Постановка проблеми у загальному вигляді, її актуальність та зв'язок із науковими завданнями. Розвиток сучасного суспільства є чітко спрямованим на всебічну глобалізацію та інтеграцію культурних здобутків різних етносів, що стало можливим завдяки стрімкому розквіту високих технологій, тенденції до подолання регіональної і національної відокремленості у різних сферах життя, послабленню дії механізму спадковості у культурі. Досягнення успішної комунікації між представниками різних етносів входить у коло найголовніших завдань не тільки лінгвістики, але й багатьох інших гуманітарних і соціальних наук, адже при міжетнічному діалозі важливим є не тільки знання мови, але й культурних особливостей певного народу, що дозволяють визначити дійсний смисл висловленого повідомлення і дібрати найвдаліші форми передачі інформації.

Особливо цінні результати щодо умов здійснення успішної комунікації було отримано лінгвістами Р.О. Якобсоном, І.А. Стерніним, соціологами Г.Д. Ласуелом, Л.М. Федотовою, культурологами Р.Д. Л'юїсом, О.П. Садохіним та ін. Однак на сьогоднішній день в науці не склалося чіткого розуміння механізмів міжетнічного спілкування.

Мета статті - з'ясувати фундаментальні принципи здійснення комунікації між представниками різних етносів, що набуває особливого значення за доби широкого міжнародного співробітництва.

Виклад основного матеріалу. Будь-який діалог стає можливим лише за умови добровільного "включення суб'єктів в єдине поле висловлювання" [1: 40], тобто фактично він є "обміном на основі наявності загальної смислової структури" [2: 69]. Якщо діалог має здійснюватися між представниками одного й того ж етносу, " єдине поле висловлювання" формується під дією наступних факторів: спільність загальних умов проживання (природних, суспільно-політичних, економічних та ін.); єдина загальнонаціональна система матеріальних і культурних цінностей, моральних устоїв, спрямувань, традицій, звичаїв; володіння певними фоновими знаннями і мовою комунікації.

При міжетнічному спілкуванні " єдиного поля висловлювання" досягнути значно складніше, адже кожний народ проходить свій історичний шлях, формуючи власний досвід, здобутки якого осмислюються, фіксуються за допомогою мовних символів і передаються іншим членам колективу чи, шляхом спадковості, наступним поколінням його представників. Однак протягом всієї історії існування людства жоден етнос не розвивався ізольовано. Ці контакти мали різний характер і здебільшого базувалися на критеріях об'єднання / роз'єднання народів і наявності / відсутності конфлікту між ними [3: 341]. Найбільш ефективним і найменш руйнівним контактом є соціокультурна інтеграція, що сприяє здійсненню рівноправного культурного обміну. Саме такого типу відношень прагнуть прогресивні члени сучасного багатоетнічного соціуму, адже "при діалогічній зустрічі двох культур вони не зливаються і не змішуються, кожна зберігає свою єдність і відкриту цілісність, але вони взаємно збагачуються" [4: 354].

Результатом будь-яких міжетнічних взаємодій, незалежно від їхньої природи і ступеня гуманності, є встановлення певних "містків" між культурами, що дозволяють відбуватися процесу пізнання одного народу іншим і запозичення найвдаліших його досягнень у різних галузях знань. Саме внаслідок таких контактів добровільно чи примусово відбувається обмін культурними здобутками різних етносів і формування паралелей між матеріальними і духовними цінностями, накопиченими їхніми представниками протягом історії. Звісно, процес взаємодії окремих культур є можливим лише за умови їхньої загальної сумірності і має базуватися на певному спільному підґрунті.

Зіставлення культур різних народів світу дозволило вченим дійти висновку про наявність в них універсальних властивостей (архетипів), що є своєрідним базисом для "спорудження міжетнічних містків". Універсалії виникли дуже давно, тому остаточно з'ясувати природу їхнього походження досить важко. Перші міркування з цього приводу сягають часів, коли всі складні для усвідомлення явища пояснювалися божественним походженням, а неможливість розуміння їхньої суті виправдовувалася нездатністю людини її осягнути. По суті, не чим іншим, як вченням про універсали є теорія Платона про ідеї, "що не народжуються і не гинуть, нічого у себе не приймають звідкись і самі нікуди не входять, є недоступними для споглядання чи відчуття, та опікуються лише думкою" [5: 536]. Ідеї Платона розвинули Філон Олександрійський, який вперше відкрито наголосив на зв'язку божественного одкровення та архетиповості [6: 55], та Плотін, використавши поняття " архетип" для позначення вічних і незмінних прообразів Божественного Блага [7: 444].

Середньовічні мислителі, розуміючи під архетипами "внутрішні та одвічні ідеї" [8: 412], зафіксовані у святих текстах, явищах, подіях, фактично успадкували погляди давніх греків. Змінилося лише розуміння того, що є Бог (на зміну античному антропоморфізму приходить середньовічна трансцендентність) і напрямок пізнавального процесу (від античної людини "міри всіх речей" до середньовічного божественного начала, що є єдиною дійсною реальністю). На середньовічному підґрунті розгорнулися жорсткі суперечки стосовно відносного часу формування універсалій. На думку реалістів (І. Еріугени, А. Кентерберійського), вони утворилися до речей як модель для їхнього формування, номіналісти (У. Оккам, Д. Скот) вважали, що вже існуючі речі стали основою для загальних найменувань, а концептуалісти (П. Абеляр, І. Солсберійський) розмістили універсалії безпосередньо в речах, розуміючи їх як поняття.

За часів Просвітництва пошуки універсалій розгорнулися безпосередньо на лінгвістичному просторі й отримали практичну мету - створення універсальної мови як зручного інструменту міжетнічного спілкування. Р. Декарт, К. Лонсло, А. Арно, Г. Лейбниц та ін., охоплені ідеєю формування штучної формалізованої мови, здійснили аналіз лексики і граматики природних мов на предмет наявності в них універсальних характеристик, тобто тих, без яких існування мови як повноцінного засобу комунікації є неможливим.

Зіставлення різноманітних мов світу, що стали доступними для дослідження з початку ери географічних відкриттів, наводять вчених на думку про наявність більш і менш схожих за своєю фонетичною, морфологічною, синтаксичною та лексичною структурою. Природа виявлених відповідностей у плані граматики і базисної лексики пояснюється генетично - спільним джерелом виникнення мов світу (Ф. Бопп, Р. Раск, О. Востоков та ін.). Все ХІХ ст. пройшло у спробах реконструкції цієї прамови і прадавньої культури її носіїв, але підсилити свої теорії неспростовними доказами вченим не вдалося. Отже, порівняльно-історичне мовознавство, хоча і переносить пошуки джерела міжкультурних і міжмовних універсалій у доступнішу для дослідження зону (порівняно із неосяжними для людського розуму згустками божественного одкровення), однак не проливає світла на природу їхнього формування.

На початку ХХ століття розробкою зазначеної проблеми зайнялися психологи. Засновник аналітичної психології Карл Юнг, використовуючи здобутки античних і середньовічних філософів, остаточно закріпив за "внутрішніми та одвічними ідеями" [8: 412] термін архетип і шар людської психіки колективне несвідоме. Вчений не вважає, що формування архетипів могло на певному історичному етапі відбуватися свідомо: " Архетипи є інстинктивним вектором, спрямованим трендом, таким самим, як імпульс у птахів мостити гнізда, а у мурах будувати мурашники" [9: 65].

На думку вченого архетипів стільки ж, скільки типових ситуацій у житті. Однак різні природні умови існування, історичні епохи, особливості побутового і суспільно-політичного життя висували перед окремими народами деколи абсолютно несхожі обставини для реагування. Невже всі вони здатні скеровуватися вродженими архетипами, і чим пояснити неодноманітність реакції з боку різних людей на одну й ту саму ситуацію? К. Юнг стверджує, що "архетип представляє той несвідомий зміст, що змінюється, стаючи усвідомленим і сприйнятим; він зазнає змін під впливом тієї індивідуальної свідомості, на поверхні якої він виникає" [9: 97]. Звідси виходить, що та чи інша реакція людини на стимул навколишнього середовища є спричиненою входженням несвідомого у зв'язок із свідомим. Архетипи, що містяться у сфері несвідомого, виступають, на думку К. Юнга, універсальними для всього людства, а фактори свідомості формують індивідуальність поведінки особистості.

Теорія К. Юнга відкрила новий вектор у розвитку культурології ХХ - ХХІ ст.: було підготовлено численну низку праць, присвячених пошукам відбитків універсальних культурних архетипів у міфології, релігії, мистецтві різних народів. Поруч із юнгіанськими тінь, персона, аніма, анімус, самозвеличення, мудрець [9], статус універсальних отримали архетипи духу [10], материнства [11], дому [12], сім'ї та шлюбу [13] і багато інших.

Говорячи про культурні універсали, сучасні вчені розуміють під цим поняттям не тільки спільні для різних культур прояви духовної та матеріальної сфер діяльності людини, а й форми організації, зберігання і передачі отриманого досвіду. Спільність останніх для різних культур світу ґрунтовно доводить В.О. Конев. На думку російського філософа, "на рівні досвіду культури будуть різнитися, а ось на рівні форм його зберігання і передачі вони будуть подібні". Незважаючи на всю свою різноманітність, зміст культури "має єдиний спосіб своєї компоновки", а культурні категорії є "основою поєднання конкретних смислів у необхідну і зрозумілу для людини культурну дію" [14: 131]. В.О. Конев виділяє чотири види універсальних форм (категорій), в яких закріплюється й зберігається зміст будь-якої культури: демонстраційні (зразки, еталони, приклади, парадигми, традиції), імперативні (правила, норми, алгоритми, інструкції, заклики, лозунги), аксіологічні (цінності, що передбачають можливість вибору і оцінки), форми-принципи (розуміння глибинної сутності тієї чи іншої діяльності, що закріплюється в принципах її здійснення) [14: 125].

На зберігання і передачу культурного досвіду у знаковій формі звертає увагу російський учений - гуманітарій В.С. Стьопін. Він вважає, що культура має розглядатися як складне утворення, сформоване сполукою різних семіотичних систем, а функцією світоглядних універсалій є "об'єднання всього розмаїття культурних феноменів в органічну цілісність" [15: 61]. Існує безліч кодів, за допомогою яких кожна окрема культура оброблює і зберігає для своїх носіїв соціально значущу інформацію, але способи кодування є також універсальними [15: 44]. Саме тому при міжкультурному діалозі представники однієї етнічної групи спроможні вивчити коди іншої і декодувати для себе "чужу" інформацію.

Найважливішим засобом орієнтації у будь-якому сучасному культурному просторі і інструментом його видозміни є мова. Так само, як мова і мислення, мова і культура є площинами, що не співпадають, але характеризуються взаємопроникненням, внаслідок якого відбувається їхня взаємна модифікація.

В.О. Конев, зіставляючи категоріальну структуру культури і граматику мови, зазначає, що універсальні культурні категорії служать основою поєднання певних смислів культури, а граматичні значення надають можливості зв'язку слів у реченні [15: 131].

Розпочаті ще за часів Просвітництва, пошуки мовних універсалій, отримали нове підґрунтя для свого розвитку у другій половині ХХ ст. завдяки роботам Н. Хомського, який, базуючись на постулаті про вроджену мовну здатність людини і визнанні мови як комунікативної семіотичної системи, пропонує дослідникам багатий інструментарій для опису структур різноманітних мов світу. Н. Хомський ставив перед собою за мету виявити універсальні принципи й закономірності організації всіх мовних систем. Центральною ідеєю його трансформаційної граматики є гіпотеза про наявність двох рівнів репрезентації мовного матеріалу - глибинного і поверхневого [16: 73]. Зіставлення більш ніж 4000 мов світу, здійснені Н. Хомським, наводять вченого на думку про існування "схеми універсальної граматики". Вона зумовлена "глибинними структурами" (базисними абстрактними формуваннями, що визначає семантичну інтерпретацію речення) і "вродженими механізмами", укоріненими у психіку і мозок людини [16: 140].

Отже, всі культури світу, незважаючи на різноманітність своїх зовнішніх проявів, розвиваються у межах єдиної структури із сталим набором базових елементів і спільними принципами їхньої взаємодії. З метою організації, зберігання і передачі іншим користувачам суттєвої інформації про свою культуру, представники будь-якої етносу кодують її шляхом залучення знаків різноманітних семіотичних систем за допомогою універсальних способів кодування.

Мова є найкращим посередником між культурою і людиною, надаючи останній можливість заглиблення в соціокультурний досвід з метою отримання необхідної інформації і внесення модифікацій в його поверхневу структуру. Так само, як і культури, мови вражають своєю різноманітністю, однак на глибинному рівні демонструють надзвичайну злагодженість роботи спільних механізмів. Саме завдяки універсальності категоріальної структури всіх культур світу, спільним принципам формування глибинних структур різних мов і особливим властивостям людської психіки і мислення, що передбачають спроможність людини до одночасного проникнення в різні культурні простори, може здійснюватися успішне міжетнічне спілкування.

міжетнічне спілкування лінгвістична універсалія

Список використаних джерел та літератури