Тенденції розвитку синтаксису сучасної французької мови (теоретичний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тенденції розвитку синтаксису сучасної французької мови

(теоретичний аспект)

Станіслав О.В.

(Волинський національний університет ім. Лесі Українки)

У статті висвітлюються основні етапи та напрямки розвитку синтаксису у сучасній французькій мові. Особлива увага приділена таким новітнім синтаксичним явищам, як сегментація, парцеляція, сепаратизація, приєднувальні конструкції тощо.

Ключові слова: синтаксис, розчленовані синтаксичні конструкції, сегментація, парцеляція, сепаратизація, приєднувальні конструкції.

Станислав О.В. Тенденции развития синтаксиса современного французского языка (теоретический аспект). В статье рассматриваются основные этапы и направления развития синтаксиса современного французского языка. Особое внимание уделяется таким синтаксическим новообразованиям, как сегментация, парцелляция, сепаратизация, присоединительные конструкции.

Ключевые слова: синтаксис, расчлененные синтаксические конструкции, сегментация, парцелляция, сепаратизация, присоединительные конструкции.

Stanislav O.V. Tendencies of the development of modern French syntax (theoretical aspect). The article reveals the main stages and trends of syntax development in modern French. The syntactic stylistic devices such as segmentation, parceling, cutting, conjunctive constructions are analyzed.

Key words: syntax, parceling syntactic constructions, segmentation, parceling, cutting, conjunctive constructions.

Предметом нашої зацікавленості став синтаксис сучасної французької мови, особливості його функціонування, напрямки розвитку тощо. Роль синтаксису в мові загалом важко переоцінити, адже він є головним організуючим началом будь-якого типу висловлювання, будь-якого комунікативного акту. Р.-Л. Вагнер називав синтаксис „ядром мови”, а К. де-Бур зазначав, що синтаксис є найбільш прихованою частиною мови [Реферовская 1969, с. 3]. „З усіх елементів, що надають осмисленість висловлюванню, наймогутнішим є синтаксис, який контролює порядок, за яким надходять враження, і передає відношення, що стоять за ланцюгами слів”, - писала відома дослідниця У. Новотна [Кухаренко 2004, с. 59]. Н. О. Шигаревська, говорячи про тенденції розвитку синтаксису сучасної французької мови, зауважувала, що синтаксис є найбільш рухомою частиною граматичної будови мови [Шигаревская 1970, с. 3].

Зазвичай під синтаксисом (від гр. syntaxis - побудова сполучення, порядок) розуміють - 1) граматичну побудову речень і словосполучень у мові та закономірності їхнього функціонування у мовленні; 2) галузь мовознавства, розділ граматики, що вивчає закономірності сполучення слів і предикативних одиниць у реченні, будову, ознаки й типи речень і висловлень.

Слід зауважити, що у французькій традиції розмежовують: синтаксис словосполучень, який установлює синтаксичні властивості слів як частин мови, тобто правила їхньої сполучуваності з іншими словами; синтаксис простого речення, що спрямований на дослідження комунікативних типів, ознак речень, зв'язків слів у складі речення, розгляд головних та другорядних членів речення; синтаксис складного речення, що має на меті аналіз структури, видів, типів зв'язку двох чи більше предикативних одиниць у складі одного речення.

Переслідуючи мету проаналізувати сучасний стан розвитку синтаксису у французькій мові, вважаємо за необхідне здійснити, насамперед, діахронічний екскурс розвитку синтаксису як мовознавчої науки в цілому.

Вивчення синтаксису сягає часів античності, коли було здійснено першу класифікацію речень за комунікативною метою (Протагор, Аристотель) і поділ речення на дві частини - ім'я й дієслово (Платон). Термін „синтаксис” уперше був використаний стоїками (ІІІ ст. до н. е.), які були засновниками європейської синтаксичної традиції й застосували його для аналізу логічного змісту речень. Безперечною заслугою стоїків є те, що вони виокремили комунікативні типи речень, установили специфіку складного речення й типи відношень між його частинами. Вивчення синтаксису частин мови розпочалося у ІІІ ст. н. е. Аполлонієм Дисколом, який заклав підґрунтя формально-граматичного підходу до аналізу синтаксичних явищ, на відміну від логічного підходу стоїків.

Історію розвитку синтаксису до середини ХХ століття можна розглядати як послідовну зміну логіко-психологічного підходу формально-граматичним і навпаки. Узагальнюючи, зазначимо лише, що логічний підхід зумовив розгляд синтаксису як учення про способи вираження думки й розроблявся філософськими граматиками під кутом зору раціоналізму й універсалізму. Психологічний підхід до синтаксису виник у другій половині ХІХ століття у концепціях Г. Пауля, Г. Штейнталя, О. Потебні, В. Вундта, однак за своєю сутністю був близький логічному, хоча зміст речень й отримував комунікативно-психологічну інтерпретацію. Формально-граматичний підхід спершу зосереджувався на засобах комбінації мовних одиниць, що знайшло відображення у структуралістських розробках дистрибутивного синтаксису, вченні про синтаксичну валентність тощо.

У другій половині ХХ століття увага синтаксистів була перенесена на логіко-семантичний, комунікативно-дискурсивний, мовленнєвий, когнітивний, стилістичний, комп'ютерний та інші аспекти дослідження.

Сучасний стан синтаксичних розвідок характеризується широким розгалуженням напрямів синтаксису. З'явилися терміни „суперсинтаксис” (В. Дресслер), „макросинтаксис” (З. Харрис), „гіперсинтаксис” (Б. Палек), „граматика контексту” (Т. ван Дейк) і таке інше. На нашу думку, це пов'язано передусім із тим, що у середині ХХ століття учені почали переходити до вивчення синтаксичних одиниць, більших за висловлення, що й зумовило нові вектори традиційного синтаксису.

Ще О. А. Потебня припускав, що мовлення будується не тільки з речень, але й з одиниць, більших, ніж речення. Ідея виокремлення одиниці, більшої за речення, належить О. Востокову, Ф. Буслаєву, О. Пєшковському. Проблеми актуального членування одиниць, більших за речення, розроблялися представниками Празької школи В. Матезіусом, Ф. Данешом, Я. Фірбасом та іншими. У лінгвістичній літературі дане явище отримало кілька синонімічних найменувань: складне синтаксичне ціле (термін російського дослідника М. Поспєлова), надфразова єдність (термін уведений українським лінгвістом Л. Булаховським), прозаїчна строфа (Г. Солганік), мікротекст (Т. ван Дейк), текстема (В. Кох), гіперсинтаксема і тому подібне. При відмінності термінології, однак, практично всі мовознавці погоджуються із виділенням основних характеристик цього феномену: сукупність семантично та граматично поєднаних висловлень, яка характеризується єдністю теми й особливим синтаксичним зв'язком складників.

Щодо проблем синтаксису сучасної французької мови, то традиційно аналізу підлягали зі статичної точки зору основні моделі різного синтаксичного рівня та наводились їхні класифікації. Однак у синтаксичній системі французької мови протягом її розвитку проходять зміни, що призводить до структурного перерозподілу синтаксичних конструкцій. Рух, що відбувається усередині синтаксичної системи, обумовлює появу нових синтаксичних структур, які потребують нагального вивчення. Наразі типовою для сучасної французької мови стала сегментована, розчленована фраза, яку можна розглядати як окремий вид складного речення; сепаратизовані конструкції, що складають надфразову єдність; різного роду приєднувальні, видільні звороти тощо.

Отже, актуальність нашого дослідження зумовлена необхідністю вивчення головних тенденцій розвитку синтаксичної будови французької мови, які б дали більш глибоке уявлення про її сучасний стан. Окрім того, актуальність звернення до даної проблематики пояснюється ще й тим, що такі нові синтаксичні категорії як сегментація, парцеляція, сепаратизація, приєднувальні конструкції та інші не знайшли свого остаточного вирішення і залишаються на передньому плані мовознавчого пошуку. Вважаємо, що аналіз вищеназваних синтаксичних категорій може збагатити загальну граматичну теорію щодо динаміки розвитку синтаксичної системи французької мови в цілому. У своїй статті ми ставимо за завдання проаналізувати семантичне наповнення нових синтаксичних явищ сучасної французької мови та з'ясувати їхнє значення у контексті поставленої проблеми. синтаксис французький мова

Спостережено, що основною тенденцією розвитку синтаксичної будови сучасної французької мови є тяжіння до розчленованих, сегментованих конструкцій, тобто структур, що порушують синтагматичні відношення у реченні. Поняття синтаксичної розчленованості, у широкому розумінні, пов'язане з розривом синтаксичних зв'язків як у словосполученні, так і в окремому реченні або ж між кількома реченнями. Синтаксична розчленованість у вузькому сенсі - це спеціальний поділ, сегментування одного речення на два і більше висловлювання. Говорячи про синтаксичну розчленованість у першому (широкому) значенні, зазвичай, мають на увазі явище сепаратизації, парцеляції. Під синтаксичною розчленованістю у вузькому розумінні розглядають, як правило, факт сегментації, дислокації, приєднувальні конструкції тощо.

Попри значну кількість робіт, що присвяченні дослідженню явища розчленованості, поділу синтаксису, спроби вчених визначити зі структурно-семантичної точки зору зміст таких понять як парцеляція, сегментація, сепаратизація, приєднувальні конструкції і таке інше не мають однозначного трактування, більше того, нерідко ці терміни тлумачаться по-різному або ж виступають синонімами. З'ясуємо їх лексичне значення та обґрунтуємо сферу функціонування кожного з них.

Поняття „сегментація”, „сегмент” охоплюють велике коло мовних явищ. У французькій мові теорія сегментації була розроблена Ш. Баллі. У лінгвістичній літературі можна зустріти такі пояснення сегментації: 1) сегментація - будь-яке ізольоване функціонування відрізків мовлення (О. Реферовська); 2) сегментація - відокремлення членів речення (С. Шевченко); 3) сегментація - відділення компонентів від речення (Ш. Баллі, О. С. Попов, Н. О. Шигаревська, О. Б. Сіротініна). У даних визначеннях сегментація розглядається як самостійне функціонування членів потенційного синтаксичного цілого. В якості сегментованих конструкцій виступають структури, елементи яких можуть входити як у межі речення, так і виходити за них. Сегменти мають змістові кореляти у базовій та у відокремленій частинах. Н. О. Шигаревська підкреслює, що будь-який сегмент є „розшифруванням” [Шигаревская 1970, с. 64] одного з несамостійних займенників, що фігурують у предикативній групі. О. С. Попов виділяє дві частини сегментованої конструкції: сегмент, який представляє собою тему і основу з займенниковим корелятом теми (рему) [Попов 1966, с. 45]. Цю точку зору поділяють О. Б. Сіротініна, Т. Н. Софронова. Таким чином, терміни „сегментація”, „сегмент” є адекватними для позначення розчленованих конструкцій, які передбачають „утворення сегмента”, тобто винесення у сегмент одного з членів речення і протиставлення сегмента предикативній групі (дієслівній частині за термінологією Ш. Баллі [Балли 1975, с. 239]). Однак, під визначення „сегментація” потрапляють різні види членування, відокремлення синтаксичних структур: від словосполучення до складного синтаксичного цілого.

Стосовно терміна „сепаратизація”, то сама семантична структура слова акцентує момент відокремлення, відділення, розділення, розчленування. Ось чому, під сепаратизацією у сучасних лінгвістичних дослідженнях найчастіше розуміється самостійне функціонування підрядного речення поза межами складного (О. Андрієвська, Н. Власова, К. Нестерова, Ф. Петрашевська). Як вказує О. Андрієвська, сепаратизація - це явище „крайнього відокремлення”, при якому відокремлений член речення (слово або словосполучення) інтонаційно і графічно виділяється не комою, як це відбувається при звичайному відокремленні, а крапкою і, виходячи таким чином за нормативну межу речення, утворює самостійну синтагму [Андриевская 1969, с. 77]. Отже, сепаратизація розглядається як синтаксична ізоляція граматично залежних структур.

Дуже близькими за значенням до терміна „сепаратизація” є поняття „парцеляції” та „приєднувальні конструкції”. О. О. Селіванова явище парцеляції тлумачить як синтаксичну універсалію мовлення, що передбачає побудову повідомлення шляхом розділення речення на кілька самостійних висловлень, інтонаційно та графічно відокремлених, проте єдиних за змістом. Парцельовані висловлення комунікативно виділені, переважно є ремою у загальному змісті події [Селіванова 2006, с. 449]. У даному випадку розуміння сепаратизації та парцеляції збігаються. Однак, багато дослідників під парцеляцією розуміють окреме синтаксичне явище, в основі якого лежать принципово відмітні механізми побудови мовлення (Л. С. Суровенко, О. О. Вільчицька). У франкомовній науці досить мало робіт, що спеціально присвячені теорії парцеляції. Ж. Антуан пише, що французька мова, яка прагне простоти й невимушеності, шукає нові форми літературного викладу, в основі яких - систематичне введення елементів розмовної мови. Однією з таких „нових форм” є явище під яким ми розуміємо парцельовану конструкцію [Antoine 1958-1959, с. 21]. Марсель Коен увів такі поняття як „parcelles” та „style parcellaire” [Cohen 1967, с. 396], які повністю відповідають суті самого явища: розчленування єдиного цілого на складові його частини.

Розуміння приєднувальних конструкцій також часто збігається з тлумаченням сепаратизації та парцеляції (О. Реферовська, В. Г. Гак). О. О. Андрієвська відмічає, що приєднувальні конструкції мають свою специфіку, однак відмінність між ними і „крайнім відокремленням” (тобто сепаратизацією) іноді дуже розмита, нестійка, важко відчутна. У зв'язку з цим, вона пропонує розглядати як сепаратизацію випадки, коли синтагма (слово, група слів, речення (зазвичай номінальне у постпозиції)) проявляє певні логіко-граматичні відношення до базової структури і, як наслідок, може виступати у ролі члена речення або ж як складова частина базової структури, що є відокремленням, тобто „крайнім відокремленням” (сепаратизацією) [Андриевская 1969, с. 80]. Щодо приєднувальних конструкцій, то йдеться про випадки, коли такий логіко-граматичний зв'язок між синтагмою і базовою частиною майже відсутній, а складові піддаються лише більш або менш суб'єктивній інтерпретації на основі контексту, підтексту висловлення тощо.

Важливою особливістю приєднувальних конструкцій є те, що вони додають до головного висловлення певні повідомлення, зауваження, пояснення, а не членують його. Як правило, приєднувальні відношення є сполучниковими або опосередкованими відповідними вставними словами. Характерною ознакою приєднувальних конструкцій Ю. В. Ванніков вважав інтонаційний та синтаксичний розрив між ними і основним висловленням [Ванников 1979, с. 47]. Приєднувальні конструкції передають думку, що виникає після основного висловлення. Як указує Н. С. Валгіна, приєднувальними називаються такі конструкції, у яких фрази не вміщаються відразу в одну змістову площину, але утворюють асоціативний ланцюг приєднання [Валгина 1978, с. 120]. Французькі стилісти кажуть про такі марковані крапкою приєднувальні конструкції, що вони „відправлені навздогін” (ajoutйes aprиs coup).

Слід зазначити, що поряд із проаналізованим нами поняттями на позначення розчленованих синтаксичних конструкцій, існують й інші номінації цих явищ - „ізоляція” (Є. Г. Ризель, Є. І. Шендельс), „прилягання” (Н. І. Крилова), „приєднання” (О. В. Колесніков), „додаток” (М. В. Панов, О. О. Лаптєва), „відкриті (зсунуті) конструкції” (В. В. Виноградов), „комунікативні структури з додатковою рематизацією семантико-синтаксичних конструкцій” (Л. П. Чахоян) і тому подібне. Проте, всі вони менш уживані. Таке розмаїття у термінології, по-перше, переконливо засвідчує інтерес синтаксистів до поставленої проблеми, її актуальність та необхідність дослідження, а по-друге вносить певне непорозуміння у термінологічний апарат.

Висновки. Підсумовуючи, ще раз укажемо, що всі визначення позначають розчленування синтаксичних структур, розрив синтаксичних зв'язків. Проте, сегментація - це розчленування речення, коли є займенниковий корелят; сепаратизація - відокремлення слова, словосполучення, речення на основі логіко-граматичних відношень; приєднувальні конструкції - синтаксичний, інтонаційний розрив на основі контексту, асоціацій; парцеляція - найбільш узагальнюючий термін, що об'єднує різні види розчленування синтаксичних єдностей.

Аналіз матеріалу дозволяє стверджувати, що розглянуті нами нові синтаксичні явища французької мови є типовими для невимушеної неспішної розмовної мови, звідки вони проникають у письмовий літературний узус. Сегментовані, парцельовані, сепаратизовані, приєднувальні конструкції - властиві розмовній мові, вводяться свідомо письменниками у художню літературу і стають характерними рисами сучасного французького синтаксису. Як будь-яке наближення до розмовної мови, ці явища значно пожвавлюють літературний виклад, роблять його більш яскравим, прискорюють темп оповіді, і тим самим примушують її звучати.

Насамкінець, хочеться зауважити, що нові явища в синтаксисі сучасної французької мови ні яким чином не руйнують структури самої будови мови, а лише представляють загальні тенденції її розвитку: активізація розчленованих структур, які ведуть до стиснення, спрощення синтаксичних конструкцій та послаблення синтаксичних зв'язків.

Проведена розвідка далеко не вичерпує поставлену проблему, проте дозволяє зробити умовивід, що аналіз тенденцій розвитку синтаксису будь-якої мови є вкрай важливим питанням, яке продиктоване самим розвитком лінгвістичної науки і потребує постійного вивчення.

Перспективи подальшого дослідження передбачають більш глибоке обґрунтування нових синтаксичних категорій французької мови, дослідження їх структурних, семантико-синтаксичних, стилістичних, функціональних особливостей на конкретному мовному матеріалі. Конститутивним убачається вивчення даних синтаксичних явищ у діахронічному, у синхронічному аспектах, а також у порівняльному плані на матеріалі різних мов.

Література

1. Андриевская А.А. Явления „сепаратизации” в стилистическом синтаксисе современной французской художественной прозы / А.А. Андриевская // Филологические науки. - 1969. - №3. - С. 77-83.

2. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка / Ш. Балли. - М.: Иностр. лит-ра, 1975. - 456 с.

3. Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка / Н.С. Валгина. - М.: Просвещение, 1978. - 220 с.

4. Ванников Ю.В. Синтаксис речи и синтаксические особенности русской речи / Ю.В. Ванников. - М.: Наука, 1979. - 178 с.

5. Кухаренко В.А. Інтерпретація тексту / В.А. Кухаренко. - Вінниця: Нова книга, 2004. - 261 с.

6. Попов А.С. Изменение в употреблении номинативных предложений / А.С. Попов // Развитие синтаксиса современного русского языка. М., 1966. - С. 45-46.

7. Реферовская Е.А. Синтаксис современного французского языка / Е.А. Реферовская. - Л.: Наука, 1969. - 236 с.

8. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О.О. Селіванова. - Полтава: Довкілля-К, 2006. - 716 с.

9. Шигаревская Н.А. Очерки по синтаксису современной французской разговорной речи / Н.А. Шигаревская. - Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1970. - 215 с.

10. Antoine G. La Coordination en franзais moderne / G. Antoine. - Paris, 1958-1959; t. I - P.21.

11. Cohen M. Histoire d'une langue / М. Cohen. - Nouvelle йdition, 1967. - P. 395-397.

Размещено на Allbest.ru