Мовна естетика художнього твору: категорійні ознаки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовна естетика художнього твору: категорійні ознаки

Оліфіренко Л.В.

Постановка проблеми. Естетична функція мови художньої літератури виявляється у розгалуженій системі естетичних значень, що актуалізуються в різнотипних образних структурах тропеїчного та нетропеїчного характеру. Закони художньої семантики мають специфічні ознаки у поезії, драматургії та прозі. Тому актуальним постає виокремлення домінувальних тенденцій естетичного перетворення слова у віршових текстах, що постають об'єктом цього дослідження.

Одні вчені (А. Єфімов, А. Горшков) пов'язують естетику мовних засобів з відображенням у мові прекрасного. Згідно з іншим підходом, естетичними слід вважати ті функції, які здатні викликати в читача або слухача почуття задоволення (Н. Черемісіна). За концепцією Г. Винокура, Л. Новикова, В. Ковальова, естетика мовних знаків обумовлена різними перетвореннями в їхній семантиці. Існує погляд, згідно з яким естетичні властивості мовної одиниці ґрунтуються на її образно-асоціативних можливостях (Г. Винокур, Д. Шмельов, Л. Новиков, Л. Донецьких). У роботах деяких учених (Б. Ларін, Г. Бояринцева) виокремлюються такі естетичні властивості мовних елементів, як їхня новизна, несподіванка. Представники Празької лінгвістичної школи (Р. Якобсон та ін.) звертають увагу на те, що естетична функція мовних знаків обумовлена «установкою на вираз», тобто зосередженням, спрямованістю уваги на повідомлення заради нього самого, а не заради референта, контакту або адресата.

За допомогою всіх перелічених вище визначень можна визначити важливі аспекти естетичної функції мови. По-перше, естетична функція передбачає багатство та виразність мови, її відповідність естетичним смакам реципієнта. Подруге, вона перетворює текст у твір мистецтва (за допомогою різних художніх прийомів). Виразність мови або тексту може також досягатися різними фонетичними, морфологічними, словотвірними, лексичними способами.

Естетичними функціями володіють ті мовні одиниці, які здатні справляти естетичний вплив на людину як адресата мовлення. Сутність естетичних функцій мовних засобів полягає в тому, що вони здатні викликати в людині позитивні емоції (радість, здивування, захоплення і т.п.), детермінувати якщо й не завжди почуття задоволення, то, принаймні, почуття певної одухотвореності, обумовлене такими якостями цих одиниць, як новизна, образність, пластичність.

Щодо естетики мови, що виникає у ліричному творі, то естетичне перетворення слова у поезії, за Б.Ларіним, є максимальним порівняно з прозою та драмою [13]. Семантична та емоційна напруга у поетичному слові виникає завдяки наявності опосередковувального чинника між словом й образом у прозі й відсутністю подібного чинника у поезії, що О.Потебня називав дійсністю слова [16, с.77]. Якщо схему прозового дискурсу можна репрезентувати як триступеневу “зміст - система образів - художній смисл”, то в поезії вона матиме двоступеневий характер: “система образів - художній смисл”.

Аналіз актуальних досліджень і публікацій.

Питання естетичної функції мови, актуалізація її значущості бере початок ще у працях Аристотеля. Увага автора “Поетики” зосереджувалася в основному не на семантичній (внутрішній) стороні художнього мовлення, а на т. зв. зовнішній (до уваги бралися евфонія слова, ритміка, фігури, типи мовлення тощо). Навіть там, де йшлося про семантичну аргументацію термінів і категорій поетичного мовлення, перевага надавалася “зовнішнім” структурам і моделям, а не прирощенню смислу, не змінам семантичної ваги слова у словосполуках.

Важливими явищами у розвитку теоретичних поглядів на естетичну функцію художнього слова були праці Н.Буало “Мистецтво поетичне”, Г.-Е.Лессінга “Лаокоон, або Про межі малярства і поезії”, дослідження Д.Дідро.

Чимало своєрідного у витлумаченні естетичної функції зустрічаємо у працях українських вчених XVII-XVIn ст. Найглибше порушує це питання у своїх роботах Ф.Прокопович: “до якої б мови не вдавався автор, він повинен говорити так, щоб брати за зразок чисту вживану мову” [18, с. 480].

На поч. ХІХ ст. мовознавство зайнялося розв'язанням проблеми слова і словосполук насамперед у функціональному плані. Вперше питання смислового наповнення слова у художніх творах було ґрунтовно розглянуто у працях видатного мовознавця О.Потебні. Його вчення про двоплановість слова, мови в художніх структурах і сьогодні не втратило своєї теоретико-пізнавальної ваги. Учений значну увагу приділяв зв'язку природної мови з мовою мистецтва. Торкаючись питання генезису мови й мистецтва, він відзначав, що слово й поезія зосереджують все естетичне життя народу, містять зародок інших мистецтв. Мова мистецтва і природна мова мають, за вченням

О.Потебні, багато спільного, але вони не є тотожними. Мова мистецтва за своїм характером більш загальна порівняно з природною мовою. На цій основі ґрунтується універсалізм і багатозначність художньої умовності, що характеризує специфіку мистецтва у його зіставленні з іншими формами людської діяльності. Однак мова мистецтва неможлива без природної мови, оскільки “Мова у всьому своєму об'ємі і кожне окреме слово відповідають мистецтву, при цьому не лише за своєю стихією, а й за способом їхнього поєднання” [17, с. 19].

О.Потебня розглядав слово насамперед як “творчий акт мовлення, а не як комунікативну одиницю” [16, с. 19], виділивши у слові три структурні елементи:

1) “зовнішній знак значення” - єдність звуків;

2) “внутрішній знак значення” або “уявлення” - пряме значення;

3) “саме значення” - переносне, контекстуальне значення [11, с. 181].

Він звернув увагу головним чином на другий елемент, який назвав, за В. фон Гумбольдтом, внутрішньою формою слова. Образне значення слова, на його думку, розкривається у художньому контексті й особливо прозоро в поетичному, де його внутрішній зміст набуває гнучкості, варіативності, починає жити особливим життям, поєднуючи старі й нові уявлення, наповнюючи їх новим змістом і цим самим створюючи новий образ (нову внутрішню форму).

Проголошений І.Франком наприкінці ХІХ ст. метод індуктивної естетики на чільне місце висував естетично використовуваний мовний матеріал твору. Вперше було звернено увагу на матеріальний та ідеальний аспекти слова в їхній органічній єдності з образом та ідеєю твору. Дослідник особливо наголошує на ролі зорових, слухових, дотикових, смакових і нюхових почуттів, наявних у мові художнього твору.

Якщо в концепції О. Потебні домінувало вчення про мистецтво мови, то в естетичній концепції

І.Франка, крім уваги до мистецтва слова, з особливою силою виявлялася увага до естетичної функції мови, зокрема щодо поезії Т. Шевченка.

Зацікавлення гносеологічною природою мови й органічно пов'язаними з нею комунікативною та естетичною функціями (праці В. фон Гумбольдта, Х. Штейнталя, О. Потебні) у 2-й половині ХІХ - поч. ХХ ст. значно зросло. Думка В. фон Гумбольдта про мову як постійну “роботу духу, сутність в її почуттєвій і духовній значимості” [8, с.70], що зробила свій крок в естетичному напрямку, у Б.Кроче та К.Фослера була гіпертрофована й доведена до рівня естетичного ідеалізму. Саме К.Фослер зробив спробу “розчинити мову” в естетиці: “Історія мовного розвитку є не що інше, як історія духовних форм вираження...” [19, с. 239].

Французькі дослідники (Ш. Баллі, А. Сеше, Ж. Вандрієс) рішуче виступили проти спроби К. Фослера та його однодумців розчинити мову в естетиці та протиставити психологічні категорії граматиці. Наголошуючи на еволюції мовних образів, Ш.Баллі стверджує, що “мова завжди має потребу в образах., самі образи створені для того, щоб служити природною функцією мови. .нові образи безупинно і повсякчасно виникають лише тому, що необхідно замінити старі. ”, тому “було б глибокою помилкою вважати, що образна мова - насамперед плід естетичних потреб нашого розуму і що до неї вдаються тоді, коли прагнуть повити свою думку в привабливу форму” [19, с. 239]. Навпаки, у самій національній мові - як системі - закладені властиві їй образи, засоби до творення мовної образності. Майстерність художника слова передбачає й потребує глибокого знання цієї природної образності, вміння використовувати її компоненти, засоби для створення своєї, індивідуальної образності, що становить його творчий почерк.

Розглядаючи поетичне слово як самоцінну реальність у її відношенні до буденної мови, варто звернутися до концепцій М. Хайдеґґера та Г.-Г. Ґадамера про онтологічну природу поетичного тексту. Так, М. Хайдеґґер констатує, що поезія - це “радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова? Поезія. творить у царині мови, мова є її матеріалом” [21, с. 347]. Тому слово є сущим, поезія - це буття, і перше загрожує другому, бо “вона (мова) є небезпекою з небезпек, бо власне вона й створює саму можливість небезпеки. Небезпека - це загроза для буття з боку сущого” [21, с. 348].

Розгортання цієї думки, на наш погляд, є продуктивним для розуміння основоположних засад філософії поетичної мови. М.Хайдеґґер конкретизує зміст цієї “загрози”, стверджуючи, що: “Лише мова вибудовує простір, у якому під загрозою є все буття, простір, у якому можна заблукати; таким чином, вона створює можливість втрати буття, тобто власне небезпеку... Лише там, де є мова, є світ... І, у свою чергу, лише там, де є світ, є й історія... Завдяки мові людина має можливість бути історичною. Мова... є чимось, що окреслює найвищі можливості самої людської природи” [21, с.349-352]. У такий спосіб М. Хайдеґґер висловлює думку, що основою людського буття є мова, а “поезія як становлення буття є прамовою”, бо саме у поезії “людина зосереджується на самих основах власного існування” [там само, с. 357].

На початку ХХ ст. ряд лінгвістів (В. Виноградов, Б. Ларін, О. Пєшковський, Л. Щерба, Л. Якубінський та ін.) порушили питання словесного оточення як умову, що породжує нові відтінки значень слів - “комбінаторні прирощення” (Б. Ларін), про естетичне значення як “потенційну величину”, про семантичні обертони слів, що не мають своїх знаків у художньому мовленні, про естетичне значення граматичного звучання думки, про естетичну “навмисність”, про незамкненість художнього уявлення, про мовну символіку як стимул до нових об'ємних асоціацій (В. Виноградов), про мовну тональність та багато інших словесно-художніх категорій. Власне, ці питання розвивалися у подальших дослідженнях з проблем естетики мови (праці М. Бахтіна, Білецького, Л. Булаховського, Г. Винокура, Жирмунського, Ю. Тинянова та ін.).

Розвиток наукових поглядів на естетичну функцію художнього слова у ХХ ст. (праці Л. Булаховського, В. Ващенка, В. Григор'єва, Єрмоленко, М. Жовтобрюха, В. Карпової, Качуровського, А. Коваль, В. Кожинова, О. Кондрашової, Г. Левченка, В. Масальського, Неборака, В. Ніколаєва, Л. Новикова, Павличко, М. Павлишина, П. Плюща, Л. Скрипник, П. Савчака, С. Саржевського, Л. Ставицької, Р. Харчук, В. Чабаненка та ін.) пов'язаний насамперед з дефінуванням поняття естетика мови тощо.

Мета дослідження. Головною метою цієї статті стало визначення поняття «мовна естетика» та з'ясування категорійних ознак мовної естетики художнього твору. лінгвістичний поетичний мова слово

Виклад основного матеріалу дослідження.

Естетична функція мови та її зв'язок із мовною експресією виявляється найбільшою мірою в художній літературі, оскільки художня література - це мистецтво слова, це та галузь людської творчості, яка взагалі неможлива без естетично спрямованого й лінгвістично осмисленого слова, той різновид мовної дійсності, який розвивається на ґрунті використання всіх зображально-виражальних засобів мови з естетичною метою.

Так само як ми не можемо правильно проаналізувати у філософії поняття “об'єктивне” без його взаємозв'язку з поняттям “суб'єктивне”, так і в естетиці - прекрасне знаходиться у певному взаємозв'язку з потворним, а високе - з низьким, трагічне - з комічним [2, с.14]. Тому предмет естетики не можна обмежувати лише вивченням прекрасного чи величного.

Під мовною естетикою ми розуміємо закономірності реалізації загальномовних естетичних понять лаконічності, витонченості вислову, динамізму, змістовності тощо, специфіку вираження основних естетичних категорій - прекрасного і потворного, піднесеного й низького, драматизму, трагічного й комічного, героїчного тощо - мовними засобами.

Естетична функція мови багатогранна. Вона поширюється на всі сфери сприйняття суб'єктом навколишнього світу, оскільки це сприйняття, будучи інтелектуально-поняттєвим, виражається у слові, висловленні.

Розв'язання проблеми виразності мови багато в чому залежить від того, що розуміти під естетичним (гр. aisthetikos - почуття, сприймання). Так, В. фон Гумбольдт “заслугою” і “недоліком” мови вважав “не те, що здатна відобразити мова, а те, на що ця мова надихає і до чого спонукає завдяки власній внутрішній силі” [8, с.70]. За його концепцією, мова є активним посередником між світом і людиною, стає для народу органом мислення і сприймання, є батьком і вихователем усього високого і вишуканого, що притаманне людству. Однак ці особливості мови (високе і витончене) можна відчути лише у зв'язному мовленні як частині мови, бо “кожна мова є актом її реального породження” [там само, с.324] і засобом вираження думок і почуттів людини.

Отже, естетична суть мови зумовлена творчою діяльністю народу, сумою почуттів, які він вклав у неї, й полягає у здатності збуджувати естетичні смаки й оцінки.

Багатьох послідовників В.Гумбольдта в цьому вченні привернуло увагу те, що кожна мова має “внутрішню форму”, яка ввібрала риси національного менталітету. Так, І.Огієнко довів, що у мові позначився дух її носія - народу, що кожна мова - це вираз національної психіки, національного “Я”, і на основі цих положень вивів поняття культурності української мови [14, с.22].

Говорячи про естетичну специфіку мови, ми маємо на увазі два аспекти поняття “естетичне”. По- перше, естетичне часто розуміють як художнє, використовуючи ці слова як синоніми. По-друге, виходячи з первинного значення слова, під естетичним мають на увазі чуттєве, тобто здатність певним чином сприймати й бути сприйнятим почуттями. При виявленні естетичної специфіки поетичної мови ми маємо на увазі єдність цих двох аспектів: художнього й емоційного.

При дослідженні естетики мови важливим є питання: що слід відносити до естетики мови, а що - до естетики мовлення. Коли аналізується мова певного письменника, особливості його естетичного ставлення до мови, звичайно детермінуються його індивідуальною поетикою. Подібні особливості виступають як характерні риси мовлення певної особи й можуть бути далекими від естетичних ознак мови взагалі. У таких випадках говорять про естетику мовлення, а не про естетику мови. Саме таку естетику мови та естетику мовлення слід розрізняти. Перша належить до самих ресурсів та можливостей мови, а друга - до реалізації подібних ресурсів та можливостей у тому чи іншому тексті, у того чи іншого письменника.

Питання естетики мови - це не лише проблема мови художньої літератури, як звичайно вважають, це й проблема літературної мови загалом, в усіх її функціональних різновидах.

Мовна естетика у письменника (прозаїка чи поета) звичайно спирається не лише на нове у самій мові, але й на глибоке тлумачення й осягнення, осмислення наявних ресурсів мови, її прихованих деколи потенцій.

Естетика мови (чи, вужче, естетика художнього мовлення) є невіддільною від художності у широкому розумінні цього слова. Тому мовна естетика художнього твору в мовностилістичному плані є невіддільною від простоти й лаконізму, оригінальності й новизни вислову, від мовностилістичних засобів актуалізації та інтимізації вислову, від ідіоматичності не лише фразеологізмів, а й речень, абзаців, надфразних єдностей. Естетику мови творять елементи всіх рівнів мови - концептуального, лексичного, синтаксичного, фонетичного.

Відомо, що естетизація мови є однією з основ мовної експресії. Завдяки естетизації елементи мови глибше осмислюються, стають точнішими, яснішими, впливовішими, стилістично виразнішими.

Головною ознакою естетичності як філософської категорії є почуттєва оцінність.

Естетичне, емоційно-Оцінне становлять нерозривний соціально-психологічний комплекс людської свідомості, а, значить, і мови [22, с.160]. Тому під час аналізу художнього твору з акцентуванням на його мовну естетику ми, говорячи про естетичне, обов'язково беремо до уваги й емоційне.

Мовна естетика, а відповідно й мовна експресія, що постає на ґрунті естетичного, притаманна всім формам, стилям і рівням загальнонародної мови. Вона, як і естетична функція мистецтва взагалі, спирається на уявлення людини про вищу естетичну цінність, тобто про прекрасне.

Перш за все мовна естетика виявляється при народженні нової, свіжої, образної думки, при мовотворчості (не тільки в художній літературі, а й у фольклорі, публіцистиці чи ораторському мовленні). Мова художнього тексту стає естетичною тоді, коли вона виходить з залежності від традицій, відокремлюється від звичайної та буденної мови.

До основних естетичних (лінгвостилістичних) прикмет художньої мови, або загальномовних естетичних категорій, належать: глибока змістовність, влучність, стилістична гнучкість і витонченість вислову; ритмічність, благозвучність (разом із благозвучністю та какофонією); інтонаційне багатство, полісемантичність, динамізм тощо. Всі ці категорії, діючи на реципієнта естетично, сприяють виникненню мовної експресії.

До експресивізації на естетичному ґрунті схильні елементи всіх структурних рівнів мови, але не однаковою мірою. Найбільшу “схильність до неї виявляють елементи лексичного й фразеологічного рівнів, меншу - словотворчого й фонетичного, ще меншу - граматичного” [22, с. 47].

Оскільки естетична свідомість письменника відбиває світ у формі естетично значущих, як правило, художніх образів, засобами формування й передачі цих образів виступають елементи мови, які організовуються в систему тропів. Найскладнішим, найдієвішим засобом естетизації й експресивізації художньої мови, на думку багатьох лінгвістів [6; 7; 22], є метафора.

В естетичному оформленні та в експресивному тонуванні художнього тексту неабияка роль належить також деяким стилістичним фігурам та прийомам, організації тексту, фонетичному рівню.

Говорячи про мовну естетику, не можна не згадати про так звану естетичну “зарядженість художнього тексту” [12]. “Естетична зарядженість художнього тексту витворює “силове поле”, в якому “намагнічуються” навіть стилістично нейтральні, документальні чи будь-які інші елементи. Це “намагнічування” відбувається завдяки широкому образному звучанню твору, підтексту, практично невичерпним асоціативним зв'язкам тощо” [там само, с. 13].

Естетична функція мови є однією з основ мовної експресії. Все в мові, що є само по собі прекрасним, викликає уяву про незвичайне й небуденне і творить це прекрасне, незвичайне і небуденне, допомагає інтенсифікувати стилістичну виразність, творить різноманітні художні образи - прекрасні, потворні, піднесені чи низькі.

Особливістю мовної естетики художнього слова є те, що слово у тексті, наділене особливою естетичною функцією, є індивідуалізованим, неповторним за своїм використанням. Тому розкриття контекстуального значення, естетичної значущості мовних одиниць є одним із найважливіших завдань у дослідженні мовної естетики художнього тексту.

Естетична реальність, що розгортається у віршовому тексті, має важливі лінгвопоетичні параметри слова, серед яких визначаємо такі:

1. поезія безпосередньо зосереджується на слові, семантичне перевантаження якого створює ідеальні умови для конструювання поетичної реальності;

2. суперечність між практичною мовою щоденного спілкування та художнім образом світу у творчій уяві поета народжує передумови для естетичного перетворення слова у тексті;

3. оригінальну концепцію функціонального ускладнення слова виклав Д.Лихачов, стверджуючи, що поезія є “мистецтвом подолання слова” - подолання його звичайного смислу та розкриття в слові його “надсмислової” сутності.

Функція слова в художній мові неначе бореться з множинністю значень, долає їх, з'являється наперекір їм. Це “наперекір” теж є важливим елементом художності, бо художнє слово динамічне, воно потребує особливого акцентування цієї динамічності, цієї боротьби” [10, с. 113-114].

У літературі поширився термін “естетичне значення”, введений Б.Ларіним, що визначається як потенційний смисловий елемент, який сприймається реципієнтом, але не має свого знаку в мові й утворюється зі взаємодії сукупності слів [13]. Художня семантика поетичного слова виражається тією сукупністю слів, що є адекватною художньо- тропеїчним та нетропеїчним синтагмам, які контролюють цільність авторського образу й довжина яких є достатньою для вичерпної інтерпретації значення.

Висновки

Таким чином, слова, реалізуючи естетичні потенції у художньому тексті, розсувають межі матеріально-чуттєвої дійсності й можуть відкривати у цій дійсності невідомі мові смислові цінності, моделюють семантику можливих світів, що зрештою є адекватними онтологічній сутності поезії як іншій, самоцінній реальності.

Естетична функція мови полягає головним чином у тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є базисом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови постає основою естетичного виховання.

Список джерел

1. Арнаудов, М. Психология литературного творчества [Текст] / М. Арнаудов. - М.: Прогресс, 1970. - 654 с.

2. Бровко, М.М. Предмет естетики і мовознавство: Конспект лекції з курсу естетики [Текст] / М.М. Бровко. - К.: КДЛУ, 1994. - 24 с.

3. Будагов, Р.А. Писатели о языке и язык писателей [Текст] / Р.А. Будагов. - М.: Изд-во МГУ, 1984. - 289 с.

4. Возняк, Т. Тексти та переклади: семантичний простір мови; одвічні запитання [Текст] / Т.Возняк. - Харків: Фоліо, 1998. - 666 с.

5. Ґадамер, Г.-Г. Про вклад поезії в пошук істини // Возняк Т. Тексти та переклади [Текст] / Г.-Г Ґадамер. - Х.: Фоліо, 1998. - С. 380-391.

6. Глазунова, О.И. Логика метафорических преобразований [Текст] / О.И.Глазунова. - СПб: Филологический факультет СпбГУ, 2000. - 190 с.

7. Грицютенко, І.Є. Естетична функція художнього слова в українській прозі 30-60 років 19 ст. [Текст] / І.Є.Грицютенко. - Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1972. - 299 с.

8. Гумбольдт, фон В. Избранные труды по языкознанию [Текст] / В. фон Гумбольдт. - М.: Прогресс, 1984. - С. 70, 324, 329.

9. Жирмунский, В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика [Текст] / В.Жирмунский. - Л.: Наука, 1977. - 443 с.

10. Лихачев, Д.С. Заметки и наблюдения: Из записных книижек разных лет [Текст] / Д.С. Лихачев. - Л.: Сов. пис., 1989. - 558 с.

11. Потебня, О.О. Естетика і поетика слова: Збірник [Текст] / О.О. Потебня. - К.: Мистецтво, 1985. - 302 с.

12. Ткаченко, А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства) [Текст] / А. Ткаченко. - К.: Правда Ярославичів, 1998. - 448 с.

13. Ларин, Б.А. Эстетика слова и язык писателя. Избранные статьи [Текст] / Б.А. Ларин. - Л.: Худ. лит., 1974. - 443 с.

14. Огієнко, І. Українська культура [Текст] / І.Огієнко. - К.: МП “Абрис”, 1991. - 272 с.

15. Пешковский, А.М. Вопросы методики родного языка, лингвистики и стилистики [Текст] / А.М. Пешковский. - М.-Л.: Госиздат, 1930. - 411 с.

16. Потебня, А.А. Из записок по русской грамматике: В 4-х т. [Текст] / А.А. Потебня. - М.: Просвещение, 1968. - Т. 3. - 551 с.

Размещено на Allbest.ru