Новий тип українського казання у проповідницькому дискурсі XVII століття

The article emphasizes the traits of a new sermon type in the Ukrainian literature of the 17 century. The article gives a description of Antony Radivilovski's sermon on the level of structure, composition and stylistics that evidences an impetuous development of the sermon as a genre in the second half of the XVII century. проповідь радивиловський літературний стилістичний

Key words: baroque, sermon, metatext.

У другій половині XVII століття в історії української літератури виникає новий тип проповіді, т.зв. латино-польський. Саме твори Антонія Радивиловського вважаються чи не найяскравішими взірцями тогочасної проповідницької практики.

Серед проповідників, творчість яких належала до зазначеного типу казань, слід назвати Іоаникія Ґалятовського, Лазаря Барано- вича, Інокентія Ґізеля, проте, як наголошує М. Марковський, «з усіх південноруських письменників XVII століття лише один Ради- виловський був тільки проповідником. І Ґі- зель, і Баранович, і Ґалятовський -- усі вони виголошували проповіді, проте, вочевидь, більше через обов'язок [3:15].

Новий тип проповіді свій стрімкий розвиток отримав завдяки курсам риторики та гомілетики, які викладалися у стінах Києво- Могилянської академії. Українські викладачі й проповідники з метою ефективної боротьби проти католицького впливу мали опанувати усі прийоми та методи і на їхньому ґрунті створити власні, рівні їм твори. Казнодії успішно впоралися з цим завданням, проте, за словами М. Марковського, «не дали нічого оригінального» [3:52].

Дослідники не виключають, що українській проповіді XVII століття була притаманна деяка штучна систематичність, оскільки вона була плодом шкільної освіти, і перший підручник з гомілетики Іоаникія Ґалятовського яскраве тому підтвердження [4:125-126].

Мета цієї статті -- проаналізувати і спростувати поширену думку щодо обмеженості та відсутності оригінальності проповідей XVII ст. на прикладі проповіді «ОЛОВО в; НЯ НІЮ е. по оошЕотвїн ОҐЯГО ДХЯ» ЗІ збірки «Вінець Христов» Антонія Радивиловського, дослідити проповідь на структурно-композиційному та стилістичному рівнях.

При аналізі казання ми будемо спиратися на класифікацією, укладену Федором Тер- новським, оскільки, на нашу думку, вона є найбільш повна і точна. Досліджуючи «Ключ розуміння» Іоаникія Ґалятовського і «Огородок Марії Богородиці» Антонія Ра- дивиловського, науковець виділяє чотири типи проповідей відповідно до їх теми та структури:

- проповіді, подібні до богословських трактатів: за словами Федора Терновсько- го, це були проповіді-трактати з догматики і морального-етичного богослов'я, що виголошувалися тільки з церковної кафедри. Оскільки тема бралася з підручника, то відповідно, і вся структура проповіді була підпорядкована певним його рубрикам [4:127];

- формально-логічні: в основі цих казань лежать так звані loci topici. При написанні проповіді такого типу казнодія відходив від будь-якої історичної та живої дійсності й тримався тільки за логічні схеми та прийоми [4:130-131];

- діалектично-схоластичні: це були казання, в основі яких лежало певне схоластичне, хитро сформульоване питання, відповіддю на яке було яке-небудь курйозне положення, вражаюче слухача своєю дивакуватіс- тю та несподіваністю;

- алегоричні: найбільша й найхарактерніша група українських проповідей XVI століття і XVII століття., до якої дослідник відносить усі проповіді, побудова яких ґрунтується на порівняннях, метафорах або алегоріях [4:136]. Найпростіший вид алегоричної проповіді, за словами науковця, той, що складається з тлумачення якої-небудь метафори [4:137].

Саме до останньої групи належить аналізована нами проповідь «олово в; м и Лю є, по ООШООТВїН СТЯГО ДХЯ», в основі якої -- євангельський сюжет про одне з чудес, зроблених Ісусом Христом. Проповідник взяв епіграф- цитату з Євангелія від Матвія: «Прінеш^ IcV нд OHS ПО/IS ES стрн^ Ге^гисинсіАи, с^Ьтостд tru> ДБД кіснд Ш r^oKs исд'одАїр литд зі/ііи» [ 1 :зв. 117].

Таким чином, епіграф вказує на тему ни- жчевикладеної проповіді -- оздоровлення Христом біснуватих. В. Лукін зазначає, що «...епіграф і назва становлять авторські знаки, що вказують отримувачу на шлях інтерпретації тексту» [2:117], а також, за словами дослідника, « епіграф може досить однозначно вказувати на основну тему і певною мірою на її рішення у тексті» [2:117].

Отже, розпочавши свою проповідь з цитати зі Святого Письма, письменник у такій спосіб підготував (налаштував) читача до вступу (ексордіуму).

У ексордіумі автор подає майже докладний переказ зцілення мешканців Капернаума Сином Божим. У цьому парафразі автор наводить дві невеликі цитати євангеліста Матвія і пророка Ісаї. У лінгвістичній теорії побутує думка, ніби «цитата -- це аномалія, яка блокує розвиток тексту. З позиції одержувача це значить, що читання-інтерпретація тексту наражається на невиразні, незрозумілі фрагменти тексту -- і процес розуміння розгалужується» [2:117]. У нашому випадку це не так, навпаки, вводячи цитати, проповідник конкретизує зміст того, про що йтиметься у нарації. Отже, цитуючи Матвія «ПріЕЕдачпд

К ЕІСНЬІ /Шіитн II ИЗГНА А^И СЛОБОДІ, її БСА

ЕОЛАІ|НА исіукли» [1:зв.117], проповідник робить акцент не тільки на самих чинах Христа, але й на тому, що зцілення відбулося завдяки «слову». Казнодія тут же говорить: «Дд сое&дє_ ТСА ^ЄЧЄННОЄ ІСДЙ/tlS П^ОКО/ttS: Той НЕДУГИ ндшд пр- ат*, гі еолЈзнии понесе...» [1:зв.117], підкреслюючи милосердя Христа Спасителя. Закінчує ексорідум казнодія, знову ж таки посилаючись на євангелістів: «П^ишсіїй/ K/V, нд ohs no/ts es стадні/ Ге^гесинсіАи, с^Ьтостд ЈГО дбд еіснд, Ш r^oEs ис\^лодаі|ід, литд ьй/Ю» [ 1: зв. 118] і ставлячи три питання, які водночас є темами- завданнями для всієї проповіді: «Mks кд^30

сргЈи ЈСТ ДЇДБ0Л5 НД ЧДБКД; ДДА ЧОГИ> Е&Д&ЧИ Б TEI^S EicH^/HEI^S miUKWh Б ГрЕДД', И ЧТОСА 4fЈ3S HH^S БЫрЯ5ДЈТ5, W TO/ttS СИЈ СЛОЕМ е^дЈТ5» [ 1 :зв. 118].

Отже, відповідно, нарацію можна поділити, на три частини.

Перша її частина розпочинається з перестороги про небезпеку бути біснуватим, оскільки, за словами казно дії: «f! которого члбкд Гдь

Efs 3 НЈПОНАТЫ НД/И СБОИ С&ДЈЕ5 ЕяГеИ^, Д0П&і|ІДЈТ5 БОИТИ ЕІСМЛІ, Б ТО/И Я5ЇИЧИ БЈЛИКОЈ СБОЈ НД^ НИ/И БЬІ_ КОНЫБДИТ МК^&ТЕСТБО» [1:зв. 118]. Жорстокість, за словами письменника, виявляться не тільки у хворому психічному стані біснуватих, але й у фізичному теж: «Чи нЈ досбггже бы gats

БЫЛИ) Б TO/tlS АДИНОЛІ СрГОСТЬ И OKf&TECTEW СБОЈ НД ЧЛБІ^І Бырзити! НЕДОСЬІТЬС БО Я5ЕЕЫСА Ј1[1Ј ЗНДЧИ'ЬЙ сргость н ок^тенстбо ^гм мкдздлм нд^ члбёкомъ, кдмёен'ймъ его днь и нощъ толкдлъ...» [1:зв.118]. Письменник виражає своє припущення, заручившись посиланнями на святих Марка та Матвія.

Ймовірно, з метою більшого впливу на аудиторію, казнодія використовує характеристику, яку дав святий Петро, порівнюючи диявола з левом. Петро говорить про хитрість диявола, який вистежує, вивчає «слабкі місця» людини («до гакоги іуЦ^ склонность») й у відповідний момент забирає у свою «ДЈ(_ жаб&» [ 1 :зв. 118].

Варто зазначити, що у досліджуваній проповіді місце дії змінюється. Так, на початку дія відбувається у Капернаумі, паралельно автор розповідає про зустріч Христа з біснуватими на землі Гергесинській, таким чином, проповідь розгортається «від місця».

Продовжуючи оповідати про небезпеку потрапити у пастку лева-«диявола», Антоній Радивиловський переповідає притчу про сіяча в інтерпретації святого Августина, який порівнює людину з житом, що диявол хоче

«ОБЖИТИ, НЛПЄ^еД'А ЈГи jlOllbMt СКОБЛШ, ГОІННЇАЛІ IIЈ_ ЧЛЛАЛШ И НЛПЛДКЛЛШ З Д0ІІ$/||ІСА ЕяГого три II,

и иньїліи єги гакіи пнинни)/ кллишліА стилеті» [ 1 :зв. 118]. З цього можна зробити висновок, що письменник доволі часто використовує градацію для підсилення застережень для парафіян. Закінчується перша частина нарації питанням: «Чти єсть (пріА) сіати гаки пнинни)/?» [ 1 :зв. 118]. Казнодія припускає, що як людина не може з'їсти хліб, перед тим не змоловши його, так і диявол не може нікого подолати, хіба завдавши скорботи, утисків і бід.

Другу частину нарації автор починає з риторичного питання, яке не містить важливої інформації «И/it зась, до тоги, дла чоги бы діаболи ж и з и б'а rjioK'b) для подальшого розгортання проповіді. Використання подібних зворотів було характерне для польської схоластичної проповіді, в якій казнодія ставив подібні питання, аби залучити слухача до екзегетичних розмірковувань. Використовуючи антитезу, автор намагається змалювати, що чекатиме після смерті на праведну людину («достой абы /ИЈЖИ ІІЛДЧІ&ЧИЛШ ЛАСКИ ЕжЈИ ЛШІІКАЛА ІІДі'ІСҐЛЛІІІ, СЛЛДОСТАЛШ ОлкрЛІЈНТиБА ЕжЇИ^А питала») [1:118-- зв.119] і що -- на грішну («але жЈбьі гаки оуллелыи

НА ДИҐИ, Б ЧТЛШЫД'А І'рКОБИСКАД'А ЗОСТАИЧИ СЛірДОЛНА

кобила») [1 :зв. 119]. Проповідник говорить, що люди стають дияволами після смерті, проте, припускає, що дияволи стоять на перешкоді у спокуті гріхів. Роблять вони це вміло, сти- даючи у скоєному чи застерігаючи щодо суворості священика. Найбільшого ж сорому людина може зазнати, наслідуючи найганебнішо- го з грішників у Святому Письмі. Для простоти викладу і для більшої зрозумілості автор переносить певні євангельські сюжети на сучасні йому реалії: «іірідодАчилі до іфлиі, прі коч о_

(ОН Г^ОБЬІ ЗБЫКЛИ БЫБАТИ, llW'lb ЗЛГО^ОЖЛТИ, И ОИЫ ДО НЈИ недоплати; БРАНЧИ, о ТОЛІА, ЖЈ и лижи НЛЙГ^Ь_ ШНІЙШИЛІИ ЛІОЛШ Л10ЖЈТСА ЛІНОГи ЗНАЙТИ ТЛКИ^А, КОТОРЫЙ БЫ lljjlllllHIIII ДО ІІ^КБІІ, рДИ ЖАЛОБАЛИ 3А l'j)i_

Показовою є зміна топосу: якщо у першій частині нарації виклад був скерований «від місця», то у другій частині він ведеться «від причини». Проповідник продовжує тему спокути гріхів, наводячи як приклад сюжет про Юдину зраду Ісуса Христа. Через цю аналогію казнодія закликає парафіян сповідуватись, оскільки Христос лагідний і милосердний: «Т&т ЖЈ Ол^АЧі/ ПРАВОСЛАВНЫЙ, UKA4TЈ ЗЛОСТЬ дїабольсій/и їй/ Ч/ҐБій/; біданчи докрц жЈ АГ ОіҐсичтл есть ШЈдра и лілтиба Гдь...» [1:зв.120]. Так деякі вчені стверджують, що за алегоричного тлумачення, одним і тим же текстом проповідник міг користуватися з різною метою [4:589]. Власне тут ми бачимо, як казнодія, переслідуваний завданням настрахати парафіян і заохотити їх до сповіді, дозволяє собі трохи пофантазувати і виголошує ймовірний сценарій долі Юди, якби той покаявся.

На початку третьої частини нарації письменник повертається до завдання, яке ставив у ексордіумі: що символізували біснуваті у Євангелії?

Автор відповідає, що це грішні люди і доводить свою точку зору, посилаючись на євангелістів Луку й Матвія. На наш погляд, казнодія навмисно вводить цитати наприкінці казання, оскільки, як зазначають науковці, коли фрагмент (у нашому випадку, попередні дві частини нарації) не може отримати достатньо вагомого мотивування з логіки оповіді, то він перетворюється в аномалію, яка змушує читача (слухача) шукати іншого пояснення, іншої логіки. Цей пошук скеровується поза текст, в інтертекстульний простір [2:110]. Святий Лука так пише: «...б рзі/ tu

UKAA4AHIЈCA II БА Д'рЛШІ НІЖИБЛІШ, НО БА I'fOK'fyfA»

[ 1 :зв. 120], а Матвій, у свою чергу, говорить про надприродну силу біснуватих, звідки казнодія ставить риторичне питання: «Т&т ЖЈ ОірЛЖЛіи ПОДОЕЈНСТБО ЧЛБІКЛ БА CAUfTMHhl rffyfA^Знлйд&ичогоса до ивого кісно!» [1:зв.120].

Продовжуючи розмірковувати, проповідник знову ж таки звертається до тексту Євангелія і переповідає розмову Христа з біснуватим, який був переконаний у тому, ніби він є легіоном. Автор наголошує на тому, що грішна людина, яка має «легіон» смертельних гріхів «оголює», звільняє себе від ласки Божої, так само, як біснуватий звільняє себе від одягу [1 :зв. 121]. Аналізуючи нарацію досліджуваної проповіді, ми могли побачити багато посилань на церковних авторитетів. Ці цитати, на нашу думку, виконують роль «метале кетових ниток» у цьому творі. Завдяки цим елементам отримувач може орієнтуватися у просторі тексту. Бароковий текст містить у собі багато «чужих голосів». Для автора використання подібних елементів є, певною мірою, необхідністю, оскільки вони допомагають здійснити канонічний контроль у процесі словесного оформлення комунікативного задуму [2:110]. Ми можемо переконатися у слушності цих доводів. Так, посилаючись на святого Августина, письменник вміло зіставляє духовний світ грішної і праведної людини. За словами проповідника, грішник є заручником своєї совісті, так, ніби він живе «в гробах», тобто «в мертвих справах», а праведна людина перебуває у спокої, оскільки живе згідно зі своїм сумлінням. Продовжуючи, казнодія знову ж таки цитує, цього разу Іоана Золотоустого, який, у свою чергу, теж використав алегорію, порівнявши гріхи з камінням, яким б'є себе грішник. Для святого гріхи є твердішими й гострішими за каміння [1 :зв. 121]. Закінчується нарація підсумком євангеліста Луки: «...ок^Ьтошд чТвікд из негоже

КІШ іізкідиим, иЖО/ІЧЄИИА ІІ С,ІШС,ЬМ|М, СИДАїр lljlll

ногі/ їсоБ&» [1 :зв. 121].

Конклюзія проповіді розпочинається зі звертання до Ісуса Христа, а також з возвеличення чуда оздоровлення мешканців землі Ге- ргесинської. Таким чином, ми можемо побачити «подвійне обрамлення»: по-перше, проповідь починається і завершується розповіддю про прихід Христа на землю Гергесинську, подруге, знову відбувається зміна топосу: «від місця» --> «від причини» --> «від місця».

Христос зцілив не тільки двох біснуватих, але й усіх жителів того краю. Автор сподівається, що Ісус буде милосердним, і звертається до нього з проханням, аби Він не оминув нікого, завітав та очистив серця кожного, хто має гріхи й ненависть. Насамкінець проповідник обіцяє, що, будучи вільною і чистою душею, кожна людина буде мати змогу ввійти у Царство Небесне і прославляти Сина Божого вічно.

Підсумовуючи викладене вище, ми не можемо не погодитися з такою думкою: «...проповідники XVII ст. забували про те, що кожна метафора, навіть та, яку використовували біблійні письменники, дає тільки одну рису подібності, а не повну копію порівнюваного предмета. Забуваючи про цю властивість метафори, казнодії намагалися знайти подібність за багатьма пунктами, причому, звичайно, добирали риси подібності і вигадані, й випадкові, й віддаленні» [3:53-54].

На прикладі цієї проповіді ми бачимо, що Антоній Радивиловський не задовольняється однією рисою подібності, а добирає усі можливі, звертаючись, зокрема, до розлогих алегорій, порівнянь, цитування [4:142].

Отже, проаналізувавши «ОЛОВО в; Нй ІІЛ'ТО є, по оошоотвїн от й го дхй» Антонія Радивлов- ського, ми пересвідчилися в оригінальності викладу запропонованої теми євангельського сюжету, майстерності використання автором гомілетичних правил та засобів художньої образності. Усе це дає підставу стверджувати, що українська проповідь на кожному етапі свого розвитку зазнавала змін не тільки у структурі чи композиції, але й давала оригінальне тлумачення Святого Письма.

Література

1. Антоній Радивиловський. Вінец Христов / Антоній Радивиловський. -- К. : Друкарня лаври, 1688. -- 576 арк.

2. Лукин В.А. Художественный текст: Основы лингвистической теории. Аналитичесский минимум / В.А. Лукин. -- 2-изд., перераб. и доп. -- М. : Издательство «Ось-89», 2005. -- 560 с.

3. Марковский М. Антоний Радивиловский -- южнорусский проповедник XVII века / М. Марковский // Университетские известия. -- 1894. -- № 4. -- С. 47 -- 94.

4. Ф.Т. Южно-русское проповедничество XVI и XVII века (по латино-польским образцам) / Ф.Т. // Руководство для сельских пастырей. -- 1869. -- Т. 2. -- С. 118-141.

Размещено на Allbest.ru