Мова в етнокультурному вимірі

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Національна академія педагогічних наук України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ)

Мова в етнокультурному вимірі

Віталій Кононенко,

доктор філологічних наук, професор, академік,

Заслужений діяч науки і техніки України, почесний ректор

Анотація

лінгвокультурологія мовний метафора символ

У статті через поняття мовної особистості й мовного типу розкрито принципи формування у молодого покоління мовної картини світу. Висвітлено місце нової галузі знань -- лінгвокультурології в опрацюванні мовно-естетичних засад художніх текстів. Розглянуто перспективи аналізу в школі таких мовнокультурних явищ, як концепт, метафора, символ.

Ключові слова: мовна особистість, мовна картина світу, парадигма, мовно-естетичний ефект, етнографічна група, лінгвокультурологія, текст, концепт, метафора, символ.

Annotatіon

Language in ethnocultural dimension

Vitaliy Kononenko,

Doctor of Philology Science,

Academician of the National Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine,

Vasyl Stefanyk Precarpathian National University (Ivano-Frankivsk)

The article is dedicated to the principles of world view formation of young generation through concepts of language personality and language type. The place of the new field of knowledge - linguoculturology in processing of language- aesthetic principles of fiction texts is determined. The perspectives of analysis in school such phenomena as concept, metaphor, symbol are investigated.

Key words: language personality, language world, paradigm, language-aesthetic effect, ethnographic group, linguoculturology, text, concept, metaphor, symbol.

Аннотация

В статье через понятие языковой личности и языкового типа раскрыты принципы формирования у молодого поколения языковой картины мира. Освещено место новой отрасли знаний -- лингвокультурологии в изучении языковоэстетических основ художественных текстов. Рассмотрены перспективы анализа в школе таких языковокультурных явлений, как концепт, метафора, символ.

Ключевые слова: языковая личность, языковая картина мира, языково-эстетическией эффект, етнографическая группа, лингвокультурология, текст, концепт, метафора, символ.

Мова як етнокультурне явище кваліфіковане нині через категорії мовної особистості -- узагальненого образу носія рідної мови. Такий підхід передбачає, по-перше, що розглядати мовні одиниці (слова, речення, тексти) виключно з позицій їхньої структурної організації означає нехтувати самим процесом спілкування, взаєминами мовця і співрозмовника, адресанта й адресата, автора й читача, по-друге, що вивчення національної мови вимагає доконечного врахування її функціонального й прагматичного (спрямованого на реалізацію) потенціалу через систему мовленнєвих актів, по-третє, що осягнення мовознавчих понять і постулатів можливе лише залежно від історико-культурологічних, ментальних, духовних чинників.

Розуміння мовної особистості як складного психолінгвістичного й етнокультурного феномену визначається національним мовним типом з властивими йому рисами, стосовно українця це орієнтація на рідну мову як на вияв вищих культурологічних цінностей, прагнення утвердити національно-мовну ідентичність на всьому просторі поширення етносу, визнання своєї мовнокультурної окремішності як критерія самосвідомості. Українська мовна особистість -- явище збірне, колективне, яке не може бути зведено до ознакових властивостей того чи того індивідума, водночас її вершинні досягнення можна побачити в діях національних геніїв -- Тараса Шевченка та Івана Франка як виразників національної ідеї.

Саме на шляхах утвердження мовної особистості шукав Г. Ващенко виховний ідеал, котрий “твориться віками і по традиції переходить від старших поколінь до молодших, що його доповнюють і удосконалюють” [1, с. 101]. Лише мовна особистість може бути не лише споживачем, а й творцем національно-культурних надбань. Формування молодої людини як мовної особистості здійснюється через мовну освіту з одночасним опануванням здобутків національної культури, її духовних скарбів. Коли йдеться про українську мовну особистість як зосередження мовних, культурологічних і психологічних властивостей, це аж ніяк не виключає наявності в загальному обширі типологізованих рис етнічних, регіональних і навіть ментальних особливостей, зумовлених способом життя, традиційними формами народної культури. Саме існування на теренах України етнографічних спільнот -- гуцулів, бойків, поліщуків та інших засвідчує їхню специфіку у межах українського континуума, відкриває можливості відслідкувати, що є загальнонаціональним, а що -- регіональним надбанням. Стверджуючи безумовну віднесеність носіїв етнографічних груп до спільного мовнокультурного коду, не можна не відслідкувати неоднотипні, неповторні компоненти цієї єдності . Навіть більше. Наявність загального масиву мовно-естетичних ознак, реалізованих у регіональних, релігійних, родинних й інших виявах, лише закріплює ідентичність національно визначеної особистості.

Скажімо, умови проживання в гірській місцині окреслили межі функціонування довгої низки найменувань, що відтворюють традиційний побут її мешканців й органічно входять у регіональне мовне середовище. Йдеться про такі назви, як полонина, смерека, ґражда, кептар, черес, трембіта й т. д., що органічно увійшли в національний лексикон, незалежно від того, чи позначені вони в словниках як діалектні чи загальновживані. Приміром, М. Коцюбинський і Г. Хоткевич відкрили мовно-естетичний потенціал подібних слів, надавши їм повноцінних “прав громадянства” в мовно-літературному просторі. С. Пушик назвав одну зі своїх повістей “Дараби пливуть у легенду”, пояснивши значення слова дараба (пліт із дерев'яних кругляків), водночас самою цією метафорою (пливуть у легенду) підтвердивши художньо-естетичну цінність регіональної номінації. Йдеться отож не про обмеження, що їх зазнає загальноукраїнський мовний тип, а про розмаїття, широкий спектр його підтипів і варіантів як свідчення його стійкості.

Проблема взаємодії представників різних національних культур і менталітетів на теренах України ускладнюється не через неможливість зрозуміти мовлене у системі інших мовленнєвих знаків, а передовсім через те, що сукупність їхніх культурологічних і духовних цінностей нерідко суттєво розходиться, відтак у взаєморозумінні представників різних етносів можуть виникати серйозні перешкоди. Виокремлення мовної особистості забезпечується не лише відмінностями використання мовних засобів, а й неоднаковим світосприйманням, тим добором прикмет, що одержали назву “мовна картина світу”. Для прикладу можна звернутися до витлумачення різними етносами, здавалося б, звичних понять. Скажімо, в українця й росіянина виникнуть різні асоціативно-оцінні уявлення, що їх викликають такі назви, як бандура / балалайка, село / деревня, хата / изба, козак / солдат. Слово-поняття Карпати породжує образи, що відбивають українську етнічну культуру, тощо.

Ідея єдності мовнокультурної парадигми, що визначає спільні засади національного світорозуміння, існування мовної особистості, зумовлює систему сучасних антропоморфічних поглядів на мову й культуру. Визначились неоднозначні бачення їхніх взаємозумовленостей -- розуміння мови як складника загальнонаціональної культури, сприймання мови як носія усвідомленої культури, означення мови й культури як форм символізації світу тощо [див.: 4, с. 15-17]. Головне в цих положеннях -- наголошення на єдиній лінгвокультурологічній площині, в межах якої сприймається мовна картина світу.

Можна наводити численні приклади реалізації постулатів, що засвідчують спільний мовно-естетичний потенціал національної культури. Скажімо, читаючи Шевченкові слова “Катерино, серце моє!”, доповнюємо мовну інтерпретацію образу героїні її портретним зображенням, виконаним художником Шевченком. Відомий український філософ М. Попович вбачає, наприклад, вплив мовного стилю В. Стефаника на українське поетичне кіномистецтво: “Звертання до творів Василя Стефаника -- західницької та універсалістської української класики -- одразу створило новий мовний стиль у кіно, мовчазний, скупий на слово, як і сам Стефаник” [7, с. 713]. Загалом, кожний мистецький твір, включно з надбаннями красного письменства, викликає естетичний ефект, спираючись на образні засоби, ті ж таки епітети, метафори, символи і под.

На засадах усвідомлення єдності мовнокультурного простору окреслились принципи й положення нової галузі знань -- лінгвокультурології, яка є не механічним поєднанням двох наук -- мовознавства й культурології, а комплексною дисципліною, що ґрунтується на засадах етнолінгвістики, психолінгвістики, лінгвофольклористики, антропології. В основу опрацювання вихідних позицій лінгвокультурології покладено тлумачення текстів як культурно-естетичного, національно-культурного явища. Кожне мовне утворення в текстовому оточенні може набувати ознаки мовно-естетичних знаків, тобто таких одиниць, що викликають естетичний ефект [2, с. 6-8]. Окремо взяте слово, сполучення слів, закінчене висловлювання чи ширший текстовий фрагмент стають т. зв. лінгвокультуремами -- мовними носіями естетичного світосприймання [див.: 6, с. 21-26].

Отож пошук додаткових смислів, що накладаються на пряме значення слова чи більш поширеної одиниці й містять ознаки образності, метафоричності, переосмислення, і складають основне завдання лінгвокультурологічних студій. Наведемо приклади. У вірші Б. Олійника “Сива ластівка” виокремлюється протягнутий у художньому просторі набір лінгвокультурем. Це сама назва твору (Сива ластівка), такі традиційні народнопоетичні образи, як білий лебідь, диво-казка, метафоричні вислови (вечір догора, вигляда роса, даленієш в небеса, затуляла крильми, стежка зацвіла та ін.), насичені емоційно-експресивним смислом сполуки (як за віями сльоза, сад вишневий, жито-доля), поетично забарвлені лексеми (зоря, легіт, віконечно, сонечко й под.). Кожний із цих мовно-естетичних засобів викликає глибинний художній ефект, діє на емоційну сферу, на уявлення національно-мовної особистості.

Вивчення рідної мови за такими принципами передбачає суттєві зміни в науково-педагогічній парадигмі: на місці формально-граматичному підходу, що вимагає заучування дефініцій і правил написання, має постати опанування мовою як складним механізмом розумово-пізнавальної діяльності з широким залученням супровідних понять психолінгвістичного, етнологічного, культурологічного спрямування. В підмурок навчання мови за таких умов лягає визначення функціонального призначення мовленнєвої діяльності, звернення передовсім до смислового й естетичного наповнення мовних одиниць. Не знімаючи з мовних курсів завдання навчання грамотної вимови й правильного письма, маємо забезпечити розуміння учнями мови як комунікативного засобу, основного носія компетентностей, готовностей до життя й діяльності в етнокультурному просторі.

У комунікативно-прагматичній площині таке сучасне бачення мовної освіти має на меті опанування смисловими, культурологічними, етнічними засадами стилів різного спрямування -- від художнього й публіцистичного до народно-поетичного, від ділового до розмовно-побутового як визначальних лінгводидактичних об'єктів вивчення. Наведемо приклад. При опрацюванні теми “Прикметник” можна відшукати художні тексти, що відтворюють явище лексичної синонімії. Звернувшись до рядів слів, скажімо, звичних для шкільної практики сміливий, відважний, безстрашний (а за “Практичним словником синонімів української мови” С. Караванського, також дерзновенний, відчайдушним, рішучий, несоромливий, небоязкий [3, с. 372]), варто показати не лише їхнє спільне значеннєве наповнення, а й головне -- смислові й функціонально-стилістичні відмінності. Таке спрямування вивчення вимагатиме обов'язкового звернення до мовної реалізації кожного із синонімів. Виконати таке завдання можливо, зокрема, за допомогою “Словника синонімів української мови” у двох томах (К., 2001); ще важливіше -- запропонувати учням самостійно знайти в художніх текстах приклади вживання принаймні окремих із цих синонімів з тим, щоб віднайти їхні відтінкові ознаки.

Опрацювання граматичних категорій має супроводжуватися зверненням до функціональних параметрів частин мови, типів речень тощо. Доцільно, наприклад, показати учням широкий смисловий діапазон уживання дієслівних та іменникових форм. Звернімося, скажімо, до речення “Дихала трава, бігла папороть, зітхали сосни, і йому здавалося, що він сам -- сосна” (В. Шевчук), де дієслівні присудки дихала, бігла, зітхали поєднуються з суб'єктами на позначення неістот, утворюючи метафоричні сполуки з виразними ознаками антропоморфізму -- наділення органічних предметів (трава, папороть, сосна) властивостями істот. Такий розгляд дає змогу поставити перед учнями запитання: яка мета такого слововживання, що дало підстави героєві відчути себе сосною?

Важливим складником вивчення українського мовного простору є звернення до понять і положень лінгвопоетики, які дозволяють зробити навчальний матеріал більш приступним, зацікавити учнів, тим паче, що сучасні підручники з мови являють здебільшого формалізований виклад. В ході опрацювання різних тем варто звернутися до таких категорій, як концепт, метафора, образ, символ. Традиційна шкільна практика пов'язує вивчення цих понять з курсом літератури, однак сучасна філологічна наука розглядає їх як явища лінгвокультурології, отож як предмет мовної освіти.

Йдеться, зокрема, про те, що в свідомості сучасної молодої людини має сформуватися розуміння смислового наповнення таких узагальнених понять (концептів), як Воля, Віра, Правда, Доля, Добро, Зло, Гріх і под. [див.: 6, с. 221-284]. Лінгвокультурологічний аспект опрацювання цих понять передбачає встановлення їх логіко-поняттєвого змісту, що реалізується в текстах в розмаїтті конкретних смислових реалізацій. Скажімо, звернення з цих позицій до тексту роману Панаса Мирного та І. Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” надає можливість через словесний образ Чіпки розкрити ідею волі в її оцінно-значеннєвих виявах як позитиву, що зрештою перероджується в сваволю: “Воля для чоловіка вільного -- чарівне слово, а для невільника -- мед, -- п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його умерло, оглухло, одно воно тільки й сяє і гріє по темному шляху його темного життя”. В інших текстових умовах, передовсім як суспільно-політичне поняття, воля розглядається у сенсі прагнення до незалежності, вираження бажань не лише окремо розглянутої особистості, але й великих спільнот, народів, що домагаються свободи, задоволення власного потягу: “Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля” (Т. Шевченко); “О воле! О серце! О люде! / О воленько-мати, єдина...” (І. Франко).

Як твердять філософи, віра -- вияв знання, прагнення пізнати непізнане, утаємничене (Гегель); за богословським баченням, віра -- душевний акт, те, що не підлягає ні доказам, ні критиці [див.: 6, с. 245-247]. У художній творчості віра -- те, що відбиває людські надії, сподівання на краще; така віра живе в душі кожної особистості, в родині, спільноті, без віри в себе і в свій народ людина не може існувати: “А найпевніша віра -- віра матері в себе, / Віра сина -- материнським долоням” (Т. Мельничук). Концепт Віра знаходить свої реалізації в численних словесних образах. Святкують день “Віри, Надії й Любові”; Божі храми -- конкретні носії ідеї віри в пришестя Христа, у вічне спасіння. Поет І. Калинець на прикладі руйнації церкви відбиває ідею знищення віри, споконвічної краси, прекрасного: “Руйнували дерев'яне чудо / Людської праці та віри... / Це умирали століття, / Це умирало прекрасне”. Віра втілюється і в образі хреста (його символічний смисл багатозначний і виходить за межі лише уособлення віри): “Візьми свій хрест. На ньому Я розп'ятий -- / Твого народу славне майбуття... / У ньому -- віра, вищий поклик Слова” (М. Руденко).

Вивчення метафори в лінгвістичному сенсі ґрунтується на перенесенні значень слів і зворотів з одних об'єктів називання на інші з залученням асоціативних уявлень. Важко переоцінити можливості розширення свідомості мовної особистості, здатної побачити внутрішній образний смисл метафоричного вислову. Якщо, наприклад, звернутися до розгорнутої метафори “Десь далеко викохкувала свою одноманітну пісню електричка, наче чудна квочка, яка давно вже висиділа курчат і не знає, куди вони поділися" (В. Шевчук), то доцільно відслідкувати, в який спосіб досягнуто мовно-естетичний ефект (які слова вжито в переносному значенні, як вони вистроюються в ряди взаємнозалежних за смислом компонентів, яке призначення подібного слововживання).

Для прикладу символізації назв звернімося до широковживаного побутового слова поріг. Ця частина хати здавна ставала образом родинного затишку. Відомо, що з порогом пов'язано чимало старовинних вірувань і обрядів, скажімо, існує звичай переносити наречену через поріг її нової оселі. В уяві українців поріг оточений всілякими заборонами: на нього не можна ставати, через нього не вітаються, не передають будь-які речі, за поріг хати не можна виносити сміття: його спалюють у хаті. За віруваннями, під порогом живе домовик -- дух житла. В багатьох контекстах поріг передає значення `рідна домівка', наприклад: “Гадаю, ви не відмовитесь завітати й до мого порога" (М. Руденко); “Мене водило в безвісті життя, / Та я вертався на свої пороги" (Д. Павличко); в ширшому смислі -- це символ чогось особливо рідного, близького, визначального в житті. В пісні “Смерекова хата, батьківський поріґ поріг -- не буквально сприйняте місце входу в помешкання, а передовсім -- передбачення зустрічі зі споконвічним, родинним, святим. На ґрунті значення `непорушна межа', `початок чогось важливого', `недоторкане' розвинулась серія стійких зворотів зі словом-символом поріг: на поріг не пускати `не допускати до приміщення, до якоїсь справи': “Я б і на поріг її не пустив” (Панас Мирний); на поріг показати `вигнати когось': “Не можу я їм показувати порога, коли їх сам до себе в хату кликав” (Леся Українка); бути (стояти) на порозі чогось `наблизитись до чогось': “

— Чого ти ... так хапаєшся, мов свято велике на порозі" (Г. Барвінок); оббивати пороги `надокучати комусь': “

— Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер” (С. Васильченко) і под. У приказці без Бога ні до порога відбито -- окрім основного заклику молитися -- значення `без совісті, без чистої душі за якусь важливу справу не берись' [5, с. 249-250].

Головним джерелом вивчення мови мають стати тексти -- різного обсягу й змісту, письмові й усномовні, відмінні за жанрами й стилевою манерою. Це можуть бути невеликі закінчені твори -- казка, байка, ліричний вірш, оповідання або уривки з поширених текстів, але такі, які містять сукупну інформацію. Окремо взяте речення, що використовується для прикладу в підручниках, ще не дає змоги навчити живому мовленню, здебільшого не здатне виконувати функцію мовно-естетичного засобу і може слугувати лише для засвоєння того чи того граматичного знання, а тому є дидактивно не оптимальним. Зрештою, ті ж таки вправи на визначення частин мови чи членів речення продуктивніше здійснювати на ширшому текстовому просторі з одночасним зверненням до культурологічного контексту. Отож текст має стати основною одиницею вивчення в школі.

Розглянемо прозаїчний текст: “Вони дійшли до ярмарку. Осінь, найкраща пора, пахла з усіх підвід. Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, і мідяне зерно поллято сонячним блиском. Вози гарбузів, кавунів та яблук, гарби соняшників, фортеці з капусти, буряків, картоплі, вінки цибулі, ще яблука, огірки, баклажани -- все, що вродила оброблена гірко земля” (Ю. Яновський). Звернімо увагу, що останнє речення надає дидактичний матеріал для вивчення такого граматичного явища, як однорідність, ускладнена узагальнювальними словами; у другому і третьому реченнях присутні відокремлені члени (найкраща пора; ще не продана). З іншого боку, текст репрезентує словесні метафори (осінь пахла; зерно поллято сонячним блиском), образні вислови на кшталт мідяне зерно; фортелі з капусти, буряків, картоплі. В уривкові відтворено побутову картину ярмарку з типовим набором продуктів, перерахування яких є мовною картиною українського способу життя. Варто звернути увагу на, здавалося б, непомітне, але сутнісно важливе слово гірко (оброблена гірко земля).

Поетичні тексти вирізняються здебільшого підвищеною експресію, насиченістю образними засобами, емоційною лексикою, виражальною синтаксичною організацією. Якщо звернутися, к приміру, до мовно-естетичної структури поетичних текстів М. Вінграновського, визначиться така риса його мовостилю, як сприймання світу через систему рецепторів -- зорових, слухових, смакових, дотичних уявлень; це все те, що поет побачив, почув, відчув через призму особистісного розуміння. Ось, скажімо, він угледів, як весна на рябому коні ... привезла щавелю для зелених борщів, в білій хмарі дощу привезла на великдень, або через своє сумарне лірично-метафоричне бачення дав змогу відчути, що тиша битви виліплена з крику.

Мовнокультурологічний потенціал текстів може зростати завдяки включенню в нього різного роду підсилювачів, вставлених компонентів, ключових висловів. Скажімо, значне смислове навантаження набувають різного роду усталені звороти -- народні приказки, прислів'я, загадки й таке інше. Читаємо в О. Гончара: “ -- Тут мені щоразу доводилося гріти чуба. Вставай бувало з веломашини і пхайся на гору одинадцятим номером”, де, здавалося б, вислів гріти чуба має пряме значення `волосся стали мокрими від швидкої ходи', але варто пам'ятати, що за цією нагрітою чуприною стоїть давня козацька звичка носити чуб-оселедець -- предмет гордощів, символ чоловічої честі. Звідси можливі такі значення вислову нагріти чуба, як `дати прочухана', `добряче попрацювати', `втомитися'.

Опрацювання лексичних значень окремо взятих слів з урахуванням їхнього лінгвокультурологічного наповнення теж краще проводити, спираючись на їхнє вживання в тексті. Для прикладу згадаймо слово гречкосій, яке за “Словником української мови” в 11-и томах має значення: 1. розм. Той, хто сіє гречку; 2. заст., зневажл. Людина, що займається хліборобством, хлібороб, землероб; отож набуває зниженої оцінності. Якщо ж звернутися до текстів, побачимо, що це питоме українське слово нерідко передає високопозитивний смисл, підтриманий відтінками шаноби до людей хліборобської праці, часом зі співчуттям до них, без будь-якої зневаги. Наприклад: “Хочу хліборобом стать, гречкосієм" (І. Карпенко-Карий); “Мої предки, полтавські гречкосії, орали ... степ, сіяли пшеницю” (М. Чабанівський); пор.: “І знову шкуру дерете / З братів, незрячих гречкосіїв” (Т. Шевченко) (незрячий означає тут `темний, неосвічений; нещасний').

Мова -- живий організм, що розвивається й удосконалюється в процесі свого функціонування в часі й просторі. Сучасні тенденції й процесу, що відбуваються в українському мовнокультурному середовищі, засвідчують перспективність тих ліній, які спрямовані на утвердження національної мови як могутнього джерела саморозвитку й самоудосконалення мовної особистості -- носія високих національно-культурних пріоритетів.

Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал / Григорій Ващенко. -- Полтава, 1994. -- 120 с.

2. Єрмоленко С.Я. Мовно-естетичні знаки української культури: монографія / С.Я. Єрмоленко. -- К.: Ін-т української мови НАН України, 2009. -- 352 с.

3. Караванський С. Практичний словник синонімів української мови / Святослав Караванський. -- К.: Обрій, 1993. -- 472 с.

4. Кононенко В.І. Мова у контексті культури: монографія / Віталій Кононенко. -- Київ-Івано-Франківськ, 2008. -- 390 с.

5. Кононенко В.І. Рідне слово: підручник для шкіл з поглибленим вивченням української мови, ліцеїв, гімназій, колегіумів / В.І. Кононенко. -- К.: Богдана, 2001. -- 303 с.

6. Кононенко В.І. Українська лінгвокультурологія: навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів / Віталій Кононенко. -- К.: Вища школа, 2008. -- 327 с.

7. Попович М.В. Нарис історії культури України: монографія / Мирослав Попович. -- К. , 1998. -- 728 с.

Размещено на Allbest.ru