Теоретичне осмислення проблеми формування сучасного українського політичного дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕОРЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ

Постановка проблеми. Акт комунікації є невід'ємною частиною нашого повсякденного життя. На всіх етапах розвитку суспільства для реалізації та утримання влади, ідеології правлячі кола будь-якої держави чи структури намагалися швидше й ефективніше донести максимум потрібної інформації до якомога більшої частини населення. Політика - це та галузь, у якій постійно реалізовують спланований та спрямований комунікативний вплив, а вивчення політичного дискурсу дає змогу простежити механізми його здійснення.

В останні десятиріччя це багатогранне явище стало одним із поширених об'єктів досліджень у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці, проте фундаментальних наукових праць, присвячених проблемі вивчення сучасного українського політичного дискурсу загалом і «мовної особистості» політичного діяча зокрема в україністиці немає, що й зумовлює актуальність пропонованої наукової розвідки. До того ж, сучасні тенденції до зміни соціально-культурних і політичних стереотипів, які «руйнуються» з приходом до влади нових політичних лідерів та політичних діячів, формуванням нових політичних сил та організацій видозмінюють та усіляко модифікують сталі норми політичної культури та етичні принципи політичного спілкування, що також потребує вивчення.

Мета статті -- проаналізувати наукові праці зарубіжних і вітчизняних дослідників з проблеми формування дискурсу, осмислити наявні в мовознавстві концепції політичного дискурсу, окреслити його проблематику, схарактеризувати основні підходи до визначення поняття «політичний дискурс» в українській лінгвістиці й запропонувати власне витлумачення цього феномена, підхід до його інтерпретації в мовознавчій науці.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Поняття «дискурс» не є новим в українському мовознавстві, проте за останні тридцять років критерії його потрактування і сам зміст істотно змінилися. Якщо раніше дискурсом називали зв'язну й узгоджену послідовність речень, то в сучасних дослідженнях його визначають як «модель мовленнєвої поведінки людини як комунікативної особистості, що виражається системою типових комунікативних актів - мовленнєвих жанрів, які регулярно здійснюються в стереотипних ситуаціях соціальної взаємодії людей» [16, с. 14].

Українська дослідниця К. Серажим окреслює дискурс як «складний соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного середовища, який, по-перше, детермінується (прямо чи опосередковано) його соціокультурними, політичними, прагматично-ситуативними, психологічними та іншими (констатувальними чи фоновими) чинниками, по-друге, має «видиму» - лінгвістичну (зв'язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та «невидиму» - екстралінгвістичну (знанім про світ, думки, настанови, мету адресанта, потрібні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж розгортання дискурсу «будується» його репродуцентом (автором) та інтерпретується реципієнтом (слухачем, читачем тощо)» [15, с. 13].

Ф. С. Бацевич вважає дискурсом «тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається в межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників;

синтез конгінтивних мовних та позамовних чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів» [2, с. 138].

Як бачимо, до розуміння цього явища долучаються ще й екстралінгвістичні чинники, які впливають на породження і сприйняття текстів. Крім того, термін «дискурс» у сучасній лінгвістиці використовують для позначення різних видів мови, осмислення яких має відбуватися з урахуванням усієї сукупності мовних та позамовних чинників.

Різні аспекти окресленої проблеми висвітлено в працях таких відомих зарубіжних лінгвістів, як: Н. Арутюнова, Т. ван Дейк, В. Карасик, Є. Шейгал[1; 18; 8; 17] та ін. Вітчизняні науковці теж не оминули цієї проблеми. Серед них - Г. Почепцов, Т. Радзієвська, О. Селіванова, Ф.С. Бацевич [12; 13; 14; 2] та ін.

Майже всі розвідки українських лінгвістів присвячено вивченню дискурсу в практичному ракурсі, тобто розглядові окремих його різновидів - педагогічного (А. Нікітіна), публіцистичного (В. Бялик, Н. Чумак), газетного (С. Коновець, С. Чернік), рекламного (Н. Волкогон, О. Ткачук-Мірошниченко), літературно-критичного (Р. Бубняк), художнього (Г. Ковальова, І. Остапенко, Н. Кондратенко), політичного (К. Серажим, Л. Славова), дискурсу національної ідентичності (О. Онуфрієнко), комунікативного (Т. Корогода, Ф. Бацевич) і навіть сімейного (А. Семенюк) та електронного (О. П'єцух).

Аналіз робіт зарубіжних дослідників дав змогу виокремити такі основні типи лінгвістичного аналізу дискурсу: увага до парафрази і синонімічності; акцент на аргументації і синтаксисі; зосередження на висловленнях; лексичні і лексикометричні дослідження; дослідження наративних функцій; риторичні дослідження; семіотика; антропологічні та соціолінгвістичні дослідження [11, с. 5].

Виклад основного матеріалу. У сучасних умовах полінаціональної, багатомовної та культурної ситуації в Україні актуальності набуває питання розгляду ролі мовної особистості українського політика та його впливу на формування як внутрішнього, так і зовнішнього політичного іміджу країни.

Стиль та манеру мовлення, рівень грамотності, ерудованості, комунікативної компетентності, а також філігранності та чистоти мовлення політика, безперечно, можна назвати складовими образу сучасного урядовця.

З підвищенням ролі усних форм політичної комунікації виникає потреба вивчення тенденцій розвитку та опису основних лінгвістичних характеристик мовного стилю політичного діяча України.

Досліджуючи проблеми функціонування політичної мови, науковці зазвичай оперують терміном «політичний дискурс» для означення цього феномена, який, як слушно зауважують українські дослідники, в останні десятиріччя набуває глибшого змісту. Його витлумачують як мовленнєві утворення (усні або письмові), що стосуються сфери політики, реалізуються вербально та екстравербально, актуалізуються в певному ситуативному контексті й спрямовані на здійснення конкретної прагматичної семантики» [4, с. 183].

На прагматичну природу цього явища звертає увагу й І. Клименко, зауважуючи, що «політичний дискурс є складним комунікативним явищем, метою якого є боротьба за владу способом формування суспільної думки, яке включає текст як вербалізований результат мовлення, контекст - ситуативний і соціокультурний, а також спеціальні мовні засоби, які відповідають цілям і завданням дискурсу» [9, с. 185].

У монографії «Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики» українська дослідниця Л. Нагарна звертає увагу те, що в лінгвістичній літературі поняття «політичний дискурс» уживають у широкому й вузькому значеннях. «У широкому розумінні дискурс можна розглядати як механізм узгодження персонального, соціального і культурного знання. У вужчому, прикладному, аспекті він зосереджується на аналізі мовного спілкування й окремих текстів, промов, інтерв'ю тощо» [10, с. 34]. Очевидно, що в першому випадку мають на увазі такі форми спілкування, у яких до сфери політики належить суб'єкт, адресат або зміст повідомлення; у другому - це різновид дискурсу, метою якого є завоювання, збереження і здійснення політичної влади.

З огляду на висловлене можемо стверджувати, що політичний дискурс - це складний багатоаспектний мовно-комунікативний феномен з чіткою соціокультурною спрямованістю та прагматичною семантикою, який тісно пов'язаний з поняттями зв'язного тексту і контексту.

У наукових розвідках з проблем українського політичного дискурсу поняття «дискурс» і «текст» нерідко ототожнюють. Зокрема, О. Волков, досліджуючи це поняття в аспекті реалізації комунікативної функції мови, стверджує, що «як лінгвістичний об'єкт політичний текст є символом, тобто показником відношення суб'єкта до соціальної реальності та вказує на певні соціальні наміри... Відповідно політичний текст розглядають не лише як засіб розуміння, але і як інструмент зміни соціальної реальності», тобто він має чітку прагматичну спрямованість [5, с. 17]. Текст у конкретній ситуації унаслідок інтерпретації діяльності читача наповнюється певним змістом, тобто стає дискурсом.

На нашу думку, ототожнювати ці поняття не варто. Погоджуємося з дослідником І.Бехтою, який вважає, що розуміння тексту пов'язане передусім із лінгвістичними категоріями, а «дискурс - поняття більш різнопланове, воно ширше й глобальніше корелює з категоріями логіки, психології, філософії і спрямоване на людину, її досвід, знання, інтелектуальний рівень, спосіб вираження знань про навколишній світ» [3, с. 193]. Дискурс, отже, інтегрує текст з іншими складниками комунікативної ситуації, передусім екстралінгвістичними чинниками, які опосередкують взаємодію учасників спілкування, їхні мотиви, цілі та стратегії.

Сучасні дослідженім цього явища є самодостатніми (С. Буртак, Л. Саввіна, І. Терлецька, Г. Корольов та ін.), однак вони взаємодіють з різними аспектами історичної реконструкції, філософії, психології, балансують на межі лінгвістичного і політичного аналізу, тому для сучасних мовознавців важливо виокремити ті основні характеристики політичного дискурсу, які відрізняють його від політичних досліджень. Ураховуючи вищезгадані дефініції, констатуємо, що майже весь дискурс та його аналіз можна вважати потенційно політичним, а, отже, на певному рівні весь дискурс-аналіз є політичним дискурсом.

Оскільки мислення, дія та мовне вираження урядовця, як і будь-якої людини, перебувають у тісному зв'язку, зростає увага до поєднання лінгвістичної теорії з соціальною (А. Литовченко, Т. Шульга). Більшість попередніх досліджень у галузях соціальної семіотики та критичної лінгвістики формують загальний мовознавчий погляд на політичний дискурс. Розрізнення напрямків балансу між лінгвістичним аналізом і політичною характеристикою є досить складним завданням. У сучасних українських дослідженнях цієї проблеми звернено увагу на політичний потенціал мови (Л. Масенко, С. Савойська). Заслуговують на увагу праці К. Головинського [6; 7], у яких з лінгвопсихологічного погляду проаналізовано тексти виступів, промов, заяв, інтерв'ю таких урядовців, як О. Мороз, П. Лазаренко, Є. Марчук, Б. Єльцин, В. Путін та ін., побудувано картину політичного бачення ними зовнішнього світу.

Вивчення політичного дискурсу, як і інших галузей дискурс-аналізу, охоплює широкий спектр аналітичних методів. У межах лінгвістичних досліджень українські науковці виокремлюють два підходи до аналізу дискурсів - дескриптивний і критичний (Л. Славова, Л. Нагарна). «Дескриптивний зосереджений на вивченні мовної поведінки політиків, риторичних прийомів, маніпулятивних стратегій, а також змістової сторони політичних текстів. Критичний аналіз спрямований на дослідження мови як засобу владарювання і соціального контролю, з акцентом на соціальній нерівності, втіленій у дискурсі» [16, с. 36].

Одним із основних завдань аналізу українського політичного дискурсу є пошук тих шляхів, за допомогою яких мовлення впливає на свого реципієнта, уміщуючи всі рівні мовної системи -- від лексики до прагматики.

Українське мовознавство має певні напрацювання з цього питання, передусім з проблеми формування іміджу політика та місця в ньому мовної складової (Є. Санченко, А. Акайомова, О. Холод, В. Петренко), аналізу зарубіжного політичного дискурсу (особливо в галузі лінгвопрагматики): іспановмовного -- Н. Попова, англомовного -- О. Фоменко, I. Бутова, Г. Жуковець, Т. Корогода, німецькомовного -- Л. Овсієнко, І. Довганюк, російськомовного -- Т. Гулак. Доведено, що більшість характеристик політичного дискурсу залишаються сталими, основою для них є роль мови та її структури. Описуючи функціонування мовних одиниць у політичному дискурсі, дослідники розв'язують дві проблеми: мова влади і влада мови. Відмінність цих понять полягає в тому, що мова влади - це те, як говорять, якими мовними засобами і прийомами користуються нинішні політичні діячі, що є предметом дослідження «чистої» лінгвістики; влада мови - те, як впливають на масову свідомість ці мовні засоби і прийоми, що є предметом дослідження політичної лінгвістики.

Отже, складний, багатоаспектний характер терміна «політичний дискурс» потребує глибокого і всебічного дослідженім. Це поняття може розглядатися в двох аспектах: перший - дискурс, який сам по собі є політичним; другий - аналіз політичного дискурсу як зразка певного дискурсивного типу, без виражених покликань на його політичний вміст або політичний контекст. Аналіз українського політичного дискурсу передбачає насамперед розуміння сучасних суспільних процесів, які відбуваються в нашій державі, осмислення нагальних соціальних проблем, виявлення тих засобів, за допомогою яких здійснюють вплив на свідомість реципієнта відповідно до його очікувань.

Перспективою дослідження є аналіз сучасного українського політичного дискурсу в плані лінгвістичного осмислення мовлення політичних діячів, розробка мовної моделі українського політика, визначення її впливу на формування іміджу як окремого політика, так і політичної культури країни загалом.

мовознавство політичний дискурс лінгвістика

Список використаної літератури

1. Арутюнова Н. Д. Дискурс / Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический словарь. - М.: «Советская энциклопедия», 1990. - С. 136-137.

2. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: [підручник] / Ф. С. Бацевич. - К.: Академія, 2004. - 344 с.

3. БехтаІ. А. Дискурс наратора в англомовній художній прозі/ І. А. Бехта. - К.: Грамота, 2004. - 304 с.

4. Ващук Т. М. Політичний дискурс як об'єкт лінгвістичного дослідження / Т. М. Ващук // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - Житомир, 2007. - № 33. - С. 182-185.

5. Волков А. Г. Прагматика политического текста [монография]/ А. Г. Волков. - Запорожье: Просвіта, 2003. - 112 с.

6. ГоловинсысийК. С. «Екпансіоніст» та «впливовий лідер»: політичні діячі в дзеркалі лінгвістично-психологічного аналізу / К. С. Головинський // Нова політика. - 1998. - № 2. - С. 52-57.

7. Головинський К. С. «Творчий марксист». Методи лінгвістично-психологічного аналізу текстів політичних лідерів / К. С. Головинський // Нова політика. - 1997. - № 5. - С. 35-45.

8. Карасик В. И. О типах дискурса/ В. И. Карасик// Языковая личность: институциональный и персональный дискурс: сб. науч. тр. - Волгоград: Перемена, 2000. - С. 5-20.

9. Клименко І. Теоретичні засади лінгвістичного аналізу політичного дискурсу / I. Клименко // Лінгвістичні студії: зб. наук, праць / [наук. ред. А. Загнітко]. - Донецьк: ДонНУ, 2009. - Вип. 19.-С. 182-186.

10. НагорнаЛ. П. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики / Л. П. Нагорна. - К.: Світогляд, 2005. - 315 с.

11. Попов Р. А. Політичний дискурс: проблема теоретичної ідентифікації. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.academv.gov.ua/ei/ei2/txts/pol-prav/05prapti.pdf

12. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації / Г. Г. Почепцов. - К.: ВЦ «Київський університет», 1999.-С. 75-126.

13. Радзієвська Т. В. Нариси з концептуального аналізу та лінгвістики тексту. Текст- Соціум - Культура - Мовна особистість: [монографія] / Т. В. Радзієвська. - К.: ДП «Інформативно- аналітичне агентство», 2010.-491 с.

14. Селіванова О. О. Основи теорії мовної комунікації: [підручник] / О. О. Селіванова. - Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2011. - 350 с.

15. СеражимК. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність: [на матеріалах суч. газети, публіцистики]: [монографія] / К. Серажим. -- К., 2002. - 392 с.

16. Славова Л. Л. Мовна особистість політика: когнітивно-дискурсивний аспект [монографія] / Л. Л. Славова. - Житомир: ЖДУ ім. І. Франка, 2010. - 358 с.

17. Шейгал Е. И. Семиотика политического жанра: [текст] / Е. И. Шейгал. - Волгоград: Перемена, 2000. - 431 с.

18. Dijk van Т. A. The study of discourse // Discourse as structure and process / ed. by A. Teun. - London, 1997. - Vol. L: Dijk van. Discourse studies: a multidisciplinary introduction. - P. 1-34.

Размещено на Allbest.ru