Мовностилістичні особливості "Слова про закон і благодать" Іларіона

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 811.161.2'282

Криворізький державний педагогічний університет

Мовностилістичні особливості "Слова про закон і благодать" Іларіона

Колоїз Ж. В.

доктор філологічних наук,

Анотація

лінгвістичний іларіон біблійний інтертекст

Колоїз Ж. В. Мовностилістичні особливості „Слова про закон і благодать” Іларіона.

У статті репрезентовано лінгвістичний аналіз „Слова про закон і благодать” Іларіона; ідеться передусім про інтертекстуальність як засіб передачі інформації у вигляді „чужого слова”, про особливості використання біблійних інтертекстів; на окрему увагу заслуговує такий стилістичний прийом, як антитеза, що маніфестується різними лінгвістичними засобами.

Ключові слова: інтертекстуальність, інтертекст, цитата, біблеїзм, алюзія, антитеза, антонім.

Аннотация

Колоиз Ж. В. Лингвостилистические особенности „Слова о законе и благодати” Илариона.

В статье репрезентируется лингвистический анализ „Слова о законе и благодати” Илариона; прежде всего речь идет об интертекстуальности как средстве передачи информации в выде „чужого слова”, об особенностях использования библейских интертекстов; на отдельное внимание заслуживает такой стилистический прием, как антитезис, манифестируемый различными лингвистическими средствами.

Ключевые слова: интертекстуальность, интертекст, цытата, библеизм, аллюзия, антитезис, антоним.

Annotation

Koloiz Z. V. Linguistic and stylistic features of “Sermon on Law and Grace” of Ilarion.

In the article the linguistic analysis of “Sermon on Law and Grace” of Ilarion is presented. Intertextualness as means of information transfer through “strange word” and features of using bible intertext are examined. Special attention is paid to stylistic device as antithesis that is demonstrated by different linguistic methods.

Key words: intertextualness, intertext, quotation, biblicism, allusion, antithesis, antonym.

В історії української філософської думки чільне місце посідає доробок київських книжників, у якому чітко окреслено важливі світоглядні проблеми та репрезентовано глибокі філософські ідеї.

З-поміж видатних філософів києворуської доби вирізняється постать Іларіона - руського філософа і мислителя, першого київського митрополита з широкою ерудицією та глибоким знанням Старого і Нового Завітів, одного з ранніх представників досягнень тогочасної світової культури на староукраїнському ґрунті. Будучи наближеним князя Ярослава Мудрого, він боровся за об'єднання Русі і незалежність руського народу. „На основі біблійної релігійної тематики Іларіон перший у вітчизняній думці змальовує образ історії, створює своєрідну її концепцію, яка сповнена глибоким філософським світоглядним змістом, роздумами про долю всього людства”

[5, 22]. Така неординарна особистість, безумовно, не могла залишитися поза увагою науковців, передусім філософів, істориків, літературознавців. А його „Слово про закон і благодать” (Про закон, Мойсеєм даний, і про благодать та істину, що були Ісусом Христом, і як закон одійшов, а благодать і істина всю землю сповнили, і віра на всі народи поширилася, і на наш народ руський) стало обов'язковим для вивчення у шкільній практиці.

Метою нашої статті є дослідження мовностилістичних особливостей названої пам'ятки, що порушує ряд питань, зокрема й про сутність розвою людства крізь призму таких релігійних понять, як закон і благодать.

Задля досягнення певного стилістичного ефекту вони протиставляються в межах одного контексту та тексту загалом й ілюструють явище так званої розгорненої антитези: 1) Отож про закон, Мойсеєм даний, і про благодать і істину, які з'явилися через Христа, повість ся і про те, чого досяг закон і чого досягла благодать, ? спершу закон, а потім благодать; спершу тінь, а потім істина; 2) Зніс бо і Мойсей із Сінайської гори закон, а не благодать, тінь, а не істину.

Закон, згідно з традиційною позицією дослідників відомої пам'ятки, ? це віра, яка передувала християнству і мала риси поганства, це Старий Завіт, зокрема перші його п'ять книг, так зване П'ятикнижжя Мойсеєве (для означення останнього в давньоєврейській мові використовувався звуковий комплекс тора < Torah). На думку І. Огієнка, слово Torah, що означало «наука», неправильно переклали грецькою мовою як закон (nomos)

[4, 373]. Звідси, відповідно, й постала усталена конструкція Закон Мойсея, активно використовувана Іларіоном. Старослов'янське ж слово законъ є прийменниково-іменниковим утворенням (за + конъ), мало значення „за кону”, тобто „за початку”. У праслов'янській мові *kon- використовувалося для позначення двох протилежних кінців предмета (пор.: початок і кінець є етимологічно спорідненими; старослов'янське искони < изъ кони - „спочатку”): Закон бо предтечею був і слугою благодаті й істині, де істина - „правда” < истъ, истыи - „дійсний, справжній” виступає як синонім благодаті.

Благодать ? основоположне поняття християнського віровчення, викладеного в Новому Завіті, що витлумачується як вищий ступінь розвитку людства, підґрунтя віри, відкритої для всіх народів. Старослов'янська форма благодђть - „ласка Божа, дар Духа Святого” (пор.: благодатний < благодатьнъ - „сповнений ласки Божої”). Ласка Божа, дар Духа Святого є дійсною, справжньою, а відтак Істина ж і благодать слугами суть майбутньому віку, життю нетлінному. Благодать - це християнська віра, яка протиставляється законові (Закон бо ранішим був, а вознісся невисоко і одійшов. Віра ж християнська, пізніше з'явившись, більшою од ранішої стала і розійшлася між множеством народів), що асоціюється з основними його атрибутами: Іудейство бо перестало бути, і закон одійшов, жертви неприйнятими зосталися; ківот, скрижалі і очистилище одняті були (пор.: ківот (< гр. Kibotos), або ковчег, закону - дерев'яна скринька, оздоблена золотом, у якій зберігалися кам'яні таблиці - скрижалі - із заповідями, переданими Мойсеєві; очистилище ? золота дошка, якою прикривався ківот).

Синтаксичне словосполучення віра християнська, що вступає в синонімічні парадигматичні відношення з лексемою благодать, подекуди модифікується й репрезентується чи то як віра благодатна (Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого народу руського дійшла), чи то як роса благодатна, дощ благодатний (1) По всій бо землі суша була раніше. Ідольською облудою народи були одержимі і роси благодатної не приймали;

2) А по всій землі роса, а по всій землі віра розпростерлася, дощ благодатний обросився, купіль одродження синів своїх в нетління огорнула).

Унаслідок подібних метафоричних переосмислень увиразнюються не лише синонімічні ряди, але й розширюються опозиційні, як-от: 1) Озеро ж закону пересохло, а євангельське джерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося; 2) У пустинній бо й пересохлій землі нашій, висушеній ідольським жаром, зненацька забило джерело євангельське, напуваючи всю землю нашу. До того ж досить часто конструкції побудовані саме так, що демонструють не тільки антонімічні, але й синонімічні парадигматичні відношення: 1) Іудейство тінню і законом виправдовувалось і не спаслося. Християни ж істиною і благодаттю не виправдовуються, а спасаються (тінь, закон - істина, благодать); 2) До того ж виправдання іудейське скупе було, бо зависливе. Не ширилося на інші народи, а тільки в Іудеї самій було. Християнське ж спасіння благе і щедре, бо шириться на всі краї земні (скупе, зависливе - благе, щедре). У першому разі у відношеннях протиставлення перебувають і ті лексеми, які антонімами не є (виправдовувалося - не спаслося; не виправдовувалося - спаслося), диференціюються виразними структурними особливостями (іудейство ? християни (пор.: іудейство - християнство або іудеї - християни). Протиставлення закону - благодаті, іудейства - християнства стають ключовим у розмірковуваннях Іларіона про світову та вітчизняну історію, про долю України-Русі, про „того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам'ятаються ще й нині” (пор.: каган - титул верховного правителя в давніх тюркських народів, з якими доводилося стикатися східним слов'янам; із VІІІ-ІХ ст. використовується на Русі як синонім титулу „великий князь”).

Цілком закономірно, що текст релігійного змісту досить яскраво ілюструє й розгорнену антитезу, побудовану на основі протиставлення лексем людина - Бог і похідних від них: 1) Перед віком од Отця народжений, єдинопрестольний Отцю, єдиносущний із Ним, як сонячне світло, зійшов на землю, одвідав людей своїх, не одлучившись од Отця, і втілився од дівиці чистої, безмужньої і безскверної, ввійшовши в неї, як сам відає, і, плоть прийнявши, вийшов, як і ввійшов, єдиним будучи у Трійці, у двох єствах ? божество і людськість;

2) Вповні людина, бо влюднився, а не привидівся, і вповні Бог по божеству, а не проста людина. Показав на землі він і Боже, і людське. Бо, як людина, утробу материну розтяв і, як Бог, вийшов, дівства не пошкодивши. Як людина, материне молоко приймав, і, як Бог, приставив ангелів з пастухами співати „Слава в вишніх Богу”. Як людина, сповився у пелюшки, і, як Бог, волхвів звіздою вів. Як людина, лежав у яслах, і, як Бог, од волхвів дари і поклоніння приймав. Як людина, тікав у Єгипет, і, як Богу, рукотворіння єгипетські поклонилися Йому. Як людина, прийшов на хрещення, і, як Бога, Йордан устрашився Його і потік назад. Як людина, роздягтись, увійшов у воду, і, як Бог, од Отця послух прийняв: „Се син мій улюблений. Як людина, постився сорок днів, голод терплячи, і, як Бог, переміг спокусника. Як людина, йшов на весілля в Кану Галілейську, і, як Бог, воду у вино перетворив. Як людина, на кораблі спав, і, як Бог, заборонив море вітрам хвилювати, і послухали ті Його. Як людина, по Лазарю просльозився і, як Бог, воскресив його з мертвих. Як людина, на осля сів, і, як Бога, величали Його: „Благословенний той, хто гряде в ім'я Господнє!” Як людина, розп'ятий був і, як Бог, своєю владою разом із Ним розп'ятого впустив у рай. Як людина, оцет п'ючи, випустив дух і, як Бог, сонце мороком закрив і землею потряс. Як людина, в труну покладений був і, як Бог, пекло зруйнував і душі звільнив. Проілюстрована антитеза має на меті продемонструвати зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка розподіляється на період „язичницький”, період „іудейського закону” і завершальний період християнської „благодаті та істини”.

Проста антитеза ілюструється власне лексичним, лексико-синтаксичним та синтаксичним протиставленням. Власне лексичне протиставлення забезпечується здебільшого використанням різних типів антонімів, що репрезентують однорідні сурядні ряди. Згідно з сучасними науковими уявленнями типологія семантичних протилежностей у „Слові про закон і благодать” представлена такими парадигмами: а) контрарна протилежність, що виражає крайні симетричні члени упорядкованої множини, між якими існує середній, проміжний складник, що називається мезоніном: Не тим тільки явив сущу в ньому до Бога любов, подвигнувся ще, заповідаючи по всій землі своїй людям хреститися в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, і ясно і велегласно в усіх городах славити Святу Трійцю і всім бути християнами, малим і великим, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простим, багатим і вбогим ( пор.: малий - середній - великий; юний - молодий - старий; багатий - бідний - убогий); б) комплементарна протилежність, що маніфестує відношення між протиставними видовими поняттями, які доповнюють одне одного до родового поняття і за своєю природою є максимальними, граничними: 1) До людей, що жили на землі, в плоть одягнувшись, прийшов той, а до сущих у пеклі розп'яттям і в труні лежанням зійшов, аби і ті і ті, і живі й мертві, пізнали одвідини Його і Божий прихід і зрозуміли, що і для живих, і для мертвих міцний і сильний Бог є; 2) І нам, що були раніше наче звірина і скотина, не розуміючи, де праве, а де ліве, до земного прикуті, анітрохи про небесне не дбаючи, послав Господь заповіді, які ведуть у життя вічне; 3) І Христова благодать усю землю обняла і, як вода морська, покрила її. І все старе, зістаріле заздрістю іудейською, одхиливши, нове держить ( пор.: живий - мертвий; праве - ліве; старе - нове); в) векторна протилежність, що характеризує протиставлення різних за своєю спрямованістю дій, рухів, координат: Усім же тим, хто не славить, хто не хвалить Його, хто не поклоняється величі слави Його, хто не дивується невичерпному людолюбству Його, Бог наш на небесі і на землі що схоче, те і зробить (пор.: на небесі - на землі); г) конверсивна протилежність, що описує певні семантичні відношення з позицій різних учасників ситуацій: І вже не жертвенну кров куштуючи, погибаємо, а причащаючись Христовою святою кров'ю, спасаємось (пор.: погибати - спасатися). Варто, очевидно, зауважити, що в межах одного контексту протиставляються не лише загальномовні, але й контекстуальні лексеми: 1) Скликав Бог гостину і частування щедре урядив телям, угодованим од віку возлюбленим сином своїм Ісусом Христом, зібравши на спільне свято усіх небесних і земних, ангелів і людей (пор.: небесних - земних; ангели - люди); 2) Се ж бо й ми вже з усіма християнами славимо Святу Трійцю. А Іудея мовчить (пор.: славити - мовчати).

При лексико-синтаксичному протиставленні, крім власне лексичних антонімів, використовуються й специфічні синтаксичні засоби, як-от, скажімо, наявність відповідного типу відношень, що забезпечуються протиставними сполучниками, які поєднують чи то однорідні члени речення, чи то частини складносурядного речення: 1) Так і іудейство, хоч ранішим було, але благодаттю християнство більшим стало (іудейство - християнство);

2) Христос прославляється, а іудеї проклинаються (Христос - іудеї; прославляється - проклинаються); 3) Народи навернені, а іудеї одвергнуті (народи - іудеї; навернені - одвергнуті). В останніх ілюстраціях представлено по кілька протиставлень. Такі ситуації не є поодинокими, а антитезу репрезентують не лише лексичні антоніми, і не тільки антоніми: 1) Уже й ми не ідолослужителями зовемося, а християнами; і не без надії вже живемо, а сподіваючись на життя вічне. І вже не капище сатанинське городимо, а Христові церкви зводимо; вже не заколюємо бісам один одного, а Христос за нас заколюється і приноситься в жертву Богу і Отцю; 2) В іудеїв бо виправдання, у християн же спасіння. Виправдання у всьому світі є, а спасіння ? в майбутньому віці. Іудеї бо земному раділи, християни ж радіють майбутньому на небесах (іудеї - християни; виправдання - спасіння; земне - майбутнє на небесах). У першому разі протиставлення посилюється заперечною модальністю однієї з предикативних частин; в іншому ? контрастне „нанизування” увиразнюється лексичними повторами.

Подекуди протиставлення забезпечуються чи то єднальним сполучником і, ужитим у протиставному значенні (Тоді почав морок ідольський од нас одходити, і зорі благовір'я з'явилися), чи то недиференційованим синтаксичним зв'язком, репрезентованим безсполучниковими конструкціями з однотипними частинами, що ілюструють зіставно-протиставні смислові відношення: Капища рушилися, і церкви ставилися,/ ідоли крушилися, ікони святих з'являлися,/ біси розбігалися, хрест городи освячував.

Доволі часто антитеза увиразнюється протиставленням заперечувальної ? стверджувальної модальності: І не іудейське хулимо, а християнське благословляємо; радимося не про те, як розп'ясти, а про те, як розп'ятому поклонитися; не розпинаємо Спаса, а руки до Нього здіймаємо; не пробиваємо ребра Його, а з них п'ємо, як із джерела нетління; не тридцять срібняків беремо за Нього, а один одного і все життя наше Йому вручаємо; не таїмо воскресіння Його, а в усіх домах своїх проголошуємо: „Христос воскрес із мертвих!” Не кажемо, що вкрадено Його було, а стверджуємо, що вознісся Він туди, де й був.

Крім антитези, до специфічних особливостей досліджуваного тексту можна віднести так звану інтертекстуальність, що є засобом передачі інформації у вигляді „чужого слова”, яке розкодовується за умови спорідненості фонових знань автора та реципієнтів. „Слово про закон і благодать” досить широко репрезентує елементи біблійного прототексту, що реалізується через використання інтертекстів: Збулося благословіння [на іудеях Єфремове, а на християнах] Манасіїне, бо старійшинство Манасіїне лівицею Іакова благословлене було, а Єфремове чернецтво правицею. Хоч і старший Манасія од Єфрема, а благословінням Іакова менший був [Буття 48 : 13?14].

Доволі часто Іларіон послуговується такими інтертекстами, які передбачають дослівне введення частини прототексту до структури тексту і кваліфікуються як цитати. Наприклад: За пророцтвом Ісайїним: „Старе пройшло, а нове вам сповіщаю. Співайте Богу пісню нову, і хай славиться ім'я Його по всіх кінцях землі, і між тими, що виходять у море і плавають по ньому, і на островах усіх” [Ісайя 41 : 9?10]. І ще: „Всі ті, що трудяться на мене, наречуться ім'ям новим, яке благословиться на землі. Благословлять бо вони Бога істинного” [Ісайя 65 : 15?16]; І стількох милує благий Бог з роду людського людей тілесних хрещенням, скільки з них благими ділами за синів Богові і причасників Христу бувають, як рече євангеліст: „Тим, які прийняли його, дав він владу дітьми Божими бути, тим, які віру прийняли в ім'я Його, що не од крові, не од похоті плотської, не од похоті чоловічої, а од Бога народилися Святим духом у святій купелі” [Іоана 1 : 12?13] (пор.: євангеліст < Євангелія < Euangelion ?„добра вість” < eu ? „добро” + angelio ? „я приношу вістку”) тощо. Біблійні цитати завжди є впізнавані в тексті, що пов'язано, з одного боку, з усталеною матеріальною формою вираження, з іншого, - забезпечується спеціальними графічними засобами: лапками та покликаннями на відповідний інтертекст.

Ще в давні часи, коли основним джерелом знань був життєвий досвід і Слово Боже, люди знали і доречно послуговувалися розмаїттям повчальних біблійних висловів. Спочатку це були, очевидно, більш або менш точні цитати, якими мовці підтверджували слушність своїх думок або заперечували чиїсь - у разі потреби. Поступово такі цитати все далі відходили від того тексту, з якого були взяті, набували переносного, узагальненого, образного значення.

Крім того, використовується такий засіб, який ґрунтується на подібності, але не ідентичності до прототексту, тобто за своєю суттю є натяками: Як закон привів узаконених до благодатного хрещення, так хрещення впускає синів своїх у вічне життя. Мойсей бо і пророки про Христове пришестя повідали, а Христос і апостоли його ? про воскресіння і про майбутній вік; Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними; не до ворогів Божих чужовірних, а тільки до синів його; не до сторонніх, а до таких, що приймуть у спадок небесне царство. Яскраво ілюструють такий художньо-стилістичний прийом, як літературна алюзія, який відсилає читача до відповідного джерела і розрахований на його знання, ерудицію і проникливість. Наприклад: Царство Небесне ? це місце, де, за біблійними уявленнями, блаженствуватимуть, тобто будуть щасливими, праведники після смерті. Це місце, де знаходиться законний Цар Христос, який „усе в усьому”. Бог „не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся” [Іоана 3 : 17]. Царство Небесне ? це праведність, мир, радість у Дусі Святому; воно знак у серці людському. Коли фарисеї спитали Ісуса, коли прийде Царство Небесне, Він відповів: „Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: „Ось тут” або „там”. Бо Боже Царство всередині вас” [Луки 17 : 20?21].

Подекуди трапляються індивідуально-авторські трансформації, змінені відповідно до функційних потреб: Добре було благодаті й істині між новими людьми возсіяти. Не вливають бо, за словами Господніми, вина нового вчення благодатного в міхи старі, зістарілі в іудействі. А то міхи прорвуться і вино проллється. Якщо не могли іудеї закону тіні вдержати, раз у раз ідолам поклоняючись, то як же їм істинної благодаті вдержати вчення? Як нове вчення, то й нові міхи ? нові народи. Тоді й те, й те ціле буде (пор.: вилити молоде вино в старі міхи (бурдюки) ? використовується для позначення ситуації „порушення діалектичної єдності між змістом і формою”; пов'язується з біблійною ситуацією: коли Ісуса запитали, чому його учні не дотримуються посту, адже постять навіть фарисеї, Він відповів, що всьому свій час і своє місце, бо ж „не виливають вина молодого в старі міхи (бурдюки), а то міхи (бурдюки) розірвуться, і вино розіллється, і міхи (бурдюки) пропадуть; а виливають вино молоде до нових міхів (бурдюків), ? і одне, й друге збережене буде” [Матвія 9 : 17].

Езотеричний феномен Біблії полягає в нескінченній перспективі розкриття символічного значення її ідей, образів, сюжетів і мотивів: Воістину, чий Бог величчю зрівняється з Богом нашим? Той Богом є, хто, творячи чудеса, вчинив спасіння посеред землі, хрестом і мукою, на місці лобнім, засмакувавши оцту й жовчі, аби злочин і гріх солодкого смакування Адамового од дерева заказаного смакуванням гіркоти прогнати. Сотворивши се, спіткнувся він об камінь і розбився, як Господь сказав: „Хто впаде на камінь сей, розіб'ється, а на кого той сам упаде, розіб'є того” [Матвія 21 : 44] (пор.: засуджений до страти, Ісус ішов на Голготу (лобне місце Череповище) і ніс на Собі „дерево прокляття” ? хрест (первинне значення слова хрест - „ганебний, стовп до якого прив'язували злочинців, виставляючи їх на всенародне приниження й голодну смерть”; кожен засуджений мав нести свій хрест до місця страти; звідси, відповідно, нести свій хрест ? „терпляче переборювати труднощі, незгоди, усе те, що сталося неминучим у чиємусь житті”; гріх солодкого смакування Адамового од дерева заказаного пов'язується з ситуацією, де йдеться про те, що Господь насадив сад в Едемі і поселив людину, яку створив, щоб доглядала едемський рай. Посеред раю зростало дерево пізнання добра та зла, плодами якого Бог суворо заборонив користуватися Адамові. Але змій спокусив Єву, яка скуштувала плід дерева цього й спонукала до того Адама. Тоді розсердився Господь і вигнав людей із раю, виносячп їм свій Божий присуд. Сказав Він до Адама: „У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох і до пороху вернешся” [Буття 3 : 19]). Такі біблеїзми слугують будівельним матеріалом, оформлюють поряд зі словами та словосполученнями зміст тексту, звільняють адресанта від необхідності „вигадувати” інші словесні формули, водночас підвищуючи експресивно-емоційну виразність висловлювання, допомагаючи досягти певного прагматичного ефекту.

На основі тих чи тих конкретних ситуацій з'являються й перифрастичні описові звороти: 1) Він не дав до кінця творінню своєму ідольським мороком одержимому бути і в бісівському слугуванні гинути, а направив спершу плем'я Авраамове скрижалями і законом, а потім Сином своїм усі народи спас, Євангелієм і хрещенням увівши їх в оновлене буття, у життя вічне;

2) І прогнані були іудеї і розсіяні по всіх усюдах. І діти благодаті, християни, наслідниками стали Богу і Отцю тощо.

Важливою стилістичною рисою „Слова про закон і благодать” є функція осмислення морального ідеалу, що відіграє певну роль в ідейному розумінні твору й апелює до совісті людини, її світогляду, дозволяє відійти від окремого історичного, національного та звернутися до загального, що уособлюється в духовності кожної людини і виходить за рамки сюжету твору: 1) Він єдиний, творячи чудеса, готуючи істину і благодать, установив закон, аби в ньому обвиклося людське єство, од багатобожжя ідольського одхиляючись до віри в єдиного Бога; аби, як брудна посудина, людство обмилось водою, законом і обрізанням, прийняло в себе молоко благодаті й хрещення; 2) Блякне бо світло місяця перед сяйвом сонячним. Так і закон перед благодаттю. І холод нічний минає, як сонячна теплота землю зігріває. І вже не горбиться в законі людство, а в благодаті випростано ходить. Іудеї бо при свічці законній шукали своє виправдання, християни ж при благодатнім сонці своє спасіння плекають; 3) Сей каган наш Володимир славним од славних народився, благородним од благородних. І, дійшовши літ і снаги, змужнівши, в моці й силі вдосконалившись, мужністю й умислом дозрівши, єдинодержцем став землі своєї, підкоряючи під себе навколишні сторони ? ті миром, а непокірні мечем. Отак, коли він у дні свої жив і землю свою пас правдою, мужністю і розмислом, навідав його Всевишній, глянуло на нього всемилостиве око благого Бога, і возсіяв розум у серці його. І осяг він суєту ідольської облуди і потребу знайти єдиного Бога, який сотворив усю тварь, видиму і невидиму. Репрезентовані ситуації відзначається багатоплановістю, а за своєю стилістичною природою - поліфункціональністю. Тому, крім алюзивної, виконують й оцінну та експресивну функції.

Експресивність детермінована насамперед „інтенсифікованою напругою” змістового плану. Його невмотивованість, а подекуди й незрозумілість - теж джерело експресивності. Оцінність передбачає схвальну (позитивну) чи несхвальну (негативну) характеристику предмета, явища, дії і т. ін. Перша здебільшого стосується „благодаті” та всього і всіх, пов'язаних із нею; інша ? „закону” („тіні” і „рабства”). Наприклад, позитивною оцінністю вирізняється контекст, що сприймається як хвалебний гімн утвердженню християнства: Пастухи словесних овець Христових, єпископи, стали перед святим вівтарем, жертву безскверну возносячи. Попи і диякони і всі клірошани прикрасили і пишнотою наповнили святі церкви. Апостольська труба і євангельський грім над всіма городами пролунали. Теміан Богу воскурявся, повітря освячуючи. Монастирі на горах постали. Чорноризці з'явилися. Мужі й жони, і малі і великі, всі люди наповнили святі церкви, славословлячи: „Єдиний святий, єдиний Господь Ісус Христос! На славу Богу-Отцю амінь!” (пор.: єпископ - духовний вищого сану, що управляє єпархією < гр. Episkopos - „наглядач” < epi ? „на”; skopeo ? „дивлюся”; звуковий комплекс вступає в синонімічні відношення з перифрастичним описовим зворотом - пастух словесних овець Христових).

Проілюстровані контексти переконливо засвідчують і те, що у „Слові про закон і благодать” порушено низку питань, які мають філософський зміст. Адже саме прийняття християнства розглядається Іларіоном як політичний акт, утвердження „благовір'я” асоціюється з утвердженням влади, а долучення русинів до християнської, істинної віри означає долучення їх до світової культури. Осмислення відповідних філософських проблем здійснюється з використанням специфічних мовних засобів, більшість із яких ще чекає на своє ґрунтовне дослідження.

У запропонованій статті ми детально зупинилися, з одного боку, на антитезі, яка є одним із основних засобів побудови аналізованого тексту, диференціюючи її як розгорнену та просту, маніфестовану на лексичному, лексико-синтаксичному та синтаксичному рівнях; з іншого, ? розглянули лінгвістичні ознаки засобів інтертекстуальності, біблійний інтертекст як „чуже слово” у „своєму тексті”, проілюстрований передусім цитатами та алюзіями.

Література

1. Біблія : Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. - К. : Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2007. - 1415 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головн. ред. В. Т. Бусел . - К.-Ірпінь : Перун, 2001. - 1440с.

3. Огієнко І. Етимологічно-семантичний словник української мови : у 4-х т. / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). - Вінніпег, 1994. - Т. 4. - 557 с.

4. Слово про закон і благодать / Іларіон Київський // Давня українська література : [хрестоматія] / Упоряд. М. М. Сулима; пер. сучасною українською В. Крекотень. - К., 1992. - С.195-214.

5. Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників та в пам'ятках літератури // Історія української філософії : [навчальний посібник] /

6. Ю. О. Федів, Н. Г. Мозкова. - К. : Вид-во Україна, 2000. - С. 21-24.

Размещено на Allbest.ru