Вербалізація емотивної та афективно-екзальтованої акцентуації у поетичному дискурсі Т. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 81'37

Вербалізація емотивної та афективно-екзальтованої акцентуації у поетичному дискурсі Т. Шевченка

Папіш Віталія

Анотація

У статті здійснено спробу декодування художнього тексту на предмет виявлення у ньому індивідуального психологічного змісту. На основі філологічного та психологічного аналізу доведено, що мовній особистості Т.Шевченка притаманні два види акцентуації - емотивна та афективно-екзальтована. На рівні тексту це простежується у високій частотності емотивів сльози, плач, повторюваності словесних формул з мотиваційно-вольовими властивостями, а також у своєрідній синтаксичній та інтонаційній організації фрази.

Ключові слова: психолінгвістика, психоаналіз, акцентуація, емотив.

В статье предпринята попытка декодирования художественного текста на предмет выявления в нем индивидуального психологического содержания. На основе филологического и психологического анализа доказано, что языковой личности Т. Шевченко присущи два вида акцентуации - эмотивная и аффективно-экзальтированная. На уровне текста это прослеживается в высокой частотности емотивив слезы, плач, повторяемости словесных формул с мотивационно-волевыми свойствами, а также в своеобразной синтаксической и интонационной организации фразы.

The article is an attempt to decode a literary text to identify individual psychological content in it. On the base of philological and psychological analysis it is proved that Shevchenko's linguistic identity is characterized by two types of accentuation - emotive and affective exalted. At the level of the text it is seen in the high frequency of emotions : tears, crying, in the repetition of verbal formulas containing motivational and volitional qualities, as well as in a peculiar syntactic and intonational phrase organization.

Психосвіт Т.Шевченка у літературознавчому аспекті вивчений дуже добре і представлений працями І. Франка, Л. Плюща, Г. Грабовича, Б. Рубчака,М. Коцюбинської,Ф. Ващука, С. Балея, Г. Костельника, Я. Яреми, О. Забужко, С. Павличко, О. Бідюк, Н. Зборовської та ін. Кожен з них мав свої підходи аналізу і звертав увагу на окремі психологічні риси автора. Так, Б. Рубчак [21] вказував на «психологічний комплекс емігранта»; М. Коцюбинська [12] - на повторюваність образів і словесних формул, С. Балей [1] виокремлював так званий фемінізм поета; Г. Грабович [5], О.Забужко [8], Д. Донцов [6] намагалися розшифрувати коди міфологічного мислення митця; Г. Луцький [14] застосував юнгівський спосіб психоаналізу до вивчення центральних образів поезії Т. Шевченка -- «матері-покритки» та незаконно- народженого «байстрюка»; Н.Зборовська характеризувала вияви депресії у текстових масивах письменника [9, 77].

Мовознавча шевченкіана відома сьогодні працями С. Єрмоленко, А. Мойсієнка, М. Фененка, Т. Чорноризької, Н. Сологуб, Л. Мацько, В. Шевчука, Н. Гуйванюк, Л. Підкамінної, Т. Космеди та ін. У їхніх розвідках продовжено дослідження стилю митця, поглиблюються питання про роль Шевченка у нормалізації української мови, у стилістичних експериментах, аналізуються його інтелект, толерантність, ерудицію, наводяться сучасні рецепції ідіолекту тощо. Що ж стосується аналізу психологічних особистісних рис автора, закодованих у його текстах, то цієї проблеми вчені торкаються лише побічно, у колі інших питань; хоча, за словами Т. Космеди, «про високу емоційну температуру його особистості і його текстів писали майже всі дослідники» [11, с.1 76]. Український «поет- трибун» настільки глибокий і незбагненний, що не одне покоління буде шукати у його творах усе нові проекції. Недаремно Є. Маланюк відзначав, що «Шевченко був у поезії явленням майже демонічним у своїм творчім діонісійстві національної емоції» [15, с. 45].

Глибинну психічну природу автора можна відстежувати за допомогою філологічного аналізу, на рівні мовних елементів. Про це у свій час писали З. Фройд, К. Юнг, Г. Винокур, К. Леонгард. Їхні теоретичні дослідження знайшли продовження у кандидатських і докторських таких вчених, як В. Бєлянін, Є. Чалкова, Т. Прокоф'єва, І. Мазирка, Я. Бондаренко та ін. Ці автори будують свої дослідження на матеріалі зарубіжної літератури. Так, В. Бєлянін досліджує різні види акцентуацій у межах «веселих», «сумних», «темних», «світлих», «складних» російських текстів [2]. Т. Прокоф'єва, аналізуючи семантичне поле істероїдної акцентуації, звертається до англійських, американських та російських джерел [20]. Я. Бондаренко аналізує особливості паранояльних, депресивних та демонстративних мовних особистостей на базі художніх текстів американської літератури [3]. Праць про акцентуацію темпераменту Т. Шевченка ми не виявили, чим й обумовлюємо новизну цієї статті. Отже, мета нашого дослідження - проаналізувати вербальні засоби вираження і встановити тип акцентуації мовної особистості Т. Шевченка.

Акцентуація характеру є одним із параметрів внутрішнього змісту особистості. Німецький психіатр К. Леонгард виділяв такі типи акцентуйованих особистостей, як демонстративні, педантичні, застряючі, збудливі, гіпертимні, дистимічні, афективно - лабільні, афективно-екзальтовані, тривожні, емотивні, екстравертні, інтровертні [13, с. 26]. Маючи за основу його праці з психіатрії, спробуємо дати лінгвопсихологічний аналіз поем Т. Шевченка «Катерина», «Г айдамаки», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» [23] та виявити у них елементи індивідуально-підсвідомого психологічного змісту. Під акцентуацією характеру більшість вчених розуміють перебільшений вияв окремих особливостей характеру. Кожен тип акцентуації має свої емоційно-психологічні закономірності, які у свою чергу реалізовуються у лексиконі, паремійному фонді, синтаксичній системі. При цьому автора розглядають як активну вербальну особистість, якій належить центральна роль у структурі художніх текстів.

При читанні Шевченкових текстів перше, що впадає в око, - це зворушлива емоційність, задушевність. Поет пропускає через свою душу все: і власне життя, і зганьблене материнство, й історію України, й олюднені свої художні полотна, навіть зміну суспільних умов теж пов'язує саме з духовним відродженням. При цьому душевні хвилювання найчастіше супроводжуються слізьми. Мовну одиницю, головна функція якої полягає у вираженні емоції мовця, В. Шаховський назвав емотивом. Найосновнішими способами об'єктивації Шевченкової картини світу є емотиви плач [ридання, голосіння] і сльози. Загалом у чотирьох поемах «Катерина», «Гайдамаки», «І мертвим, і живим.», «Кавказ» емотив плач [ридання, голосіння, плакати] зустрічається 45 разів, а сльози [слізоньки] - 43.

Вони в першу чергу характеризують персонажів. Але ж персонаж значною мірою є носієм авторської оцінки. Тому й не дивно, що у поемах плачуть майже всі. У «Гайдамаках», приміром, Залізняк заплакав, // Вперше зроду; сльози не втер; гайдамаки заплакали; Ярема сльози утирає; часом тихенько заплаче; плаче собі тихесенько; тяжко-важко плаче; у Гонти хлинули сльози; у Оксани сльози блиснули, вона то заплаче, то зомліє; гетьмани, якщо б раптом воскресли, заплакали б тяжко. Риданням наповнений навіть навколишній світ: І заридають чорні гори; І Альта [ріка] плаче; плаче Україна. У поемі «І мертвим, і живим.» - заплакана мати, не плакали б діти. У «Кавказі» - від імені народу говорить сам автор: «Нам тільки плакать, плакать, плакать, // І хліб насущний замісить // Кривавим потом і сльозами».

По мірі розвитку сюжету плаксиві емоції кожного персонажа поступово нагнітаються і творять динамічну множинність глибокого болю. Простежимо це на макрорівні тексту поеми «Катерина». На початку твору дівчина щиро закохалася у москаля і ще не відає про свою майбутню ганьбу, тому там тільки «калина плаче». Коли Катерина відчула себе вагітною і покинутою, не раз, бувало, «вмиється сльозою»; ховається зі своїм горем від людей («пішла б в садок поплакати, / Так дивляться люде»). Убитий горем батько востаннє «за сльозами ледве-ледве вимовляє доні » і проганяє з дому. Його важка промова переходить у голосіння - і теж зі сльозами: «А хто ж мою головоньку // Без тебе сховає? // Хто заплаче надо мною, // Як рідна дитина?».

Саму Катерину сльози супроводжують на кожному етапі її зганьбленої любові і зневаженого материнства. Ось вона, почувши поговір про себе, покидає село. При цьому «заридала Катерина»; «заголосила»; «покапали сльози / За сльозами за гіркими / І світа не бачить, Тілько сина пригортає, /Цілує та плаче». Потім іде по зимовій дорозі із заплаканими очима; з горя «дала сльозам волю», «ще б плакала Катерина, / Та сліз більш немає»; іде куди очі ведуть, ... щоб під чужим тином сльози виливать!».

Сам автор плаче у всіх поемах. І плач його супроводжує навіть з дитинства («.малими ногами / ходив я та плакав»; «І мені, малому, не раз довелось // За титаря плакать». «І ніхто не бачив, //Що мала дитина у куточку плаче»; «У моїй хатині // Заспіваю, заридаю, як мала дитина»). Найчастіше ліричний герой плаче над долею своїх персонажів. Приміром, у «Катерині»: «Умивай же біле личко /Дрібними сльозами»; «А я візьму сльози - лихо виливати»; «Затоплю недолю дрібними сльозами»; «Кого - щастя, кого - сльози, / Все нічка покрила».

Багато психологів і психіатрів сходиться на тому, що надмірна плаксивість і гранична вразливість є домінантною для осіб з емотивною акцентуацією характеру. К.Леонгард також підтверджує, що особи емотивного типу -- це чутливі і вразливі люди, які вирізняються глибиною переживань в області тонких емоцій, гуманністю, чуйністю, сльозливістю. Будь-яку життєву драму відчувають глибше, ніж інші [13, с. 135]. Важко погодитися з висновкам авторитетних дослідників-літературознавців, зокрема Н.Зборовської, котра наявність сліз у Шевченка пов'язувала з виявом депресії [9, с. 79]. У довідниках з психології ніде не сказано, що депресивні особистості схильні до надмірного плачу. Для прикладу, процитуємо С. Голові- на: «ДЕПРЕСІЯ - афективний стан, що характеризується негативним емоційним фоном ...і загальною пасивністю поведінки. Суб'єктивно людина відчуває насамперед важкі, болісні емоції і переживання - пригніченість, тугу, відчай. У стані депресії характерні сповільненість, безініціативність. швидка стомлюваність» [4, с. 108]. Шевченкові, як свідчать спогади його сучасників, аж ніяк не притаманні сповільненість, надмірна пасивність, швидка стомлюваність. І тому сміливо можемо стверджувати, що плач у його поемах не депресивний, а все-таки емотивний.

Знаходимо у творах й інші докази емотивності. Зокрема, співчуття до обездолених. Всупереч імперативам суспільної етики, котра засуджувала дівчат-покриток і дітей-байстрюків, Т. Шевченко наділяє своїх персонажів рисами святості і щиро співчуває їм, про що свідчать використані ним лексеми - Катруся, Івась, сиротина, сіромахи, мій голубе, доню моя; Катерино, серце моє. У «Гайдамаках» таку ж співчутливість проявляє до наймита Яреми (сердега Ярема, сіромаха Ярема).