ахання);

- український наголос вільний, на що впливає морфологічний склад слів, лексичне значення, фонетична будова, граматична форма і т. ін. [5, с. 12-13];

- наголос виконує функцію розрізнення лексичного значення, граматичних форм, у тому числі є додатковим засобом протиставлення форм однини й множини [5, с. 15];

- наголошування змінюється під впливом аналогії, уніфікуючи акцентну систему мови [5, с. 19].

Поряд з іменниками та дієсловами як центральними частинами мови, а також прикметниками, числівниками та периферійним вигуком, І. Огієнко досліджує особливості акцентування займенників і прислівників. Займенники дослідник характеризує відповідно до відмінкових форм та впливу вживання прийменника [5, с. 182-186].

На особливу увагу заслуговують дослідження С. Пономаренка. Низка публікацій, присвячених компаративному аналізу українських видань Апостола XV!-XVII ст. порівняно з московським виданням 1564 р. репрезентують не лише історичні особливості акцентуації різних частин мови, серед яких є займенники і прислівники. З методологічного боку, ці праці для нашого дослідження цінні тим, що містять алгоритм акцентологічного аналізу пам'ятки/твору:

1. систематизація та подання слів та їхніх форм з акцентними відмінностями, зафіксованими у львівському та московському виданнях Апостола;

2. з'ясування (якщо це можливо) первісної праслов'янської акцентуації;

3. виявлення фактів наголошення аналізованих лексем та їхніх словоформ у староукраїнських граматиках, словниках, художніх та релігійних творах, які засвідчують аналогічні випадки акцентуації;

4. у випадку відхилення від зазначеного факту наголошення виявити причини цього, а саме: чи був це помилковий наголос, чи він відбиває церковнослов'янську акцентну традицію [7, с. 41; 8, с. 82; 9, с. 52].

Ця послідовність дій була покладена в основу методики дослідження займенникових слів у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Реалізація поставленої мети передбачає проведення акцентологічного аналізу займенникових слів, зокрема іменників, що виявляється в таких етапах:

1. систематизація й подання слів та їх форм відповідно до частиномовної належності та лексико-граматичних ознак;

2. з'ясування акцентного типу та, якщо це можливо, первісної праслов'янської акцентуації;

3. з'ясування фактів наголошення аналізованих лексем та їх словоформ у інших джерелах різних етапів розвитку української мови;

4. встановлення причин відхилення від зазначеного факту, якщо такий має місце. Причинами відмінної від нормативної акцентуації можуть бути необхідність у ритмічній організації віршового рядка; діалектний вплив; вплив російської мови; дія аналогії; потреба в розрізненні омографів; енкліза, прокліза.

Серед вжитих займенників у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» ми аналізуємо відмінкові форми займенників я, ти, він, ми, ви, себе, хто, що, щось, ніхто, ніщо, а також форми субстантивованих займенників усе (все), той, сеій.

У пізньопраслов'янській мові форми род. одн. *mene (*tebe, *sebe) характеризувалася двоскладовою висхідно-спадною інтонацією, як і форма місцевого відмінка *тьпё (*ьЬё, *зеЬё) [10, с. 144].

У драмі-феєрії «Лісова пісня» займенник я у формі род. одн. вжито 21 раз. У п'ятнадцяти випадках форму род. відм. вжито з прийменниками, які стоять перед займенником (до мене (ЛП, с. 204, 233, 259, 277), для мене (ЛП, с. 218, 233, 292), з мене (ЛП, с. 235, 270, 292), в/у мене (ЛП, с. 249, 262), від мЄнє (ЛП, с. 272, 291), без мЄнє (ЛП, с. 282). Усі ці словоформи характеризуються наголошеним першим складом, що пояснюється явищем енклізи: під впливом прийменника, що стає частиною аналізованих фонетичних слів, наголос переходить на склад вліво (до початку слова) [5, с. 183, 228].

Під впливом прийменників в/у, для, без, з, до, від наголос займенника тебе (род. одн.) у досліджуваному тексті також послідовно змінює флексійну позицію на кореневу в 20-ти словоформах: в/у тЄбе (ЛП, с. 216, 234, 235, 236, 241, 259, 271, 284), для тЄбе (ЛП, с. 224, 236, 260, 265, 269), без тебе (ЛП, с. 227), з тебе (ЛП, с. 247, 292), до тЄбе (ЛП, с. 265, 268 - двічі), від тЄбе (ЛП, с. 284).

Кореневий наголос займенника себе після прийменників до, у теж є прикладом енклізи, що трапляється в чотирьох словоформах: до себе (ЛП, с. 214, 215, 250), у сЄбе (ЛП, с. 245).

Омонімічною до форми род. одн. є форма зн. одн. Прийменники про, на, за вимагають від займенника знахідного відмінка і аналогічного до попереднього випадку перетягують наголос словоформи з кінця слова на склад уліво. У драмі- феєрії «Лісова пісня» зафіксовано:

- три займенники мЄнє з наголосом на початковому (кореневому) складі під впливом прийменника про (ЛП, с. 209, 233, 280);

- одна словоформа займенника мене з кореневим наголосом, зумовленим прийменником на (ЛП, с. 260);

- три форми займенника тебе з наголосом на корені під впливом прийменника на (ЛП, с. 228, 259, 277);

- по два займенника тебе з кореневим наголосом внаслідок вживання прийменників про (ЛП, с. 204, 209), за (ЛП, с. 248, 266).

У драмі налічується по 30 форм займенників я (ЛП, с. 207, 213, 215, 217, 218 і т. д.) і ти (ЛП, с. 205, 209 - двічі, 224, 228 і т. д.) й одна словоформа зворотного займенника (саму себе (ЛП, с. 265) у знахідному відмінку без прийменника, що виконують функцію сильнокерованого другорядного члена речення і мають флексійний наголос, що відповідає сучасній акцентній нормі [11, с. 86]. Така форма виникла, очевидно, під впливом род. одн. ще до появи писемних пам'яток і функціонувала паралельно з формами м<, т<, с<. Але якщо в давньоруських пам'ятках первинні форми м<, т<, с< переважали, то в пам'ятках української мови XIV-XVII ст. провідними вже були форми мене, тебе, себе. Основними вони стали і в більшості говорів української мови, але в південно-західних говорах досить широко представлені й давніші за походженням форми мя, тя, ся та різні фонетично змінені рефлекси їх (ня, не, ні, те, ті та ін.) [4, с. 160]. Літературна мова повністю втратила первинні форми зн. відм. одн., що у пізньопраслов'янській мові характеризувалися довгою спадною інтонацією (*т%) [10, с. 144].

Таку послідовну диференціацію відмінкових форм за допомогою наголосу та прийменника, очевидно, не можна пояснити лише необхідністю збереження поетичного ритму (у драмі-феєрії переважає ямб). Крім того, відсутні закономірності фонетичного оформлення поетичного рядка, що містить або не містить прийменник: перед безприйменниковою формою займенника може стояти частка ж(е), б(и) або інший займенник, наприклад, я [j'a]. Таким чином, можна зробити висновок, що наголос виконує форморозрізнювальну функцію, а отже, забезпечує диференціацію семантики посесивності, об'єкта, суб'єкта, адресата, локатива, зосереджених у прийменникових формах з наголосом на першому складі власне займенника з одного боку і семантики прямого об'єкта (сильнокерованого другорядного члена речення) у безприйменникових формах зн. одн. з іншого.

У сучасній українській літературній мові наголос також переходить з останнього складу на переостанній у таких займенникових формах, як: до мЄнє, до тЄбе, на сЄбе, з нього, у нЄї, біля кого (когось), від того, від чого (чогось), у цього, з усього, на тому, при цьому, в чому (чомусь), в усьому [11, с. 88].

У пізньопраслов'янській мові займенники *)ь, *tb, *kbto і *сьЮ [12, с. 36; 13, с. 139; 10, с. 145146] належали до рухомої а. п. і у формі род. одн. характеризувалися двоскладною висхідно-спадною інтонацією з наголошеним кінцевим складом: *jegd, *togd [10, с. 145-146]. Наголошування кінцевого складу збереглося в безприйменникових формах род.-зн. одн. займенників сучасної української мови.

У тексті драми-феєрії займенник його як форма безприйменникового зн. одн. займенника він вжито 13 разів (ЛП, с. 204, 212, 214 - двічі, 217 та ін.) і двічі як форма безприйменникового род. одн. (ЛП, с. 207, 278). Обидві словоформи мають флексійний наголос.

Форма прийменникового род. одн. займенника він, що трапляється у творі сім разів, характеризується рецесивним наголосом: під впливом прийменників в нього (ЛП, с. 206, с. 207), від нього (ЛП, с. 214), з нього (ЛП, с. 217, 249, 263), до нього (ЛП, с. 278) наголос із кінцевого складу пересувається вліво, однак залишається флексійним. У сучасній українській мові також простежується енкліза й поява приставного приголосного н [11, с. 87]. Проте вживання займенника його з наголосом на кінцевому складі у функції атрибута не супроводжується зміною наголосу [5, с. 184], чому є підтвердження у «Лісовій пісні». Наприклад, у рядках Тоді ж і я на бороду заклявся, // що дядько Лев і вся його рідня (ЛП, с. 213), а також Чи то й його невдячність невмируща так, як твоє кохання? (ЛП, с. 272) аналізовані займенники мають наголос на кінцевому складі. Так само й у рядках Дядька Лева // нема на світі, - що з його закляття? (ЛП, с. 281) наголос залишається на другому складі флексії, хоча займенник вживається з прийменником.

Акцентуація займенника того (род.-зн. одн.) не залежить від частиномовної належності слова. І вказівний, і субстантивований займенниковий прикметник того в «Лісовій пісні» вживається з наголосом на останньому складі у формах без прийменника: Я того й не знав (ЛП, с. 235), Нехай того посядуть, хто їх кличе! (ЛП, с. 278) і А чи не годі вже того грання? (ЛП, с. 244). Ці ж морфологічні класи характеризуються рецесивним наголосом під впливом прийменників: від того (ЛП, с. 252), з того лісу (ЛП, с. 281).

В аналізованому творі займенник сього (род.- зн. одн.) субстантивований і в чотирьох випадках має наголос на другому складі флексії (ЛП, с. 217, 249, 258 - двічі), що відповідає закономірності акцентуації форм род.-зн. одн. без прийменника [5, с. 185]. Але у функції атрибута займенник сього у творі не зберігає акцентуацію кінцевого складу флексії, хоча вживається без прийменника: давно б уже не стало сього дуба (ЛП, с. 212). Таке наголошування, очевидно, зумовлене необхідністю збереження віршового розміру.

Цією причиною можна, на нашу думку, пояснити акцентування субстантивованого означального займенника до всього (ЛП, с. 222), у якому наголошеним є другий склад флексії у род. одн. з прийменником. Варто зазначити, що у творі вжита така ж словоформа, але з іншим наголосом: до всього (ЛП, с. 280), що відповідає сучасній літературній нормі вживання займенника род. одн. з прийменником (УЛВН, с. 70; Погр. ОС, с. 72).

Рецесію наголосу або енклізу спостерігаємо на прикладі займенника хто у формі род. -зн. одн. У чотирьох випадках безприйменникового вживання цієї форми збережений флексійний наголос, а саме наголос на останньому складі слова (ЛП, род. - с. 203, 257; зн. - с. 264, 282). Займенник когось (ЛП, с. 226) також фіксує таке наголошування. Словоформи з прийменниками для кого (ЛП, с. 211), від кого (ЛП, с. 232), до кого (ЛП, с. 265, 278) ілюструють рецесію наголосу, що залишається флексійним, але пересувається на початковий склад.

Функцію енклітика також виконує заперечна частка ні, що приєднується до займенника хто як префікс. Так, у тексті драми-феєрії вживається форма зн. без прийменника: нікого (ЛП, с. 273), що характеризується відтягненим наголосом. Специфіка акцентуації цієї форми полягає ще й у тому, що наголос виконує тут семантико - грамтичну функцію, диференціюючи як лексичне значення, так і частиномовну належність слів, як у омографів ні коли (немає коли - предикативний прислівник, присудкове слово) й ніколи (жодного разу - прислівник), ніяк (немає як) і ніяк (у жодний спосіб), ні кого (немає кого - прислівник) і нікого (жодного - займенник) (УЛВН, с. 372; Погр. ОС, с. 373) [5, с. 227]. Диференціація значення займенників необхідна також у формі дав. одн.: ні кому (немає кому) і нікому (жодному) (УЛВН, с. 372; Погр. ОС, с. 373). В аналізованому творі за допомогою наголосу актуалізується значення жодному у формі нікому (ЛП, с. 252).

Аналогічні явища, а саме енклізу та диференційну функцію наголосу, спостерігаємо на прикладі займенника нічого (ЛП, с. 217,218, 221, 222, 234, 275), що вжитий у тексті «Лісової пісні» сім разів, причому один раз із прийменником, що в такому контексті не впливає на визначення місця наголосу: ні до чого (ЛП, с. 255). У драмі-феєрії актуалізоване значення саме заперечного займенника, що в словниках протиставляється значенню форми з префіксальним наголосом нічого (немає чого) (Грінч. ІІ, с. 568; УЛВН, с. 372; Погр. ОС, с. 373).

Форма род. одн. займенника що також характеризується рецесією наголосу з кінцевого флексійного складу на передостанній під впливом прийменника: коло чого (ЛП, с. 211), до чого (ЛП, с. 260). Займенник, вжитий у творі без прийменника, має наголос на кінцевому складі: чого (ЛП, с. 212, 245, 248, 270, 285), як і неозначений займенник чогось (ЛП, с. 222, 248, 287).

Омонімічним до займенника чого є прислівник, що у драмі-феєрії трапляється у питальних реченнях 23 рази (ЛП, с. 202 - двічі, 203, 210, 212 тощо) і один раз як сполучне слово (ЛП, с. 250). Усі ці лексеми функціонують без прийменника, а тому мають наголос на кінцевому складі: чого. Однак у трьох випадках можливою є акцентуація і першого флексійного складу: Та чого там? (ЛП, с. 276), А ти тут чого? (ЛП, с. 240), А чого ж ти // стикаєшся отут як потороча? (ЛП, с. 240).

З одного боку, ці речення є окремими репліками, що допускає наголошування кінцевого складу відповідно до норми. Але зважаючи на те, що зазначені висловлювання пов'язані з попередніми й наступними віршованими висловлюваннями, припускаємо, що наголошеним є перший склад прислівників, а це зберігає ямб.

У сучасній українській літературній мові деякі займенники у формі дав. одн. мають наголос на кінцевому складі флексії подібно до род. одн.: мені (УЛВН, с. 721; Погр. ОС, с. 627), тобі (УЛВН, с. 648; Погр. ОС, с. 561), собі (УЛВН, с. 594; Погр. ОС, с. 519), йому (УЛВН, с. 112; Погр. ОС, с. 114), кому (УЛВН, с. 694; Погр. ОС, с. 600) чому (УЛВН, с. 719; Погр. ОС, с. 625), сьому, тому (УЛВН, с. 651; Погр. ОС, с. 564). У драмі-феєрії «Лісова пісня» є приклади такої акцентуації: мені (ЛП, с. 207, 208, 209, 214, 217 і т.д., загалом 43 рази), тобі (ЛП, с. 205 - двічі, 209, 212, 216, 218 і т. д., загалом 32 рази), собі (ЛП, с. 211 - тричі, 215, 221 і под., загалом 12 разів), йому (ЛП, с. 237, 245, 274, 285).

Відтягненим наголосом характеризується заперечний займенник нікому (ЛП, с. 252).

Омонімічні із займенником що у формі дав. одн. прислівники чому і чомусь також характеризуються аналогічним наголошуванням: чому (ЛП, с. 216, 217, 220, 224 - двічі і т. д., загалом 10 разів), чомусь (ЛП, с. 222).

Фонемно ідентичні форми місцевого відмінка характеризуються відтягненим наголосом (енклізою) з останнього на передостанній склад, що виникає внаслідок вживання словоформи з прийменником: при чому (ЛП, с. 255), на чому (ЛП, с. 274). У сучасній українській літературній мові також діє ця закономірність: на чому (УЛВН, с. 719; Погр. ОС, с. 625; Правопис 2005, с. 88).

Наголошування першого флексійного складу вказівних займенників у формі місц. одн. в сьому лісі (ЛП, с. 213), в тому краю (ЛП, с. 230) покликане, очевидно, зберігати ритмічний малюнок вірша, оскільки сучасні словники фіксують таку акцентуацію: на тому шляху (УЛВН, с. 651; Погр. ОС, с. 564). Акцентуація ж субстантивованого вказівного займенника у місц. одн. у драмі збігається із сучасною: на тому знаєшся (ЛП, с. 246) і стояти на тому (УЛВН, с. 651; Погр. ОС, с. 564). У рядках Щастя - то зрада, // будь тому рада (ЛП, с. 268) субстантивований вказівний займенник повністю втрачає свій наголос, передаючи його попередньому слову, витримуючи у такий спосіб віршовий розмір.

Як уже зазначалося, у пізньопраслов'янській мові займенники *(j)azb, *ty, *sebe [12, с. 244; 13, с. 139; 10, с. 143], *ь, *tb, *kUo і *cbto [12, с. 36; 13, с. 139; 10, с. 145-146] належали до рухомої а. п. У дав. одн. усі зазначені займенники характеризувалися короткою спадною інтонацією на початковому складі: *шьпё, [10, с. 143]. У формі місц. одн. аналізовані слова мають двоскладову висхідно-спадну інтонацію з наголошеним кінцевим складом: *тьпё, ЧеЬё, *&еЬё [10, с. 143], *jemb, *tomb [10, с. 146]. Пізніша форма місц. одн. походить з дав. одн. [4, с. 164].

Можна припустити, що відмінна від сучасної акцентуація форм род.-зн. і дав.-місц. одн. у драмі- феєрії є наслідком діалектного впливу. Як зазначає І. Огієнко, у західноукраїнських говорах особові, зворотний, присвійні та вказівні займенники при відмінюванні з давнього часу вимовляються з наголосом на першому складі. Свідченням цього є поезія Івана Франка та Богдана Лепкого, Острозький збірник 1588 р. [5, с. 182].

У тексті досліджуваного твору вжито такі форми ор. одн.: мною (ЛП, с. 220, 243, 284), тобою (ЛП, с. 208, 260, 267 - двічі, 269, 272, 277). У пізньопраслов'янській мові зазначені форми характеризувалися двоскладною висхідно-спадною інтонацією з наголосом на передостанньому складі, тобто на флексії: *m^djg, *tobdjg [10, с. 143]. Первісно окситоновані, ці форми характеризувалися односкладовою висхідно - спадною інтонацією на кінцевому довгому голосному в усіх формах, але під впливом форм род. одн. та місц. одн. отримали наголос на другому складі [10, с. 144]. Сучасна українська мова також зберегла таку акцентуацію: мною (УЛВН, с. 721; Погр. ОС, с. 627), тобою (УЛВН, с. 648; Погр. ОС, с. 561).

Форми ор. мн. займенників ми й ви також зберігають первісну праслов'янську акцентуацію. У драмі-феєрії автор вживає такі форми: нами (ЛП, с. 274 - двічі), вами (ЛП, с. 242, 244, 251). Вони походять з пізньопраслов'янських *n'ami, *v'ami [10, с. 144] і характеризуються динамічним наголосом на першому складі. Сучасна акцентна норма також фіксує флексійне наголошення цих форм: нами (Правопис 2005: с. 86), вами (Правопис 2005: с. 86).

Таким чином, наголошування відмінкових форм займенникових іменників переважно відповідає літературній нормі часу написання досліджуваного твору, а також сучасній акцентній нормі. На особливу увагу заслуговує послідовне відтягнення флексійного наголосу до середини фонетичного слова (енкліза) у формах непрямих відмінків з прийменником.

Література

1. Винницький В. М. Українська акцентна система: становлення, розвиток / Василь Михайлович Винницький. Львів: Більбос, 2002. 578 с.

2. Гальчук І. Наголос у виданні творів Г. Ф. Квітки-Основ'яненка за редакцією О. О. Потебні на тлі розвитку української акцентології / Іван Гальчук // Українська мова. 2010. № 3. С. 20-43.

3. Желязкова В. В. Наголошення прикметників, займенників, числівників та прислівників в «Енеїді» І. Котляревського: автореф. дис.... канд. філол. наук: 10.02.01 «Українська мова» / Вікторія Валеріївна Желязкова. К., 2001. 19 с.

4. Жовтобрюх М. А. Історична граматика української мови: [навч. посібник для студ.] / М. А. Жовтобрюх. Київ: Головне видавництво видавничого об'єднання «Вища школа», 1980. 320 с.

5. Митрополит Іларіон. Український літературний наголос: [мовознавча монографія]. Вінніпег, 1952. 304 с.

6. Молодід Т. К. Наголос займенників та слів займенникового походження [Електронний ресурс] / Т. К. Молодід // Культура мови на щодень. Режим доступу до статті: http://kulturamovy.univ.kiev.ua/. Назва з титул. екрана.

7. Пономаренко С. С. Акцентні відмінності активних дієприкметників теперішнього та минулого часів у львівському виданні Апостола 1574 р. порівняно з московським виданням 1564 р. / Сергій Сергійович Пономаренко // Українська мова. 2011. № 4. С. 40-53.

8. Пономаренко С. С. Акцентуація повних прикметників у староукраїнській мові: порівняльно-історичний і зіставний аспекти (на матеріалі українського та російського видань Апостола 1574 і 1564 рр.) / Сергій Сергійович Пономаренко // Наукові праці. Серія: Філологія. Мовознавство. 2012. Вип. 183. Том 195. С. 81-86.

9. Пономаренко С. С. Акцентографічний аспект дослідження церковнослов'янського наголосу у зв'язку з акцентологічним / Сергій Сергійович Пономаренко // Наукові праці: Філологія. Мовознавство. 2010. Вип. 125. С. 52-56.

10. Скляренко В. Г. Праслов'янська акцентологія: [монографія] / Віталій Григорович Скляренко. К., 1998. 344 с.

11. Український правопис / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні ; Ін-т української мови. Стереотип. вид. К.: Наукова думка, 2005. 240 с.

12. Дыбо В. А. Славянская акцентология: Опыт реконструкции системы акцентных парадигм в праславянском / В. А. Дыбо. М., 1981. 272 с.

13. Зализняк А. А. От праславянской акцентуации к русской: [монография] / А. А. Зализняк. М.: «Наука», 1985. 430 с.

Список умовних скорочень

Грінч. - Словарь украинскаго языка: [у 4-х т.] / Упоряд. Б. Грінченко ; надруков. з вид. 1907-1909 рр. фотомеханіч. способом. - К.: Видавництво АН УРСР, 1958. - Т. І: А-Ж. - К., 1907. - 539 с. Т. ІІ: З-Н. - К., 1908. - 578 с. Т. ІІІ: О-П. - К., 1909. - 511 с. Т. IV: Р-Я. - К., 1909. - 568 с.

ЛП - Українка Леся. Лісова пісня: [драма-феєрія] / Леся Українка // Зібрання творів у дванадцяти томах. - К., 1976. - Том 5: Драматичні твори. - 342 с.

Погр. ОС - Орфоепічний словник / Укладач М. І. Погрібний. - К.: «Радянська школа», 1984. - 630 с.

Правопис 2005 - Український правопис / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні, Ін-т української мови. - Стереотип. вид. - К.: Наукова думка, 2005. - 240 с.

УЛВН - Українська літературна вимова і наголос: [словник-довідник] / Укладачі: І. Р. Вихованець, С. Я. Єрмоленко, Н. М. Сологуб, Г. Х. Щербатюк ; відпов. ред. М. А. Жовтобрюх. - К.: Видавництво «Наукова думка», 1973. - 724 с.

а. п. - акцентна парадигма;

відм. - відмінок;

дав. - давальний відмінок;

жін. - жіночий рід;

зн. - знахідний відмінок;

місц. - місцевий відмінок;

мн. - множина;

наз. - називний відмінок;

одн. - однина;

ор. - орудний відмінок;

род. - родовий відмінок;

сер. - середній рід;

чол. - чоловічий рід.

Размещено на Allbest.ru