У дзеркалі мови: соціальні характеристики носія суржику (на матеріалі сучасної української прози)

Key words: sociolinguistics, language differentiation of society, surzhyk, linguistic portrait of native speakers of surzhyk.

суржик мовлення комунікативний

Мовне портретування витлумачують як напрям у сучасній лінґвістиці, у межах якого створюють (описують та аналізують) індивідуальні мовні портрети носіїв мови або мовні портрети соціальних груп [5].

Поняття “мовний портрет” співвідносне з низкою інших понять, що ними характеризують людину крізь призму її комунікативної поведінки, а саме: “роль”, “стереотип”, “маска”, “амплуа”, “персонаж”, “імідж”, “ лінґвокультурний типаж” [3, с. 181].

Варто наголосити, що оперування згаданими поняттями в лінґвістичних студіях зумовлене різно-аспектними дослідженнями мовної особистості. Як слушно зауважує К. Сєдов, “впровадження в наукову парадигму мовознавства категорії «мовна особистість» спонукало науку про мову опановувати раніше не властиві їй поняття, -- особистість, діяльність, поведінка, роль, статус, ситуація, жанр тощо” [12, с. 5]. Одним з пріоритетних завдань антропоцентричної лінґвістики дослідник уважає розпрацювання проблеми визначення в мовних особистостях міри одиничного й загального, типового й унікального, індивідуального й колективного. Ця проблема зумовлює потребу створення класифікації мовних особистостей на основі особливостей їхньої мовної поведінки. Власне, ці особливості й намагаються зафіксувати в мовних портретах. Тож цілком обґрунтованим видається підхід М. Китайгородської, Н. Розанової, які витлумачують мовний / мовленнєвий портрет як “функціональну модель мовної особистості” [4].

Нині мовознавці створюють мовні портрети носіїв мови за найрізноманітнішими соціальними характеристиками: віком (мовний портрет підлітка / школяра [7; 2], студента [6]), професією (вченого [10], політика [11], підприємця [3, с. 178]), належністю до соціальної верстви (інтеліґента [5], держслужбовця [9], адвоката [1], представника соціальних низів тощо).

Прикметною ознакою мовної реальності в сучасній Україні є побутування українсько-російського мішаного мовлення, відомого під назвою суржик. В українській соціолінґвістиці українсько-російський мішанець пов'язують із певними соціальними групами [13, с. 665--668]. Саме тому, моделюючи мовний портрет носія суржику, прагнули передусім визначити соціальні характеристики такої людини, дослідити, чи корелює її мовна поведінка з місцем на ієрархічній драбині.

Л. Масенко в ієрархії різних соціорівнів мови відводить суржику місце низького розмовно-побутового мовлення, що є ознакою недостатнього рівня освіченості й культури його носіїв [8, с. 121]. Адже суржик утворюється внаслідок хаотичного, несвідомого заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської. Оскільки суржик функціонує в усному мовленні, на його побутування накладають відбиток психолінґвістичні механізми розмовної комунікації. Це означає, що, перебуваючи в умовах невимушеного, непідготовленого спілкування, мовець намагається спростити й полегшити свою мовну поведінку, тому він часто послуговується готовими мовними формулами, серед іншого різного роду кліше, шаблонами та стереотипами. Здебільшого суржикізми на кшталт красіво, неприятності, справка, об'явлєніє, кажда мінута, столова, уборщиця, платьожка тощо і є такими своєрідними кліше, що їх мовець відтворює відповідно до ситуації, пор.:

-- О, Ліля! -- сказала голова-квітка, чи м'яч, чи кавун. -- Чого це ти стала й не заходиш?

— Не хочу мішать,-- сказала скромно Капіля.

— А в чому мішать? -- сказала голова. -- Вже попрала й оддихаю. Такі хороші в мене сей год горгинії. Розквітуть -- красота буде!

— Да, в тебе вони красіві, ні в кого таких красівих нема, -- підхлібила Капіля, підступаючи ближче.

— Сей год у мене пара нових, Вікторія Вікторовна дала... Як же це вона їх назвала?

— Ну, у Вікторії Вікторовни не такі красіві горгинії, як твої!

— Це ще як сказать, -- скромно потупилася Валька. -- А шо твої вавки в горлі?

— Болять, -- підступила ближче Капіля; тепер бачила: Валька сидить на ослінці, величезний живіт сягає колін і майже прикриває їх, і вся вона нагадує кулю, посаджену на тонкі дерев'яні ніжки, побіч яких, мов стовпи, величезні, обв'язані бинтами ноги.

— А в мене ноги болять, -- поскаржилася Валька. -- Так болять, шо спасу нема. Шо тобі кажуть врачи?

— Ет! -- мовила Капіля. -- Шо вони знають чи пунімають!

Коли припечу ті вавки водкой, то легше, а нема припекти, хоч на стіну лізь... І де вона взялася, ця холера?

— Біду не кличуть... По-моєму, ти ще більше схудла. -- Тоді Капіля зважилася на ризикованого крока, тобто вирішила пожартувати:

— Це коли б, Валь, нас обох склеїть, а тоді розрізать, то були б якраз! -- і показала беззубі ясна.

— І діствітельно! -- сказала Валька і захихикала, її могутнє тіло при цьому заколивалося, струшуючи товщ. -- Ти скажеш! Як там мама?

— Каже: їй сонце в тумані. Шось з глазами навєрно.

— Та воно й справді теперички часто в тумані, -- мовила Валька. -- Тілько сонце їй у тумані?

— Ну да! Все друге, каже, нормально бачить.

— То від старості, -- авторитетно сказала Валька. -- А під мухою не була?

— Не було з чого. Каже: коли б ковтнула, то воно, може б, той туман і пропав.

— Діствітельно! -- сказала Валька і знову захихикала, струшуючи товщем. -- А як там Шурик?

— З ногами погано, ходить як перебитий. Але нічо! Водку п'є.

— Ну, коли водку п'є, то півбіди. А на роботу не думає устраїваця? -- спитала строго Валька.

Момент був небезпечний, Капіля миттю відчула: як підводний риф для корабля чи скеля.

— Рветься! -- сказала серйозно. -- Шо я, каже, буду у вас нахлєбніком. Але куди йому на роботу з його ногами. -- Капіля зробила паузу, оглядаючи Вальчиного квітника. -- Замічательні в тебе цвіти!

— Да, хороші! -- сказала, розм'якши, Валька. -- Цвіти я люблю, отак сядеш, дивишся і на душі харашо... Сходи-но, Ліль, у кухню, там на столі мисочка з кислою капустою. Мисочку потім принесеш!

— Канєшно, принесу, -- мовила Капіля, рушаючи до коридорця. (Валерій Шевчук, “Роман юрби”).

Спостерігаючи за мовною поведінкою носіїв суржику, часом переривали розмову на якомусь клішованому суржикізмі. Невеличкої паузи мовцеві було достатньо, щоб замінити покруч нормативним словом.

Чітка співвіднесеність суржику з певними соціальними прошарками помітна від перших фіксацій цього субкоду в художніх текстах [8, с. 13].

Спершу побутування суржику (хронологічно цей етап охоплює ХУІІІ -- початок ХІХ ст.) було обмежене соціальною групою сільської та містечкової адміністрації. Тогочасний суржик формувався на лексичній основі російського канцеляриту. Зразком його є, зокрема, мовлення Возного з п'єси І. Котляревського “Наталка Полтавка”. Л. Масенко зауважує, що цей тип суржику побутував у селах України впродовж ХІХ ст., до падіння самодержавного режиму.

Іншим джерелом, що живив суржик за часів Російської імперії, була солдатчина. Проаналізуваши великий корпус текстів, Л. Масенко робить висновок, що для згаданого періоду суржик можна кваліфікувати як соціолект окремих груп українського етносу -- прошарку місцевого чиновництва, яке пристосовувало своє мовлення до загальноімперського офіціозу, та ідіолекти селян, зросійщених під час військової служби [8, с. 16].

Із початком індустріалізації, супроводжуваної зростанням міст, формуванням робітничого класу, соціальна база суржику починає розширюватися за рахунок українськомовних селян, які активно поповнювали міське населення. На приклади тогочасного міського суржику натрапляємо у творах М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

У ХХ ст. так само спостерігалося кілька потужних хвиль суржикізації мовного простору України. Першою такою хвилею Л. Масенко вважає згортання процесу українізації та погром українського села в період колективізації (30-ті роки). Наступна хвиля -- так звана повоєнна відбудова, що супроводжувалася новим зростанням міст. Потужна хвиля; зросійщення, супроводжувана поширенням суржику, прокотилася в 70--80-ті роки ХХ ст. Соціолінґвальні портрети тогочасних носіїв суржику психологічно тонко змальовано, зокрема, в новелах Г. Тютюнника. Л. Масенко, характеризуючи згаданий період, наголошує, що саме з ним “слід пов'язувати початок формування й швидкого розростання суржикомовних середовищ, коли функціонування мішаних ідіомів виходить за межі окремих ідіолектів, хоча й численних, або ж соціолекту певної групи, концентруючись у зонах, прилеглих до великих міст, а також у частині невеликих містечок і сіл Центральної, Східної та Південної України” [8, с. 34].

Про психолінґвальні механізми формування мовної особистості носія суржику за того періоду (комплекс меншовартості як першопричина цього механізму почасти спостерігається й нині) пише О. Ткаченко, пор.: “Діє здавна виникла загальноміська атмосфера іронічно-несхвального, а то й глузливо-ворожого ставлення до українця як до «селюка» або «націоналіста», й інерція цього давнього узвичаєння діє настільки сильно, що їй, щоб не відчувати тиску цієї глухої стіни ворожості й осуду, піддаються навіть цілком свідомі українці, а тому прибульці з села теж починають русифікуватися в місті (так і виникає суржик)” [14, с. 400-405].

Хвилю поширення суржику спостерігаємо й нині у зв'язку з інвазією російськомовної масової культури, про що з гіркою іронією пише Л. Костенко, пор.:

21 лютого. Міжнародний День рідної мови. Оскільки для не-громадян найріднішою є немова, тобто не українська і не російська, а гібрид-ерзац-мішанка, то, може б, саме їй надати статус державної? Думаю, це дуже об'єднало б суспільство -- єдина державна, на всіх рівнях функціонуюча мова. Общепонятний суржик на субстраті фєні і мата. (Ліна Костенко, “Записки українського самашедшого”).

Розмірковуючи про соціальну базу суржику, дослідники зауважують, що визначальною характеристикою суржикомовців є те, що суржик -- це єдина мова, якою вони послуговуються в усіх життєвих ситуаціях.

Галерея образів суржикомовців створена, зокрема, в оповіданнях Б. Жолдака. Принагідно зауважимо, що “суржик” цього письменника видається дещо штучним, вкладаючись загалом у межі засобів творення комічного, пародіювання, художнього перебільшення, на що звертають увагу мовознавці та літературознавці.

Що ж до соціальних характеристик суржикомовних персонажів, змальованих в оповіданнях збірки “Гальманах”, то вони видаються доволі влучними. Так, в оповіданні “Джазова Леся” суржиком говорить нічний хуліган, люмпенізований молодик, який переслідує героїню, пор.:

-- Так ти мені й не скажеш? -- почула захекане, ні, схвильоване, він збуджувався, відчувши її страх, і тому здобував ситуацію.

-- Що я можу сказать? -- наддала ходи.

-- Ну, напримєр, которий час, -- він здоганяв, -- бляха, тут так пізно, а ти, бляха, тут ходиш, і шо, не страшно одной?

-- Я не бляха, -- несподівано відповіла вона й притисла до себе торбинку.

-- З юмором, -- критично, з притиском відповів, ухопив за лікоть. -- Ну що ж, -- зітхнув, -- з юмором, так з юмором.

Тіпнув до себе, але вона висмикнулась і побігла, якщо це взагалі можливо на десятисантиметрових шпильках.

-- А ти рєзвая бляха, -- гумор прокинувся і в нього, бо попереду було з півсотні метрів темряви, і він одкинув цигарку -- тепер йому були потрібні обидві руки, наздогнав, лівою хап, а правою замахнувся ударить; саме тут каблук у неї ковзнув, її крутнуло, торбинка з розльоту влучила в нього, і несподівано вона відчула, а не почула, як той упав. Озирнулась -- і дійсно, він намагався підвестися, хапаючись за скроню. (Богдан Жолдак, “Джазова Леся”).

Уражене суржикізмами мовлення й героя оповідання “Do you speak (ду ю спик)” -- простакуватого селянина, пор.: