Політичне застосування репрезентацій минулого як об’єкт історичного дослідження: приклад ранньомодерної Англії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичне застосування репрезентацій минулого як об'єкт історичного дослідження: приклад ранньомодерної Англії

Поміж тих дебатів, що точаться на перетині щонайменше кількох гуманітарних наук, складно не помітити дискусію між прихильниками різних гіпотез про природу націй та націоналізмів.

Щодо того чи іншого випадку в «еволюції» націоналізму, то необхідно переглянути весь процес, в рамках якого конструювалися ідеї про «корені» й «національну» історію спільноти, а відповідні розвідки, зрештою, повинні показати: хто, як, яким чином і для чого брав безпосередню або опосередковану участь у такій діяльності. Передусім ідеться про, з одного боку, тих індивідів, що були авторами описань «славетної минувшини» чи «героїчної давнини», а з другого - про «замовників» такої роботи, а саме про владні інституції, суспільні прошарки чи окремі соціальні групи, зацікавлені в легітимації власних внутрішньо- або зовнішньополітичних забаганок.

Історичні або, точніше, історико-політичні міфи, що народжувалися в межах зазначеного формату, як видається, залишили неодмінний відбиток на колективному світогляді національних спільнот. Навіть втративши своє початкове значення, вони, хоча й не завжди явно, зберігалися як складова частина пізніших міфологем, у тому числі тих, на які спираються історичні концепти сьогодення.

У даній статті ми спробуємо проілюструвати наведену тезу, використавши в якості прикладу короткий епізод з історії ранньомодерної Англії. Його головні герої, окрім низки інших здобутків, звеличилися ще й такими змалюваннями англо- британського первовіку, що наприкінці XVI ст. створили підмурок для пізніших уявлень про Британську імперію, так само як і для розвою «англійської» та «британської» ідентичностей.

Слід одразу зауважити, що імперські прагнення в Англійському королівстві декларувалися ще в Х ст., коли англосаксонські правителі йменували себе «імператорами» та висували претензії на панування над усіма Британськими островами. Королі з династії Анжу-Плантаге- нетів (1154-1485), особливо Едвард І Довгоногий (1239-1307), відзначалися не меншою амбітністю, мріючи про великодержавну консолідацію «британського» конгломерату з Англії, Уельсу та Шотландії [6, с. 28-29]. Однак правових обрисів такі марення набули лише після того, як матримоніальна політика Генріха VIII Тюдора (1491-1547, король із 1509) спровокувала непогасний конфлікт між папським Римом та англійською політичною нацією. 1533 р. Парламент Англії ухвалив акт «Про обмеження апеляцій», яким, із посиланнями на «давні автентичні історії та хроніки», Англійське королівство проголошувалося імперією, а англійський монарх - її найвищою юридичною інстанцією [9, с. 78-79; 15, с. 282].

Літературний хист цього автора, так само як і суспільно-політичний попит на його витвір, забезпечили ледь не сакральне усталення цілком окресленої картини передсаксонської старожитності. Остання ж, разом із міфом про походження від давніх троянців, перетворилася на невід'ємну складову в тому баченні «англійської» минувшини, котре набуло офіційного статусу за останніх правителів із династії Віль- гельма Завойовника (Стівена з Блуа (бл. 1092-- 1154) й «імператриці» Матильди (бл. 1102-- 1167)) та, ще більшою мірою, в часи їхніх спадкоємців із дому Плантагенетів [29, с. 28-29].

1) заснування бриттської монархії принцом троянського кореня й праонуком Енея Брутом, котрий із ватагою інших троянців, вивільнених ним із грецької неволі, прибув до острова Альбі- ону, та, здолавши місцевих альбіонідів-гігантів, утворив там державу, назвавши її на свою честь Британією [1, с. 7-17];

2) славетні діяння королів із Брутової династії - від його синів до першого християнського імператора Римської імперії Костянтина Великого, котрий (як син Хелени, бриттки з троянського роду) також постає в іпостасі одного з трояно-бриттських владарів британського тере- ну [18, с. 2-3; 29, с. 17];

3) артуріанська доба й славетні перемоги Брутового нащадка короля Артура в протистоянні саксонській навалі та в підпорядкуванні троя- но-бриттському скіпетрові замало не всієї Північно-Західної Європи [1, с. 96-124];

4) занепад троянської Британії після Артуро- вої смерті та підкорення трояно-бриттського королівства англосаксами (за винятком західної - валлійської - частини острова) [1, с. 137].

Підвалини для цього звернення до британської давнини заклав ще історик та очільник канцелярії Нормандських герцогів Дудо Сен- Кантенський (бл. 963 - бл. 1043). У трактаті під заголовком «Три книги про характер і діяння ранніх герцогів Нормандії» (“Libri III de moribus et actis primorum Normanniae ducum”), завершеному, як вважається, перед 1030 р., він заявив про троянські корені північнофранцузьких нормандців, зобразивши їх нащадками «даків», «що називають себе данаями або ж данцями» та «хваляться своїм походженням від Антенора» - Ене- євого родича й одного з головних принців Трої [7, с. ix-x; 11, с. 15-17; 12, с. 130-131]. Троянська генеалогія нормандських герцогів та тієї спільноти, що замешкувала підвладну їм територію, поступово узвичаїлася в офіційних практиках репрезентації минулого, як-от в тих, що ними опікувалися наступники Дудо - Гійом Жю- мьєнський, Ордерік Віталій і Робер де Торін'ї. У хроніці «Діяння герцогів Нормандії» (“Gesta Normannorum Ducum”), написаній на замовлення Вільгельма Завойовника, згадані автори впевнено позиціонують скандинавських засновників Нормандського герцогства Антеноровим потомством [14, с. 94-97]. На цьому історико-генеало- гічному тлі, навіть ще перед Гальфридом Мон- мутським, Вільгельмова кампанія та його перемога при Гастінгсі могли розглядатися не брутальним завоюванням, а, натомість, відновленням «троянської» влади в Брутовому царстві.

Саме до цієї «Гальфридіанської» традиції звернулися й творці імперської ідеології в Англії XVI ст., в тому числі й один із найпримітніших репрезентантів цієї спілки - дорадник Єлизавети І (1533-1603, королева з 1588) валлієць Джон Ді (1527-1609), історик і, за типовим для його доби сумісництвом, математик, географ, астроном, астролог та алхімік, а також, як припускають дослідники, винахідник самого словосполучення «Британська імперія» [5, с. 62].

Великий прихильник ідеї про історичність Брута й Артура (заперечуваної гуманістичною школою), Ді намагався пристосувати її для легітимації суто практичних виявів імперської політики. У його щоденниках міститься цікавий запис, що ілюструє зазначені потуги й, між іншим, ті способи, якими історико-політичні концепти поширювалися в суспільстві.

Повідомлення, про яке йдеться, датоване 30 червня 1578 р. Цього дня до апартаментів єли- заветинського любомудра завітало двоє поважних гостей. Одним із них був надвірний поет королеви, дипломат і, на той момент, англійський посланник до Нідерландів Даніель Роджерс (1538-1591), а другим - Річард Гаклюйт (15531616), географ, мореплавець і письменник, доволі відомий за пізньотюдорівської доби й пізніше, за перших Стюартів, як речник колонізаційної політики в Північній Америці. їхня бесіда торкалася бриттського стародення, й Ді, як указано в його замітках, звернув увагу співрозмовників на кілька значущих «фактів». Так, серед іншого, він оголосив про те, що король Артур та король Ма- тіас (один із валлійських нащадків Брута) впокорювали «Геліндію, відому пізніше як Фрізланд» (острів, що його картографи XVI ст. вміщували поблизу Ісландії). Гаклюйт, як зазначено там- таки, сумлінно записав цю інформацію, скориставшись в якості нотатника не чим іншим, як рукописним примірником «Історії королів Британії» Гальфрида Монмутського [24, с. 4; 10, с. 46-49; 20, с. 75-76].

Такі посилання на короля Артура й на одного з його нащадків, валлійського принца ХІІ ст. Ма- дока ап Оуайн Гвінеда, стануть доволі знакоми- тими аргументами на користь утвердження англійського контролю над іншими землями й у Новому Світі також. Як показують щоденники Джона Ді, за півроку до описаного епізоду він був прийнятий кількома державними мужами, близькими до правительки Англії, а затим, 28 листопада 1577 р., й самою Єлизаветою та її «першим секретарем» сером Френсісом Волсін- ґемом. Під час зустрічі Ді врочисто «повідомив королеві про її право владарювання над Гренландією, Естотіландом (краєм, який картографи розмістили поблизу нинішнього Лабрадору. - Д. І.) й Фрізландом» [24, с. 3-4].

Обґрунтування концепту «британської зверхності» над територіями, що їх контролювали ще віддавні суверени бритто-троянського кореня, з'явилися майже одразу. Того ж 1577 р. Джон Ді видає трактат «Загальні та вибіркові записки щодо довершеного мистецтва навігації» (“General and Rare Memorials Pertayning to the Perfect Arte of Navigation”), в якому так само, як і в його продовженні “Of Famous and Rich Discoveries” («Про славетні й знамениті відкриття») (1577), обстоюється модель Британської імперії, заснованої на опануванні заокеанських земель та й самого «Британського океану» за допомогою флоту - експансії, котра, згідно з Ді, мала б відновити традиції короля Артура й Брута Троянського. Валлійський (а відтак, за тодішніми уявленнями, й троянський) родовід Єлизавети (як представниці дому Тюдорів) мав узаконити її просування слідами предків [13, с. 58-59; 25, с. 90, 152-154, 182; 8, 182-183].

Одним із них був уже згаданий принц Мадок. У жовтні 1580 р. Ді подав королеві документ під назвою “Unto Your Majesty's Title Royal” («Стосовно Монаршої титулатури Вашої Величності»), в якому «доводилося» Єлизаветине право на зверхність над значною частиною Північної Америки й, зокрема, над Флоридою - територіями, що їх, згідно з формулюваннями вченого валлійця, відкрив принц із Брутової династії Ма- док ап Оуайн Гвінед приблизно в 1170 р. [24, с. 9; 30, с. 25].

Згодом ця легенда з'являється й у трактаті мандрівника Джоржа Пекхема «Достовірний звіт із приводу останніх відкриттів та земель, взятих у володіння іменем Англійської корони» (“A True Reporte Of the Late Discoveries and Possessions Taken in the Right of the Crowne of Englande”) (1583), в «Історії Камбрії» валлійського письмовця Девіда Пауела (1584), а також у розлогій праці згаданого повище Річарда Гаклюйта «Головні плавання, мандрівки й відкриття англійської нації» (“The Principall Navigations, Voiages and Discoveries of the English Nation”) (1589). У всіх трьох опусах стверджується, що Мадок, вирушивши 1170 р. в плавання, прибув до Вест-Індії й там, опанувавши розкидисті терени, заснував валлійські колонії [21, с. 14-15; 23, с. 195-196; 16, с. 13-15]. Слід відзначити, що Мадоковий міф проіснував до ХІХ ст., зокрема в формі барвистих оповідок про племена індіанців бритто-валлій- ського походження [28, с. 100-170].

В «Оксфордській історії Британської імперії» (видання 2001 р.) наведено доволі цікаве застереження з приводу зазначеної проблеми. Так, автори названої праці, віддавши належне внескові Джона Ді в розвиток імперського концепту, зауважують, що його напучення та історичні посилання зустріли енергійний відгук передусім у товариствах мореплавців, першовідкривачів, торгівельних перевізників або ж у подібних осередках, чиї члени були зацікавлені в масштабній колонізації й флотських виправах. Натомість, як підкреслено далі, ні в королеви, ні серед «загалу її підданців» свідчення монаршого дорадника стосовно прав на владарювання, що їх Англійська корона, нібито, мала в різних частинах світу, не викликали аналогічного ентузіазму [5, с. 62-63].

Така обережність, загалом притаманна Єлизаветі І, нагадує реакцію й інших вінценосців на сміливі прожекти ренесансних інтелектуалів, неодмінно обґрунтовувані зверненнями до правічної сивизни. Приміром, у 1544 р. Франциск І Валуа (1494-1547, король із 1515) продемонстрував неприкрито прохолодну стриманість у відповідь на програму, представлену його дорадником, лінгвістом, філософом і дипломатом Гі- йомом Постелем (1510-1581). На переконання останнього, злагоді й взаєморозумінню всесвітнього масштабу судилось утілитися лише під політичною егідою французького короля, чиє право на вінець «вселенського монарха» визначалося його походженням від Ноя, Ноєвого сина Яфета та Яфетового сина Гомера, прародителя франків і галлів [4, с. 82-85; 22, с. xiii-xvii].

Не виключено, що й деякі прокламації Джона Ді могли насторожити Єлизаветине оточення та й саму скіптродержицю. Однак той факт, що його ідеї циркулювали лише в межах окремих прошарків (а не в «загальнонаціональному» форматі), на наш погляд, аж ніяк не применшує їхнього значення.

Тут, вочевидь, слід поцікавитися, хто саме в період, про який мовиться, забезпечував окреслення й узвичаєння уявлень про Британію, Британську імперію та роль Англії в розвої цієї конструкції. Першими спадають на думку саме ті групи, що фігурують в якості головних споживачів творчості Ді з її апеляціями до трояно-бритт- ської праісторії. До того ж, не можна не відзначити письменницьку чи, радше, публіцистичну діяльність їхніх представників, про яку, зокрема, свідчать уже згадані приклади Джорджа Пекхе- ма, Річарда Гаклюйта або, приміром, інтелектуальні тріумфи іншого шукача пригод, флотоводця й відкривача нових країв - сера Волтера Рей- лі (1552-1618), репрезентанта т зв. Срібної плеяди англійських поетів кінця XVI - початку XVII ст. та автора кількатомної «Історії світу» [27, с. 265-275].

Саме ці мандрівці-корабельники, колоністи- судновласники, купці авантурного штибу й, побіжно, укладачі географічних видань, письменники та історіописці (все, з погляду сучасників, «гідні й добрі джентльмени» [30, с. 25-26]), виступають за Єлизаветинської доби, можливо, активнішим елементом у розбудові загально- спільнотного світогляду. За допомогою трояно- артуріанських ремінісценцій вони витворили такі ідеологеми та політичні міфи, що виявилися вирішальними для еволюції англо-британ- ських ідентичностей, а з нею, попри згадану обачливість корони, ще й для втілення тієї полі- тико-економічної стратегії, котра згодом забезпечить британське панування над значною частиною земної кулі.

Отже, той спосіб, яким такі письмовці опрацьовували, трактували й висвітлювали «величну минувшину», коригуючи свої формулювання відповідно до коментарів і побажань владних «замовників», не міг не позначитися на загальному осмисленні членами спільноти «природи» та «сутності» їхньої «національної» історії.

Саме в цьому середовищі англійського «джентльменства», пов'язаного як із шляхетно- аристократичними традиціями, так і з комерційною й правовою діяльністю, вже наприкінці того ж таки XVI ст. конструюються нові бачення спільного минулого з іншими народами в ролі родоначальників королівства та «нації».

Йдеться насамперед про історико-генеалогіч- ний концепт англосаксонізму, окреслюваний за Єлизаветинської пори в неприховано політичному контексті. Своїм поступом він мусить у першу чергу завдячувати т. зв. Товариству антикварів, до якого, незабаром після його заснування в 1586 р., ввійшла доволі численна група істориків, парламентарів, правознавців та представників торгівельних кіл, а вони, своєю чергою, вдалися до, як з'ясувалося, надзвичайно ефектного поєднання історичних розвідок, присвячених англосаксонським фундаторам Англії, з актуальними розмислами на тему політико-інституцій- ного устрою Англійського королівства. Одним із головних результатів означеного історико-полі- тичного дискурсу стало дедалі врочистіше оспівування англосаксів із першорядним наголосом на особливостях суспільного ладу цих, як відтоді стверджувалось, істинних праотців англій- ства. За наступника Єлизавети, Якова І Стюарта (1566-1625, король Англії з 1603), возвеличення «давніх саксонських вольностей» перетворилося на ледь не основний аргумент для позиціонування Парламенту в іпостасі інституції з давнішими й ширшими повноваженнями, ніж ті, що, згідно з баченням англосаксоністів, мали належати королю, в ідеалі - виборному та підзвітному громаді [19, с. 55; 18, с. 20].

«Гальфридіанська» традиція, однак, зберігала певне значення в історіописанні, щоправда, поступово відходячи до сфери історії поетичної. Таким чином трояно-бритти та король Артур, найвеличніший герой їхньої раси, здобули в системі уявлень про англійське й англо-британське минуле нову законну вотчину - віршовану літературу, в рамках якої й здійснювалося подальше оспівування правічних коренів Англійського королівства та його неодмінної ролі загальнобри- танського гегемона [29, с. 29-30].

МакДугалл у зв'язку з цим зазначав, що протистояння між Якововим сином Карлом І Стюартом (1600-1649) і Парламентом Англійського королівства засвідчило вповні показовий розподіл генеалогічних симпатій: щиросердні паладини «гальфридіанства» залишилися вірними королю, тоді як англосаксоністи виступили проти нього, цього разу вхопившись за зброю [19, с. 24].

Із плином часу, надто на тлі перемоги Парламенту й посилення його ролі впродовж XVII та XVIII ст., трояно-бриттська традиція втратить право на «достовірне» відображення давнини. Ця роль відійде до англосаксонської історії, на основі якої й вибудовуватиметься колективна генеалогія англійства. Проте ідея Британської імперії, окреслювана в її зародку ще авторами-тро- яністами часів Єлизавети І, залишатиметься визначальним елементом «англійської» та «британської» ідентичностей щонайменше до середини ХХ ст., а почасти й до наших днів. Отже, погляди сучасних англійців, шотландців чи валлійців на «національне питання», а з тим і на подальшу долю Сполученого королівства Великої Британії та Північної Ірландії, нехай і непомітно для них, спираються тією чи іншою мірою на дефініції кількасотрічної давнини, зокрема на ті, що з'явилися під час та після описаної нами зустрічі в домі Джона Ді. Саме тому процеси витворення історичних концептів, нерозривно пов'язані з тими суспільно-політичними обставинами, в яких взаємодіяли «замовники» й «виконавці», видаються гідним об'єктом для вивчення, в тому числі й в українському контексті.

Список літератури

концепт політичний історія англійський

1. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму / Георгій Касьянов. - К. : Либідь, 1999. - 352 с.

2. Сміт Е. Націоналізм : Теорія, ідеологія, історія / Ентоні Девід Сміт ; пер. англ. Р. Фещенка. - К. : К.І.С., 2004. - 170 с.

3. Эко У Поиски совершенного языка в европейской культуре / Умберто Эко ; пер. с итал. А. Миролюбовой. - СПб. : Александрия, 2007. - 423 с.

4. Appleby J. War, Politics, and Colonization, 1558-1625 / John C. Appleby // The Oxford History of the British Empire / ed. by Nicholas Canny. - Vol. I. - The Origins of Empire. - Oxford University Press, 2001. - 560 p. - P 55-78.

5. Armitage D. The ideological origins of the British Empire / David Armitage. - Cambridge : Cambridge University Press, 2000. - 239 p.

6. Christiansen E. Introduction / Eric Christiansen // Dudo of St. Quentin. History of the Normans ; transl. with intr. and notes by Eric Christiansen. - NY : Boydell & Brewer, 1998. - 260 p. - P. IX-XXXVI.

7. Clulee N. John Dee's Natural Philosophy: Between Science and Religion / Nicholas H. Clulee. - Routledge, 1988. - 347 p.

8. Documents of the English Reformation / ed. by G. L. Bray. - Cambridge : James Clarke & Co., 2004. - 676 p.

9. Dorsten Van J. Poets, Patrons and Professors: Sir Philip Sidney, Daniel Rogers and the Leiden Humanists / J. A. Van Dorsten. - Leiden : BRILL, 1962. - 227 p.

10. Dudo of St. Quentin. History of the Normans ; transl. with Intr. and notes by Eric Christiansen. - NY : Boydell & Brewer, 1998. - 260 p.

11. Dudone Sancti Quintini. De moribus et actis primorum Normanniffi ducum. - [Publ. par Jules Lair]. - Caen : F. Le Blanc-Hardel, 1865. - 323 p.

12. Escobedo A. Nationalism and Historical Loss in Renaissance England: Foxe, Dee, Spenser, Milton / Andrew Escobedo. - Cornell University Press, 2004. - 261 p.

13. Gransden A. Historical Writing in England c. 550 to 1307 / Antonia Gransden. - NY : Routledge, 1996. - 648 p.

14. Guy J. The Tudor Age / John Guy // The Oxford History of Britain / ed. by K. O. Morgan. - Oxford : Oxford University Press, 2001. - P 257-326.

15. Hakluyt R. The Voyages of the English Nation to America, before the year 1600 / Richard Hakluyt // Hakluyt's Collection of voyages (1598-1600) / ed. by Edmund Goldsmid. - Vol. 1. - Edinburgh : E. & G. Goldsmid, 1889. - 380 p.

16. Hakluyt R. The Principal Navigations, Voyages, Traffiques & Discoveries of the English Nation, made by sea or over-land to the remote and farthest distant quarters of the earth at any time within the compasse of these 1600 yeeres / Richard Hakluyt In 12 vol. - Vol. 1. - Glasgow : J. MacLehose and sons, 1903. - 355 p.

17. Kenyon J. The History Men: The Historical Profession in England since the Renaissance / John Kenyon. - London : Weidenfeld and Nicolson, 1983. - 322 p.

18. MacDougall H. Racial Myth in English History / Hugh A. MacDougall. - Hanover : University Press of New England, 1982. - 146 p.

19. Mears N. Queenship and Political Discourse in The Elizabethan Realms / Natalie Mears. - Cambridge University Press, 2005. - 332 p.

20. Peckham G. A True Reporte Of the Late Discoveries and Possessions Taken in the Right of the Crowne of Englande / Sir George Peckham // Richard Hakluyt. The Principal Navigations, Voyages, Traffiques and Discoveries of the English Nation / ed. by Edmund Goldsmid - Vol. XIII. - America. - Part II. - Edinburgh : E. & G. Goldsmid, 1889. - 622 p. - P 5-33.

21. Postel G. Les raisons de la monarchie, et quelz moyens sont necessaires pour y parvenir / Guillaume Postel. - Paris, 1551. - XLVIII f.

22. Powell D. The History of Wales, to which is added a description of Wales by Sir John Price / David Powell. - London : T. Evans, 1774. - xliii, 396 p.

Размещено на Allbest.ru